Висновки

Вивчення ролі UNESCO і Ради Європи, а також неурядових організацій на прикладі ІCOMOS які здійснюють пам’яткоохоронну діяльність, аналіз сформованих ними вимог щодо вдосконалення національної політики в сфері охорони культурної спадщини, а також визначення рівня відповідності пам’яткоохоронної системи України міжнародним стандартам в умовах інтеграційних процесів досі не було предметом спеціального наукового дослідження.

1. Проблема збереження культурної спадщини і передача її наступним поколінням стосується як всього людства так і окремих країн. Провідна роль у формуванні міжнародних засад охорони культурної спадщини належить UNESCO та Раді Європи. Діяльність UNESCO спрямована на формування загальних критеріїв і напрямів пам’яткоохоронної діяльності на світовому рівні.

Аналіз базових документів (конвенцій), що розроблені UNESCO, дозволив виокремити основні принципи збереження культурного надбання на світовому рівні. Положеннями зазначених в дослідженні конвенцій:

• визначається поняття «культурні цінності»;

• формується стратегія охорони рухомого і нерухомого майна як під час воєнних дій, так і у мирний час, для забезпечення високого рівня охорони культурної спадщини в кризових ситуаціях;

• регламентуються процеси переміщення рухомої спадщини та визначається необхідність потреби врегулювання прав власності на пам’ятки;

• визначається необхідність створення систему контролю за переміщенням культурних цінностей за межі держав-уасниць міжнародних угод.

Особливе значення для охорони культурної спадщини має діяльність UNESCO щодо забезпечення збереження пам’яток загальнолюдського значення (як природи так і культури), визначення шляхів, необхідних для збереження об’єктів спадщини, що мають універсальну загальнолюдську цінність.

З початку XXI ст. діяльність UNESCO концентрується на розширенні поняття культурна спадщина, шляхом впровадження вимог щодо охорони підводної та нематеріальної культурної спадщини. В документах розроблених з зазначеної проблеми викладені основні принципи захисту культурних цінностей, небезпеку для яких становлять скарбошукацтво, комерційна діяльність, розвиток туризму без урахування питань збереження пам’яток та глобалізаційні процеси.

Конвенції UNESCO визнаються основою універсальної системи, що регулює охорону культурної спадщини, вони відкриті для підписання і передбачають обов’язкове надання державами-учасницями звітів про виконання їх вимог.

Акти, прийняті ICOMOS, є невід’ємною складовою міжнародної і національних нормативних систем, прямо чи опосередковано впливаючи на практичну діяльність в галузі охорони культурної спадщини. Вони не носять обов’язкового характеру, але мають значний морально-освітній вплив. ICOMOS визначає професійні норми пам’яткоохоронної практики. Хартії ICOMOS для держав є необхідним інструментом розробки законодавства, належного використання фінансів, збереження пам’яток археології і архітектури, охорони міських краєвидів та територій і, що особливо актуально, регулюють питання проведення ремонтно-реставраційних робіт, можливості відтворення пам’яток та ін.

2. Радою Європи у галузі охорони культурної спадщини створено нормативні акти різної юридичної ваги, що спрямовані на розв’язання технічних, наукових, юридичних і адміністративних проблем галузі. Ці документи становлять фундамент, на якому формуються європейські стосунки в справі охорони культурної спадщини.

Регулювання відносин у пам’яткоохоронній галузі Радою Європи сформовані за такими фундаментальними напрямками як: збереження архітектурної, археологічної, рухомої і нематеріальної спадщини.

Відповідно до зазначених напрямів в дослідженні сформульовані обов’язкові вимоги забезпечення фізичної охорони пам’яток, які зобов’язується виконувати держава у разі приєднання до конвенцій Ради Європи:

• визначити види і типи культурної спадщини;

• сформувати систему управління й обліку пам’яток;

• забезпечити фінансування пам’яткоохоронної галузі із створенням умов для залучення недержавних джерел фінансування;

• удосконалювати правову систему охорони пам’яток;

• забезпечити вивчення і популяризацію пам’яткоохоронної справи;

• створити умови розвитку міжнародної співпраці та наукових досліджень в галузі охорони пам’яток.

Крім того, значна увага приділяється термінології пам’яткоохоронної сфери. Автором дослідження відзначається, що поза науковим обігом лишається значний масив рекомендацій Ради Європи. Цей тип документів регулює вузько прикладні питання пам’яткоохоронної справи і не є обов’язковими для виконання. Для створення можливості впровадження в практичну діяльність положень зазначених документів необхідно здійснити фаховий переклад (у співпраці перекладач-пам’яткоохоронець) та аналіз положень рекомендацій.

Нормативні акти міжнародних організацій впливають на формування національних законодавств держав-членів. Використання напрацьованого досвіду сприятиме оптимізації пам’яткоохоронної системи на національному рівні.

3. Трансформаційні і інтеграційні процеси в Україні на межі століть позначилися на всіх сферах діяльності суспільства. Система охорони культурної спадщини держави несе на собі пережитки радянської системи. Розвал тоталітарного режиму СРСР та його планової економіки, в рамках яких розвивалася національна пам’яткоохоронна галузь, виявили її неготовність до існування без державної опіки, адміністративної та фінансової підтримки.

Питання державної політики впроваджує в життя створена в 2000 р. Державна служба охорони культурної спадщини, реорганізована в Державну службу з питань національної спадщини. Забезпечення розвитку міжнародного співробітництва в зазначеній сфері є однією з основних функцій яку виконує ця структура. Саме якість впровадження і реалізації державної пам’яткоохоронної політики Держкультспадщиною є показником виконання міжнародних зобов’язань України в пам’яткоохоронній справі, пріоритет яких визнається державою на законодавчому рівні.

Сучасну ситуацію в галузі охорони культурної спадщини в Україні можна трактувати як перехідну: стара модель трансформується під випливом нових економічних і політичних реалій і новостворена система на сучасному етапі функціонує із значними труднощами. Це не дозволяє говорити про ефективність дій органів влади всіх рівнів, напрями розвитку, що декларуються, не мають реального втілення, зберігається «залишковий» та неритмічний принцип фінансування, у державній політиці виявляється тенденція нездатності зберегти повноцінне культурне надбання країни, досі зберігається принцип ситуативного реагування.

Зважаючи на кризову ситуацію в галузі зроблені наступні висновки: державна структура охорони пам’яток не може ефективно впроваджувати пам’яткоохоронну політику і виконувати у повному обсязі повноваження державного управління, через брак місцевих пам’яткоохоронних органів, нестачу фахівців, що призводить до відсутності контролю за станом збереження і використання пам’яток. Це дозволяє констатувати факт відсутності чіткої державної політики в пам’яткоохоронній галузі, що є наслідком сформованого ще за радянських часів ставлення до неї.

4. Співпраця України з міжнародними організаціями формувалась поступово, із здобуттям незалежності відзначається активізація цього процесу. Україна, як член UNESCO і Ради Європи, несе повну відповідальність перед світовим співтовариством за збереження власної культурної спадщини. Процеси інтеграції у світовому співтоваристві, прискорення «відкриття» національних систем для впливу ззовні, сформували необхідність уніфікації національного законодавства. Проведений аналіз вимог міжнародних урядових і неурядових організацій галузі з українською пам’яткоохоронною практикою визначив, що Україна ратифікувала основні Конвенції UNESCO і Ради Європи. Вони, в цілому, складають фундамент для міжнародного співробітництва.

Повноцінна спільна діяльність на паритетних умовах між Україною і міжнародними організаціями ще недостатньо затвердилася. І, як наслідок, взаємодія держави і міжнародних організацій в галузі здійснюється не повною мірою. Сучасні процеси формування пам’яткоохоронної політики, мета і завдання, що стоять перед державами, які спрямовані на членство у міжнародних організаціях, лишаються маловідомими і вимагають більшої популяризації. Активізація України у світових та загальноєвропейських процесах, формування уявлення про нашу державу як країну з багатою культурою спадщиною, демократичним устроєм, як надійного партнера потребує широкої інформаційно-популяризаторської діяльності для підвищення міжнародного авторитету України.

Визначивши загальні вимоги до охорони культурної спадщини на міжнародному рівні, кожна країна може взяти на озброєння певні механізми та заходи, випробувані на практиці. Стратегічними пріоритетами в галузі охорони спадщини, як визначає автор дослідження, повинні стати: облік та контроль за станом збереження пам’яток; створення єдиної багаторівневої системи державних структур, що характеризується чітко визначеним колом повноважень на кожному окремому рівні; формування і розвиток оптимальної структури органів охорони культурної спадщини на місцях; удосконалення законодавчого забезпечення галузі, детальна регламентація на рівні законів і підзаконних актів; урахування особливостей історично сформованої системи охорони пам’яток; сприяння створенню розвиненої інфраструктури науково-дослідних, проектних, реставраційних, та інших організацій у цій сфері; створення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для наукової, проектної та виробничої діяльності у сфері охорони культурної спадщини; пропаганда культурної спадщини та її використання для розвитку культурного туризму; врахування потреби культурної спадщини в планах міського та регіонального розвитку; сприяння залученню інвестицій та альтернативних джерел фінансування; поглиблення і розвиток міжнародного співробітництва, прискорення занесення найвизначніших пам’яток культури до Списку всесвітньої культурної і природної спадщини UNESCO.

5. Вище зазначені положення дають можливість сформувати рекомендації, реалізація яких допоможе Україні вважатися державою європейського рівня охорони культурної спадщини.

• На основі діючого законодавства України, у відповідності до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і міжнародних зобов’язань, розроблено та впроваджено нормативні акти, що складають підґрунтя правового режиму охорони культурного надбання в державі. Основні законодавчі акти загалом відповідають вимогам міжнародного права, але декларативний характер окремих норм, відсутність налагодженої системи контролю за виконанням законів, свідчать про потребу подальшого розвитку законодавства шляхом його систематизації. Аналіз чинного законодавства дає підстави стверджувати, що на цей час система законодавства в галузі загалом сформована.

• Система забезпечення реалізації державної політики в галузі повинна уникати як надмірної централізації пам’яткоохоронної справи державними органами, так і децентралізації для запобігання незаконним явищам в регіонах. Проблеми трансформаційної кризи, в поєднанні з проблемами недосконалої державної політики, потребують об’єднання зусиль і ресурсів центральних, регіональних і місцевих органів влади, недержавних організацій, залучення міжнародного досвіду. Удосконалення системи державного управління, дієвий контроль за здійсненням пам’яткоохоронної політики це – головні чинники поліпшення стану охорони культурної спадщини України. Тому необхідно створити таку дієву вертикаль, яка при чіткому виконанні визначених функцій не гальмувала б здійснення пам’яткоохоронної діяльності на місцях та була б пристосована до нових внутрішніх і зовнішніх умов.

• Необхідно запобігати надмірній відкритості до ринкових та глобалізаційних процесів доволі небезпечних для національної культури. Охорона культурного надбання є пріоритетом держави і вимагає не формального приєднання до міжнародних актів, а відповідної адаптації до міжнародних стандартів з урахуванням національних традицій. Необхідно створити умови поєднання окремих елементів міжнародної та національної охорони культурних цінностей у відносно цілісну систему.

• Подолання недосконалості нормативної бази, врахування рекомендацій міжнародних організацій щодо пільг і допомоги приватним власникам вимагає впровадження системи державної підтримки меценатства і спонсорства.

• Впровадження таких форм туризму, які можуть бути адаптовані до місцевих умов і стануть засобом економічного зростання регресивних регіонів та підтримки пам’яткоохоронної сфери на місцях. Для цього слід провести низку заходів з удосконалення законодавства, реформування адміністративних структур, створення нових механізмів фінансової підтримки пам’яткоохоронної галузі.

• Розширення міжнародних контактів у сфері охорони історико-культурних цінностей, вивчення міжнародного досвіду охорони пам’яток, безумовно, сприятиме розвитку відповідних теоретичних досліджень, що позитивно позначиться і на вирішенні практичних питань охорони національної культурної спадщини. Тому необхідно створити систему підвищення кваліфікації та перекваліфікації фахівців-пам’яткоохоронців для ознайомлення їх з новими світовими тенденціями галузі.

• Внесок громадських організацій у вивчення, виявлення, охорону, збереження пам’яток досить значний. На жаль, вони фактично позбавлені державної підтримки, їх юридичний статус не дозволяє кардинально впливати на проблеми, що виникають в пам’яткоохоронній галузі. Також необхідно впровадити систему волонтерської допомоги.

Реалізація вищезазначених завдань надасть можливість гармонійно поєднати систему забезпечення фізичного збереження пам’яток (як економічного підґрунтя розвитку культурного туризму та господарчого розвитку регіонів) і вивчення, популяризації та відродження національної культурної спадщини (як ефективного ідеологічного, просвітницького, виховного засобу для формування національної самосвідомості, збереження національної культурної ідентичності та належної присутності найкращих зразків в міжнародному культурному просторі). А розвиток міжнародної співпраці допоможе перетворенню та удосконаленню системи охорони спадщини, сутність якої буде визначатися формулою «збереження через розвиток, розвиток через збереження».