24

Національна Академія наук України Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Центр пам’яткознавства

УДК 351.852:069.1:791

Андрес Ганна Олександрівна охорона культурної спадщини україни в контексті світових інтеграційних процесів (друга половина хх початок ххі століття)

Спеціальність 26.00.05 – музеєзнавство. Пам’яткознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історичного пам’яткознавства Центру пам’яткознавства Національної Академії наук України і Українського товариства охорони пам’яток історії і культури.

Науковий керівник:	кандидат історичних наук, доцент Титова Олена Миколаївна, Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, директор
Офіційні опоненти:	доктор географічних наук, професор Тютюнник Юліан Геннадійович, кандидат історичних наук, Катаргіна Тетяна Іванівна

Захист відбудеться 28 травня 2009 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.252.01 у Центрі пам’яткознавства НАН України і УТОПІК (адреса: 01015, м. Київ, вул. І. Мазепи, 21, корп. 19).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Центру пам’яткознавства НАН України і УТОПІК (адреса: 01015, м. Київ, вул. І. Мазепи, 21, корп. 19).

Автореферат розіслано «__» _______________ 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат технічних наук В. О. Константинов

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Ставлення до пам’яток історії і культури є показником рівня розвитку держави та духовної зрілості її громадян. Цілеспрямована діяльність державних органів охорони пам’яток для передачі культурних цінностей майбутнім поколінням, їх ефективного використання в суспільному житті сприяє самоідентифікації нації, уособлює її самобутність і має соціально-значиму функцію підтримки стабільності і сталого суспільного розвитку. Успіх процесу інтеграції України до Європейського співтовариства залежить від багатьох чинників, серед яких є гармонізація національних норм, вимог та правил із європейськими та міжнародними, в тому числі і в галузі охорони культурного надбання. Охорона культурної спадщини сьогодні визначається як пріоритетний напрям зовнішньої культурної політики держави, де серйозна увага приділяється питанню багатостороннього і двостороннього культурного співробітництва та членству в міжнародних організаціях. Історико-культурна спадщина є важливим ресурсом стратегічного розвитку держави, вагомою складовою культури людської цивілізації, яка визначає відповідальність України за її збереження.

У ХХ ст. та на початку ХХІ ст. відбувається формування і активізація діяльності міжнародних організацій, функції яких, поряд з економічними і політичними, стосуються сфери збереження культурної спадщини. Для покращення рівня її охорони на територіях держав-членів цих організацій формуються загальні принципи пам’яткоохоронної галузі.

Кардинальні зміни у світі, пов’язані з відмовою від політики конфронтації та поглибленням міжнародної співпраці, створили нові унікальні можливості. Роки незалежності стали часом складних реформ як в українському суспільстві, так і у сфері охорони культурної спадщини. Ці процеси відбуваються доволі інтенсивно, однак не завжди вони спрямовані у напрямку, оптимальному для розвитку національної культури. Свідченням уваги держави, що приділяється питанням охорони культурної спадщини є ратифікація Україною найбільш авторитетних Конвенцій UNESCO і Ради Європи і впровадження їх положень у пам’яткоохоронну практику держави.

Актуальність вивчення діяльності міжнародних структур у сфері охорони культурної спадщини продиктована кризовою ситуацією, в якій на сьогодні знаходиться пам’яткоохоронна галузь України в умовах трансформаційних процесів. Повсякденна реальність загрожує фізичному існуванню пам’яток. Культурна спадщина нашої держави втілена в 130 тис. нерухомих пам’ятках історії і культури, і тільки 35% з них знаходиться в задовільному стані. До того ж, на сучасному етапі, особливого значення набуває необхідність визначення стану охорони пам’яток в Україні в умовах реформування державної системи управління галуззю, а також –ролі держави у формуванні і реалізації міжнародних відносин під час інтеграції до міжнародних організацій у зазначеній сфері, аналіз досягнень, помилок і прорахунків у державній політиці та їх наслідки на стан збереження культурної спадщини; вивчення міжнародного досвіду та перспектив розширення міжнародної співпраці в цій галузі.

Питання інтеграційних процесів на сучасному етапі розглядалися істориками, політологами, фахівцями у сфері культурології та права, однак не піддавалися спеціальному науковому дослідженню в галузі пам’яткознавства. Вище зазначене свідчить про необхідність теоретичного дослідження проблем, напрямів і можливостей застосування міжнародних вимог щодо практичних заходів збереження пам’яток історії і культури України, аналізу наявних і можливих форм співробітництва, закономірностей, протиріч, а також оцінки перспективи спільної роботи з міжнародними структурами та вироблення науково обґрунтованих пропозицій із подальшого вдосконалення і підвищення ефективності заходів охорони культурної спадщини України.

Зв’язок з науковими програмами і темами. Дисертаційне дослідження виконувалось в рамах науково-дослідної роботи Українського центру культурних досліджень Міністерства культури і туризму України: при підготовці звіту України – Рада Європи Культурна політика в Україні: аналіт. огляд / [під ред. О. Гриценка.] автором одноосібно виконано Розділ 4. «Історична та культурна спадщина» (4.1. Нерухомі пам’ятки, заповідники; 4.2. Музеї), та підготовка «Методичних рекомендацій на занесення пам’яток культури до Списку пам’яток всесвітнього значення UNESCO».

Об’єктом дослідження є інтеграційні процеси в державній політиці охорони культурної спадщини України, реалізація міжнародних вимог щодо пам’яткоохоронної справи на національному рівні.

Предметом дослідження є шляхи і напрями реалізації прикладних завдань з охорони і використання культурного надбання України відповідно до вимог міжнародних організацій UNESCO та Ради Європи.

Хронологічні межі дослідження визначаються, з одного боку, першим етапом становлення діяльності UNESCO після закінчення Другої Світової війни (прийняття Конвенції UNESCO «Про захист культурних цінностей в випадку збройного конфлікту» і приєднання до неї УРСР); з іншого – активізацією співпраці України з міжнародними організаціями UNESCO та Радою Європи в період незалежності, та приєднанням до найавторитетніших конвенцій і впровадженням їх положень в пам’яткоохоронну практику.

Метою дослідження є комплексне вивчення ролі міжнародних організацій і аналіз сформованих ними вимог щодо вдосконалення національної політики у сфері охорони культурної спадщини, а також визначення рівня відповідності пам’яткоохоронної системи України міжнародним стандартам в умовах інтеграційних процесів.

Реалізація поставленої мети вимагає вирішення наступних завдань:

• на основі комплексного аналізу документів міжнародних організацій (UNESCO, ICOMOS, Рада Європи) визначити і конкретизувати основні вимоги і напрями впливу на покращення стану національної системи охорони культурної спадщини, встановлені міжнародною практикою;

• дослідити сучасний стан, особливості і проблеми механізму реалізації української політики у сфері збереження культурної спадщини;

• визначити роль і функції державних інститутів у реалізації політики збереження культурної спадщини, підкреслити провідну роль держави в цій галузі;

• провести аналіз вимог міжнародних урядових і неурядових організацій, виробити оцінку ефективності форм взаємодії державних органів виконавчої влади і міжнародних об’єднань у галузі охорони пам’яток з метою встановлення перспектив розвитку і напрямів її удосконалення в умовах трансформаційних процесів реформування політичної системи;

• проаналізувати відповідність розвитку пам’яткоохоронної справи України до визначених міжнародних напрямів;

• обґрунтувати висновок про необхідність створення ефективної державної системи охорони культурної спадини і впровадження міжнародних стандартів із урахуванням національної специфіки галузі.

Методи дослідження. Дисертаційне дослідження базується на структурно-функціональному і порівняльному підходах щодо аналізу діяльності міжнародних організацій і державних інститутів у галузі охорони пам’яток. Під час узагальнення емпіричного матеріалу використані загальнонаукові методи (індукція, дедукція, аналіз, синтез). Характер роботи обумовив необхідність міждисциплінарного підходу, що дозволяє досліджувати проблему комплексно. Порівняльно-історичний метод наукового аналізу форм і методів регулювання охорони культурної спадщини, комплекс засобів наукового пізнання соціальних процесів знайшли відображення в системі підходу щодо предмета дисертаційного дослідження.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в постановці проблеми і обґрунтуванні необхідності визначення комплексу сформованих міжнародною спільнотою вимог щодо охорони культурної спадщини, а також у спробі автора дисертаційного дослідження визначити відповідність національної пам’яткоохоронної системи України рекомендаціям міжнародної спільноти в умовах світових інтеграційних процесів, враховуючи національну специфіку.

Елемент новизни дослідження полягає в обґрунтуванні необхідності удосконалення державної системи охорони культурної спадщини в напрямах фінансування, меценатства, розвитку співпраці з міжнародною спільнотою, вивченні та застосуванні набутого ними досвіду (UNESCO і Рада Європи).

До того ж, йдеться не тільки про збереження окремих пам’яток, а й про включення у реалії сучасного світу всієї культурної спадщини в її цілісності і різноманітті, що охоплює як самі об’єкти, що підлягають збереженню, так і середовище, у якому вони існують. Важливу роль при здійсненні і розвитку такого підходу відіграють державні та регіональні органи охорони культурної спадщини.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертації використані під час виконання наукового дослідження в рамках стипендіальної програми ім. Л. Кіркланда (м. Варшава) та при підготовці навчальних курсів «Законодавство у сфері пам’яткоохоронної і музейної діяльності», «Охорона і використання пам’яток історії і культури» для студентів кафедри «Охорона культурної спадщини і музеєзнавство» Київського національного університету культури і мистецтв. Рекомендації дисертації можуть бути корисні для формування пропозицій щодо вдосконалення сучасної державної політики в галузі охорони культурної спадщини України, приведення українського пам’яткоохоронного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів, а також вироблення рекомендацій щодо підвищення якісного рівня практичних заходів пам’яткоохоронної діяльності та прискорення інтеграційних процесів пам’яткоохоронної теорії і практики.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Дисертація пройшла обговорення на кафедрі «Охорони культурної спадщини і музеєзнавства» Київського національного університету культури і мистецтв України. Основні результати дослідження опубліковані в наукових роботах, викладені на міжнародних, всеукраїнських науково-практичних конференціях:

Другі Всеукраїнські Зарембівські читання «Українське пам’яткознавство: сучасні проблеми і тенденції». Центр пам’яткознавства НАН України та Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, Інститут біографічних досліджень Національної Бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, Київ. – 2009 р. (доповідь: «Вимоги до збере– ження рухомої спадщини в документах UNESCO та Ради Європи»); Шості культурологічні читання пам’яті В. Подкопаєва «Національний мовно-культурний простір України в контексті глобалізаційних та інтеграційних процесів». – Міністерство Культури і туризму України, Український центр культурних досліджень, Державна історична бібліотека України, Центр Польських і Українських студій НаУКМА, Інститут критики, Київ. – 2008 р. (доповідь: «Діяльність у сфері збереження нематеріальної культурної спадщини в добу глобалізації»); П’яті культурологічні читання пам’яті В. Подкопаєва, «Культурологічний дискурс сучасного світу: від національної ідеї до глобалізаційної цивілізації». – Міністерство Культури і туризму України, Музей українського народного декоративного мистецтва, Український центр культурних досліджень, Київ. – 2007 р. (доповідь: «Напрями розвитку музейної справи в контексті Європейської інтеграції»); Всеукр. наук.-практ. конференція «Духовна культура як домінанта українського життєтворення». – Міністерство Культури і туризму України, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Український центр культурних досліджень, Київ. – 2005 р. (доповідь: «Культурний туризм. Проблеми. Перспективи»); II Судацька міжнародна наукова конференція «Причорномор’я Крим, Русь в історії і культурі». – Київ – Судак. – 2004 р. (доповідь: «Конвенція про охорону всесвітньої спадщини та охорона пам’яток всесвітньої спадщини в Україні»); IV міжнародна науково-практична конференція «Реставрація музейних пам’яток в сучасних умовах. Проблеми та шляхи їх вирішення». – Національний науково-дослідний реставраційний центр. – Київ. – 2003 р. (доповідь: «Рада Європи та законодавство про реставрацію культурної спадщини»); IV Всеукраїнська краєзнавча конференція «Маловідомі імена, події, факти». – Дніпропетровськ. – 1999 р. (доповідь: «Актуальні проблеми застосування пам’яткоохоронного законодавства в Україні»).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження відображені в опублікованих статтях, тезах доповідей, виконаних автором одноосібно та у співавторстві в кількості 13 робіт. Із них 4 – у фахових наукових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.

Структура дослідження Структура дисертаційної роботи зумовлена метою і завданнями дослідження і містить у собі вступ, три розділи, що поділяються на підрозділи, висновки, а також бібліографічний список використаної наукової літератури, нормативно-правових джерел України, Конвенцій і рекомендацій UNESCO, Ради Європи та ICOMOS. Загальний обсяг дослідження – 206 сторінок, з них 34 сторінки перелік використаної літератури і джерел, що містять 275 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми та наукове значення роботи. Визначається предмет, об’єкт дослідження, хронологічні межі дисертації, сформульовані її мета та завдання, визначена новизна та практичне значення одержаних результатів, їх зв’язок із науковими програмами, планами темами. Зазначено апробацію зроблених висновків.

Розділ 1 – «Методологічні основи, історіографія та джерельна база дослідження» – присвячено аналізу наукових робіт та джерел, визначаються основні методи, що дозволили досягти мети дослідження і вирішити поставленні у вступній частині завдання. У підрозділі 1.1. – «Методологічні основи дисертації» – обґрунтовується доцільність методів використаних в дослідженні. Було застосовано емпіричний метод, а саме його складову – «опис». Для обробки і систематизації емпіричних даних використано аналіз, синтез, індукцію та дедукцію. Це дало можливість всебічно дослідити масив джерельної бази, який складався з документів UNESCO, ICOMOS, Ради Європи, Законів і підзаконних актів України, матеріалів діловодства Держкультспадщини, Міністерства культури і туризму України та ін. Це створило умови для логічного переходу від одиничних фактів до знань узагальненого характеру. В процесі дослідження використовувався порівняння і аналогія. Застосовувався комплексний міждисциплінарний підхід для об’єктивності висновків. В дослідженні використовувався порівняльно-історичний метод наукового аналізу. Аналіз, проведений дисертантом, ґрунтується на встановленні логічних і послідовних процесів у сфері охорони культурної спадщини України з відповідною інтерпретацією отриманих наукових результатів. Історичний і логічний метод дозволив поетапно простежити взаємозалежність історичних реалій і конкретних результатів у сфері охорони культурної спадщини як на світовому так і на національному рівні.

У підрозділі 1.2. – «Історіографія питання» – аналізується рівень дослідження проблеми як в українській науковій літературі так і зарубіжного походження. Визначається на які основні проблемні питання галузі була спрямована увага дослідників. Обґрунтовується недостатність комплексних досліджень із зазначеної теми у вітчизняній науці.

Відзначається значний внесок у вивченні питань діяльності міжнародних організацій та визначення шляхів і рекомендацій щодо вдосконалення пам’яткоохоронного законодавства України Акуленка В.І., який у широкому переліку робіт розкрив питання становленні історії пам’яткоохоронної справи України, визначив необхідність врегулювання термінологічного інструментарію галузі, ввів в науковий оббіг ряд нормативних актів різного рівня обов’язковості UNESCO, Ради Європи та ін.

Необхідність термінологічного врегулювання (яке знайшло своє юридичне впровадження), вирішенню актуального питання повернення пам’яток, втрачених Україною, вибраним аспектам історії пам’яткоохоронної справи України знайшли відображення в численних роботах Кота С.І..

Особливо варто відзначити ґрунтовний аналіз практичних аспектів діяльності міжнародних організацій, визначення перспектив подальшого розвитку міжнародних засад охорони культурної спадщини – присвячені роботи російського дослідника Молчанова С.М. та Богуславського М.М.

Визначенню поняття «пам’ятка архітектури», долі культурної спадщини в ході історії, проблематиці її знищення, руйнації і відбудови, а також вивченню історії становлення і розвитку пам’яткоохоронної справи України присвячені роботи (як монографічні так і дисертаційні) видатних вчених Вечерського В.В., Заремби С.З., Нестулі О.О.,. Прибєги Л.В, Ярошенко Є.С. та росіянина Гуляницького М.Ф.

Констатується фактична не розробленість в українській науці питання «культурних прав». Спроба аналізу зроблена в працях Акуленка В.І., Гриценка О.А. та ґрунтовне теоретичне дослідження належить британському вченому Mundy S.

В контексті діяльності міжнародних організацій необхідно зазначити праці Титової О.М., Прибєги Л.В. Проблеми збереження історико-архітектурної спадщини розглядаються у статтях російських науковців Косаревського О.І., Єгорова В.Л., Щукіної Є.П.

Вивченню і аналізу міжнародного досвіду управління процесами в галузі культури в країнах з високим рівнем розвитку ринкової економіки, досвіду охорони культурної спадщини зарубіжних країн, присвячені дослідження Катаргіної Т.І., Гриценка О.А., Геврика Т., Єкельчика С.О., Горбика В.О., Іконнікова О.В., Федоренко М.Т., Князєва К.Ф.

Аналізу концепції загальної спадщини людства найбільшу увагу приділили Акуленко В.І., Лукашук І.І., Максимов В.В., Мельничук О.І. Питання діяльності міжнародних інституцій в галузі туристичного бізнесу вивчає монографія Барчукової Н.С.

Дослідження теоретичних та практичних питань розвитку пам’яткознавства здійснили російські науковці О.М. Шульгіна П.М. Селезньова О.М., Дьячков О.М., Боярський П.В.

На особливу увагу заслуговують дослідження в галузі розвитку музейної справи російських вчених Юренєвої Т.Ю. та Каулен М. В їх монографіях аналізуються питання історії а також діяльність міжнародних організацій (UNESCO і ІСОМ) в музейній сфері.

Вагомий внесок в справі вивчення, популяризації, аналізу проблем і перспектив пам’яткоохоронної справи України склали публікації наукових досліджень Центра пам’яткознавства НАН України та Українського товариства охорони пам’яток історії і культури. В «Працях Центру пам’яткознавства» та альманасі «Відлуння віків»публікується широка низка теоретичних та прикладних матеріалів фахівців із пам’яткознавства, музеєзнавства, історії. Багатий фактологічний матеріал міститься в виданнях НДІ пам’яткоохоронних досліджень.

Необхідно зазначити, що проблеми вивчення охорони пам’яток в Україні є надзвичайно актуальними, а шляхи і перспективи інтеграції української системи охорони культурної спадщини у світове і європейське співтовариство лишаються одними з найменш досліджених.

У підрозділі 1.3. – «Джерельна база дослідження» – аналізується джерельна база, що складається з законодавчих актів з питань збереження культурної спадщини UNESCO, Ради Європи, ICOMOS. Представлені документи різного рівня обов’язковості – Конвенції, Хартії, рекомендації які визначають основні напрями пам’яткоохоронної справи, а також нормативні акти України, що прийняті за період незалежності. Це Закони України і підзаконні акти, Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, накази і розпорядження міністерств і відомств. На виконання положень конвенції UNESCO «Про охорону Всесвітньої культурної і природної спадщини», «Європейської культурної конвенції», які ратифіковані Україною, держава зобов’язана складати перед міжнародними організаціями періодичні звіти. Із здобуттям незалежності Україна вперше успішно склала такі звіти на початку 2000-х років. Вони містять глибокий фактологічний матеріал на основі якого здійснено аналіз стану пам’яткоохоронної справи України і його відповідність міжнародним вимогам. В дослідженні використані матеріали діловодства Державної служби з питань національної культурної спадщини та інших підрозділів Міністерства культури і туризму України.

Особливе місце в джерельній базі посідають збірки нормативних документів UNESCO, Ради Європи та України. «Україна в міжнародно-правових відносинах», відп. ред. Ю. С. Шемшученко, упоряд. В.І. Акуленко, «Сборник правовых актов Совета Европы о сохранении культурного наследия» сост. С. Н. Молчанов, «Правова охорона культурної спадщини: зб. документів», авт.-упоряд. Т. М. Пархоменко, О. М. Титова, «Правова охорона культурної спадщини: зб. документів», авт.-упоряд. М. Є. Левада, «Охорона культурної спадщини в Україні: зб. нормат. докум.», авт. передм. П. П. Толочко.

Важливі для об’єктивного представлення матеріали Ради Європи і UNESCO не завжди наявні в бібліотеках, тому особливе місце в дослідженні посідають електронні ресурси: Молчанов С. Н. «Европейское право и сохранение культурного наследия народов Европы», 2003. – Вып.2. – Режим доступу: http://www.cultivate.ru/mag/issue2/EU_cul_heritage.asp, а також сайти: http://www.unesco.org; http://www.rada.gou.ua; http://www.evarussia.ru, http://www.icomos.org, http://www.patrimony.ru, http://eulaw.edu.ru та ін.

Джерела які представляють процес занесення пам’яток України до Списку всесвітньої спадщини, були отримані під час підготовки періодичних звітів UNESCO та Ради Європи від зазначених міжнародних організацій. Це: The map of World Heritage Properties is produced each year by UNESCO World Heritage Centre. 2002; World heritage list. Сathedral of St. Sophia of Kiev № 527; World heritage list. Kiev-Pechersk Laura № 528; World heritage list. L’viv № 865.

Розділ 2 – «Роль міжнародних організацій в справі охорони культурної спадщини. основні напрями охорони культурної спадщини в діяльності UNESCO і Ради Європи» – розглядає історію становлення, визначаються основні напрями діяльності міжнародних організацій в галузі збереження культурної спадщини. У підрозділі 2.1. – «Пам’яткоохоронна діяльність UNESCO. Формування основних напрямів охорони культурної спадщини на світовому рівні» – аналізується і обґрунтовується положення, що провідна роль у формуванні міжнародних засад охорони культурної спадщини належить UNESCO. Після Другої світової війни UNESCO та міжнародні неурядові (ICOM та ICOMOS) організації взяли на себе відповідальність за збереження пам’яток. Діяльність UNESCO спрямована на формування загальних критеріїв і напрямів пам’яткоохоронної діяльності на світовому рівні. Автор звертає увагу на Конвенцію UNESCO «Про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту», що формує стратегію охорони рухомого і нерухомого майна як під час воєнних дій так і у мирний час. Зазначається, що Конвенція є ключовим документом міжнародного законодавства, основою яка визначає поняття «культурні цінності» в наступних документах UNESCO.

В 70-х роках ХХ ст. зростає ставлення до рухомої спадщини як до матеріальних цінностей. Положення Конвенції UNESCO «Про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню, та передачі права власності на культурні цінності» стосуються процесів переміщення рухомої спадщини та звертають увагу на потребу врегулювання прав власності на пам’ятки. Документом визначається необхідність створити системи контролю за переміщенням культурних цінностей за межі держав.

Особливе значення для охорони культурної спадщини має Конвенція UNESCO «Про охорону всесвітньої культурної i природної спадщини». Цей документ визначив необхідність збереження пам’яток загальнолюдського значення (як природи так і культури), розробив шляхи для збереження об’єктів спадщини, що мають універсальну цінність.

Черговий етап розвитку принципів захисту культурних цінностей припадає на початок XXI ст., коли UNESCO були прийняті Конвенція «Про охорону підводної культурної спадщини» та Конвенція «Про охорону нематеріальної культурної спадщини». В них викладені основні принципи захисту культурних цінностей небезпеку для яких становлять скарбошукацтво, комерційна діяльність, розвиток туризму, глобалізаційні процеси. Визначається необхідність збереження різноманіття культури, вільний доступ до представлених культурних цінностей розвитку співробітництва. Конвенції UNESCO визнаються основою універсальної системи, що регулює охорону культурної спадщини, вони відкриті для підписання і передбачають обов’язкове надання державами-учасницями інформації про виконання їх приписів.

Автором відзначається, що документи прийняті ICOMOS є невід’ємною складовою міжнародної і національних нормативних систем, прямо чи опосередковано формуючи практичну діяльність галузі охорони культурної спадщини. Вони не носять обов’язкового характеру, але мають значний морально-освітній вплив. ICOMOS визначає професійні норми пам’яткоохоронної практики. Хартії ICOMOS для держав є необхідним інструментом розробки законодавства, належного використання фінансів, збереження пам’яток археології і архітектури, регулюють питання проведення реставраційних робіт, відтворення пам’яток та ін. В підрозділі визначається що саме UNESCO і ICOMOS були сформовані основні вимоги збереження культурної спадщини, загроза для яких становили політичні та економічні зміни як відбувалися в світі у визначений історичний період.

Підрозділ 2.2. – «Пам’яткоохоронна діяльність Ради Європи. Основні вимоги охорони європейської культурної спадщини» – аналізує діяльність в галузі охорони культурної спадщини Ради Європи. Відзначається суттєва кількість нормативних актів різної юридичної ваги, що спрямовані на розв’язання технічних, наукових, юридичних і адміністративних проблем галузі. Ці документи становлять фундамент, на якому формуються європейські стосунки в справі охорони культурної спадщини в Європі. У дослідженні проаналізовані: Європейська культурна Конвенція Ради Європи (Париж, 1954 р.), Конвенція Ради Європи про захист архітектурної спадщини Європи (Гранада, 1985 р.), Європейська Конвенція Ради Європи про охорону археологічної спадщини (виправлена) (Валлетта, 1992 р., Європейська Конвенція про порушення, пов’язані з культурною власністю (Дельфи, 1985 р.), Європейська Конвенція про ландшафти (Флоренція, 2000 р.). Слід зазначити низький рівень популяризації діяльності організації в Україні (за включенням політичних і економічних аспектів), та фактичну відсутність фахових перекладів рекомендацій в українську мову та аналізу їх положень. Подолання цих негативних явищ створить можливість більш якісного застосування досвіду зазначеної організації в пам’яткоохоронній практиці, не зважаючи на те, що даний тип документу не є обов’язковим для виконання.

Регулювання відносин у пам’яткоохоронній галузі Радою Європи сформовані за такими фундаментальними напрямками як: збереження архітектурної, археологічної, рухомої, нематеріальної спадщини.

Відповідно до зазначених напрямів сформулювало обов’язкові вимоги забезпечення фізичної охорони пам’яток, які зобов’язується виконувати держава у разі приєднання до конвенцій Ради Європи: визначити види і типи культурної спадщини; сформувати систему управління й обліку пам’яток; забезпечити фінансування галузі із створенням умов для залучення недержавних джерел фінансування; удосконалювати правову систему; забезпечити вивчення і популяризацію пам’яткоохоронної справи; створити умови розвитку міжнародної співпраці та наукових досліджень в галузі.

Розділ 3 – «Стан пам’яткоохоронної справи України та відповідність міжнародним вимогам» – присвячений аналізу сучасному стану охорони культурної спадщини в Україні і її відповідності визначеним міжнародним вимогам. Аналізується функціонування органів виконавчої влади, уповноважених в сфері охорони культурної спадщини, розглядаються різні аспекти державно-правової системи, а також аналізують позитивні і негативні сторони державної політики в галузі. У підрозділі 3.1. «Законодавча база пам’яткоохоронної справи України» – становлення державної системи охорони культурної спадщини України пройшло довгий і складний історичний процес. Першу половину ХХ ст. галузь керувалася поодинокими нормативними актами, а створення прямого закону гальмувалося. ІІ пол. ХХ ст. стала часом великих концептуальних і організаційних змін в пам’яткоохоронній практиці. В зазначений період Україна стає членом UNESCO, а отримавши незалежність і Ради Європи. Ратифікує фактично всі конвенції пам’яткоохоронної галузі і в перспективі розглядається її членство в Європейському Союзі. Україна, як учасник міжнародних інституцій, несе відповідальність перед світовим співтовариством за збереження культурної спадщини. На основі діючого законодавства, у відповідності з загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права і міжнародних зобов’язань, розроблено та впроваджено нормативні акти, що складають основу системи охорони пам’яток в державі. Основним документом, що визначає державну політику в галузі є Закон України «Про охорону культурної спадщини» 2000 р., який передбачає проведення єдиної державної політики в галузі, визначає особливу відповідальність держави за виявлення, облік, вивчення, реставрацію й охорону культурної спадщини, невідчужуваний характер особливо цінних об’єктів культурної спадщини; забезпечення доступу до них.

Позитивним можна вважати принцип формування діяльності пам’яткоохоронної галузі на основі перспективних програм. Основним документом для планування такої роботи в сфері є Загальнодержавна програма збереження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004–2010 роки, «Комплексна програма паспортизації об’єктів культурної спадщини на 2003–2010 рр.», Комплексні програми щодо збереження культурної спадщини міст Львова, Кам’янця-Подільського, Глухова, Батурина, Збаража; заходи з розвитку національних заповідників «Софія Київська», «Хортиця», «Херсонес Таврійський», Ольвія, Шевченківський національний заповідник у м. Каневі. Програми передбачають запровадження комплексних заходів з охорони пам’яток, проте через політичну нестабільність розгляд і прийняття таких законів постійно відкладається. Багато положень базових законів у галузі носять декларативний характер, що пояснюється політичними інтересами і відірваністю від реалій суспільно-економічного життя. Триває робота з погодженням законодавства галузі з основними законодавчими засадами, що регулюють інші сфери суспільно-економічного життя.

Поряд з новими підходами законодавство в галузі містить багато елементів радянської адміністративної системи. Нормативно-правове регулювання, в сфері, здійснюється в рамках цілого ряду суміжних напрямів законодавства. За роки незалежності в Україні робилося чимало зусиль для формування нової правової бази, яка б відповідала новим політичним, економічним, соціальним умовам. Основні законодавчі акти загалом відповідають вимогам міжнародного права, але декларативний характер окремих норм, відсутність налагодженої системи контролю за виконанням, свідчать про потребу подальшого розвитку законодавства шляхом його систематизації. Аналіз чинного законодавства дає підстави стверджувати, що на цей час система законодавства галузі загалом сформована.

У підрозділі 3.2. – «Система управління, обліку і фінансування пам’яток в Україні» – аналізуються основні закономірності та проблеми реалізації державної політики галузі. Проведено аналіз функцій органів виконавчої влади пам’яткоохоронної галузі України відповідно до вимог міжнародної спільноти. Відзначається бюрократизованість української системи охорони культурної спадини. Державна служба охорони культурної спадщини у 2005 р. реорганізувалась у Державну службу з питань національної культурної спадщини і основними завданнями Служби є: здійснення відповідно до законодавства державного управління; реалізація державної політики у сфері обліку (виявлення, наукового вивчення, класифікації, державної реєстрації), захисту, збереження, належного утримання, відповідного використання, консервації, реставрації і музеєфікації всіх видів і типів пам’яток та ін. Затягнутий процес створення цієї структури призводить до нестабільності у її роботі, відтоку фахівців. Усе це передбачає подвійне завдання: сформувати структуру, в тому числі управлінську, пристосовану до нових внутрішніх і зовнішніх умов та систему охорони культурної спадщини з урахуванням європейських і світових стандартів.

В результаті порівняльного аналізу в роботі робиться висновок про те, що внаслідок реформи державна система охорони культурної спадщини усе ще перебуває в стадії формування. Це приводить до деякої дисфункції її структурних підрозділів, що негативно відбивається на реалізації державної політики в цілому. У дисертаційному дослідженні відзначаються основні труднощі державного апарата в забезпеченні якісної державної політики в галузі охорони спадщини, до яких відносяться слабкі контрольні повноваження, недолік кадрового забезпечення й фінансування, недосконалість законодавчої бази в галузі охорони пам’яток, недостатнє бюджетне фінансування, слабкий приплив приватних інвестицій, проблема нестачі кваліфікованих фахівців у сфері реставрації об’єктів культурної спадщини. Найважливішим питанням стають неврегульовані відносини вертикалі влади усередині галузі.

Існуючий стан обліку пам’яток, не можна вважати цілком задовільним. Багато пам’яток не мають відповідної облікової документації, що є недопустимим із точки зору міжнародної практики. Мале фінансування роками не дозволяло завершити формування Державного реєстру національного культурного надбання. Недофінансування заходів з охорони пам’яток, неврахування специфіки пам’яткоохоронної справи, зокрема, в оподаткуванні, призвели до значного погіршення стану пам’яток. Особливу увагу міжнародна спільнота звертає саме на питання вдосконалення фінансування галузі. Питання спонсорської допомоги в Україні ще далеке від європейського підходу. Подолання недосконалості нормативної бази, не врахування рекомендацій міжнародних організацій щодо пільг і допомоги приватним особам вимагає впровадження і економічної підтримки. Сучасний стан охорони спадщини зумовлений загальною економічною ситуацією в країні. Вона не є сприятливою для розвитку галузі. Галузь зорієнтована передусім на бюджетне фінансування. Така політика має істотні недоліки – недосконалий і неефективний механізм формування обсягів бюджетних видатків, недостатня роль механізмів фінансування, орієнтованих на підтримку конкретних проектів.

Головним недоліком лишається «залишковий принцип» фінансування. Охорона культурної спадщини вимагає не тільки правових та організаційних, а і фінансових, матеріально-технічних заходів, здійснюваних органами державної влади в межах їх компетенції, з обліку, запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, контролю за збереженням, утриманням, використанням, консервацією, реставрацією об’єктів, в цих питаннях є проблеми. Трансформаційні і інтеграційні процеси в Україні на межі століть торкнулися всіх сфер діяльності суспільства. Система охорони культурної спадщини держави несе на собі пережитки радянської системи. Розвал тоталітарного СРСР та його планової економіки, в рамках яких мусила розвиватися національна пам’яткоохоронна галузь, виявили її неготовність до існування без державної опіки, адміністративної та фінансової підтримки. Охорона культурного надбання є пріоритетом держави і вимагає відповідної адаптації до міжнародного стандартів, проблеми трансформаційної кризи, в поєднанні з проблемами недосконалої державної політики, нині потребують об’єднання зусиль і ресурсів центральних, регіональних і місцевих органів влади, недержавних організацій, залучення міжнародного досвіду.

У підрозділі 3.3. – «Освіта, наукові дослідження та популяризація в галузі охорони пам’яток України» – автором виявлені проблеми, до яких варто віднести наступне: недооцінка суспільством значимості культурної спадщини; нездатність влади на даному етапі використовувати її культурну спадщину для освіти громадян. Сучасний стан національної освіти в галузі зумовлений загальною економічною ситуацією в країні. Гострою є проблема забезпечення кадрами в регіонах. В Україні обмежена кількість навчальних закладів навчають спеціалістів у сфері охорони і збереження спадщини. Однією з проблем кадрового забезпечення є працевлаштування випускників культурно-мистецьких вищих навчальних закладів, відповідно до вимог, якими передбачено забезпечення молодого спеціаліста житлом, належною оплатою праці, іншими соціальними гарантіями.

Збереження пам’яток віднесено до функцій державної влади, але разом з тим не може обійтися без суспільної підтримки. Держава охороняє права та законні інтереси громадських об’єднань у сфері культури. Найбільш потужною неурядовою організацією є Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, створене у 1966 р. Внесок громадських організацій у вивчення, виявлення, охорону, збереження пам’яток досить значний. Проте, вони фактично позбавлені державної підтримки, їх юридичний статус не дозволяє кардинально впливати на проблеми, що виникають в пам’яткоохоронній галузі. Залучення уваги широкої громадськості до проблеми стану національної культурної спадщини – одне з головних завдань, які ставлять перед собою сучасні громадські організації. Одна із соціально-значимих функцій проявляється в тім, що такі організації виконують завдання в справі охорони й відновлення пам’яток безоплатно, що особливо цінно в умовах сучасного стану фінансування галузі.

Комплексний підхід до популяризації спадщини включає широкий спектр можливих форм застосування: це публікації в різних наукових, науково-популярних і довідково-інформаційних виданнях; виступи в ЗМІ; проведення масових заходів і акцій, пов’язаних з Міжнародним днем охорони пам’яток; створення інформаційних стендів з історії об’єктів; організація тематичних виставок. Сучасні процеси формування пам’яткоохоронної політики, мета і завдання, що стоять перед державами, які спрямовані на членство у міжнародних організаціях, для загалу лишаються маловідомими і вимагають більшої популяризації. Активізація України у світових та загальноєвропейських процесах, формування уявлення про нашу державу як країну з багатою культурою спадщиною, потребує широкої інформаційно-популяризаторської діяльності на підвищення міжнародного авторитету держави.

Проте основним завданням можна вважати виховання культурного менталітету українського суспільства, підвищення рівня обізнаності про необхідність охорони культурної спадщини, боротьба з вандалізмом. Державна політика повинна перетворити освіту в галузі охорони культурної спадщини в один із ключових елементів стратегії розвитку визначити її пріоритет перед усіма іншими аспектами, виділяти більш значні людські та фінансові ресурси на розвиток галузі. Освітні курси повинні використовувати історичні, художні й етичні цінності, втілені в спадщині, для виховання гідних громадян сучасного суспільства.

У підрозділі – 3.4. «Розвиток міжнародної співпраці України у справі охорони культурного надбання» – визначається, що актуальність даної проблеми особливо зросла в період соціальної трансформації суспільства.

До початку XXI ст., незважаючи на інтерес, що проявляється, до історії та культури минулого, пам’яткоохоронна складова ще не набула домінуючого стану.

Одним із завдань вітчизняної теорії і практики в галузі культурної спадщини є подолання відставання в сфері її охорони і використання від багатьох країн світу, включення в концепції стійкого розвитку як окремо взятих регіонів, так і країни в цілому, удосконалення організаційних, економічних і правових механізмів збереження і використання об’єктів культурної спадщини.

Все вище наведене, дозволяє констатувати, що досі зберігається інерційна, короткозора політична тактика при відсутності чіткої державної політики у сфері. Становлення співпраці України з міжнародними організаціями формувалися поступово, із здобуттям незалежності відзначається активізація цих процесів. Україна, як член UNESCO і Ради Європи, несе повну відповідальність перед світовим співтовариством за збереження власної культурної спадщини. Розширення міжнародних контактів у сфері, вивчення міжнародного досвіду, безумовно, сприятиме розвитку відповідних теоретичних досліджень, а відтак позначиться і на вирішенні практичних питань охорони національної культурної спадщини.

Україна також готова до партнерського співробітництва в сфері реституції культурних цінностей. Створення позитивного іміджу України на міжнародній арені, приєднання до цілої низки міжнародних договорів є важливим для подальшого позитивного розвитку процесів, пов’язаних із питаннями переміщення культурних цінностей.

Як напрям розвитку співпраці, наукові дослідження в України мають великий потенціал для розвитку. Високу оцінку одержала праця реставраторів, учених-дослідників, за яку було присуджено Гамбурзьким фондом Європейську золоту медаль за реставраційні роботи в Національному історико-архітектурному музеї-заповіднику «Софія Київська». Фактом розвитку співпраці являється також допомога українським пам’ятокоохоронцям Інститутом архітектурної консервації Гетті (США) для проекту підготовки до консервації церкви Спаса на Берестові. Спільні роботи і дослідження об’єктів відкривають нові можливості і дають відповідь на найактуальніші питання охорони спадщини.

Поглиблення і розвиток міжнародного співробітництва у сфері охорони культурної спадщини буде сприяти прискоренню занесення найвизначніших пам’яток культури до Списку всесвітньої культурної і природної спадщини UNESCO. Для України міжнародне співробітництво в збереженні спадщини – особливо важливий стратегічний ресурс. Воно повинно реалізовуватися у всіх напрямках – від обміну досвідом у законодавчій сфері, у теорії і практиці охорони і реставрації пам’яток до залучення громадськості і розвитку молодіжних програм в галузі охорони і популяризації спадщини. Держава повинна спиратися як на власний досвід, так і на світові досягнення в збереженні культурного надбання. Співробітництво між країнами в галузі може зробити серйозний внесок в справу покращення рівня збереження пам’яток. Але саме національна культурна спадщина, в першу чергу, визначає унікальний образ будь-якої країни та її народу. В молодій демократичній європейській державі, якою є Україна, в добу інтеграції та глобалізації роль національної культурної спадщини, як частини національної культури, набуває ключового значення.