2. Внутрішньополітичне життя у період конституційної монархії

У березні 1702 р. Вільгельм III впав з коня і за кілька днів помер. Спадкоємиця трону, молодша донька Якова II і доньки лорда Кларендона Анна І (1702—1714 pp.) на час успадкування трону мала 37 років. Протестантка, відступила від батька у критичну хвилину, піддавшись на намови Сари Черчилль. Як пристало внучці Кларендона, Анна була затятою англіканкою. Обмежена інтелектуально, повна упереджень, “закохана в їжі” і плітках, королева інстинктивно шукала опертя в усталених порядках, набираючи оборонної постави. У тронній промові ствердила, що її серце “є повністю англійським”. Була популярною серед населення.

Період панування Анни - це практично “війна за іспанську спадщину”, яка пройшла значною мірою під знаком графа Мальборо (Джона Черчилля), який у 1704 р. став головнокомандуючим англійських військ. Впливовість Мальборо підтримувалася близькістю графа до королеви. Його дружина, Сара, була наближеною придворною Анни.

Конституційна монархія в Англії цього часу надалі залежала від суперечностей між вігами і торі, без яких країні загрожувала посередницька перевага корони. Віги активно виловлювалися за ведення війни, торі - швидше укладення миру, хоч

Мальборо належав до останніх. Королівська рада, як і за Вільгельма, складалася з вігів і торі; королева за власною ініціативою призначала міністрів, без погодження з парламентом. Протягом 1702-1715 pp. відбулося 6 парламентських виборів, на яких по три рази перемогли дві головні політичні сили.

Найздібнішим політиком у цьому уряді був Генрик Сент Джон, граф Болінґброк, міністр закордонних справ - “геніальний лайдак” (“А, Гаррі, - промовив до нього батько, коли син отримав у 1712 р. титул графа Болінґброка, - я завжди казав, що тебе повішають, але тепер, оскільки ти став лордом, хіба зітнуть голову”). Уряд торі вирішив утихомирити опозицію: наклав податок в один пенс на кожну друковану сторінку і 1 шилінг на оголошення (серпень 1712 p.).

Найважливішим питанням внутрішньополітичної боротьби у цей час стала справа успадкування трону. Королева Анна І не противилася торі, за умови, що Яків Едвард перейде на протестантизм. Але власне справа релігійної приналежності стала вирішальною. Яків жодним чином не погоджувався зректися католицизму, то ж справа реставрації Стюартів зайшла в глухий кут. Фактичну владу в країні перейняв граф Болінґброк. Але перед смертю королева доручила пост першого міністра поміркованому Шроузбері, який забезпечив успадкування корони

Ганноверською династією.

Георг І (1714-1727 pp.) - правнук Якова І Стюарта, внучка якого Софія була видана заміж за курфюрста Ганноверського. Солдат, затятий лютеранин, мав 54 роки, коли сів на англійський трон і половину з часу правління провів у своєму улюбленому Ганновері. Грубий, неотесаний, нічим не цікавився окрім вояччини, протягом 30 років тримав свою дружину за зраду в ув’язненні. Як усі ганноверці, мав трохи вилучені очі. Як пристало на тогочасного солдата, був лінивим і глупим, впертим і несміливим. Любив музику. З Ганноверу до Англії перевіз своїх коханок.

Георг не говорив англійською, що виявилося важливим для політичного розвитку Англії. З міністрами розмовляв французькою, або ж ламаною латиною. Вкінці, не розуміючи англійської, перестав з’являтися на засіданнях ради міністрів, внаслідок чого зросла роль першого міністра.

У 1717 р. дійшло до відкритого розриву між батьком і сином. Принцеса Валлійська народила сина, а король сам визначив хресних.

Внаслідок розриву, палац принца Валійського, Leicester Hous, став другим двором, де на чолі опозиції стали Валпул і Тауншед. Опозиція була справжньою, оскільки принц Валлійський за законом мав право призначати низку чиновників, а як шотландський князь ще впливати на хід парламентських виборів у країні. Принц Валлійський, за своїм становищем, також брав участь у засіданнях уряду, але при цьому, на відміну від батька, він говорив англійською, хоч і з німецьким акцентом. Коли Георг І сидів у Ганновері, принц головував на засіданнях ради. Та після розриву, принцу Валлійському було заборонено брати участь у засіданнях, а оскільки король і сам перестав з’являтися серед міністрів, то уряд отримав можливість самостійно визначати свою політику. Таким чином, політична боротьба між вігами і торі внаслідок розриву набула нового характеру.

Країна вцілому опинилася у скрутному становищі: у 1715 р. парламент прийняв закон (Riot Act), що загрожував карою смерті групам від 12 чоловік, які на заклик розійтися не виконували наказу. Щоб забезпечити тривалість своєї влади, віги прийняли закон, за яким каденція парламенту встановлювалася на 7 років (1716 р.)- Septennial Act (дійсний до 1911 p.).

У 1721 р. першим міністром став на 21 рік Роберт Вал пул. Період його урядування відомий в англійській історія як час “без історії”. Валпул хоч був з вігів. та своєю політикою “останнього торі” досягнув становища керівника цієї партії. Він першим розумів, яке значення для політичного життя Англії має палата громад і, що управляти можна тільки разом з партіями і монархом. Тому прийняв титул лорда Орфорда лише під кінець життя, щоб постійно бути саме у нижній палаті.

Найважливішим завданням свого урядування Валпул поставив забезпечення політичної і економічної стабільності та зайнявся фінансами: зменшив земельний податок, у 1723 р. запровадив т. зв. митні склади. Фактично не маючи проблем з опозицією, Валпул легко переніс смерть ГеоргаІ, а за правління ГергаІІ (1727— 1760 рр.) разом з королевою фактично впливав на короля.

Опозиція торі знайшла нового лідера, яким, вже традиційно для ганноверської династії, став наступник трону, єдиний син Георга II, якого хворобливо ненавиділи батьки. “Мій дорогий первородний, - говорила королева, - є найбільшим віслюком, найбільшим брехуном, найбільшою потворою в усьому світі, то ж бажаю йому зі

всього серця, щоб його на світі не було”.

У період “війни за австрійську” спадщину Англія втрутилася в європейський конфлікт, фактично відстоюючи інтереси Ганноверу. Це викликало відповідну реакцію серед англійських політиків, які вбачали найбільшу загрозу для країни і її колоній у Франції Такими були Вільям Пітт і Генрик Фокс, що фактично очолили нову опозицію віґів. Загострення міжнародного конфлікту в середині XVIII ст. і необхідність вирішення нагальних фінансових проблем Англії, змусили Георга II, всупереч власному несприйняттю, прийняти пропозицію більшості обох палат

парламенту і призначити у 1756 р. В. Пітта першим міністром.

У тронній промові, яку король мусів виголосити, хоч вважав її “дурістю”, Пітт ствердив, що головною метою його “уваги і турбот буде збереження і розвиток Америки”, що означало необхідність кардинального вирішення французької проблеми. З цією метою, було збільшено державні асигнування на будівництво флоту (з 1756 р. до 1762 р. кількість воєнних кораблів зросла зі 134 до 400) і створення громадянської міліції, що складалася з 32 тис. чоловік, у той час як армія

налічувала до 20 тис. чоловік.

Власне прем’єрство Пітта тривало лише 4 місяці, а в новому уряді лорда Ньюкастла обійняв посаду міністра закордонних справ. Тому саме під керівництвом Пітта Англія брала участь у Семилітній війні, хоча, формально, війною займалася спеціальна Королівська рада, складена з 4 міністрів (лорд Ньюкастл, В. Пітт та ін.).

У період Семилітньої війни великі колоніальні завоювання Англії, заклали основи для створення Британської імперії. Одним із ідеологів імперії став завойовник Індії Роберт Клайв, який у 1760 р. повернувся до Лондону. Ще два роки до цього він писав Пітту про важливість розширення завоювань в Індії, ліквідацію Східно-Індійської компанії і прийняття короною всього управління завойованими територіями. У 1760 р. посеред війни король помер.

Новий монарх ГеоргІІІ (1760-1820 рр.) мав всього 22 роки. Новий король не приховував своєї ворожості до Пітта, який прийнявши пропозицію очолити уряд, зрадив, на думку Георга, опозицію до короля, і його політики. Як і всі представники ганноверської династії в Англії, Георг III був вихований в опозиції до короля і його міністрів, під впливом свого батька Фридєрика (помер у 1751 р.), при дворі якого традиційно збиралася опозиційно налаштовані політики. На практиці ідеали Георга III втілилися у необхідності керівництва палатою громад довіреними особами короля, т. зв. “друзями короля”, хоча новому королю не можна відмовити, що він намагався бути кращим монархом за своїх ганноверських попередників, та и

атмосфера при його дворі була чистішою.

У тронній промові король похвалився, що для нього більше важить Англія, а не Ганновер. У своїй англійськості Георг III зайшов так далеко, що називав Ганновер причиною всіх проблем Англії. У лютому 1763 р. було укладено Паризький мирний договір. Англія отримала Канаду, Флориду, захоплені острови на Карибському морі,

Сенегал у Західній Африці та ін. території.

У внутрішньополітичному житті відбулися також значні зміни. Вплив віґів на парламент було ліквідовано і король міг створити “персональні уряди”. Він невдячним, злостивим, кожен спротив вважав особистою образою, щоб досягнути мети був здібним на підлість, а, окрім цього, був психічно хворим.^ Тому досить часті “напади шаленства” значною мірою визначали тривалий період правління нового короля. Слабкість опозиції була об’єктивною.

Поразка у війні проти північноамериканських колоній і укладення Паризького миру в 1783 р. стали причиною глибокої політичної кризи в Англії (окрім північноамериканських колоній Англія втратила острови Тобаго і Св.Лусію яа Карибському морі, устя р. Сенегал в Західній Африці і невеликі території в Індії). Лорд Нокс був відправлений у відставку в 1782 p., а першим міністром призначено лорда Рокінґема, лідера віґівської опозиції, який практично не приховував свого задоволення від поразок англійських військ в Америці. Війна коштувала зростанням державного боргу на 114 млн. фунтів. Для ГеоргаІІІ ця поразка стала справжньою трагедією. Вважаючи себе негідним корони, він готувався до самоусунення з трону, підготувавши для цього проект відповідної постанови. Але не зробив цього. Рокінґем був першим міністром всього кілька місяців і помер, а новим прем’єром став учень В. Пітта лорд Шелбурн, який провадив переговори в Парижі. Саме Шелбурн вперше залучив до свого уряду Вільяма Пітта “молодшого” (сина).

Уряд був прихильним до нової економічної теорії, яка була покликана замінити меркантилізм і пропагувала ідею вільного ринку. Її автором був Адам Сміт, що у 1776 р. опублікував свою працю Багатство народів: джерелом суспільного багатства є праця; джерело вартості - праця, а величина вартості визначається кількістю затраченої праці; відстоював свободу підприємництва і скасування будь-яких обмежень, до яких зараховував і робітничі організації.

Тому під час паризьких переговорів англійська делегація поставила собі за мету не пасивне погодження на втрату колоній, а активне відстоювання британських інтересів, що завершилося підписання торгівельних договорів з США і Францією.

У лютому 1770 р. було створено Товариство Оборони Прав з завданням забезпечити депутатський мандат для Вілкеса і боротьби з неправомірними рішеннями уряду. Коли Вілкес вийшов з в’язниці товариство володіло добре розбудованою структурою, а його програма складалася з 6 пунктів: 1) зміни в судовій системі, щоб лава присяжних мала більші права за суддю; 2) слідство і покарання винних у справі “різні на полях св. Георга”; 3) слідство у справі порушень під час виборів; 4) слідство і покарання мирових суддів в графстві Мідлесекс; 5) право всього суспільство на прибутки з Західної Індії; 6)

справедливість для Вілкеса.

Вже у 1770 р. Товариство Оборони Прав розпалося на дві частини: Вілкес вбачав у ньому лише засіб для забезпечення власних інтересів, Горн і Шельбурн - хотіли йти далі, тому створили Товариство Конституційної Інформації, яке

//

об’єднало багатьох і багатих радикалів із City. Одним із заходів товариства стало опублікування нарад палати громад, що було заборонено.

Справа Вілкеса, отже, попри всю її приватність, набула великого розголосу і стала причиною до обмеження діяльності уряду і збільшення свободи преси. Але увесь політичний конфлікт в Англії цього часу мав значно більше значення, з огляду на появу нової політичної групи, радикальнішої у своїх вимогах за віґів. На хвилі цієї політичної кризі у політичному житті країни з’явилося багато нових імен, а серед них і Едмунд Берк (Burke), ірландець за походженням, вперше обраний до парламенту у 1765 р. У 1770 р. він опублікував свою першу відому працю під назвою “Роздуми про причини звичайного незадоволення”, перенісши суперечки до конституційно-політичної і філософської площини. Берк був поміркованим вігі, а причини зла вбачав у відході від традицій “славної революції”, у втручання монархії в політику, закликав до розподілу урядових і депутатських посад, реорганізації королівського двору (зменшення фінансування) і збільшенням ролі уряду.

Опозиція розпочала активну агітацію за проведення необхідних реформ, але всі рішення палати громад натикалися на спротив у палаті лордів. У 1780 р. рішенням парламенту було ліквідовано міністерство торгівлі, а Даннінґ вніс згадану раніше тезу. У країні розгорнулися активні політичні виступи. Число вбитих і поранених в Лондоні сягнуло 458 чоловік. Після введення у місто військ до смертної кари було засуджено 59 чоловік, 21 вирок було виконано. Вільям Пітт (“молодший”) запропонував виборчу реформу: збільшення кількості виборців і перерозподіл округів (141 - “за”, 161 - “проти”).