4.3.4 Архітектура

В архітектурі України другої половини XVII ст., яка розвивалася на міцному фундаменті багатовікової вітчизняної культури, вбираючи кращі досягнення європейського мистецтва, затвердився новий стиль — бароко.

Архітектурі бароко властиві риси урочистої величі, грандіозності, схильність до напружених, динамічних композицій, декоративної пишноти і вишуканості. Досягалося це за допомогою певних формоутворюючих і

23

декоративних прийомів, зокрема, зіставленням великих і малих об’ємів, поєднанням контрастних матеріалів, кольору і фактури, грою світла і тіні, підвищенням значення архітектурної деталі і декору, що набувало скульптурної вишуканості.

На українських землях цей архітектурний італійський стиль набуває нової художньої форми і національного колориту. Затвердженню його сприяла козацька старшина, а також міська знать і вище духовенство. Особливо значними в цьому напрямку були заслуги гетьманів І. Самойловича і І. Мазепи. Тільки в Києві за наказом І. Мазепи було побудовано і відновлено шість великих споруд. Саме в роки його гетьманства і сформувався цей своєрідний архітектурний стиль, який одержав назву українського, або козацького бароко. Насправді, зі всіх меценатів української культури саме І. Мазепа більшою мірою, чим хто б то не було, залишив на культурі відбиток своєї індивідуальності, людини західноєвропейської культури.

Під час перебування українських земель у складі Російської імперії в стилі бароко була побудована безліч видатних будівель: Церква Різдва Богородиці в Києво-Печерській Лаврі, Троїцький храм у Чернігові, храм Воздвиженського монастиря в Полтаві, Дзвіниця в Києво-Печерській Лаврі і багато іншого. У Києві, Чернігові та інших містах відроджувалися стародавні храми, що звичайно зберігали первинну об’ємно-просторову структуру, але при цьому зовні набували зовнішності споруд стилю бароко — з примхливими декоративними фронтонами і порталами, обрамленням вікон і ніш, багатоярусними куполами, ступінчастими покрівлями (Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Спаський і Борисоглебський собори в Чернігові). У всіх цих спорудах повною мірою виявилися характерні риси українського бароко — яскравий розпис, використання ліпнини, різьблення по дереву, писані золотом багатоярусні іконостаси.

Цікава деталь: хоча в Росії створювали свої творіння італійські майстри, як, наприклад, В. Растреллі, стиль бароко, проте, сприймався і як «український стиль». Саме в такому формулюванні він і був офіційно заборонений в кінці XVIII ст. Синодом, як стиль, неприйнятний для церковного будівництва.

До середини XVIII ст. архітектура бароко в Україні досягла розквіту. Проте, поступово її прийоми стали доповнюватися елементами нового стильового напряму — класицизму.

В архітектурі храмів останньої третини XVIII ст. барочні форми поступово зникають. На зміну їм приходять споруди стилю раннього класицизму, які відрізнялися більш суворими і лаконічними об’ємами на високих круглих барабанах, багатоколонними портиками (Преображенський собор в Новгород-Сіверському, 1796р.). Для будівель цього стилю характерні прямокутні або напівкруглі контури відгалужень просторового хреста, діагональне розташування глав, ордерна побудова фасадів, чіткий малюнок колон, пілястрів, капітелей, віконних і дверних обрамлень, велика кількість ліпних прикрас, використання кольору ззовні і в інтер’єрі (Андріївська церква в Києві,

24

1747—1753рр.; собор Різдва в Козельці, 1752—1763рр.; церква Антонія і Феодосія у Василькові, 1756—1758рр.).

На другу половину XVIII ст. припадає творчість українського архітектора, випускника Києво-Могилянської академії І. Г. Григоровича-Барського (1713—1785 рр.). За його проектом була побудована церква Покрови Богородиці в Києві. В своїй творчості він доповнював прийоми українського бароко елементами раннього класицизму.

Досягненням української монументальної архітектури стали багатокупольні п’яти- і дев’ятикамерні храми, споруджені в Ніжині, Ізюмі, Густині, Новгород-Сіверському, Глухові, Прилуках, Переяславі, Чернігові. Характерною особливістю таких споруд була органічна єдність зовнішнього вигляду і внутрішнього простору. Вони мають хрестовий план, злиті воєдино грановані баштоподібні об’єми, ступінчасто зростаючі до центру і завершуються переважно п’ятьма світловими куполами. Будівлі відрізнялися багатою пластикою архітектурного декору, обширними, наповненими світлом інтер’єрами. До таких пам’яток відноситься Миколаївський собор в Ніжині (1668р.), Троїцький собор Густинського монастиря (1671р.), в інтер’єрах яких влаштовані багатоярусні хори з арковими отворами, що нагадують світські театральні ложі. Довершеними пропорціями, відповідністю головних об’ємів і куполів, пластичним архітектурним декором відрізняються Всесвятська надвратна церква Києво-Печерської лаври (1696—1698рр.) і Георгіївський собор Видубицького монастиря (1696—1701рр.) в Києві.

Храми і дзвіниці розташовувалися головним чином на підвищеннях, площах, біля перехресть вулиць і доріг, в оточенні малоповерхової забудови і живописних ландшафтів і ставали основними містобудівними домінантами поселень.

Прихильність до естетичної виразності, живописності, декоративності розповсюджувалась і на цивільне будівництво. Житлові і господарські споруди в містах зводились переважно з дерева. Будівлі в Києві за свідоцтвом сирійського мандрівника Павла Алепського, були побудовані з чисто виструганих колод. Серед кращих творів цивільної архітектури слід назвати трапезну Видубицького монастиря в Києві і будинок полкової канцелярії в Чернігові. Садиби заможного стану виділялись кількістю і розмірами будинків і приміщень, декоративним і побутовим убранням.

У цей період активно ведеться міська забудова Києва і міст Лівобережжя. Велика їх кількість була розташована на староруських городищах і зберігала старовинні містобудівні традиції, відрізнялась значними розмірами, вільним плануванням з елементами регулярності забудови. В поселеннях, розташованих на обривистих надрічкових підвищеннях і в долинах, забудова мальовничо розділялася на «гору» і «подол». Поширеним було острівне, відособлене розміщення укріплених монастирських ансамблів і монументальних споруд.

Доцільним плануванням, значною регулярністю і впорядкуванням забудови відрізнялись поселення Слобідської України, заселення якої посилилося в

25

другій половині XVII — на початку XVIII століття. Місця для міст і слободи відводилися урядом з метою забезпечення захисту південних кордонів держави від татарських набігів. Вони розміщувались біля річок і озер; на підвищеннях зводились обширні дерев’яно-земляні фортеці з житловими, адміністративними, суспільними і господарськими будовами. Харківська фортеця, оточена ровами і дубовим частоколом, мала десять виконаних з колод башт. Довжина оборонних укріплень міста Суми досягала чотирьох верст. Регулярний характер планування і забудови багатьох слобідських поселень визначався, зокрема, регламентацією відведення і розмірами дворових ділянок, кращі і більші з яких виділялися козацькій старшині.

Обширне фортифікаційне будівництво велося в прикордонних районах, на сухопутних і водних комунікаціях, землях, що щойно заселилися. Будівництвом і утримуванням державних фортець в Україні відали: на початку XVIII ст. — київський гене­рал-губернатор, з 1742 р. — канцелярія головної артилерії і фортифікації Військової колегії Сенату і її орган на місці — Київський департамент фортець. Військово-адміністративні органи Лівобережної і Слобідської України, а також Запоріжжя займалися укріпленнями, що не увійшли до розряду державних. Фортифікаційні роботи виконували українські селяни, козаки, городяни, російські солдати і робітники.

У період російсько-турецької війни 1735—1739рр. в основному завершилося будівництво 285-верстної Української лінії, яка крім 16-ти нових регулярних фортець (14 із них були чотирибастіонними, а дві - п’ятибастіонними) включала дерев’яно-земляні замки.

До середини XVIII ст. була реконструйована прикордонна оборонна система, що тягнулася уздовж Дніпра від Києва до Української лінії. На Правобережжі вона прикривала дальні підступи до Києва вздовж річок Ірпінь і Стугна. Тут налічувалося 233 сторожових редути і форпости з сигнальними маяками.

В архітектурі багатьох поселень України поєднувалися прийоми традиційної і нової фортифікації, планування і забудови. Оригінальним планувальним рішенням відрізнялася забудова Нової Січі, розташованої на обширному півострові в оточенні дніпровських плавнів і річок-проток. Поселення, площа якого перевищувала 20 десятин, складалося з трьох укріплених частин — коша, передмістя і Новосіченського ретраншементу. Кіш, в якому розміщувалися козацькі житла — курені, комори-скарбниці, військова канцелярія, січова школа, дерев’яна п’ятиглава церква та інші споруди, мав у плані округлі контури і опоясувався ровом, валом і палісадом з баштою-дзвіницею над головним входом. Щільно забудовані передмістя і ретраншемент мали конфігурацію регулярної фортеці, оточеної ровом і валом з бастіонами і редутами.

Земляні замки бастіонного типу, доповнені палісадами і дерев’яними баштами, існували в сер. XVIII ст. в Білій Церкві, Богуславі, Корсуні та інших містах Правобережжя.

26

Фортифікаційне будівництво, що регламентувалось в загальноросійському масштабі, помітно вплинуло на розвиток містобудування України. До середини XVIII ст. військові інженери склали плани практично всіх значних міст і містечок Лівобережжя і Слобожанщини. При цьому в багатьох поселеннях передбачалися впорядкування і реконструкція не тільки оборонних споруд, але й системи доріг, вулиць, в’їздів, мостів, обумовлювались щільність і висота забудови, визначалися типи і місця розміщення військових, адміністративних будівель. Чіткою планувальною структурою і забудовою відрізнялися нові регулярні фортеці, їх передмістя і слободи.

Нові містобудівні принципи, обумовлені архітектурою класицизму, втілювалися, перш за все, в будівництво таких молодих міст півдня, як Катеринослав (заснований в 1777 р., Херсон в 1778р., Маріуполь – в 1780р., Севастополь – в 1784р., Миколаїв - в 1789р., Одеса – в 1794році. Їх генеральні плани реалізували концепції так званого відкритого міста, в якому не було укріплень (Катеринослав) або їм відводилася підлегла роль (Миколаїв).

Архітектура як частина курсу математичних наук викладалася в Київській академії і Харківському колегіумі.

Житлові будинки багатих городян і козаків споруджувались переважно з тесаного брусового дерева. Багаті світлиці мали кахляні печі, різьблені балки, віконниці, двері. Подібні архітектурно-декоративні особливості були властиві також багатьом громадським будівлям — полковим і сотенним канцеляріям, ратушам, корчмам.

Значної еволюції зазнала архітектура садиб міської знаті. Багато хто з них будував розкішні резиденції. В характерних формах бароко зведені чудові палацові ансамблі в Києві — Імператорський (1752—1755рр., архітектори В.В. Растреллі, І. Ф. Мічурін) і Кловський (1753—1755рр., архітектори

П. І. Нєєлов, С. Д. Ковнір). Палацово-паркові ансамблі, в архітектурі яких поєднувалися різні стильові течії, сформувалися до кінця XVIII ст. на Лівобережжі в маєтках П.А. Румянцева у Вишнях, К.Г. Розумовського в Батуріні), П.В. Завадовського в Ляличах. Оригінальні твори садово-паркової і палацової архітектури були створені в багатих володіннях на Правобережжі.

У розвитку цивільної і монументальної архітектури України XVIII ст. значну роль грала київська архітектурна школа — її архітектори, майстри, каменярі, скульптори, різьбярі, позолотники.

Риси композиційної чіткості, раціональності і простоти середини століття (Малоруська колегія в Глухові), що намітилися в архітектурі окремих громадських будівель, стали переважаючими в спорудах кінця XVIII ст., що зводилися в стилі класицизму (магістрати в Чернігові, Ніжині, Кременчуці, Миколаєві, присутствені місця в Харкові, арсенали в Києві і Херсоні).

Конструктивні, об’ємно-просторові і декоративно-художні рішення в храмовій архітектурі розвивались в декількох напрямках.

Велика кількість кам’яних храмів зводилася у формах, споріднених з народною дерев’яною архітектурою, що склалась у попередню епоху. Таким

27

спорудам властиві багатокамерна (трьох-, п’яти-, дев’яти­стінна) побудова плану, центрична композиція головних об’ємів, що складаються з гранованих восьмериків і багатоярусних глав, витончений барочний декор (Вознесенський собор в Переяславі, 1700р.; Воскресенська церква в Сумах, 1702р.; Екатеринінська церква в Чернігові, початок XVIII ст.; Преображенський собор в Прилуках, 1716р.). До чудових творінь архітектури українського бароко належить колись дев’ятиглава Преображенська церква у Великих Сорочинцах (1734р.), вишуканий декор фасадів якої нагадує мотиви народного різьблення і вишивки Полтави.

На Подніпров’ї, Лівобережжі, Слобожанщині і в Запоріжжі будували переважно трьох- або п’ятизрубові багатоглаві висотні храми; всередині об’єми всіх зрубів об’єднувалися в цілісну просторову композицію. До унікальних споруд відноситься Трої­цький собор у Новомоськовську (1775—1778рр.) — дев’ятизру­бовий дев’ятиглавий храм, одна з найбільш обширних і високих дерев’я­них будівель в Україні тих часів.