Тема 7 Культура України в хх столітті

7.1 Умови розвитку культури.

7.1.1Українська культура в умовах відродженої державності і в боротьбі за національну незалежність.

7.1.2 Українська культура в умовах тоталітарного терору.

7.2 Українська культура другої половини ХХ ст.

7.1. Умови розвитку культури

Початок ХХ ст. був часом наступаючих змін культурного життя України. Революційні події 1905—1907 років дали багатий матеріал для цілого ряду літературних і художніх творів. У відповідь на ці події І. Франко пише «Мойсея», а М. Коцюбинський — повість «Фата Моргана». Л. Українка складає революційні і сатиричні твори: «Осіння казка», «Пісня про волю»,

«В катакомбах», де вона оспівує героїв революції.

У цей час історик М. Грушевський запропонував своє бачення історії українського народу, в основу якого він поклав теорію його винятковості, зв’язків з Європою, обґрунтовував відмінність шляхів розвитку російської і української націй.

Незабаром після подій 1905—1907 років прийшли події першої світової війни і нових революцій. Під час війни активізувалася пропаганда найрізноманітніших політичних сил того часу. На Україні в умовах світової війни і російських революцій наступає переломний момент — 14 березня

1917 р. в Києві офіційно оголошено про падіння монархії і встановлення нового уряду. 17 березня 1917 р. в Києві зібрався український національний конгрес, в якому взяли участь представники українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських і інших організацій. На конгресі був сформований український парламент — Центральна Рада, її очолив М. Грушевський. Генеральним секретарем став відомий письменник В. Винниченко. Четвертий універсал Центральної Ради від 22 січня 1918 р. проголосив самостійність Української Народної Республіки, яку визнали держави Антанти. З моменту утворення Центральної Ради розвиток української культури активно підтримувався державою.

7.1.1 Українська культура в умовах відродженої державності і в боротьбі за національну незалежність

Величезний внесок у відродження української культури в цю епоху був зроблений Українською державою, яку очолював гетьман П. Скоропадський. Саме цей уряд проводив радикальну політику українізації духовного життя, особливо в сфері освіти. Першим кроком в цій справі було введення Міністерством освіти України єдиної трудової школи, проект якої був розроблений ще Центральною Радою.

72

Гетьманський уряд послідовно проводив політику перебудови вищої школи в Україні. Заснований раніше Український народний університет у Києві був перетворений на Державний Український університет, Педагогічна академія перетворена на Українську науково-педагогічну академію, яка повинна була готувати кадри вчителів українознавства для середніх шкіл. Незабаром після урочистого відкриття Державного Україн­ського університету в Києві, був заснований Державний Український університет в Кам’янець-Подільському, а в Полтаві відкритий Український історико-філологічний факультет. Кафедри українознавства також були відкриті в Харківському і Новоросійському державних університетах. У листопаді 1918 р. почала працювати Українська академія мистецтв, викладали там відомі педагоги-художники Г. Нарбут,

Ф. Кричевський, М. Бойчук, О. Мурашко.

Значною заслугою гетьманського уряду стали відродження і подальший розвиток української науки. Влітку 1918 р. була створена комісія, яка складалася з відомих учених. Завдання цієї комісії полягало у складенні проекту статуту Академії наук України. У вересні цього ж року проект був розглянутий і затверджений Радою Міністрів, а 14 листопада був прийнятий закон про заснування Української Академії наук у Києві, затверджений її статут, штат і склад установ.

Указом гетьмана П. Скоропадського були призначені перші дійсні члени УАН: до історико-філологічного відділення ввійшли професор Харківського університету Д. Багалій, професор Київського українського державного університету А. Кримський, професор Київської духовної академії М. Петров, професор Чернівецького університету, доктор С. Смаль-Стоцький; до фізико-математичного відділення були призначені академік Російської Академії Наук В.Вернадський, професор Київського політехнічного інституту

С.Тимошенко, професор Київського університету П.Тутковський; до відділення соціальних наук були призначені професор Київського українського державного університету М.Туган-Барановський, професор Катеринославського університету Ф.Тарановський, професор Київського політехнічного інституту В. Косинський, член-секретар комісії з питань стародавніх актів О. Левицький.

На період гетьманства П. Скоропадського припадає заснування таких наукових установ, як Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека. Окрім названих наукових установ в Києві був заснований Державний драматичний театр.

Час відродження української державності став періодом активної діяльності щодо організації українського музичного життя: була створена Українська державна капела (що прославилась своєю гастрольною поїздкою по світу, покликаною привернути увагу світової громадськості до України) і симфонічний оркестр.

73

Видатним теоретиком національно-культурного відродження був поет

М. Хвильовий (1893—1933 рр.), який гаряче виступав за самостійний розвиток української літератури, та мріяв підняти українську культуру до світового рівня. Ставши фактичним керівником Академії пролетарської літератури, він відразу ж проголосив курс на передові досягнення західноєвропейської культури. Пізніше, після перемоги сталінського режиму, він був звинувачений як і багато інших передових діячів української культури в буржуазному націоналізмі. Посмертно реабілітований.

Українська культура цього періоду проходила складний і суперечливий шлях ідейного становлення. Культурне життя активізується, підйом охоплює всі сфери мистецтва, формується ціла когорта майстрів, яскравий талант яких прославив українську культуру. Ось їх імена: П. Тичина (1891—1967 рр.),

В. Блакит­ний-Еллан (1894—1925 рр.), В. Сосюра (1897—1965 рр.), М. Риль­ський (1895—1964 рр.), М. Зеров (1890—1937 рр.), М. Драй-­Хмара та ін. Вони здійснювали переклади з античної і європейської мов, видання української класики, готували статті і дослідження, читали лекції, проводили наукові семінари.

Плідно працювали діячі культури старшого покоління, творчість яких формувалася ще з дореволюційного часу, — А. Кримський, X. Алчевська,

П. Капельгородський, І. Кулик, М. Ірчан. А на підході була молода робітничо-селянська інтелігенція, яка брала участь у громадянській війні або залучалася до перших заходів радянської влади (М. Хвильовий, В. Мінко, І. Микитенко, І. Ле, І. Кириленко, А. Головко, П. Панч та ін.).

Помітними явищами в літературному житті України стали сонети М. Зерова, сатира і гумор О. Вишні, драматургія і проза М. Куліша, М. Ірчана,

І. Микитенка, А. Головка.

М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, О. Кошиця продовжили новаторські традиції М.Лисенко в музиці.

Активно до побудови нової культури підійшов Пролеткульт. Письменників ця культурно-освітня організація привертала своїм гаслом — «Творити революційне мистецтво!». В 1919—1920 роках членами її були В. Коряк,

В. Блакитний-Еллан, С. Пи­липенко, В. Сосюра, М. Майський. Проте згодом усі вони вийшли з пролеткульту, оскільки побачили неприйнятність для себе його ідейно-теоретичних установок.

Розквіт культури знайшов своє втілення і в активному видавничо-публіцистичному житті України: в 20-ті роки видавалося понад

20 літературно-художніх і суспільно-політичних альманахів і збірок,

10 республіканських газет і 55 журналів. Народжувалися різноманітні літературно-художні течії і угрупування. Лише в середовищі художників у перші післяреволюційні роки формуються Асоціація революційного мистецтва України, Асоціація художників України, Об’єднання сучасних архітекторів, Об’єднання художньої молоді України та ін. З 1922 по 1925 роки діяли

74

письменницькі об’єднання «Плуг», «Гарт», «Червоний шлях», «Жовтневий блок», «Жовтень», «Футуризм», «Сім», згаданий Пролеткульт — Всеукраїнська асоціація пролетарських письменників.

Взагалі ж, для більшості українських діячів культури, до яких би груп вони не належали і якої б програми не дотримувалися, актуальним залишався пошук точок зіткнення власних національно-культурних позицій з тією історичною реальністю, в якій домінуючою ставала тенденція пролетарсько-інтернаціоналістичного перевлаштування світу. Тому в численних маніфестах і деклараціях різних літературно-художніх угрупувань на перший план висувалися проблеми нової революційної літератури і її ставлення до минулих досягнень світової і національної культури, проблеми співвідношення пролетарського інтернаціоналізму нової культури з її національною суттю.

Ще в 1917 р. в Києві було створене товариство «Український національний театр», до якого ввійшли кращі акторські сили. Почалися інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували нові трупи і оновлювали репертуар. У Києві в 1918 р. відкрилося відразу три нові театри — Державний драматичний, Державний народний і «Молодий театр». Новий театр тяжів до реалістично-психологічної школи. До його репертуару входили п’єси українських і зарубіжних драматургів.

«Молодий театр» очолив великий майстер театрального мистецтва, видатний режисер післяреволюційної епохи, основоположник нового напряму в історії українського театрального мистецтва Л. Курбас. Однодумцем і помічником його був Г. Юра. Трупа театру складалася з молодих акторів. Керований Л. Курбасом театр категорично пориває з традицією старого побутового театру, орієнтує його на нову модерністську течію західноєвропейського театру. Свій перший сезон театр відкрив п’єсою Л. Українки «В пущі». Справжньою несподіванкою для театралів стали вистави трагедії Софокла «Едіп» і

Т. Шевченка «Гайдамаки».

У театрах Києва, Харкова і інших міст країни працювали видатні майстри сцени М. Заньковецька, П. Саксаганський, Г. Юра, Г. Крушельницька,

І. Мар’яненко, А. Бучма, В. Ва­силько, Б. Романицький, А. Затиркевич-Карпинська, І. Замичковський, А. Борисоглібська, О. Загаров,

Ф. Левицький, Л. Линицька та інші.

Образотворче мистецтво переживає стрімкий розквіт. У зв’яз­ку з відкриттям Української Академії мистецтв, у Києві починає свою діяльність група молодих художників, які захопилися соціалістичними ідеалами. В академії працюють М. Бойчук, В. Кричевський, О. Мурашко,

Ф. Кричевський. Коли через деякий час Академія була перейменована на Художній інститут, робота художників стала підпорядковуватись справі комуністичної пропаганди. Одним з найвидатніших художників був Анатолій Петрицький, відомий згодом своїми роботами з оформлення спектаклів у театрах Києва і Харкова.

75

Активно протікало українське музичне життя: почав свою діяльність музично-театральний інститут ім. М. Лисенко в Києві, з’явилися перші оперні трупи в Києві і Харкові. Помітними подіями в галузі симфонічної музики стали твори М. Ревуцького, Б. Лятошинського, Г. Майбороди. Серед досягнень оперної музики виділялася музична драма Б. Лятошинського «Золотий обруч» за повістю І. Франко «Захар Беркут».

Це був час становлення і розквіту українського кінематографу, коли свою діяльність активно розвернуло ВФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління) в Одесі. В Харкові, Ялті, Києві починають працювати кіностудії. Екранізувалися літературні твори, знімалися фільми про громадянську війну. Певними досягненнями українського кіно можна вважати фільм П. Чардиніна «Тарас Трясило» (1927р.). В другому його фільмі — «Тарас Шевченко» (1926р.) знімалися відомі тоді українські актори А.Буч­ма і І.Замичковський; фільм став популярним не тільки в Україні, але навіть за межами СРСР — в Чехословаччині, Нідерландах, Канаді. Режисер І.Кавалерідзе вперше у вітчизняному кіно створив кіноопери «Наталка Полтавка» (1936 р.) і «Запо­ро­жець за Дунаєм» (1938 р.). Світову славу українському кіно принесла творчість О.Довженко, його фільми «Звенигора» (1928 р.), «Арсенал» (1929 р.), «Земля» (1930 р.) і звукові: «Іван», «Щорс» зайняли своє почесне місце в історії світового кіномистецтва. В 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі кінофільм «Земля» був включений до почесного списку двадцяти кращих фільмів всіх часів і народів.