7.1.2 Українська культура в умовах тоталітарного терору

З другої половини 20-х років політична і культурна ситуація в СРСР і в Україні починає змінюватись. Та атмосфера свободи творчості, яка склалася до цього часу в сфері науки і художньої культури, опинилася в протидії до нового курсу більшовицької партії на повну монополізацію і контроль над всіма сферами життя не тільки в політиці й ідеології, але і в культурі, а будь-які відхилення від прийнятих ідеологічних догм стали розглядатися як прояви ворожої соціалізму позиції. Ще більшу тривогу викликали наслідки українізації.

Політика українізації спочатку вводилась для посилення впливу більшовицької партії на українське суспільство з метою швидкого прищеплення комуністичної ідеології в Україні. Проте надалі українізація поступово вийшла за відведені їй рамки, сприяючи величезному розмаху національно-культурного відродження. Якийсь час більшовицька партія діяла на грані, балансуючи між ідеологією і національно-культурними цінностями, не наважуючись зробити замах на українську національну культуру. Але, врешті-решт, перемогла політика репресивного ставлення до української культури, результатом чого стало згортання політики українізації і почалась боротьба з «українським буржуазним націоналізмом».

76

Почалися переслідування, а згодом і фізичне знищення кращих сил творчої інтелігенції. До 1930 р. було арештовано декілька десятків українських письменників. Ніщівного удару було завдано по Всеукраїнській Академії наук, УАПЦ, системі освіти, пресі, книжковій справі.

Війна на знищення велася проти всього українського народу, знищення інтелігенції і національної культури зводило нанівець навіть саму можливість опору цій страшній розправі. Організований І. Сталіним голодомор в Україні супроводжувався новою хвилею розправ з письменниками республіки. Був заарештований М. Яловий, покінчив життя самогубством М. Хвильовий, заарештований і посаджений до в’язниці О. Вишня, загинув у таборах

М. Зеров, згодом реабілітований посмертно, як і багато інших безневинно занапащених діячів української культури і науки. Впродовж 1934—1938 років було репресовано більше половини членів і кандидатів у члени Союзу письменників України. Цю плеяду діячів культури того часу називають «розстріляним відродженням»: 130 діячів науки, мистецтва, освіти було розстріляно, 11 - покінчили самогубством, 119 заслані в табори.

Знищення української культури й інтелігенції велося під прапором боротьби за українську культуру. В той самий час з’являлися нові імена письменників і художників, поетів і режисерів, видавалися книги, будувалися нові театри і палаци культури, святкувалися ювілеї видатних діячів культури, створювалась правдоподібна ілюзія різнобічного розвитку і процвітання української культури.

З ліквідацією курсу на українізацію і початком нової національно-культурної політики в Україні, абсолютно змінилася ситуація в системі освіти. Впродовж 1931—1934 років у цій сфері була проведена повна реорганізація, внаслідок чого відбулося повне її підпорядкування централізованій московській системі. Закривалися українські школи і школи національних меншин в Україні. Переписувалися шкільні програми і підручники, які тепер по-новому трактували історію України, імена передових діячів культури або замовчувалися, або підносилися, як «вороги народу» і «прибічники капіталізму, фашизму, націоналізму».

У 1934 р. середні школи, педагогічні і художні навчальні заклади, формально хоч і знаходяться в сфері управління Народного комісаріату України, фактично були зобов’язані повністю слідувати прямим вказівкам Москви. Вища ж школа була підпорядкована Москві безпосередньо.

Важкі випробування в роки Вітчизняної війни сколихнули патріотичні відчуття українського народу, які знайшли відображення в поезії та інших творах художників літератури і театру, образотворчого мистецтва і кіно:

П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, О. Довженко, О. Вишні. Яскраво спалахнули імена А. Малишка і О. Гончара. Істинно громоподібним явищем української музики стала симфонія «Україна моя», написана в 1943 р. А. Штогаренко на слова А. Малишка і М. Рильського. Провідні актори,

77

співаки і музиканти України в складі фронтових бригад їздили на фронти, виступали в військових частинах, госпіталях.

Значний розвиток в роки війни отримало документальне кіно. Кінохроніка того часу одна зробила більше, ніж світовий кінематограф. І в цьому величезна заслуга видатного українського режисера О. Довженка. Він направляв роботу фронтових операторів, давав поради, індивідуальні завдання і сам займався кінопубліцистикою. Документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну» і «Перемога на Правобережній Україні» — вражаючий результат цієї роботи.

Післявоєнний період — кінець 40-х — початок 50-х років став дуже важким часом для української культури. Поетичні, прозаїчні, драматичні, театральні, кінематографічні, образотворчі прославляння «батька всіх народів» — характерна риса художніх творів того часу. Ідеологічні нападки і цільові кампанії, направлені на розправу з українською творчою інтелігенцією в 1947 р. вибухнули нещадною критикою творчості О. Довженка, М. Рильського за «український буржуазний націоналізм», в 1951 р. піддався цькуванню, розгрому В. Сосюра за поему «Любіть Україну», написану ним ще під час війни.

Надзвичайно складним стало становище церкви на Україні. Взагалі, треба сказати, що протягом ХХ ст. українські релігійні конфесії пережили страшні гоніння, порівнянні хіба тільки з гоніннями проти християн у перші століття нашої ери. Держава знищила нечувану кількість храмів і церковних цінностей в ім’я перемоги нової комуністичної релігії.

Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), яка була створена в період незалежності в 1918 р. в надії очиститися від казенної державно-церковної організації Росії, зазнавала важких випробувань. На початку її знищували більшовики на території Східної України, в роки Другої світової і Великої Вітчизняною воєн вона була оголошена помічницею окупантів. З 32-х її єпископів до кінця війни в живих залишився тільки Іван Огієнко, який дуже багато зробив для відродження української культури. Але й він був вимушений емігрувати за кордон і все життя прожити за межами улюбленої батьківщини. Фактично, українська автокефалія припинила своє існування. Її відродження почалося тільки після відродження державного суверенітету України в 1991 р.

У 1946 р. радянські каральні органи знищили й Українську греко-католицьку церкву. Це був черговий злочин після знищення УАПЦ проти свободи совісті українського народу. Вона також почала відроджуватися тільки з розпадом Радянського Союзу. А в післявоєнні роки до таборів були кинуті тисячі українців, засекречені правдиві матеріали української історії. До 1946 р. на території Західної України існувало 3000 греко-католицьких і 250 православних храмів, на кінець 80-х років російська православна церква мала тут більше 3000 храмів, а Українська автокефальна і греко-католицька церкви знаходилися в підпіллі або в вигнанні за межами СРСР.

Чималі випробування довелося пережити і українському протестантизму,

78

який в сьогодення дістав найширші можливості для вільної проповіді і ведення церковних служб.