Право власності громадян на землю: поняття, зміст, набуття, реалізація, припинення

Конституція Укра­їни гарантує грома­дянам право влас­ності на землю, яке може набуватися громадянами виключно

відповідно до зако­ну (ст. 14). Згідно ст. 14 Основного закону об'єктом права власності громадян, юридич­них осіб і держави виступає не земля взагалі як об'єкт права власнос­ті українського народу, а конкретна земельна ділянка з її фізичними і юридичними властивостями. Відповідно до п. 1. ст. 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими ме­жами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї права­ми. При цьому земна поверхня являє собою ґрунтовий шар разом з усією рослинністю, лісами, багаторічними насадженнями, які розта­шовані у визначених на місцевості межах ділянки, а також поверхня, зайнята водоймами. Крім поверхневого шару, земельна ділянка як об'єкт права власності включає в себе також простір над та під пове­рхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Названі фізичні й юридичні ознаки земельної ділянки як об'єкта права власності на землю дозво­ляють проводити розмежування між правом власності на землю та інші природні ресурси.

• Виходячи з визначеного у ЗК України поняття земельної ділянки, у законодавстві України закріплюються правові рамки, у яких на­звані суб'єкти можуть набувати і реалізувати право власності на зе­млю. Зокрема, межі здійснення суб'єктивного права власності на зе­мельні ділянки окреслені в конституційному словосполученні "ви­ключно відповідно до закону". Такий запис в Основному законі дер­жави дозволяє по-різному тлумачити норму ст. 14 Конституції Укра­їни щодо набуття і реалізації права власності на землю. У цьому зв'я- ' зку вбачається, що в словосполученні "виключно відповідно до зако­ну" термін "закон" означає передусім утвердження принципу закон­ності набуття і реалізації права власності на земельні ділянки. При цьому не обов'язковим є прийняття спеціального закону щодо набут­тя і реалізації права власності на землю. Водночас здійснення права власності на землю може забезпечуватися системою прийнятих і уз­годжених між собою законів, норми яких тією чи іншою мірою ви­значають режим власності на землю і регулюють земельні відносини. Виключність здійснення права власності на землю відповідно до за­кону не допускає можливості набуття і реалізації суб'єктивного пра­ва власності на земельні ділянки відповідно до підзаконних норма­тивних актів, звичаїв, судових прецедентів, якщо інше не передба­чено Конституцією України чи окремими законами.

Право власності на землю, як і будь-яке інше суб'єктивне право, може набувати ся лише за наявності певних юридичних фактів, з яки­ми закон пов'язує виникнення земельних правовідносин. Характерною особливістю набуття суб'єктивного права власності на землю громадя­нами і юридичними особами є те, що для виникнення права власності на земельну ділянку недостатньо лише одного юридичного факту, а має бути юридичний склад, з яким закон пов'язує настання, зміну і припинення правовідносин власності на землю. Це означає, що при­йняття органами місцевого самоврядування чи державної влади рі­шення про передачу земельної ділянки у власність, або ж укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки не призводить до появи нового власника землі, якщо не будуть виконані інші юридичні дії що­до формування земельної ділянки як об'єкта права власності, виготов­лення, видачі й реєстрації документа про право власності на землю.

У ЗК України підстави набуття суб'єктивного права власності на земельні ділянки поділяються залежно від правового статусу грома­дян (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянс­тва), а також від правового становища юридичних осіб (юридичні особи України, іноземні юридичні особи). У теоретичному і практич­ному плані така класифікація юридичних фактів за суб'єктами на­буття права власності на землю є найбільш прийнятою для законода­вчого закріплення конкретних підстав виникнення такого права.

Набуття права власності на землю потребує не лише законодавчого закріплення підстав виникнення такого права, а й визначення в за­коні умов (обставин), за яких передбачені в Конституції України су­б'єкти можуть стати власниками земельних ділянок.

Громадяни України можуть бути суб'єктами права власності на земельну ділянку за наявності у них повної цивільної та спеціальної земельної право-дієздатності. Підстави набуття права власності на землю громадянами України мають визначатися виключно законами України, як це зроблено, наприклад, у ЗК України, а також в окремих статтях ЦК України. Зокрема, за ст. 81 ЗК України громадяни Украї­ни набувають право власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель дер­жавної й комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Названий перелік законних підстав набуття права приватної власності не можна вважати вичерпним, оскільки право власності на земельну ділянку може виникати й з підстав, передбачених в ін­ших статтях цього кодексу та інших законах (так, напр., за Законом України "Про особисте селянське господарство" від 5 червня 2003 р. громадяни України, які приватизували земельні ділянки в меншому розмірі, ніж 2 га, мають право на одержання у власність земельну ділянку площею 2 га).

Громадяни України визнаються суб'єктами права власності на зе­млю, якщо у встановленому законом порядку приватизували безопла­тно земельну ділянку, або придбали її на підставі цивільно-правових угод та інших правочинів.

Громадяни України мають право один раз безоплатно приватизу­вати земельні ділянки у встановлених розмірах за таким цільовим призначенням: ведення товарного сільськогосподарського виробниц­тва {ст. 130 ЗК України); ведення фермерського господарства (ст. 32 ЗК України); ведення особистого селянського господарства (ст. 33 ЗК України); ведення садівництва (ст. 35 ЗК України); будівництва і об­слуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (ст. 40 ЗК України); для індивідуального дачного будівництва; для будівництва індивідуальних гаражів.

Відповідно до ст. 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: а) для ведення фермерського господарства - з' розмірі земельної частки (паю), визначеної для чле­нів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де розташовано фермерське госпо­дарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розта­шовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земель­ної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як сере­дній по району; б) для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 га; в) для ведення садівництва - не більше 0,12 га; г) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських бу­дівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 га, у се­лищах - не більше 0,15 га, у містах - не більше 0,10 га; ґ) для індиві­дуального дачного будівництва - не більше 0,10 га; д) для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 га. Розмір земельних ділянок, що передаються безоплатно громадянину для ведення особистого се­лянського господарства, може бути збільшено в разі отримання в на­турі (на місцевості) земельної частки (паю).

Громадяни набувають право власності та права на користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого само­врядування в межах їх повноважень. Понад норму безоплатної пере­дачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для за­значених потреб за цивільно-правовими угодами. Громадяни України вправі набувати у власність земельні ділянки на підставі судового рі­шення, яке встановлює земельні права фізичних осіб. Так, напри­клад, особа, яка безпідставно була позбавлена права на земельну час­тку (пай) і не одержала Сертифікат на право на земельну частку (пай), вправі в судовому порядку відновити свої права і на підставі судового рішення одержати Сертифікат, відповідно до якого у вста­новленому законом України порядку "Про порядок виділення земель­них часток (паїв) в натурі (на місцевості)" від 5 червня 2003 р. може витребувати земельну ділянку в натурі (на місцевості) й одержати Державний акт на право власності на землю. У законодавстві Украї­ни не передбачається реституція земельних ділянок колишнім влас­никам, які мали землю на такому праві до 13 березня 1992 р.

За Конституцією України суб'єктами права власності на землю (зе­мельні ділянки) можуть бути іноземці, особи без громадянства, якщо це передбачено законом. Так, наприклад, у чинному ЗК України на­звані фізичні особи можуть набувати права власності на земельні ді­лянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського при­значення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Для іноземних громадян та осіб без громадянства законом можуть бути закріплені не лише підстави набуття в приватну власність земе­льних ділянок, а й умови, за яких ці особи набувають право власності на земельні ділянки. Так, наприклад, за ЗК України, іноземні громадя­ни й особи без громадянства можуть набувати у власність земельні ді­лянки на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни та інших цивільно-правових угод; викупу земельних ділянок, на яких розташо­вані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; прийняття спадщини. Правовими умовами набуття в приватну влас­ність земельних ділянок указаними особами є те, що об'єктом права власності можуть бути лише земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також за межами населе­них пунктів, якщо на таких ділянках розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Відповідно до п. 4 ст. 81 ЗК України, землі сільськогосподарського призначення, при­йняті в спадщину іноземними громадянами, а також особами без гро­мадянства, протягом року підлягають відчуженню. Однак механізм реалізації цієї норми ЗК України недостатньо визначений в чинному земельному законодавстві. Адже особа може відчужувати той чи інший об'єкт тоді, коли він належить йому на праві власності. Водночас ЗК України не передбачає можливості оформлення права власності на іноземних громадян та осіб без громадянства.