53. «Національний блок» при владі. Окупація Рура і послаблення зовнішньополітичних позицій Франції в 1920-х роках.

У політичному житті післявоєнної Франції відбувалися серйозні зміни. Оскільки «Національний блок» скомпрометував себе в очах виборців провалом «рурської авантюри», радикал-соціалісти у 1923 р. покинули його і разом з соціалістами та партією республіканців-соціалістів створили новий «Лівий блок». У травні 1924 р. відбулися парламентські вибори. За «Лівий блок» проголосувало майже 3,5 млн. виборців і його представники отримали 272 мандати, за «Національний блок» – 3,8 млн, що забезпечувало йому 274 мандати. У червні 1924 р. відомий діяч радикал-соціалістичної партії Едуар Ерріо очолив новий уряд. У роки правління «Лівого блоку» була проведена часткова амністія політичних в'язнів, надано право державним службовцям створювати свої профспілки, законодавчо обмежувалася нічна праця жінок та дітей. Крім того, жінки одержали право брати участь у виборах до муніципальних і кантональних органів влади. Однак спроби уряду Е. Ерріо оздоровити фінанси шляхом запровадження податку на капітал наштовхнулися на сильну протидію частини сенаторів. У квітні 1925 p., коли сенат провалив фінансовий проект уряду, Е. Ерріо подав у відставку. У зовнішній політиці уряд Франції змушений був рахуватися з позицією США і Великобританії. Він погодився з планом Дауеса і Локарнськими угодами, внаслідок чого Франція недоотримала частину репарацій. Впродовж 1925 р. уряд Е. Ерріо евакуював французькі війська із Руру. Перед американськими монополіями відкривалися можливості створювати свої підприємства на французькій території. Загострення протиріч із США та Англією призвело до того, що у 1924 р. Франція встановила дипломатичні відносини з СРСР. Важливим напрямом французького зовнішньополітичного курсу залишалася колоніальна політика. У 1925 р. Франція брала участь у війні проти Рифської республіки у Марокко, пославши туди 200-тисячну армію. Тоді ж французькі війська придушили повстання у Сирії. Загалом колоніальні війни обійшлися Франції в суму понад 1 млрд. франків, що значно погіршило фінансовий стан країни. Фінансова криза призвела до падіння уряду «Лівого блоку». У липні 1926 р. було сформовано уряд «Національної єдності» на чолі з Р. Пуанкаре, який перебував при владі до кінця 1928 р. В березні 1927 р. на пропозицію соціаліста Поля Бонкура було прийнято закон про мобілізацію нації під час війни та збільшення видатків на оборону.

54. Внутрішня і зовнішня політика уряду «лівого блоку» у Франція.

Франція закінчила Першу світову війну з великими економіч­ними і людськими втратами: 1,8 млн загиблих, розорення північ­них районів країни. Промисловість, сільське господарство, фінанси були підірвані. Рівень промислового виробництва в 1921 р. стано­вив 55% порівняно з 1913 р. Франція перетворилася з кредитора на боржника. Разом з тим, вона повернула собі індустріально роз­винені Ельзас і Лотарингію, отримала контроль над німецькими і частково турецькими володіннями (Того, Камерун, Сирія, Ліван тощо). Це дозволило французькій економіці розвиватися відносно швидко, залишаючись на 4-му місці у світі за промисловим вироб­ництвом. У Франції з´явилися нові трести і концерни, існувала значна кількість лихварів. Більше 50% населення становили сіль­ські жителі.

Протягом 1917-1920-х pp. при владі перебував уряд Ж. Кле­мансо. Франція брала активну участь у інтервенції проти Радян­ської Росії, домагалася встановлення гегемонії у післявоєнній Європі. У внутрішньополітичному житті відбувалося перегрупу­вання основних політичних сил. До «Національного блоку» увій­шли Республікансько-демократична партія, Партія роялістів, Партія національно-республіканської дії. Вони домагалися підви­щення ролі Франції у міжнародному житті, протидіяли револю­ційному рухові, що охопив країну в 1919-1920 pp. «Рурська аван­тюра» призвела до розпаду Національного блоку і створення нового Лівого блоку (соціалісти, радикал-соціалісти та республі-канці-соціалісти).

Упродовж 1924-1926 pp. Лівий блок на чолі з Е. Ерріо безус­пішно намагався реформувати фінансову і податкову системи, демократизувати виборчу систему. У зовнішній політиці уряд встановив дипломатичні відносини з СРСР, вивів війська з Руру, придушував повстання у Марокко і Сирії.

Після розпаду Лівого блоку в 1926 р. був сформований уряд Національної єдності Р. Пуанкаре, який перебував при владі до 1928 р. За темпами промислового виробництва Франція випере­дила Великобританію і Німеччину. Проте успіхи були перервані світовою економічною кризою. У Франції вона розпочалася піз­ніше, ніж в інших державах, але набрала затяжного характеру. Обсяг промислової продукції і національний доход зменшилися майже на 30%, зовнішня торгівля скоротилася на 60%. Промис­лова криза доповнилася аграрною, де виробництво скоротилося на 40%. Лише з 1935 р. спостерігалася певна стабілізація, що була надзвичайно повільною — до 1939 р. Франція не досягла рівня 1929 р.

Економічна криза вплинула на політичне становище. У країні почалася урядова нестабільність, активізувалися екстремістські і фашистські організації: «Вогняні хрести», «Патріотична ліга», «Французька дія» та інші. 6 лютого 1934 р. було вчинено спробу фашистського путчу, щоб ліквідувати республіканський лад. Проте організований опір лівих сил завдав фашистам поразки. Визначилася тенденція до зближення комуністів, соціалістів, про­гресивних радикалів і діячів інших партій ліберального спряму­вання для протидії фашизмові. 14 липня 1935 р. вони провели спільну антифашистську демонстрацію, а їх оргкомітет перетво­рився у Національний комітет Народного фронту, що об´єднав 48 партій і організацій лівого спрямування. Навесні 1936 р. Народ­ний фронт переміг на виборах, у результаті чого у Франції було проведено низку важливих реформ.

Новий уряд очолив соціаліст Л. Блюм. Національні збори прийняли понад 130 законів для реалізації програми Народного фронту. Заборонялися фашистські організації, встановлювався 40-годинний робочий тиждень, оплачувані відпуски (протягом 14 днів), гарантувалося право профспілок на укладання колектив­них договорів з підприємцями. Була здійснена націоналізація вій­ськової промисловості, залізничного транспорту, Французький банк поставлено під державний контроль. Поліпшилося стано­вище селян і робітників. Здійснені урядом заходи відповідали інтересам усього народу. Але їх проведення вимагало чимало коштів, яких уряд не мав. Економіка країни поступово дестабілі­зувалася. У діяльності Народного фронту наростали суперечності, переважно між комуністами та їх партнерами. Наприклад, у зовнішній політиці комуністи засудили політику уряду по невтру­чанню у громадянську війну в Іспанії, а у внутрішній політиці вимагали прискорення націоналізації та запровадження надзви­чайного податку на капітал. Остаточно Народний фронт розпався у 1938 р. після приходу до влади Е. Делад´є, котрий виступав проти здійснення програми реформ.

Основним завданням зовнішньої політики Франції після Пер­шої світової війни була боротьба за гегемонію в Європі. Французь­кий уряд наполегливо домагався створення міждержавного об´єд­нання «пан-Європа», яке б тримало лідерство на континенті. Головним досягненням у 20-х pp. вважаються Локарнські угоди (1925 p.), що гарантували безпеку Франції та «пакт Бріана-Келлога» про заборону війни. У 30-х pp. в умовах зростаючої агресив­ності Німеччини Франція зробила низку поступок Німеччині, але виступила за консолідацію антифашистських сил. На жаль, спроба створити антигітлерівський союз у складі Франції, Великобрита­нії та СРСР наприкінці 30-х pp. не мала успіху.