51. Політичний портрет Черчіля

Початок життєвого шляху

Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль народився 30 листопада 1874 року передчасно у палаці Бленгейм, Вудсток, Оксфордшир. Він походив з династії герцогів Мальборо, був сином англійського лорда Рендолфа Черчиля й американки Дженні. Черчилль навчався у приватних школах і продовжив освіту у Королівській військовій академії у Сандгерсті.

Нащадок знаменитої сім'ї Спенсер, Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль, як і його батько, використовував прізвище Черчилль у суспільному житті. Його пращур Джордж Спенсер змінив своє прізвище на Спенсер-Черчилль у 1817 році, коли він став герцогом Мальборо, щоб відокремлювати своє походження від Джона Черчилля, першого герцога Мальборо. Батько Вінстона, лорд Рендольф Черчилль, третій син Джона Спенсер-Черчилля, 7 герцога Мальборо, був політиком, а його мати, леді Рендольф Черчилль (уроджена Дженні Джером) була дочкою американського мільйонера Леонарда Джерома. Вінстон з'явився на світ лише за вісім місяців після поспішного шлюбу його батьків (такий конфуз в англійському консервативному суспільстві вважався непристойним та породжував безліч недомовок та пліток). Деякі з цих неприємних моментів таки мали місце у родинних стосунках батьків Вінстона, що й призвело до розриву їх відносин (хоча офіційно вони це не фіксували, щоб не зіпсувати політичної та громадської кар'єри 7-го герцога Мальборо). У Вінстона був один брат — Джон Спенсер-Стрендж Черчилль.

Незалежний та задиркуватий характер Черчилля не сприяв успішності його шкільного навчання, доволі часто його карали за різні провини. Він здобув освіту в трьох незалежних школах: Георгіївська школа в Ескоті, Беркшир, після чого Брансвік школа у Гоуві, поблизу Брайтона. Потім у школі Гарров 17 квітня 1888 року, він почав свою військову кар'єру. Протягом тижня після його приїзду він приєднався до Гарров Рафл корпусу. Він отримував там високі оцінки з англійської мови та історії, а також був переможцем-чемпіоном у місцевій школі фехтування. Саме в ці часи, батько Черчилля — стає лордом Рендольф Черчилль.

Його рідко відвідували батько й мати (у той час відома як Леді Рендольф), він писав їй листи-прохання — або прийти до школи, або надати йому можливість повернутися додому. Стосунки з батьком не складалися, він якось зауважив, що вони майже не розмовляли одне з одним. Тому відсутність батьківської любові він почав компенсувати приязню та відданістю до своєї няньки, Елізабет Енн Еверест, яку він пестливо називав «Woomany». Його батько помер 24 січня 1895 року, у віці 45 років. Вражений цією подією, Черчилль усвідомив, що він також може померти молодим, тому слід залишити після себе якусь велику згадку.

Армія

У 1894 Черчилль почав службу у четвертому Гусарському полку в Бангалорі, Індія.

В Індії головним заняттям полку Черчилля була гра у поло. Така ситуація не влаштовувала молодого чоловіка, який бажав активнішої участі у військових діях. Він присвятив свій час самоосвіті. У 1895 він отримав відпустку для спостереження за іспанськими боями проти кубинських партизан. Черчилль домовився писати про конфлікт з газетою Дейлі Грефік (Daily Graphic). Черчилль побував під вогнем вперше у свій двадцять перший день народження. На його шляху до Куби він також вперше відвідав Сполучені Штати Америки, де був представлений нью-йоркській громаді. У 1897 році офіцером гусарського полку Черчилль брав участь у підкоренні повсталих племен в Індії, потім був переведений у 21-й уланський полк, що брав участь у каральній експедиції генерала Кітченера в Судані. Там він взяв участь у битві під Омдурманом. У жовтні 1898 Черчилль повернувся до Англії, де написав і видав наступного року книгу «Річкова війна».

Вже як журналіст він брав участь у Другій англо-бурській війні (1899—1902). Водночас відзначився на війні як вмілий та сміливий воїн. В результаті однієї з сутичок потрапив до рук бурів. Але зумів втекти з полону та пробрався через нетрі Африки у Мозамбік, нейтральну португальську колонію. Звідти Черчилль дістався Дурбана, де приєднався до армії генерала Редверса Булера на її шляху до Ладісміта й Преторії. Черчилль був комісований до легкої кавалерії і брав участь у битві під Спайон Коп. Він був одним з перших британців у Ладісміті та Преторії. Черчилль зі своїм кузеном, герцогом Мальборо, Чарлзом Спенсер-Черчиллем вимагали (і отримали) здачу 52 бурів у Преторії.

Черчилль видав дві книги про Англо-бурську війну: «З Лондона у Ледісміт через Преторію» («London to Ladysmith via Pretoria») (травень 1900 р.) і «Марш Яна Гамільтона» («Ian Hamilton's March») (жовтень 1900 р.).

Дебют у політиці

До моменту відставки Черчилль набув у певних колах популярність як журналіст, а його книга про Суданську кампанію «Річкова війна» стала бестселером.

У липні 1899 року він отримав пропозицію балотуватися в парламент від Консервативної партії від Олдгема. Перша спроба зайняти місце у Палаті громад успіху не мала, не з вини самого Черчилля: в окрузі мали перевагу нонконформісти й виборці були невдоволені нещодавно прийнятим за ініціативою консерваторів «Законом про церковну десятину», що призначав Англіканській церкві фінансування з місцевих податків. Черчилль у ході передвиборчої кампанії заявив про свою незгоду з законом, але це не мало ефекту, й обидва мандати від Олдгема дістались лібералам .

Парламент

У віці 26 років Черчилль був обраний як член парламенту від партії консерваторів у Олдгемі. У стінах британського парламенту він провів з перервами 64 роки і залишив його у віці 90 років. Після виборів Черчилль здійснив тур з лекціями Британією та Сполученими Штатами, заробивши десять тисяч фунтів. (Парламентарі не отримували високої платні у ті часи, і Черчилль не був багатим за стандартами часу.)

По-перше, Черчилль зблизився з групою дисидентів «торі» яку очолював лорд Г'ю Сесіл, але розчарувався в їхніх поглядах у 1903 році. Черчилль перебував в опозиції до ліберально-юніоністського лідера Джозефа Чемберлена, партія якого була в коаліції з консерваторами. Чемберлен пропонував розширені протекціоністські реформи у торгівлі.

1904 року розчарування у консерваторський позиції привело Черчилля до ліберальної партії. Як ліберал, він продовжував кампанію вільної торгівлі. Він виграв місце у парламенті від Манчестерського Північно-західного округу на загальних виборах 1906 року.

Від 1903 до 1905 Черчилль писав книгу «Лорд Рандольф Черчилль», двотомну біографію його батька, яка вийшла у 1906 році.

Вперше в уряді

Перший Лорд Адміралтейства, 1912 р.

Коли ліберали здобули владу з Генрі Кемпбелл-Баннерманом на посаді Прем'єр-міністра, у грудні 1905 року Черчилль отримав посаду заступника міністра у справах колоній. У 1908 році Прем'єр-міністром стає Герберт Генрі Асквіт і Черчилль отримує портфель Президента Ради торгівлі. На цій посаді він проводив радикальні соціальні реформи спільно з Ллойдом Джорджем, новим Канцлером казначейства.

У 1911 році Черчилль став Першим лордом Адміралтейства. Він підштовхнув військові реформи, зокрема підтримував розвиток морської авіації, танків й перехід флоту від вугілля до нафти.

Розвиток бойових танків фінансувався морськими фондами дослідження через Комітет наземних суден, і, хоча вже за десятиріччя розробка танків виглядала геніальною, у ті часи до неї ставились як до марної витрати бюджетних коштів. Черчилль був невдоволений, що танки до війська надходили у дуже незначній кількості, натомість він хотів мати танків достатньо для того, щоб раптово вирватись з-під димової завіси, перетнути німецькі траншеї, розчавити колючий дріт і створити сектор прориву.

У 1915 році Черчилль був одним з політичних та військових авторів згубної висадки на півострові Галліполі у Дарданеллах у рамках Першої світової війни. Черчилля серйозно критикували за фіаско, та, коли прем'єр-міністр Асквіт сформував уряд міжпартійної коаліції, консерватори вимагали пониження Черчилля як ціну їхньої участі. Протягом кількох місяців Черчилль служив на посаді канцлера герцогства Ланкастер, після чого вийшов у відставку. Він повернувся до армії, зберігаючи парламентське місце, і служив протягом кількох місяців на Західному Фронті, будучи командиром 6-го Батальйону королівських шотландських стрільців. Протягом цього періоду його заступником був Арчібальд Сінклер, який згодом став лідером Ліберальної партії.

У квітні 1916 року, коли батальйон було розформовано, Черчилль повернувся до Англії. Як член парламенту, він критикував уряд, чим викликав його роздратування. Він одним із перших усвідомив значення танків, сприяв створенню першого в Англії батальйону бронеавтомобілів. У 1917 році Черчилль став секретарем озброєння. Він розгорнув широке виробництво танків й отримав прізвисько «батько танків», після того як ця техніка гарно зарекомендувала себе на полях боїв. Він часто виїжджав на фронт до Франції, брав участь у плануванні операцій. Після Жовтневої революції 1917 року в Росії Черчилль, будучи військовим міністром, усю свою енергію скеровував на знищення радянської влади. Він планує «похід 14 держав» проти більшовиків, активно сприяє постачанню білогвардійської армії, спрямовує до Росії англійські війська.

Між війнами

Повернення до партії консерваторів

У 1921 році Черчилль був призначений Міністром у справах колоній, у цій якості підписав Англо-Ірландську угоду, відповідно до якої було створено Ірландську Вільну державу. У вересні консерватори вийшли з урядової коаліції, й на виборах 1922 року Черчилль, балотуючись від Ліберальної партії, зазнав поразки в окрузі Данді. Також невдачею закінчилася спроба пройти до парламенту від Лестера у 1923 році, після чого він балотувався вже як незалежний кандидат, спочатку безуспішно на довиборах від Вестмінстерського округу, й лише на виборах 1924 року він зумів повернути собі місце в Палаті громад. Наступного року він офіційно приєднався до Консервативної партії. У 1924 році Черчилля обрали до парламенту від консервативної партії. Тоді він отримав посаду міністра фінансів. Коли у 1929 році на виборах перемогли лейбористи, Черчилль втратив міністерську посаду, але пройшов у парламент від партії консерваторів. Він не підозрював тоді, що випав з урядової обойми на довгих 10 років.

Восени 1922 року, коли ліберальний уряд пішов у відставку, Черчилль опинився поза державними справами. Не поталанило йому і з парламентом: його двічі провалили на виборах 1922 і 1923 років. Він повернувся до партії консерваторів, що завжди була близькою йому за духом.

Канцлер казначейства

У 1924 році Черчилль отримав посаду Канцлера казначейства в уряді Стенлі Болдвіна. На цій посаді він керував невдалим поверненням британської економіки до золотого стандарту. Дії уряду призвели до дефляції, економічного спаду, масового безробіття та, як наслідок, до загального страйку 1926 року.

Політична ізоляція

Після поразки консерваторів на виборах 1929 Черчилль не став домагатися обрання до керівних органів партії у зв'язку з розбіжностями з лідерами консерваторів з питань торговельних тарифів та незалежності Індії. Коли Рамзі Макдональд сформував коаліційний уряд у 1931 році, Черчилль не отримав пропозиції увійти до складу кабінету.

Наступні кілька років він присвятив літературній праці, найбільш значимим твором того періоду вважається «Мальборо: його життя і час» (англ. Marlborough: His Life and Times) — біографія його пращура Джона Черчилля, 1-го герцога Мальборо.

У парламенті він організував так звану «групу Черчилля» — невелику фракцію у складі консервативної партії. Фракція виступала проти надання незалежності і навіть статусу домініону Індії, підтримувала більш жорсткий зовнішньополітичний курс, зокрема більш активну протидію переозброєнню Німеччини.

У 1935 році, коли консерватори знову перемогли, Черчилль, який втратив авторитет після антирадянських випадів і похвал на адресу італійського фашизму, залишився парламентарем-консерватором.

Прем'єр-міністр

Як тільки почалася Друга світова війна, Черчилль 3 вересня 1939 року увійшов до складу уряду і знову очолив військово-морське міністерство. І нарешті настала його зоряна година: 10 травня 1940 року, коли німецькі танкові армади вторглися у Францію та Бельгію, Черчилль замінив Чемберлена на посаді британського прем'єра. Вступаючи в цю посаду у найнебезпечніший момент британської історії, Черчилль попередив співвітчизників, що їх чекає «кров, важка робота, сльози й піт». Але він запевнив англійців, що його уряд поведе безкомпромісну війну проти нацизму до повного його розгрому, до перемоги за будь-яку ціну.

Черчилль не бачив для Великої Британії іншого шансу на порятунок, окрім союзу зі Сполученими Штатами, доповненого союзом з СРСР. Черчилль перетворився з лідера консервативної партії на національного військового лідера. Теодор Рузвельт і Вінстон Черчилль волею обставин стали найбільшими дипломатами свого часу. США із самого початку були на боці Великої Британії, а після поразки Франції, були готові підтримати британські, а з серпня 1941 року — і радянські війська, не беручи, однак, участі у бойових операціях. Відразу ж після вторгнення нацистів на територію Радянського Союзу, британський прем'єр заявив на радіо: «…ми надамо Росії і російському народу всю допомогу, яку тільки зможемо». Черчилль пояснив, що, допомагаючи СРСР, Британія рятує себе. Він сказав, що «вторгнення Гітлера у Росію — це лише прелюдія до спроби вторгнення на Британські острови… тому небезпека, що загрожує Росії, — це небезпека, що загрожує нам і Сполученим Штатам, точно так само як справа кожного росіянина, який бореться за свій будинок і сім'ю, — це справа вільних людей і вільних народів у всіх куточках земної кулі».

Вступ СРСР до війни радикальним чином змінив світову обстановку. У серпні 1941 року Черчилль зустрівся з Рузвельтом, щоб намітити спільний план дій у нових умовах. За підрахунками Черчилля, за роки війни він провів разом з Рузвельтом на різного роду зустрічах 120 днів — факт унікальний у сучасній історії.

Так звана «атлантична зустріч» Черчилля й Рузвельта у серпні 1941 року завершилась підписанням «Атлантичної хартії», що повинна була сприяти солідарності обох країн та підготувати ефективний вступ Сполучених Штатів до війни. Черчилль і Рузвельт заявили, що Велика Британія і США прагнуть до справедливого і демократичного світу, що повинен настати після перемоги над Німеччиною та її союзниками. Вони дійшли єдиної думки, що після закінчення війни всі держави повинні бути роззброєні, окрім країн переможниць. Союзники прийняли рішення про надання допомоги СРСР постачаннями озброєння і стратегічної сировини. Політичний світогляд Черчилля можна назвати історичним: він мислив історичними категоріями й у історії шукав відповіді на питання сучасності. Це привело його до ідеї створення «Великого альянсу» («великої трійки») — подібний союз знищив у свій час державу Людовика XIV. Після подолання патової ситуації ініціатива у війні проти Гітлера перейшла до незрівнянно більш сильних партнерів за союзом — СРСР і США, і Черчилль повернувся до тієї самої формули, яку він уже використовував у травні 1940 року під час утворення коаліції: «Нашою метою є знищення Гітлера, — і нічого іншого». Ця мета стосувалася безпосередньо інтересів Черчилля; натомість Сталін і Рузвельт мали свої уявлення щодо майбутнього світового порядку, у якому Британії приділялася в Європі і за океаном трохи інша роль, ніж та, яку хотілося бачити Черчиллю, який заявив у 1942 році, що прем'єрами стають не для того, щоб знищувати імперію.

Його особисті стосунки з Рузвельтом також трохи змінилися; на конференціях у Тегерані (1943) та Ялті (1945) британський прем'єр відігравав роль лише молодшого партнера американського союзника. Велика Британія, ставши однією з ключових держав антигітлерівської коаліції, зробила великий внесок у перемогу над Німеччиною, Італією та Японією.

У ході війни, на союзницьких конференціях Черчилль відстоював інтереси Великої Британії так, як він їх розумів, енергійно і гнучко. Він зумів нав'язати американцям вигідну Великій Британії стратегію «непрямих дій», відтягав, як міг, відкриття другого фронту у Західній Європі, зосереджуючи основні сили західних союзників у Середземномор'ї, оскільки цей регіон був життєво важливий для економіки і стратегії Великобританії. У той же час Черчилль виявив неабияку особисту мужність, часто буваючи на фронтах, робив ризиковані перельоти над ворожою територією, був завжди у центрі подій. На заклики Сталіна, якого підтримував Рузвельт, відкрити другий фронт на заході, Черчилль не давав конкретної відповіді, змушуючи Червону Армію самотужки боротися проти німців. Це нагадувало політику Британії під час війни з Наполеоном I. Тоді воєнні дії проти Бонапарта вели в основному російські солдати, натомість британці надавали союзникам матеріальну й фінансову допомогу.

Черчилль думав, що Німеччина, зв'язана війною в СРСР, не в змозі розгортати повномасштабні дії проти інших країн та за новими напрямками, а британські війська зможуть, на думку прем'єра, заволодіти ініціативою у Середземномор'ї. Американські війська, які базувалися на Британських островах та у Північній Ірландії, розглядалися в ракурсі «утримання Німеччини від спроб вторгнення». Таким чином, Велика Британія уникала великих людських втрат і перебувала у відносній безпеці. Стратегія Черчилля щодо відкриття «другого фронту», безумовно, була успішною, оскільки цей фронт був відкритий лише на початку 1944 року. Але за два роки, протягом яких він відтягав відкриття другого фронту, міць Червоної Армії зросла до такої міри, що англо-американським військам довелося висадитися в Нормандії вже не для того, щоб допомогти Радянському Союзу, а для того, щоб самим також бути присутніми на Європейському континенті.

Черчилль на конференції у Квебеці, 1943

У грудні 1944 року — за чотири місяці до краху — Гітлер ще був здатний поставити у скрутне становище британсько-американські війська, які висадились у Європі. Він розгорнув наступ військ в Арденнах. Тепер вже настала черга Черчилля звертатися до Сталіна із закликом терміново розгорнути великий наступ на східному фронті, щоб змусити Гітлера відтягнути сили з західного фронту. З цього часу змінився сам зміст війни. «Бій за Європу», що тепер давали британці й американці, не був більше битвою за звільнення Європи, оскільки війна була практично виграна. Вони прагнули випередити СРСР у його нестримному просуванні на захід.

Черчилль узяв участь у Потсдамській конференції. Ось як писав про нього радянський дипломат Андрій Громико:

«

Заяви він робить взагалі короткі. Дуже любить розтягувати окремі слова. Робить це явно навмисне. Протягом промови неважко побачити те, що він хоче підкреслити особливо. Ці слова він вимовляє якось різко. У них проступають і різкість, і метал. Майже ніколи він не користується заготовленим текстом. Утім, кажуть, деякі свої заяви він любив завчати напам'ять… У мене склалося враження про нього як про досвідченого оратора. Свій капітал красномовства він умів добре піднести. Говорив без хвилювання, принаймні так виглядало зовні, хоча відчувалася його зібраність, і він завжди був, як стверджували англійці, «алерт» — напоготові

»

.

Непримиренний ворог комунізму, він, коли це було в його інтересах, називав Сталіна «своїм другом» і виголошував тости за його здоров'я. Черчилль вірив у силу «особистої дипломатії», у власну здатність встановлювати «дружні довірчі відносини», маючи на меті у майбутньому залучити Радянський Союз також до «конструктивної співпраці». Ще у січні 1945 року Черчилль переконав Сталіна першим завдати удару по центральній частині німецької території й у такий спосіб допомогти західним державам.

Повернувшись у лютому 1945 року з Ялти, Черчилль заявив, що жоден уряд не виявив такої вірності договору, як радянський; він жодного разу не сумнівався у щирості маршала Сталіна та у його добрій волі до співробітництва. Зміст цієї війни Черчилль бачив у знищенні Гітлера та руйнуванні державного статусу Німеччини в Європі. «Це та мета, — казав він, — яка пояснює все інше».

Але його уявлення про повоєнне врегулювання були неясними і невизначеними. Під впливом панєвропейської ідеї якийсь час Черчилль схилявся до федеративних планів, для яких у Великої Британії були великі можливості. Великі надії він покладав на відродження Франції як провідної держави Західної Європи. Від територіальних і націоналістичних проблем він намагався відмовлятися. Поки Німеччина ще не була переможеною, він до всіх питань підходив з точки зору їх користі для союзників, у критичні моменти він не зупинявся навіть перед тим, щоб дати обіцянки, які свідомо не міг виконати.

Після війни

У наступні десять років після Потсдама (1945—1955) Черчилль виступав у ролі «хранителя нації», яку прекрасно виконував. У 1946 році йому вдалося, використовуючи страх суспільства перед радянськими амбіціями, створити зовнішньополітичний консенсус із керівництвом лейбористської партії, метою якого було зміцнення національної єдності.

5 березня того ж року він виступав з промовою в американському місті Фултоні, де у присутності американського президента Трумена висунув ідею політики сили, основою якої мало стати замкнуте атлантичне партнерство англосаксонських держав. Черчилль узявся сформулювати загальну програму боротьби проти СРСР, заявивши: «На Європу опустилася залізна завіса». У Фултоні вперше прозвучали слова «холодна війна». Можливо, він загравав тоді з ідеєю нової війни, оскільки США були єдиною у світі державою, що мала атомну бомбу; відомо, що йому приписувалися такі думки і що йому ніколи більше не вдавалося одержати у Великій Британії одностайного схвалення своїх зовнішньополітичних планів.

Те ж саме можна сказати і про його плани, пов'язані з Європою. Попри те, що європейські проблеми ніколи не були йому особливо близькими і він не займався ними, якщо вони не стосувалися безпосередньо Великої Британії, він виступав за ідею «європейського об'єднання» та «німецько-французького примирення». 19 вересня 1946 року Черчилль у Цюріху підтримав ідею створення «Ради Європи» і залучення «окремих німецьких держав» до співдружності західноєвропейських народів, незабаром він виступив також за переозброєння Західної Німеччини та її нерозривний зв'язок із Заходом.

Але яким би великим не був його авторитет в очах США і Західної Європи, де його особистість пов'язувалася з ідеєю холодної війни, у Великій Британії його популярність пішла на спад; час, коли ним захоплювалися минав. Його вкрай консервативні погляди суперечили настроям британського народу і прагненням демократичних змін, що призвело до поразки консерваторів і його особисто, як прем'єра, на виборах у липні 1945 року, і він знову відійшов від влади на кілька років. Але не від політики. Тільки у 1951 році, після другої спроби, йому вдалося потіснити лейбористів та сформувати свій власний кабінет. Черчилль проводив прогресивну та помірковану внутрішню політику, чого не очікували його політичні супротивники. Однак Велика Британія більше не була тим партнером, якого зараховували до ради найсильніших.

Всупереч тому, про що він мріяв, Європа й увесь світ підкорялися не «англосаксонській світовій поліцейській системі», а наддержавам. Після важкого серцевого нападу в 1941 році здоров'я Черчилля значно погіршилося; через вісім років у нього стався перший із шести апоплексичних нападів.

У 1951—1955 роках, знову ставши прем'єр-міністром Великої Британії та усвідомивши зміни політичної обстановки у світі (СРСР став власником атомної зброї і засобами його доставки у межах Європи), Черчилль уже не закликав до «хрестового» атомного походу проти Москви, а, навпаки — «до скликання наради у верхах» за участю США, Великої Британії, Франції та СРСР. «Ми не повинні забувати, — підкреслював Черчилль у 1951 році, — що створюючи американську базу на південному сході Англії, ми перетворюємо себе на мішень, а можемо бути, у центрі мішені».

Його ідея про «зустріч у верхах» здійснилась у 1955 році вже після його відставки. За два роки до цього йому були вручені орден Підв'язки і Нобелівська премія з літератури. Йому було вже 80 років, він все сильніше страждав на депресії та явно втрачав сили. У 1963 році Конгрес США надав йому статус — що було унікальним явищем — Почесного громадянина США.

Останні десять років життя Вінстон Черчилль провів у спокої. Іноді він мандрував Середземним морем, полюбляв відпочивати на французькій Рив'єрі. У віці 90 років Черчилль прийняв рішення остаточно відійти від політики. Але до кінця своїх днів залишався патріархом політичного життя Великої Британії.

Особисте життя

Шлюб та діти

Черчилль спочатку залицявся до американської акторки Етель Беррімор (пізніше лауреатка премії Оскар за кращу жіночу роль другого плану), але його домагання були відкинуті. У березні 1908 року після чергової нетривалої зустрічі він освідчувався Клементині Гозер, яка у свою чергу погодилася віддати свою руку та серце амбітному — не молодому герцогу Спенсеру-Черчиллю. Їхні батьки погодилися на цей шлюб і 12 вересня 1908 року в церкві святої Маргарити у Вестмінстері молодята справили своє весілля. Вінстон і Клементина провели все своє життя разом й виховали одного сина та чотирьох дочок:

• (1-а дочка) Діана Черчилль (11 липня 1909 — 19 жовтня 1963 року). Спершу дружина Джона Мілнера Белья, потім Д. Сендіса, від якого мала дох дітей Барронету й Дункана. Але через невдале життя у цих шлюбах піддавалася частим нервовим зривам та проводила лікування в клініках.

• (син) Фрідріх Едвард Рандольф Черчилль (28 травня 1911 — 6 червня 1968) (Randolph Fredrick Edward Churchill). Пішов слідами батька, займався політичною кар'єрою. А його син (онук Черчилля) Вінстон тепер також є доволі успішним політиком Великої Британії.

• (2-а дочка) Сара Міллісент Герміона Спенсер Черчилль (7 жовтня 1914 — 24 вересня 2005), Sarah Millicent Hermione Spencer Churchill, тричі виходила заміж, але потомства не дочекалася. Спробувала себе у різних амплуа. Зіграла незначну роль придворної пані Сари Дженінґс королеви Англії — Анни у фільмі «Королівське весілля» з Фредом Астейреєм. Її першим чоловіком був Олівер Вік, американський комік, якого Черчилль не дуже то полюбляв та не сприймав цей шлюб. Її другим чоловіком, був Ентоні Бічемп — фотограф, який помер за їх спільного життя. Третім чоловіком був барон Одлі.

• (3-дочка) Меріґолд Френсіс Черчилль (15 листопада 1918 — 23 серпня 1921), Marigold Frances Churchill. Померла дитиною у віці 3 років через серйозну інфекцію гортані.

• (4-дочка) Мері Спенсер Черчилль (народилася 15 вересня 1922), Mary Spencer Churchill, дружина Крістофера Сомеса, у вдалому та щасливому шлюбі має 5 дітей.

Досягнення

Сер Вінстон Черчилль — як військовий, державний діяч і письменник — отримав за своє життя величезну кількість нагород. У період 1885—1963 років він був нагороджений 37 орденами і медалями. Ці трофеї та нагороди Вінстон Черчилль отримував від різних країн, що символізувало його особливий вклад до світової політики й міжнародних відносин — 20 британських нагород, три французькі, по дві від Бельгії, Данії, Люксембургу та Іспанії; та по одній від Єгипту, Лівії, Непалу, Нідерландів, Норвегії та США. Ще десять разів сер Вінстон був нагороджений за активну роботу в якості армійського офіцера в Кубі, Індії, Єгипті, Південній Африці, Великій Британії, Франції та Бельгії. Величезна кількість нагород була визнанням його роботи в якості першого міністра британського уряду.

Однією з найбільших відзнак Черчилля став і його почесний похорон. Прощання з видатним діячем Великої Британії проходило у Вестмінстерській залі парламенту Сполученого Королівства. Упродовж трьох днів шану йому віддали сотні тисяч людей, в тому числі і всесвітньо відомі політичні й культурні діячі. Панахида відбувалася у Соборі святого Павла, одному з найвеличніших храмів Лондона.