4.4. Внутрішня форма слова

Різні мови – це зовсім не різні позначення однієї й тієї ж речі, а різні бачення її…

(В. фон Гумбольдт)

37-й Президент Америки Річард Ніксон пішов свого часу у відставку через скандал, який одержав назву Watergate. Цей елемент (gate) набув своєрідної семантико-словотворчої конотації і не лише в англійській мові. У поєднанні з іншими словами gate почало позначати «скандал»: Monicagate – скандал через оприлюднення непристойних зв’язків Президента США Білла Клінтона та секретарки Білого Дому Моніки Левінські; пор. також укр. Гонгадзегейт – скандал з приводу вбивства (вірогідно, політично замовленого) журналіста Георгія Гонгадзе тощо.

Буває так, що і не знаєш якогось іноземного найменування, але за його структурою, компонентами, які слугують певними смисловими маркерами, вгадуєш значення. Водій має здогадатися, що англійське словосполучення dead end позначає глухий кут (рос. тупик), dead stop – різка, непередбачувана зупинка; ті, хто заповнює анкети і подається на різні гранти, програми (тепер і в українській їх називають аплікатами) обов’язково зустрінуть словосполучення dead line, яке вказує останній термін подачі заявок. Тобто йдеться, як бачимо, про незвичне порівняно з нашою мовою переносне вживання певних слів і пояснення того, чому саме ті чи інші ознаки було покладено в основу найменувань. Тут треба бути обережними з висновками: dead of night нічого спільного зі смертю (пряме значення англ. dead – мертвий) немає, оскільки це просто глуха ніч, так само, як і dead of winter – це глибока зима і т.д.

Проте значення англійського іменника motherland «вгадується» безпомилково завдяки прозорості мотиваційних компонентів, з яких воно складається: mother – мати та land – земля. За цим – глибинна психологія, колективне підсвідоме, що несуть у собі архетипні концепти мати і земля. Материнська земля (пор. також рос. матушка земля, родина-мать) в українській мовній картині світу передається словом батьківщина, у ядерний мотиваційний елемент якого покладено концепт батько, що є позначенням чоловічого начала і асоціації з народженням та причетністю до спільного цілого, родинного тощо.

Мотиваційні ознаки, що покладено в основу найменуваня, називаються внутрішньою формою слова (далі – ВФ). Цей феномен настільки унікальний і захоплюючий для вивчення, що він здавна привертає увагу не тільки мовознавців, а й психологів, логіків, філософів, зрештою, усіх, хто цікавиться мовою. З інтересу до першослова власне й розпочинається історія мовознавства як наукової галузі.

Ознайомлення з міжмовними відмінностями за внутрішньою формою слів відкриває таємниці найменувань у різних мовах, а для рідної мови – це індикатор історичної пам’яті слова, що нагадує нам про минуле народу, про те, як і чому думки, особливості світобачення втілювалися у ті чи інші слова.

Навіть дуже поверхове знайомство з тим, як ще в античності тлумачили явище мотиваційного зв’язку найменування і образу предмета (згадаймо дискусію давніх греків про природу найменування) переконує, що це був глибинний підхід, за яким конкретне явище розглядалось як прояв внутрішніх загальних принципів світобудови. Те, що сьогодні ми називаємо внутрішньою формою слова й усвідомлюємо це як першооснову найменування, давні вчення намагалися пов’язати з пошуком першопричини буття і універсуму в різних поняттєвих визначеннях. У давніх еллінів – це був Логос, у індійців – брахман, що тлумачиться як абсолютний початок, у представники даосизму – це категорія дао, під якою розумілося вічне й незмінне начало, загальний абсолют, у невизначеності якого заховано сутність речей. Крім того, це й першооснова найвищого взаємного порозуміння людей.

Найбільш продуктивним для сьогодення виявилось тлумачення поняття внутрішньої форми слова Платоном. У своїй праці «Кратил» він зазначає, що слово, крім свого значення і звукової форми, має ще одну характерну особливість — ідею, образ слова, завдяки якому немає потреби відтворювати всі риси, характерні предметові, щоб одержати образ. Він (образ) може через деякий час затемнюватися. Це призводить до втрати словом своїх функцій зображення. Філософ також розділяв слова на первинні та вторинні (аналогічно до слів-основ та похідних), причому давав зрозуміти, що пояснити внутрішню форму первинних слів неможливо. Але ж найголовніше – це те, що феномен ВФ слова співвідноситься з платонівською «ідеєю ідей». Сутність її полягає в тому, що вона знаходиться в певному трансцендентальному бутті, а тому не може бути повністю зрозуміла людині. Оперуючи сучасними категоріями, можемо говорити, очевидно, про рівень ноосферної організації інформаційно-змістового континууму людства та універсуму, що також є складником трансцендентального, або ж метафізичного, буття.

Наближеною до сучасного розуміння ВФ слова, звичайно, є лінгвофілософська система В. фон Гумбольдта. Нагадаємо ще раз, що базовий постулатом його вчення те, що мова є світом, який лежить між зовнішніми явищами та людиною. Мова – це «проміжна реальність», що інформує не про те, як називаються предмети, а про те, як «вони нам надані». У ХХ ст. про мову як проміжний світ між людиною та дійсністю знову будуть говорити М. Гайдеггер, Б. Рассел та ін. За В. фон Гумбольдтом, мова — це «інтелектуальний інстинкт». Саме тому відома теза вченого про єдність (і навіть тотожність!) мови та мислення передбачає активну роль першої в процесі перетворення світу в думки за допомогою мови. Показово, що сучасні нейролінгвістичні теорії схиляються до думки, що мова не просто виконує мислетворчу функцію, а є певною функцією мозку, окремою нейронною програмою, що скеровує діяльність людського мозку. Як тільки з’явилася мова – мозок людини кардинально перебудувався під її впливом!

Положення В. фон Гумбольдта, які підтверджуються сучасними розвідками вчених, виявляють, таким чином, глибинні лінгвокогнітивні та нейролінгвістичні чинники різноманітності мовних картин світу.

Видатний вітчизняний філолог О.О. Потебня найбільш глибоко і продуктивно розвиває загальні положення Гумбольдта. Важливе, зокрема, його положення про творчу природу мови, її динамічну сутність, завдяки якій вона знаходиться в постійному розвиткові.

У центрі уваги Потебні був змістовий бік мови, яку він вважав засобом, що творить думку. Так само, як і В. фон Гумбольдт, О.О. Потебня розглядав мову в якості основного засобу мислення та своєрідного «проміжного світу»: «… як окреме слово стає між людиною та предметом, так і вся мова між людиною та природою, що на нього впливає». На його думку, слово створюється із суб’єктивного сприйняття і «є відбитком не самого предмету, а його відображення у душі».

Показово, що в працях О.О. Потебні не існує не тільки однозначного тлумачення поняття ВФ слова, а також однакового терміна на позначення досліджуваного ним явища. У працях вченого нараховують до 50 назв (слів і словосполучень) на позначення поняття внутрішньої форми слова. У цих назвах криється шлях пізнання О.О. Потебнею розрадуваного ним феномена. Пор.: найближче етимологічне значення; етимологічне значення; власне значення слова; власний зміст слова; представлення; центр образу; одна з ознак, яка домінує над іншими; центральна ознака образу, яка виражається словом; знак; знак знака; символ відомого змісту; образ образу; єдиний об’єктивний зміст слова; об’єктивний зміст слова; знак значення; внутрішній знак значення та ін.

О.О. Потебня вважав, що внутрішня форма слова – елемент пам’яті мови, у якому відбивається найперший зв’язок слова і предмета, ним позначеного. Коли йдеться про слова, які виникли давно, то для пояснення ВФ слова треба звертатися до етимології, тобто наукового тлумачення походження слів через зв’язок з іншими мовами, а також прамовою. Пор.: англ. beard (<зах.герм. barthaz < і.-є. bhar-dha – борода) // укр. борода (<старосл. брада < лат. barba < іє. bher/bhor – колотися, бути гострим); або ж англ. grapes (< фр. grape – гроно винограду < франк. graper – збирати виноград < герм. *krappon – гачок, який використовувався для збору винограду) // укр. виноград (< стсл. виноград – виноградник < калька гот. weingards – виноградник < wein – вино + gard – город, сад).

Етимологічні розвідки допомагають у розкритті культурно-історичної інформації, що завжди цікаво. Так, етимологія англ. book (книга) пов’язана з прагерманським коренем *bokiz – бук (деревина). Цей етимон (первісний корінь) – мовне свідоцтво того, що перші записи (руни) робилися на спеціальних дощечках, виготовлених із деревини. Але всі наступні похідні здебільшого прогнозуються не цим первісним етимоном, а вже поняттям книга, яке й стає справжньою внутрішньою формою («відношенням змісту думки до свідомості») для мовців. Пор.: англ. bookbinder (< book – книга + bind – зв’язувати) // укр. палітурник, англ. bookcase (<book – книга + case – скринька) // укр. книжкова шафа, етажерка, англ. book-club (< book – книжка + club – клуб) // укр. книжковий клуб, англ. booker (<book – книга), англ. book-keeper (<book – книга + keeper – хранитель) // укр. бухгалтер, англ. book-keeping (<book – книга + keeping – зберігання) // укр. бухгалтерія, англ. book-house (<book – книга + house – дім) // укр. книжкове видавництво, англ. booklet (< book – книга + let – дозволяти) // укр. книжечка, брошура і т.д.

Загадковим і не завжди до кінця зрозумілим є наступне визначення ВФ О.О. Потебнею: «Внутрішня форма слова є відношенням змісту думки до свідомості; вона показує, як людині уявляється її власна думка». Ключовим тут доцільно вважати дихотомію співвідношення «змісту думки і свідомості», де під першим розуміється, очевидно, початковий етап формування поняття, яке має бути закріпленим в слові, а під другим – власне рівень людської свідомості (колективного чи індивідуального знання про світ), яка скеровує лінгвокогнітивні процеси номінації. Цікавим є також зауваження про те, що ВФ «показує, як людині уявляється її власна думка». Це свідчення креативної функції мови і власне слова, в якому «утворюється думка». О.О. Потебня вважав, що саме цим можна пояснити той факт, що «у мові існує багато слів для позначення предмета, так само, як і одне слово може вживатися для позначення абсолютно різних предметів».

Внутрішня форма слова, за О.О. Потебнею, стає «центром образу» предмета для представників певної мовної культури, а слово у такому випадку є для мовця «з самого свого народження засобом розуміти себе та свої сприйняття».

Порівняння ВФ слів різних мовних культур слугує найкращим доказом висловлених О.О. Потебнею положень: у кожному конкретному випадку будь-яка ознака номінації закарбовує актуальні для національної свідомості соціуму ознаки предмета найменування, звичайно ж, ознаки, які були важливими на момент народження назви. Порівняймо деякі англійські та українські назви, що містять спільний компонент chair / стілець, і звернімо увагу на те, як по-різному використовується цей компонент для словотворення в межах двох світоглядних та мовних картин світу: англ. chairman/chairwoman – голова (<chai – стілець + man – чоловік, людина / chair – стілець + woman – жінка); англ. chair-car, амер. вагон-салон (< chair – стілець + car – вагон); англ. chair-bed – крісло-ліжко (< chair – стілець + bed – ліжко; англ. chairwarmer – нероба, дармоїд (< chair – стілець + warmer – нагрівач) або укр. стілець (< стіл), укр. стільниця – кухона дошка (<стіл), стільчик – стілець (< стіл), укр. столиця – рушник, який стелять поверх скатерки (<стіл), столовник – той, хто харчується в когось за плату (<стіл), стільник – лист, утворюваний бджолами з воску (< можливі варіанти щілина, цілий, стіл, або стіна).

Даючи пояснення щодо внутрішньої форми слова та образу, О.О. Потебня говорить, що має на увазі не образ предмета, а образ образу, тобто уявлення про певний предмет. Уявлення, яке продукує мозок за власними когнітивними законами, і є «змістом» нашої думки, але воно «має значення не саме по собі, а лише як форма, у якій чуттєвий образ входить у нашу свідомість».

Внутрішня форма слова у такому розумінні стає джерелом інформації про таємниці когнітивної діяльності свідомості, оскільки виступає формою збереження такої інформації через закарбовані в назвах значущі для людини ознаки номінації. Пор.: англ. wind – повітря в русі (< і.-є. we-nt-o- – той, що віє < we- – віяти, дути) // укр. вітер – той, що віє (< псл. vetrъ < vejati – віяти), англ. snowfall – падає сніг (< snow – сніг + fall – падіння) // укр. снігопад – падає сніг (< псл. snegъ < гот. snaiws – іде сніг), англ. blaze of the sun – полум’я сонця // укр. пригрів місце, що пригрівається сонцем (< укр. гріти) // рос. солнцепёк – сонце пече (< рос. солнце), англ. вreakwater – той, що розбиває воду (< break –розбивати + water – вода) // укр. хвилеріз – той, що ріже хвилі (< укр. хвиля + різати) // рос. Волнорез – той, що ріже хвилі (< рос. волна + резать) та ін.

Отже, ВФ, виступаючи як основа умотивованості, виконує функцію з’єднуючого ланцюжка між змістовою та формальною сторонами мовного знака. Вона стає своєрідним віконцем, яке допомагає побачити когнітивні та духовні особливості національних мовних картин світу, якщо береться як параметр міжмовного зіставлення.

Очевидним є й те, що ВФ, як правило, не помічається мовцем, якщо спеціально не звертати на це увагу: сама природа комунікації відсуває особливості номінації слів на віддалений план мовної свідомості, а зрештою призводить до певної ерозії і навіть відчуження у слів первинних семантичних ознак (пор.: червоні, сині ... чорнила). Знайомство з іншими мовами у дзеркалі рідної дає змогу побачити те, на що раніше не зверталась увага. Пор. укр. ожеледиця, рос. гололедица, пол. ślizgawica та один з англійських синонімів black-ice, появу якого можна пояснити власне британськими кліматичними особливостями, коли раптово намерзає мокра після дощів поверхня ґрунту.

Міжмовне зіставлення слів за ВФ – це встановлення спільного та відмінного на рівні взаємозв’язку зовнішньої та внутрішньої форми з лексичним наповненням порівнюваних слів. Український мовознавець, академік В.М. Русанівський виділив тут чотири можливих явища: 1) спільність внутрішньої та зовнішньої форми при різному матеріальному (звуковому) вираженні (укр. виріз і нім. der Ausschnit); 2) відмінність як зовнішньої, так і внутрішньої форми слів з однаковим значенням (укр. чужина і нім. island –зовнішня земля, країна; укр. зошит і чес. pisanka); 3) відмінність ВФ у слів з однаковою зовнішньою формою (укр. тесляр від тесати та нім. der Tischler від der Tisch –стіл); пор. також рос. столяр від стіл; 4) спільність ВФ у слів з відмінною зовнішньою формою (рос. моряк і англ. seeman, нім. Seemann тощо).

Слова останньої (четвертої) групи найбільш поширені в плані типології зіставлення. Цілком зрозуміло, що більше спільного за ознакою первинної мотивації слід очікувати у споріднених мовах: укр. твір – рос. сочинение; сучасник – современник, балакуха – говорунья, дзвоники – колокольчики, замовник – заказчик, захід – запад, годинник – часы, шпаківня – скворечник тощо. Дуже часто однакова мотивація порівнюваних слів є наслідком звичайного калькування: гуртожиток – общежитие.

Генетично і структурно віддалені мови також виявляють цілі групи лексичних відповідників, що містять спільні ознаки ВФ. Тут є не тільки цілком зрозумілі паралелі типу рос. кукушка, серб. кукавица, нім. Kuckuck, англ. cuckoo тощо, але й слова, внутрішня форма яких відбиває спільні для різних націй гносеологічно значущі ознаки. Пор.: ісп. ventana – англ. window (назви вікна від ознаки «вітер»); укр. лісник – англ. forest-guard, фр. garde-forestier, татар. урманчы.

Спільне у первинній мотивації містять не тільки окремі слова, а й фразеологічні одиниці. Пор.: укр. бути однією ногою в могилі, англ. to have one foot in the grave; укр. звернути собі шию, рос. сломать себе шею, англ. to break one’s neck, фр. se casser le cou і т.ін. Пор. також: укр. Правда, як олія, скрізь наверх спливає ; рос. Правда – елей, везде на верх всплывет; пол. Рrawda jak oliwa na wierzch wychodzi; англ. truth and oil are ever above ; фр. la vérité s’élève au-dessus du mensonge, comme l’huile au-dessus de l’eau. Або такий ряд, майже однаково в пареміях різних народів формулюється думка про те, хто і чому каже правду: укр. діти і дурні говорять правду; рос. глупый да малый всегда говорят правду; пол. głupi czasem prawdę powie; англ. a fool may sometimes tell the truth; children, drunkards and fools cannot lie (speak truth); нім. Kinder und Narren sagen die Wahrheit; фр. les fous et les enfants prophétisent.

У багатьох випадках спільність внутрішньої форми та змістового наповнення фразеологізмів пояснюється спільним латинським корінням (Volksstimme – Gottesstimme), як і в наступному прикладі, де актуалізовано давній асоціативний зв’язок «Бог – правда – народна думка». З.Г.Коцюба вважає, що саме так народилося поширене в європейських мовах прислів’я глас народу – глас божий. Пор. також англ. the voice of the people, the voice of God, фр. la voix du people est la voix de Dieu, пол. głos ludu – głos Boga і т.д.

Приклади такого типу є свідченням єдності лінгво-семіотичних моделей, що покладено в основу людських мов, та підтвердженням єдності когнітивно-семантичного універсуму на планетарному рівні. Внутрішня форма мовних одиниць матеріалізує цю єдність і разом з тим виражає відмінності вербалізації загальної мовної тотожності, що є наслідком особливостей лінгвокогнітивних уявлень, проявом специфіки національного світогляду. Саме тому, наприклад, звістка (рос. известие) – це в німецькій мові Nachricht (те, що повідомляється), в італійській – notizia (дещо відоме), в англійській, французькій, швецькій, фінській та інших – the news; nouvelle; nyhet; uutinen (новина).

Цілком закономірно, що слова, мотивовані різними семантичними ознаками, є безпосереднім предметом контрастивного аналізу, оскільки цікаво дізнатися, чому саме і як одні й ті самі реалії іменуються в різних мовах: укр. їдальня (< їсти) – рос. столовая (< стіл); укр. подарунок (< дар, дарити) – болг. принос (< нести, приносити) – англ. gift (< to give – давати). Таким чином можна вибудувати цікаві ланцюжки слів, де в кожній іншій мові можна побачити нову первинну семантичну ознаку, а усі разом вони становлять різнобарвний смисловий спектр одного й того самого предмета або явища дійсності.

Не тільки на фоні різних мов, але і в межах однієї національної мови можна простежити креативну силу ВФ для наочного вираження знакових характеристик у семантиці слів. Так, діалекти української мови мають такий набір назв рушника: рушник – ручник (рушник для рук), утирач, утирало, утиральник (рушник для утирання обличчя), стирач, стирок (для витирання столу, лавки), покутник, божник, біжник (рушник для прикрашення ікони).

Важливим аспектом міжмовного вивчення ВФ слів є порівняльний аналіз наявного впливу, своєрідної прогностичної функції первинної ознаки для формування подальших значень окремих слів. Так, цікаво дізнатися, що спільнослов’янське слово *letьnikъ (суфіксальне похідне від *leto – тепла пора року) в сучасних слов’янських мовах втілилось у такі значення, як укр., рос. «однолітня рослина», болг. «перший день березня», словен. «річне теля», чес. «літнє помешкання», пол. «жіноча літня спідниця», «літній шлях» та ін.

Специфіка мотивації не тільки пронизує історію слів, а й певною мірою скеровує сучасні словотвірні процеси, семантичні перетворення, вторинну номінацію слів тощо (укр. перешиванаць – про людину, яка змінює свої політичні погляди, писанка – вродлива жінка, англ. King Kong – сильний чоловік, gas-bag, windbag, chatterbox – балакуха (торохтійка) тощо). Семантичні видозміни, на які впливає внутрішня форма слова, підкоряються загальним закономірностям метафоризації найменувань. Про це писав ще французький мовознавець А. Марті (1886-1956), виділяючи два типи фігуральної внутрішньої форми: схожість/аналогію та суміжність. Обидва вони представлені в словах із непрямими значеннями: англ. nose – ніс (частина тіла), нюх, донощик, шпигун // укр. ніс корабля, ніс людини; англ. soap – мило, лестощі, гроші, хабар, // укр. мило; англ. shot – постріл, спроба, удар, кадр, моментальний фотознімок // укр. постріл (із рушниці), постріл (очима); neck –шия, комір, виріз // укр. шия та ін.

Розширення семантичної палітри слів відриває формальну оболонку слова (позначувальне) від першопричини номінації, призводить до деетимологізації. Проте віддаленні зв’язки із первинною мотивацією певною мірою зберігаються, а часто є зримими в інших мовах, якщо йдеться, наприклад, про запозичення. Пор.: богема (з фр. букв. циганщина), бомонд (з фр. букв. хороший світ), брудершафт (з нім. букв. братерство), вернісаж (з фр. букв. лакування), економіка (з гр. букв. домашнє господарювання) тощо. Закономірності таких семантичних трансформацій не в останню чергу пояснюються іманентним впливом ВФ, яка насправді ніколи до кінця не згасає в словах і на рівні глибинної етимологічної пам’яті здатна поєднувати лексичні пари, які в різних мовах уже сприймаються як міжмовні омоніми.