44. Л. Костенко: система образів «Маруся Чурай».

Твір сповнений теплоти патріотизму. Образ України постає через характери героїв, їхнє ставлення до своєї історії, до інших людей. Найяскравіше виписаний образ Марусі Чурай. Історія життя цієї дівчини, пісні якої співала уся Україна, висвітлює багато важливого для розуміння характеру українського народу, його ментальності. Образ Марусі — це образ порядної людини, вихованої на кращих традиціях народної моралі. Характер дівчини є привабливим саме тому, що уособлює найкращі риси народу, дочкою якого вона була. Не всі матері однакові, не в усіх однакове уявлення про добро. Саме про це розмірковує Ліна Костенко у романі «Маруся Чурай», змальовуючи образи двох матерів — Марусиної і Грицевої. Вони одружилися в одночасі, в обох чоловіки були козаками, і, здавалося, й жити мусили за одним законом. Так ні, бо різні то були жінки. Бобренчиха була жадібна. Оця жадібність, ненаситність і зробили нестерпним життя її чоловіка. Добро для неї було поняттям матеріальним. Вона й сина свого — Гриця май- же не бачила. Але Гриць був вихований на традиціях свого народу, тому й поважав матір і любив її таку, як є. Саме мати спотворила його душу, оселила в ньому оцю роздвоєність, що стала ґрунтом для зради.Зовсім по-іншому виховувала доньку мати Марусі: добро для неї — то категорія моральна, цього добра навчала мати Марусю. Чутливо душею розуміла мати дочку. Їй так хотілося уберегти Марусю від біди, захистити відрозчарувань. Вона не розглядала дочку як засіб збагатитися, вигідно видавши її заміж. Мати просто любила свою дитину і бажала щастя їй, а не благ для себе. Вона раніше, ніж Маруся, зрозуміла, що Гриць не такий, яким його бачить дочка. Їх поєднувала спорідненість душ. Така мати, як Марусина, була матір'ю по своїй суті, матір'ю усьому на землі. Розповідаючи про історичне й особисте життя народу, Ліна Костенко розкриває також тему материнства, знаходить можливість сказати слово шани і любові вічній берегині життя — Матері.

45. Оповідання Є. Гуцала насичене фактичними відомостями про сучасне українське село, де живуть і діють реальні люди з реальними адресами, у реально існуючих домівках, в оточенні предметів і речей, описаних із скрупульозною точністю, з реальними прізвищами і географічними назвами.

Його герої попадають в орбіту відображення в будь-який час року, в будні і в свята, вдень і ввечері, вночі і на світанку. Вони – незвичайно звичайні люди в усій складності і суперечливості душевних якостей, що акумулюють темні і світлі сторони часу і своє середовище.

Головні риси новаторства Є. Гуцала - насамперед у глибині відображення душі звичайної людини, у відкритті незвіданих багатств її духовного, емоційного, у пафосі авторського поклоніння жінці-матері, подиві перед її силою, часто вираженою особливим співвідношенням чоловічого і жіночого образів. У Є. Гуцала сам автор-оповідач є першим виразником теми матері. Йому властиве уміння розповісти про людину з невичерпною, ніжною і пристрасною любов’ю, про діяльно-материнське ставлення до життя, до світу - не тільки і не так протестувати, як і наскільки приймати на себе удари життя, усім єством жаліти і прощати життєві блуди дітей.

Щирість, переконливість, глибина болю і співчуття розповіді становлять невід’ємні складові гуманістичного пафосу прози Є. Гуцала – серйозного і вдумливого письменника, з пильним, спостережливим зором, з добрим відчуттям слова і художнього образу, унікального своєю неповторністю. Народившись на триєдиній основі (таланті, фольклорі, традиціях класики і вітчизняної літератури), мала проза Є. Гуцала стала новим явищем в українській літературі другої половини ХХ століття. Загальні, нічийні і розрізнені елементи під його пером складались у систему з новим типом літературного мислення