34. Україна! Як багато почуття вкладено в це слово, як вона гарна, велична. А чого тільки не винесла вона на своїх плечах!

Скільки років наш народ не знав своєї історії, не знав багатьох талановитих письменників, які пожертвували собою з любові до рідного народу. До таких поетів належить і Василь Симоненко – співа-шестидесятник. Поет говорить, що його щастя – у відданості своєї землі

Коли мечами злість небо крає

И трощить твою вроду вікову,

Я тоді із твоїм ім’ям умираю

у твоєму імені живу! – пише він у вірші «Україні».

Василя Симоненко напоїла живлющими соками рідна земля, що наповнила серце почуттям патріота й поборника рідної культури. Вітчизна й мати – це слова є для В. Симоненко синонімами ніжності й синівської любові. Можна із упевненістю повторювати, що ці поетичні рядки популярнейшие серед читачів, вони одержали любов і глибоку пошану в народі. Не може бути життя без вірності матері, мові, рідній землі, тому що людина починається з колиски й материнської пісні.

35. Героями багатьох поезій В. Симоненка є люди праці — прості, звичайні, відверті. Такі як безіменна «щаслива» доярка з вірша «Дума про щастя»: …в доярки цієї щасливої руки й ноги вночі гудуть. Тому-то і щастя її — «важке», обікрадене, бідне. Вона здобула його важкою фізичною працею, постійною втомою. Так В. Симоненко показав красу та велич душі простої трудівниці, і засудив тих, хто, не цінуючи важкої праці та права на щастя, змушує її жити і працювати в тяжких умовах.

Таким був і Василів дід Федір Трохимович, від якого онук узяв багато гарного, зокрема доброту і любов до людей. Саме про нього й написаний один з кращих віршів поета «Дід умер».

Образ діда, вічного сільського трудівника, виписаний з величезною любов’ю, пошаною, з глибокою вдячністю за все, зроблене ним для людей, для землі. Він тепер вже не встане

І ранком не піде Із косою на гору круту, І не стане монтачкою тишу будити, Задивлятися в небо, як гаснуть зірки. Лиш росою по нім буде плакати жито І пливтимуть над ним непомітно віки. Дід був «гарною людиною» — так просто й вичерпно дається в народі найвища оцінка людині, її моральним якостям.

Сила поезії Симоненка — в безмежній щирості та правдивості. У нього, як писав Т. Шевченко, «нема зерна неправди за собою», зате є величезна любов до простої людини. Вони, люди праці, асоціюються у поета зі словом Україна, народ український. Він вірить у майбутнє своєї Батьківщини і свого багатостраждального народу, у його невмирущу силу:

Народ мій є!

Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд.

36. Особливе місце в багатогранній творчості Івана Драча посідає його драматична поема “Дума про Вчителя”. Вона була написана у 1976 р., присвячена “видатному педагогові В. О. Сухомлинському”, авторові 41 монографії і брошури, більше 600 статей, 1200 оповідань і казок. Високу оцінку поемі дав Микола Ільницький: “Вчитель постає у ньому на повний зріст як педагог, як громадянин, як людина… Твір становить певний етап у творчості письменника, його талант розкрився новими гранями…” У поемі І. Драч звертається до проблем педагогіки, порушуючи питання про минуле, сучасне й майбутнє освіти та культури, про принципи народного виховання, які впливають на формування внутрішнього духовного світу людини, загалом про традиції української етнопедагогіки, “обстоює новаторські педагогічні ідеї, естетико-гуманістичні принципи виховання людини, сповідувані, зокрема, В. Сухомлинським. Назва твору метафорична, оскільки образ Вчителя – це збірний метафоричний образ, прототипом якого є Василь Сухомлинський і який поєднує в собі образи інших видатних педагогів світу: Коменського, Песталоцці, Сковороди, Ушинського, Макаренка і Корчака. Поема починається трьома “словами”-звертаннями: “Слово до читача”, “Слово до режисера” і “Слово до редактора”, які становлять потрійну експозицію твору. Таке звернення у формі “слова” І. Драч обрав невипадково, адже

В. Сухомлинський надавав великого виховного значення слову. У “Слові до читача” І. Драч підкреслює надзвичайну важливість, вагомість основної теми свого твору – професії Вчителя, підносячи її до вселюдських обріїв, ототожнюючи усіх людей з учнями і вчителями: “У кожного з нас вчитель є, читачу, Усі ми – тільки учні й вчителі. Усі ми у добрі своїм і злі Несем чийсь холод і любов гарячу”. “Слово до редактора” становить собою ряд афоризмів, зокрема твердження Арістотеля, парадокс Шіллера, виклик Макаренка й роздуми Вчителя, тобто висловлювання Сухомлинського. Саме в його словах знаходимо основну думку твору – формування доброї людини. На думку А. Ткаченка, “доброту й довіру до дитини, до підлітка Сухомлинський вважав найпершим кредо справжнього педагога”. У “Пролозі” І. Драч наголошує на тому, що кожен вчитель – це не проста людина, “це суцільна драма. Це вузол всіх вітрів, що дмуть зівсюди. …Та ж кожен крок і кожен його намір – Це вибухівка, стиснута, спресована Характером тонким і волею могутньою” Недарма автор звертається до жанру саме казки, адже одним із джерел методики вивчення мови для В. Сухомлинського була народна педагогіка. Народні прислів’я, загадки і скоромовки, притчі й оповідання, легенди й перекази. Це своєрідна філософська притча, у якій висловлено думку, що людина може навчитися всього, але “Любові не навчишся, друже. Любов повинен дати хтось…” Це своєрідний гімн Любові з елементами дидактики, повчання, це шлях до усвідомлення свого “я” кожною людиною. І. Драч у драматичній поемі “Дума про Вчителя” піднімає таку основну тему – тему Вчителя, прототипом образу якого є В.Сухомлинський. Саме тому в канві усього твору простежуємо основні принципи виховання В. Сухомлинського: і доброту, і довіру, і любов до дітей, і роль батьків, а особливо мами, у вихованні дитини, і народні джерела, і соціум, у якому зростає дитина.