2. Іван Франко Южнорусская литература (это все что я нашла, что мог франко говорить об литературе , если что, если вы видели еще что-то, скажите)

…Для Ю. литературы последние годы XIX и первые годы XX столетия были временем значительного оживления и подъема. Появляется целый ряд молодых работников, расширяющих горизонт литературных и научных интересов; создаются специальные организации для научной и литературной работы, смягчается постепенно цензура, главным образом в отношении к популярным изданиям. К лучшим популяризаторам принадлежат Е. X. Чикаленко («Розмовы про сильске хозяйство»), Гамалий (очерки по географии России), Гринченко и Марья Загирня (биографии видных украинских и чужих деятелей — Стефенсона, Вашингтона, Сократа, Линкольна и др.). Серии популярных изданий возникают в Чернигове, Харькове (по инициативе талантливого украинского беллетриста Игн. Хоткевича), Черкассах и Киеве. В последнее время на первый план в этом отношении выступает С.-Петербургское благотворительное общество для издания популярных книг, выпустившее в свет, кроме упомянутых уже «Розмов» Чикаленко (5 книжек), хорошо обработанное «Бжильництво» г-на Немоловского, метеорологию г-на Русова и значительное число других популярных книг. Эти издания расходятся в очень значительном количестве, не десятками, а сотнями тысяч экземпляров; значит, масса народа начала чувствовать потребность в книге на родном языке. В еще более значительной степени это можно сказать об украинской интеллигенции. В начале 60-х годов «Основа» имела едва несколько сот подписчиков и самая популярная украинская книга «Кобзарь» Шевченко печаталась в 3000 экз., и этого издания хватало на целое десятилетие; теперь издание «Кобзаря» в 10000 экз. разошлось в продолжение трех лет. Сочинения новых беллетристов, печатавшиеся прежде в 1000—1500 экз. и лежавшие целые годы на полках, теперь печатаются в 3—5 тыс. экз. и расходятся в продолжение года-двух. Изданный в 1900 г. сборник украинской поэзии «Вик» был по подписке разобран еще до появления в свет в 3000 экз.; новое издание, которое пришлось изготовлять немедленно, разошлось в продолжение трех лет в 5000 экз., хотя состояло из трех толстых томов и стоило 6 рублей. Этот спрос на украинскую книгу отчасти вызван оживлением национального чувства, отчасти значительным подъемом идейного уровня литературы и разнообразием ее содержания. Украинская литература последнего десятилетия обогатилась новыми талантами, ищущими новых дорог и новых горизонтов. Вошедшая было в пословицу шаблонная украинская идиллия с ее «дивчатами», «вишневыми садками», «соловейками» и «любощами» отошла в область предания. Серьезное изучение народной жизни и ее новых экономических и социальных явлений, роль интеллигенции в украинском селе и городе, тяжелые драмы, порождаемый ломкой старых семейных и идейных устоев, борьба за самоопределение и самовыражение личности — все это находит более или менее сильное художественное выражение в произведениях современных украинских писателей. Кое-что уже указано выше в беглом обзоре драматической литературы. Роман в украинской литературе до сих пор как-то не может развернуться; старые работники Свидницкий, Левицкий и Мирный все еще не опережены новым поколением, несмотря на интересные попытки Б. Гринченко («Соняшный промiнь», «На роспути»), пытавшегося на фоне современной украинской действительности представить зарождение нового типа радикального демократа и вместе с тем убежденного украинского национала, — а также М. Школиченко («На сели»), В. Левенко («Старе й нове») и др. Зато в области новеллы и рассказа украинская литература имеет ряд молодых работников, которые могли бы занять почетное место в любой, более богатой письменности. По свежести и гармоничности таланта на первом месте следует поставить Мих. Коцюбинского, который мягкостью колорита, законченностью композиции, пластичностью рисунка и нежным лиризмом наиболее напоминает Тургенева. Возле него стоят упомянутые уже В. Гринченко, А. Крымский, Дм. Маркевич, В. Левенко, Г. Хоткевич, Надия Кибальчич, В. Потапенко, О. Романова, В. Кравченко, М. Чернявский, Я. Жарко и самый яркий из начинающих талантов — Винниченко. Не менее богато и разносторонне развивается лирическая поэзия. Здесь на первом месте стоит сильный талант Леси Украинки (псевдоним), у которой нота глубокой гражданской скорби сливается с энергической решимостью бороться за осуществление высоких идеалов и с несколько аскетическим отречением от личных удовольствий (см. особенно ее прекрасный драматический этюд «Одержима»). Не менее своеобразный талант обнаружил Вл. Самийленко, один из лучших мастеров украинского языка, автор лирических стихотворений, переводчик «Тартюфа» Мольера и десяти песен Дантова «Ада», интересный особенно как сатирик; его сатира «На печи», написанная к столетнему юбилею новой украинской литературы (1898), — настоящий carmen saeculare украинской лени и беспечного квиетизма. Павел Грабовский, недавно преждевременно скончавшийся в Иркутске, дал, кроме лирических стихотворений, навеянных суровой и безотрадной жизнью ссыльного и тоской по Украйне, длинный ряд переводов, между прочим, из Ады Негри и русских былин. А. Е. Крымский, известный ориенталист, дал украинской беллетристике книжку прозаических рассказов, среди которых «Psychopathia nationalis» отличается яркостью красок и глубоким лиризмом, а также книгу стихотворений «Пальмове гилля», в котором субъективизм автора своеобразно сливается с пышными ориентальными пейзажами и с отголосками ориентальной поэзии. Кроме того, он напечатал в Галиции перевод одной части «Шах-Наме». Упомянутый уже М. Чернявский, начавший свою поэтическую карьеру довольно бесцветными «Донецкими сонетами», дал впоследствии сборник стихотворений «Зори», отличающийся, кроме хорошего языка, искренностью чувства и богатством колорита. Менее удачны оригинальные стихотворения и переводы Ив. Стешенко (Овидиевы «Метаморфозы»), Е. Тымченко, автор двухтомного малорусско-русского словаря, дал хороший перевод «Калевалы»; сверстник и друг Руданского, Н. Нищинский, начавший писать по-украински только к концу жизни — свободную переделку Софокловой «Антигоны», полный и прекрасный перевод Гомеровой «Одиссеи» и неоконченный перевод «Илиады» (12 песен); почти все эти переводы могли быть напечатаны только в Галиции. Несколько удачных стихотворений и поэтических рассказов дала Днипрова Чайка («Плавни горять»). Из лириков назовем еще Надию Кибальчич, Одарку Романову, Сергея Павленко и М. Вороного. Своеобразное и ненормальное развитие украинской литературы имело последствием, между прочим, обилие так называемых зарытых талантов — людей, которые втихомолку, для удовлетворения своей душевной потребности трудились над разработкой украинской речи, но при жизни не публиковали ничего или очень мало и пропустили момент, когда их работа могла принести наибольшую пользу их родине. К таким талантам принадлежали: упомянутый уже Степан Руданский, сочинения которого в полном составе появились в печати только четверть столетия после его смерти; Василий Мова, опубликовавший при жизни, под псевдонимом В. Лиманского, одно сильное стихотворение «Козачий кiстяк», но оставивший в рукописях значительное количество поэтических и прозаических произведений, до сих пор напрасно ожидающих опубликования. А. Навроцкий, один из членов «Кирилло-Мефодиевского братства», который при жизни опубликовал только два небольших, удачных перевода из Мицкевича, но в посмертных бумагах оставил массу оригинальных и переводных произведений. До некоторой степени сюда же нужно отнести и Ивана Манжуру, украинского этнографа, издавшего только перед смертью «Сборник интересных стихотворений» и «Степови мотивы», и Щоголева, вступившего на литературное поприще еще в 40-е годы, но прожившего весь век в стороне от украинского литературного движения и только в 70—80-х годах опубликовавшего два сборника стихотворений («Ворскло» и «Слобожанщина»), свидетельствующие о недюжинном таланте, но вместе с тем носящие на себе несомненные следы отчужденности автора от более живых литературных течений.

3. Український модернізм — явище досить складне, суперечливе і в силу ідеологічних причин довгий час замовчуване. Вітчизняні літературознавці зробили перші кроки в науковому дослідженні цього естетичного феномену. Зокрема визначено його основні риси. Це насамперед увага до естетичних цінностей, а не до суспільних потреб, обстоювання справжньої свободи творчості, орієнтація на кращі зразки європейської літератури. Крім того, кожна стильова модерністська течія на українському фунті була відмінною від аналогічної в європейській літературі. Так, творчість М. Коцюбинського, В. Стефаника, Г. Косинки позначена рисами імпресіонізму, проте письменники, змальовуючи події, «пропускають» їх не через власне «я», як це було у літературі західній, а через душі дійових осіб. Українські футуристи, на відміну від італійських, не оспівували війн, але заперечували літературну класику й мистецтво взагалі. Основоположник українського футуризму М. Семенко, наприклад, стверджував, що для нього не існує авторитетів, традицій, він «сам собі предок». Проте М. Семенко чимало зробив для оновлення українського віршування.

Символізм в українській літературі, представлений творами О. Олеся, М. Філянського, Г. Чупринки, П. Тичини, Д. Загула та інших, хоч і розвивався під впливом символізму в літературі російській, був позбавлений містики, притаманної останній. Натомість у творах українських поетів-символістів — музичність. широка кольорова гама, сила звукового образу. Захоплені національною ідеєю, НІМІЙ створюють відповідну систему образів-символів: пустеля — Україна, самотня сосна як уособлення рідного народу в ліриці О. Олеся, вітер у П. Тичини символізує революційні та національно-визвольні сподівання народу . Отже, в українській літературі кінця XIX — початку XX століття спостерігається розмаїття літературних напрямів і стилів , вивчення ний поетики і ролі яких у мистецтві слова ще чекає свого дослідника.

Початок XX ст. для української літератури характеризується тим, що вперше після довгих років заборони було дозволено писати і друкувати рідною мовою. За Маніфестом царя від 17 жовтня 1905 р. українська Інтелігенція мала можливість видавати українські Часописи, друкувати художні та публіцистичні твори. Саме в цей час набуває розвитку і новий напрямок у художній літературі - модернізм. Письменники України перенесли на рідний грунт мистецькі течії, які були поширеними на Заході і в Росії. Це, передусім, символізм, імпресіонізм та футуризм. Засновником, а точніше, теоретиком українського модернізму став поет, ім’я якого на довгі роки було викреслено 3 української -літератури, Микола Кіндратович Вороний (розстріляний у 1937 р.).

Наприкінці XIX ст., живучи у Львові, він закохався у французький символізм і намагався поширювати цю літературну течію серед творчої молоді Західної України. Однак його підтримали лише польські молоді письменники, а українські залишились вірними старим традиціям.

Та ідею поширення модернізму в Україні Вороний не облишив. В наступні роки, коли доля закинула його на Східну Україну, де він протягом кількох років займався театральною діяльністю (актор у різних українських та російських мандрівних трупах) і коли з України переїхав до Катеринодара, Вороний робить спробу укласти і видати альманах модерністського спрямування. Через «Літературно-науковий вісник» у 1901 р. він звертається до українських молодих письменників з проханням подавати до альманаху твори «хоч з маленькою ціхою оригінальності, з незалежною вільною ідеєю, з сучасним змістом… де було б хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємничістю» .

У своєму зверненні Микола Воровий закликає писати по-новому, щоб «хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямків сучасних європейських літератур». Намагаючись європеїзувати українську літературу, він водночас шукав нові риси, оригінальність форми і у   відомих   українських   письменників - сучасників, зокрема у Лесі Українки, Івана Франка, і радив молодим літераторам звертатисі до поезій цих визначних майстрів слова, вчитись у них.

У Миколи Вороного є твори, в яких він «іде до бою», за свободу України, за виховання «дужих» борців, що мусять стати на борню за долю «зневаженого» рідного краю, за волю люду, «який стогне в ярмі». Не був він чистим естетом, бо всюди бачив «голод і жах» і писав про те у своїх віршах («Горами, горами…» (1904 р.), «Краю мій рідний» (1908 р.) та ін.). На відміну від західних літератур, де відбувається чіткий розподіл естетичної праці поміж поетами одверто громадянського звучання і митцями, зосередженими на суто автономній художній проблематиці, на «мистецтві заради мистецтва», в українській літературі на зламі ХІХ і XX століть з’являються художницькі постаті, шо в них парадоксально поєднується і громадянський пафос, і прагнення створити автономну літературну естетику.

Важко розрізнити, де починається одне і закінчується інше. Скажімо, М. Вороний, орієнтуючись на найбільш авторитетні зразки французької поезії «парнасців» і затим символістів, прагнув і у своїх віршах і в естетичних деклараціях, у листах та усних виступах продовжувати тенденції, започатковані у Франції, і водночас був активістом революційної української партії (РУП). Так, після лютневої революції 1917 р. за дорученням лідерів українського соціал-демократичного руху переклав українською мовою «Інтернаціонал» та ряд інших схожих, емблематичних за своїм характером творів.

Ежен Потьє, автор «Інтернаціоналу», сходив з французької літературної сцени тоді, коли на іншій її ділянці з’явився шанований Вороним Малларме, автор абсолютно езотеричної поезії. При цьому Малларме наївно мріяв про читача-робітника, що, звичайно, було тоді утопією. Вороний же так само доволі утопічно намагався поєднати і принципи Малларме і «Інтернаціонал». Так само парадоксально Ольга Кобилянська поєднувала ГОСТРИЙ Інтерес ДО НІЦШЄ і соціалістичні симпатії.

Українські «молодомузівці» (Почовський, Яцків та ін.) ІіафОС «Мистецтва для мистецтва» також парадоксально поєднували з загалом прогресивними суспільними уподобаннями. Схожий синтез (чи прагнення до нього) спостерігається в поетичній творчості Олеся, Чупринки, Філянського, що в них радикальний національно- та соціально визвольний пафос поєднується з очевидними симпатіями до тих чи тих постулатів «автономного мистецтва».

Грицько Чупринка був одним з фундаторів модерністського журналу «Українська хата». Сергій Єфремов мав рацію, коли писав, що «муза Чупринки менш усього здатна спинатися на демонічні котурни, не до лиця їй сміх, коли вона носить в собі тугу, що межує з розпачем», що Чупринка здатний створювати поезії «великої сили, краси і щирості», що поет «має дар легкого і граціозного віршування». Поета Григорія Чупринку (Грицька Чупринку) було розстріляно більшовицьким ЧК у 1921 році. Його називали українським Блоком. Поетична спадщина цього письменника становить 425 віршів. Крім того, він написав ще 22 рецензії на твори своїх сучасників.

«Чистим модерністом» Чупринка не був, як і поети «Молодої музи», і Агатангел Кримський, і Микола Чернявський, Гнат Хоткевич і навіть Богдан Лепкий, який, як записано в 6 томі «Літературної енциклопедії», виданої у Москві 1932 р., вирізнявся «імпресіоністично-символістичною манерою» письма. Між тим у Богдана Лепкого ця манера поєднувалася з зовсім іншою, публіцистичною.

Вплив модернізму відчували на собі Олександр Олесь та інші письменники. Говорячи про український модернізм, не можна не згадати і чудові дореволюційні твори Павла Тичини, бо він починав формуватись як поет під впливом як народної творчості, так і поетів-модерністів. Напевне, ці явища можна пояснити особливими умовами національно-історичного існування тогочасної України, існування, яке вимагало, з одного боку, необхідної суспільної заангажованості від митця, а з другого - в умовах відносного тогочасного художнього плюралізму дозволяло відтворювати в літературі чи не всі естетичні моделі як Заходу, так і Росії, зокрема моделі, пов’язані з такими школами, як неоромантизм, символізм, імпресіонізм і т. ін.

Оригінальне поєднання двох, здавалося б, взаємо-виключених літературних напрямків є характерною рисою української літератури початку XX ст. Так, «Фата Моргана» М. Коцюбинського, визнаний критикою як «роман «селянських настроїв» (характерне саме слово «настрій»), відтворює ці настрої переважно і в підкреслено імпресіоністичній манері. Леся Українка, з одного боку, дала щонайвищі зразки заангажова-ної літератури, а з другого - у своїй драмі «У Пущі», яку писала чи не все життя, різко виступила проти самої   ідеї   «завербованості»   мистецтва   (як  пізніше скаже Сартр), особливо насильницької Не випадково також, що вона різко виступила проти спроби Сергія Єфремова винести перші зразки українського модерну за межі національної культури.