Плебсологічні константи апеляційного провадження у кримінальному процесі україни

Щоб на плебсологічному як новому філософсько-правовому рівні, всебічно, повно і об'єктивно дослідити питання апеляційного провадження у кримінальному процесі України необхідно початково з'ясувати суто генезисні його вектори. Це стосується, зокрема, як інституту плебсології так і інституту апеляційного провадження в кримінальному процесі. Втім, враховуючи, що дана доповідь триває в умовах Всеукраїнської науково-практичної конференції з плебсологічної тематики є усі підстави припустити - проблемі історичного аспекту плебсологічної доктрини сьогодні буде приділено достатньо уваги. Підтвердженням даного припущення є отримана інформація з виступу основного доповідача. Що ж до питання генези українського апеляційного провадження у кримінальному процесі, то означене, за таких умов, безумовно потребує більше наукової уваги. Започаткування та розвиток апеляційного провадження у кримінальному процесі України має глибинний історично-фазовий момент, зміст якого у належному науковому масштабі може бути розкритим лише на монографічному чи дисертаційному рівні. Дозволимо собі лише послатися на узагальнену енциклопедичну думку, що у різних державах апеляційні суди мають різні найменування, неоднаковими є коло рішень, які вони переглядають, кількість судових інстанцій, котрі можуть переглядати справу в апеляційному порядку, їхні повноваження щодо вирішення справи тощо. Наше ж завдання полягає в тому, щоб у формі доповіді зрозуміло пояснити актуальність плебсологічної характеристики становлення апеляційного провадження у національному кримінальному процесі як сталої, відносно досконалої соціально-правової інституції.

Отож, слово „апеляція" іншомовного походження (від лат. - appellatio) і в перекладі на українську мову тлумачиться як "звернення", "скарга", "благання". У словниках іншомовних слів термін апеляція коментується таким чином, що це оскарження будь-якої постанови у вищу інстанцію, яка має право переглядати справу по суті. У юридичній енциклопедії поняття апеляційні суди розглядається як судові інстанції, що переглядають за апеляціями учасників процесу рішення нижчих судів, які ще не набули законної сили.

Дослідженням проблематики плебсологічної сутності апеляційного провадження у кримінальному процесі України фактично ніхто не займався. Хоча в даний час в Україні і за її межами є наукові праці, що присвячені виключно питанням апеляційного провадження у кримінальному процесі.

Проте, виходячи з наведених умов і обставин, названу тематику доцільно розглядати інтерпретуючись виключно від конституативних засад. Зокрема, Розділом VIII (правосуддя) Конституції як Основного Закону Української держави у системі національної юрисдикції передбачений інститут апеляційних судів. Так, у ст. 125 Конституції зазначається, що система судів загальної юрисдикції в Україні базується за принципом територіальності і спеціалізації. У цій же нормі права зазначено, що в Україні, відповідно до закону (Закон України "Про судоустрій України" від 7.02.2009 p.), діють апеляційні суди. Зазначеним законом (ст. 25) у системі судів загальної юрисдикції в Україні передбачена діяльність загальних та спеціалізованих апеляційних судів. У свою чергу, апеляційними загальними судами є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово- Морських Сил України, а також Апеляційний суд України у складі якого передбачена судова палата у кримінальних справах, хоча на сьогодні зазначена інституція не діє. У разі необхідності замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на декілька районів області. У складі загального апеляційного суду утворюються судова палата у цивільних справах та судова палата у кримінальних справах.

Повноваження апеляційних судів у кримінальному процесі визначені Законом України від 21.06.2001 р. „Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України", який передбачив деталізовану регламентацію апеляційного провадження по перевірці вироків, постанов і ухвал суду у Розділі IV КПК України. З часу введення в дію зазначених змін починається відлік формування нового правозастосування щодо реалізації прав осіб на апеляційне оскарження судових рішень у кримінальному процесі України.

Одним з дієвих способів безсторонньої плебсологічної оцінки апеляційного провадження у кримінальному процесі України - це здійснити таку за пропонованими рекомендаціями системи елементів плебсологічної характеристики об'єкту, що досліджується. Проте все ж дозволимо собі відійти від названих рекомендацій і зосередити центр уваги дослідження на науково не традиційній плебсологічній методиці. Така у даному разі, поряд з іншими компонентами, охоплює наступні форми: соціологічні опитування, аналітичну роботу з наявними емпіричними ресурсами, точку зору керівництва, історично- інтелектуальний концепт питання, що зосереджене у літературних творах та інших працях. Тут буде своєчасним констатувати наступні емпіричні дані. Відповідно до аналітичної таблиці щодо стану здійснення правосудця у 2008 p., що створена Єдиним державним реєстром судових рішень, в Україні розглянуто апеляційними судами за апеляціями кримінальних справ та матеріалів усього: у 2007 р. - 46283, у 2008 р. - 46463, у тому числі справ - 31674 та відповідно - 29871.

Підсумки проведеного нами анкетування 1000 пересічних громадян у селах, селищах та містах центральної України (частково мешканці Черкаської, Київської та Кіровоградської областей) дали нам право припустити, що до 30 відсотків анкетованих не змогли пояснити: "Що являє собою апеляційний суд?" Опитування зазначеної категорії громадян дали змогу з'ясувати типову форму їх усної відповіді на поставлене їм запитання щодо сутності та місця розташування апеляційних судів в Україні. Така відповідь в основному зводиться до наступного варіанту: "Це десь там зверху". Звичайно, що такий стан громадського мислення і правосвідомості з тематики апеляційного провадження в Україні, у тому числі в кримінальному процесі, потребує серйозних висновків.

Аналітична робота з наявними емпіричними ресурсами, у контексті плебсологічної оцінки апеляційного провадження у кримінальному процесі України, передбачає застосування методів глибокого аналізу проблем: чуттєвого сприймання і досвіду; емпіричних як математичних даних, у тому числі

статистичних; масової психіки та ін.

Звісна річ, що обсяг зазначеної аналітичної роботи має бути проведений фахівцем-аналітиком, причім у певній галузі сфери життєдіяльності суспільства: політики, соціології, психології, статистики та ін.

Плебсологічні константи апеляційного провадження у кримінальному процесі України, у понятійному їх світобаченні, окрім того є узагальненням сутності названого особливого виду державної діяльності під кутом зору національної як масової правосвідомості. Досліджувані плебсологічні аспекти у своєму концептуальному еквіваленті - це сукупність правових поглядів української нації (народу), що віддзеркалюють її оцінку апеляційного провадження в кримінальному процесі в Українській державі, причім, як на рівні процесуальної форми, так і відповідної діяльності. Безумовно, що у названій сукупності правових поглядів як природно-соціальних цінностей - думок, переконань, уявлень, розуміння, світоглядних поглядів та ін. щодо функціонування апеляційного провадження у кримінальному процесі України за принципом плебсологічної аналогії сформована система суджень про державну владу взагалі. Основними особами, які активно впливають на формування у суспільному середовищі окремих контурів національної як масової правосвідомості про апеляційне провадження у кримінальному процесі України є ті, хто відповідно до ст. 348 КПК України, мають право подати апеляцію, це, зокрема засуджені, виправдані, їх законні представники і захисники, прокурори, потерпілі та ін.

У формуванні завершеного, повного образу правових поглядів як продукту масової розумової діяльності, тобто правосвідомості української нації (народу) про апеляційне провадження у кримінальному процесі України важливе значення має і якість розгляду суддями справ за апеляціями і їхня особиста, індивідуальна агітаційна робота, у тому числі з залученням засобів масової інформації.

Секція I

ПЛЕБСОЛОГІЯ

Оксана Гаджіївна Алібекова,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

НАРОДНІ ПРИСЛІВ'Я І ПРИКАЗКИ

ТА ПРАВОСВІДОМІСТЬ

(ПЛЕБСОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ)

Кожна нація, кожен народ, навіть будь-яка соціальна група має свою особливу культуру, свої звичаї та традиції, що виробилися протягом багатьох століть. Тому розгляд генези соціальних норм у соціокультурному контексті викликає безперечний інтерес. Перш ніж ми перейдемо до аналізу народних прислів'їв та приказок як способу фіксації та засобу відображення рівня правосвідомості народу, дозволимо собі зупинитись на аналізі самого поняття "правосвідомість", її особливостях, структурі та ролі в суспільному житті.

Існують різні форми суспільної свідомості, через які усвідомлюють (відбивають) оточуючий світ. Це політична, моральна, національна, естетична, релігійна свідомість. Правосвідомість являє собою сукупність ідей, поглядів, почуттів, традицій, переживань, які відбивають відношення людей до правових явищ суспільного життя. Це уявлення про законодавство, законність, правосуддя, про правомірну та неправомірну поведінку тощо.

Особливість правосвідомості як специфічної форми суспільної свідомості виражається в наступному: 1) в ній відбиваються лише ті явища, що складають правову сторону життя суспільства. Вона охоплює процес створення правових норм, реалізацію їх вимог у суспільному житті. Політичні, моральні та інші ідеї та уявлення також активно впливають на формування та реалізацію норм права. Але перш ніж бути вираженими в правових нормах, в практиці їх застосування, вони мають пройти через правосвідомість, тобто набути правової форми у вигляді правових ідей та уявлень; 2) в специфічному способі відбиття явищ суспільного життя, усвідомлення правових явищ життя суспільства здійснюється шляхом спеціальних юридичних понять та категорій. До їх числа відносяться, наприклад, такі поняття, як правомірність, неправомірність, правовідношення, юридична відповідальність, законність. Моральна ж свідомість оцінює оточуючий світ за допомогою власних понять: добро, зло, справедливість, несправедливість, честь, гідність. Культура породжує норми і розвивається в визначених нормативних межах, доти, доки в процесі способів людської життєдіяльності, нових зв'язків та відносин не сформуються нові норми, що відповідають вже досягнутому рівню потреб та інтересів суспільства.

Нормативна характеристика - один з важливих аспектів культури. Цінності та норми дають яскраве уявлення про суть культури суспільства, про положення особистості в ньому, про межі та форми її діяльності, про ту міру свободи, яку мала особистість для культурної творчості. Система цілей, норм та цінностей, що конкретизуються в реальних програмах дії, яка створена, розвивається і захищається кожним суспільством, в свою чергу визначає своєрідні нормативні "межі", параметри і способи суспільної взаємодії людей, форми розвитку їх соціальних якостей. В цьому розумінні культура (як матеріальна, так і духовна) являє собою історично конкретні масштаби людської діяльності та розвитку.

Паремії, як жоден інший вид фольклору, складають звід суджень про життя народу, точних і гострих характеристик, спостережень та узагальнень, і за характером впливу на життєдіяльність людей завжди були близькі до правових норм. Для повноти аналізу досліджуваної проблеми необхідно визначити, що являє собою прислів'я та чим воно відрізняється від приказки.

Визначення прислів'я, дане у The advanced Learner's Dictionary of Current English, звучить таким чином: "стислий популярний вислів, який містить пораду або попередження".

Прислів'я та приказки виступають і способами фіксації та відображення рівня правосвідомості, окрім того, що вони самі по собі впливають на формування суспільної свідомості людини, яка включена в єдину систему суспільства та набуває суспільного досвіду, вивчаючи його з самого дитинства через казки, пісні, загадки, прислів'я та приказки тощо.

І. Снєгірьов ще в 30-х роках XIX ст. обстоював думку, за якою більша частина народних правових звичаїв виражається прислів'ями, які переважно склалися на стародавніх сходах. Своє відображення вони, певною мірою, знайшли в ряді правових положень першого кодексу давньоруського права "Руської Правди" та багатьох писемних пам'ятках пізнішого часу (договірних грамотах, судебниках, статутах та ін.). На тісний зв'язок прислів'їв та приказок з давньоруським правовим життям вказує і той факт, що у стародавній мові укладання договорів чи угод між особами та містами позначалися терміном "пословица", а попередня рада - "поговорка". Згодом такі вислови, що нагадували прислів'я, перейшли у сімейний та суспільний побут. Це стверджують і історики права.

Українські дослідники звернулися до цієї теми лише в II половині XIX ст. Першим це зробив П. Чубинський. Значне місце правові паремії посіли в збірках М. Номиса, М. Комарова та І. Франка. 1912 р. у Львові вийшла і досі залишилася єдиною з даного питання спеціальна праця В. Охримовича "Українсько- руські приповідки правничі, систематично впорядковані та юридично поясненні". В ній автор на основі збірок М. Номиса та І. Франка умістив лише правові прислів'я та приказки, які не стосувалися економічних відносин та етичних поглядів.

Однією з провідних тем усної творчості було одвічне прагнення простих людей до справедливості, правди у взаєминах між собою. Це підтверджують такі моральні принципи та переконання, як "Правда з дна моря выплывет", "Прямая дорога - самая короткая", "Где виден путь прямой, там не езди по кривой", "По кривой дороге вперёд не видать", "По кривой дороге поломаешь ноги", "The longest way round is the nearest way home" (Об'їзний шлях - найближчий додому), "The beaten way is the safest" (Розбита дорога - найнадійніша), "The shortest way round is the longest way home" (Навпростець - найдовша дорога).

У народі розуміли, що стосунки між бідними та багатими ґрунтуються на інших засадах і правилах: "З сильним не борись, а з багатим не тянись", "Набий віз людей, та повези в суд віз грошей, то й прав будеш", "До права треба мати два мішки: один грошей, а другий бачності". Характерним для тодішнього судочинства був закон, за яким "хто більше горілки ставе, той справу виграє". До речі, "могарич" як спосіб зовнішнього вираження, тобто, оформлення цивільно-правових договорів дійшов до нас з часів Київської Русі і понині залишається популярним видом закріплення побутового договору. З часів Київської Русі залишилось, на наш погляд і прислів'я: "Бог любить праведника, а суддя - ябедника". В той період так називали учасника судового процесу, на якого покладалась функція державного обвинувачення, зараз це - прокурор.

У пареміях відбився і ряд юридичних "удосконалень" офіційного суду та судочинства. Зокрема, стосовно інституту дванадцяти присяжних засідателів, запровадженого судовою реформою 1864 p., незабаром з'явилася приказка "І в дванадцяти правди не знайти". На вчинки мирового судді, введеного цією ж реформою, у народі відреагували так: "Судить по-людськи, розсудить не тямиш по-яковські, каже, що по закону". Після прийняття "Зводу Законів Російської імперії" з'явилось прислів'я: "Хочу - по нём сужу, хочу - на нём сижу", маючи на увазі томи "Зводу законів" і відношення до законів з боку їх служителів.

Фіксація рівня правосвідомості в народних прислів'ях та приказках дає можливість простежити формування й розвиток такого важливого правового інституту як права людини. Важлива умова правильного пізнання природи прав людини - в її співставленні з кожним етапом історичного розвитку, який вносить свою інтерпретацію в соціальні позиції, що стосуються даної проблеми. Тут, перш за все, важливо враховувати жорстку детермінованість прав людини економічними умовами життя суспільства, його стратифікацією, протистоянням політичних сил, рівнем культури певного регіону на кожному конкретному історичному етапі розвитку тієї чи іншої суспільно-економічної формації. Розвиток прав людини та їх реалізація в законодавстві значною мірою залежить також від духовної атмосфери, духовної культури суспільства, яка породжує своєрідність політичної думки, яка ніколи не була нейтральною в питанні про місце людини в суспільстві, що завжди складало один з основних елементів класового інтересу. Так, це закріплено в народних прислів'ях: "З паном судитись - як чолом об стінку битись", "Закон у пана, як дишло: куди направить, туди й вийшло".

Права людини як певні потреби (домагання), спрямовані на створення мінімуму необхідних життєвих умов людського існування, виникли ще за часів первіснообщинного ладу. Ці домагання спиралися на вироблені практикою звичаї, традиції, ритуальні приписи та ставили своєю метою забезпечення взаємодії членів первісного суспільства (роду, племені т. і.). На цьому етапі розвитку суспільства була відсутня диференціація прав та обов'язків. Тому діючі норми сприймалися в якості правил, рівних для усіх та необхідних для організації людського співіснування: "Закон для громади - то уздечка для коня".

Ведучи мову про місце особистості в умовах феодального суспільства і підкреслюючи її історичну прогресивність порівняно з епохою рабовласництва, не можна, звичайно, забувати про ті жорсткі умови залежності пригнічених класів, які створювались станово-класовою суттю феодального права, до якої додавалося ще й пряме свавілля феодалів. Так це закріплено в народних прислів'ях: "З паном судитись - як чолом об стінку битись", "Закон у пана, як дишло: куди направить, туди й вийшло", "Доселева Макар гряды копал, а ныне Макар в воеводы попал", "Кто у власти, тот и ест сласти", "Кто я: царь, и бог, и земский начальник", "Простор богатому, как щуке вода", "Воевода не стоит и лыка, а ставь его за велика", "Земля любит навоз, лошадь - овёс, а воевода - принос", "Воевода приедет - и калачи принесут".

Слід враховувати і характерну для феодальних держав відсутність єдиної правової системи та загальних для даної держави джерел права, що грають вирішальну роль звичаєвого, в більшості випадків місцевого права (наприклад, Франція, Німеччина, Італія та ін.). І народ це відобразив в своїх висловах:

Укр.: "Чиє село, того й право".

Рос.: "Не гляди на лицо, гляди на обычай".

Англ.: "Every county has its customs" (Кожна країна має свої звичаї), "Many men, many minds" (Скільки людей, стільки думок).

Фр.: "Autant de tutes, autant d'avis" (Скільки голів, стільки й умів); "Telle ville - telles moeurs, tel village - tel usage" (Що місто - то звичай, що село - то звичка).

Ці прислів'я, правда, слід розглядати і під іншим кутом зору, як помічену багатоманітність існуючих звичаїв, тобто соціальних норм, які відбивають і різноманітність етико-правових поглядів народів світу.

Але навіть в цих умовах у період феодалізму ідея рівності всіх перед законом починає прокладати собі шлях. Так, у феодальному правовому документі - Великій Хартії Вільностей 1215 р., в ст.39, яку багато дослідників називають "перлиною" історії Англії, записано: "Жодна вільна людина не може бути заарештована, або кинута за грати, або позбавлена володінь, або об'явлена поза законом, або вигнана, або яким-небудь іншим способом скривджена, і ми не підемо на неї, і не будемо посилати на неї інакше, як за законним вироком рівних йому та за законом країни". Цілком зрозуміло, що це положення не розповсюджувалося на кріпаків, але не можна не оцінити прогресивність самої ідеї, яка міститься в цій статті, яка ставила відомі перепони феодальному свавіллю та розвивала ідею рівності, хоч і в обмеженій класово- становій інтерпретації: "В суді і брат в неправді буде винуватий"; "Do not kick against the prick" (Проти дрина не побрикаєшся); "Fair field and no favour" (Справедливе поле (боротьби) та жодних переваг (тобто рівні для всіх умови)); "За правое дело стой смело", "На мир и суда нет", "Что миром положено, так тому и быть".

Спільність етико-правових поглядів різних народів цікаво простежити шляхом порівняльного аналізу прислів'їв та приказок українських, російських, англійських та французьких. Право і сила, бідність і закон знайшли своє відбиття в народних висловах: Укр.: "Сила закону не знає", "Закону грошима не зламаєш", "Голод законів не знає", "Хто сильніший, той і правіший", "Де гроші судять, там право в кут", "Де гроші говорять, там правда мовчить"; Рос.: " У неправедных судей много затей"; Англ.: "Might is right" (Сила є право), "God is always on the side of the big battalions" (Бог завжди на боці великих батальйонів), "Needs must when the devil drives" (Нужда змусить (знехтувати законом), коли диявол керує), "Necessity knows no law" (Нужда не знає законів), "Не who pays the piper calls the tune" (Той, хто сплачує, замовляє і музику), "A golden key opens every door" (Золотий ключ відімкне будь-які двері), "Money talks" (Гроші мають вагу), "То angle with a silver spoon" (Вудить срібним гачком); Фр.: "Necessite n'a pas de loi" (Нужда не знає закону), "Сій d'or ouvre toutes les portes" (золотий ключик до всіх замків (дверей) придасться).

Несправедливість суддів, можливість зловживань, яку створюють посилковий та бланкетний способи викладення правових норм в статтях законів, наявність оціночних категорій в праві виявлені в:

Англ.: Every law has a loophole (Кожний закон має свою лазівку).

Укр.: У праві стільки кінців, що в плоті дзюр.

Закон у пана, як дишло: куди направить, туди й вийшло.

Рос.: Закон - что дышло: куда повернул, туда и вышло.

Закон - что конь: куда захочешь, туда и поворотишь.

Законы - миротворцы, да законники - крючкотворцы.

У неправедных судей много затей.

Неминучість покарання за злочин, відсутність якої створює загрозу для добропорядних громадян, закріплена в таких народних виразах: "Вора помиловать - доброго погубить"; "От поблажки и воры плодятся"; "Qui peut et n'empeche, рисЬе" (хто має карати і не карає, грішить); "Вору потакать - всё равно, что воровать", "The receiver is as bad as the thief', (Скупщик краденого нічим не краще за самого крадія).

Віктимологічний аспект злочинності простежується в прислів'ях: "Плохо не клади, вора в грех не вводи", "Не там вор крадёт, где много, а там, где лежит плохо", "Opportunity makes the thief' (Випадок робить з людини крадія).

"Argent d'autrui nul n'enrichit" (За рахунок чужий грошей (срібла) не розбагатієш); "Bien vole ne profite jamais" (Краденим добром багатий не будеш); "От трудов праведных не наживёшь палат каменных" - про чесність та добропорядність вчинків, їх зв'язок з багатством.

Правда та справедливість, чесність та порядність у поведінці суб'єктів суспільних відносин відображені в: "Прямая дорога - самая короткая", "Где виден путь прямой, там не езди по кривой", "По кривой дороге вперёд не видать", "По кривой дороге поломаешь ноги", "The longest way round is the nearest way home" (Об'їзний шлях - найближчий додому), "The beaten way is the safest" (Розбита дорога - найнадійніша), "The shortest way round is the longest way home" (Навпростець - найдовша дорога).

Неминучість покарання, неможливість сховати правду: "Murder will out" (Про вбивство стане відомо), "Се qui se fait de nuit parait au grand jour" (Зроблене вночі виявиться вдень), "Сколько вору ни воровать, а расплаты не миновать".

Про підкупи та хабарництво судців, побори адвокатів: "Неподмазанное колесо скрипит", "Віз скрипить немащений, а адвокат мащений", "Воза і адвоката треба часто мастита", "Не судись, бо постіл дорожче обійдеться за чобіт", "Не судись: лапоть дороже сапога станет", "В суд ногой - в карман рукой", "Карман сух, так и судья глух", "У кого карман полней, для того и суд добрей", "С кого судья взял, тот и прав стал", "В суд ногою, в карман рукою", "До суду два скачуть, а з суду один скаче, а другий плаче", "За мале судитися - велике згубити", "За курку судилась, гусака несе", "Земля любить навоз, кінь — овес, а суддя - принос", "Не ходи до суду, бо хліба не буде", "Став по судах тягаться, прийдеться за торбу взяться", "Судця бере і з правого, і з винуватого", "Суддя - що брюхо: і мовчить, а все просить", "В земле черви, в воде черти, в лесу сучки, в суде крючки - куда уйти", "В землі - черви, в воді чорти, в лісі сучки, в суді - крючки, куди втекти?", "Алтынного вора вешают, полтинного чествуют", "As well as be hanged for a ship as for a lamb" (Все одно, за що бути повішеним - за вівцю чи за ягня).

На відміну від рукописних художніх повістей прислів'ям відома і інша тема, пов'язана із судом, - тема правого суду, і закону як вищої норми поведінки. "Закон - закон законам" - навчає прислів'я. "Аще бы не было суда - друг друга пожерли бы", "Прав суд - не остуда"; "Сиди криво, а суди прямо"; "Где закон, там и страх" - ось які повчання зустрічаємо у прислів'ях XVII ст.

Отже, вони не тільки відбивали дійсність, але, як і будь-який прояв суспільно-політичної думки намагались вплинути на дійсність, змінити її. Прислів'я зазначає стійкість закону: "Закон переступить - во тьму поступить", але, з іншого боку, говорить і про необхідність змінювати застарілі норми - "По нужде и закону премена бывает", "Сила и закон преступает". Зрештою, ми зустрічаємо у прислів'ї і тонку іронію по відношенню до судді - хабарника: "Не изобидь на делу, а после делу хоть все отойми".

Вивчення паремій дає можливість простежити розвиток правових поглядів та почуттів народу, зрозуміти відношення до права та законів, суду та адвокатів, які мають здійснювати судовий захист особи, справедливих та несправедливих рішень та вироків тощо. Водночас цим можна пояснити й нігілістичне ставлення частини громадян України до права, законів.

Правосвідомість відіграє значну роль в удосконаленні та розвитку правового життя суспільства. По-перше, вона є необхідним фактором при створенні норм права. Адже, правові норми формуються в процесі свідомої вольової діяльності правотворчих органів. Перш ніж отримати вираження в юридичних нормах, певні інтереси та потреби людей проходять через волю та свідомість індивідів, які створюють правові норми. І тоді ми можемо спостерігати і таке: "Хто закони пише, той їх і ламає", "Котрі руки права пишуть, то ті їх і мажуть", "Єдні руки права пишут, єдні і мажут", "Одні руки права пишуть, одні й мажуть". Правосвідомість наших правотворців - депутатів Верховної Ради України - одна з проблем, які слід вирішувати в контексті проблеми формування Української держави як правової. Оскільки якість правових норм, їх відповідність потребам суспільного розвитку невід'ємно пов'язана з правовими уявленнями, рівнем правосвідомості тих, хто ці норми створює. По-друге, правосвідомість є важливою та необхідною умовою точної та повної реалізації правових норм. Вимоги норм права звернені безпосередньо до людини і вони також дотримуються через їх свідому вольову діяльність. І чим вищим буде рівень правосвідомості громадян держави, тим точніше будуть виконуватись приписи правових норм. Розвинена правосвідомість забезпечує добровільне, глибоко усвідомлене здійснення правових вимог, розуміння їх правильності та розумності. Вони викликають в людини почуття нетерпимості до порушень правопорядку.

Таким чином, правосвідомість є важливим фактором розвитку законодавства, стабільності правопорядку, реальності прав та свобод громадян. Досконала правосвідомість свідчить також про високу загальну та правову культуру особистості, робить її повноцінним учасником різноманітних правовідносин.

Марія Ігорівна Бігус,

Міжгалузевий інститут управління

(м. Київ)