Кримінально-правові дисципліни

Валерій Григорович Андрусів,

Фінансово-правовий коледж

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

(м. Київ)

СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНОГО СТАНОВИЩА АДВОКАТ А-ЗАХИСНИКА

Актуальність теми доповіді обумовлена тим, що чітке з'ясування змісту категорій "правовий статус" та "процесуальне становище" адвоката-захисника дозволяє визначити його роль та місце у забезпеченні реалізації гарантованого Конституцією України права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист у кримінальному процесі України.

В юридичній енциклопедичній літературі зміст терміну "правовий статус" розкривається наступним чином - (від лат. status - становище) - сукупність прав і обов'язків фізичних та юридичних осіб". Оскільки, згідно національного законодавства статус адвоката може набути виключно фізична особа (людина), можна зробити висновок, що правовий статус адвоката буде тісно пов'язаним із правовим статусом людини (громадянина). Правовий статус особи - система визнаних і закріплених державою в законодавчому порядку прав, свобод та обов'язків, а також законних інтересів особи як суб'єкта права. Права та свободи являють собою соціальні можливості громадянина, що визнані та забезпечувані державою; обов'язки - також соціальні можливості, що виражають вимоги держави до громадянина, його поведінки. Законними інтересами є ті інтереси особи, які безпосередньо не охоплюються змістом встановлених прав і свобод, але підлягають захисту з боку держави та охороняються законом. В основі прав, свобод, обов'язків та законних інтересів особи завжди лежить володіння і користування конкретними соціальними благами: соціально-економічними, духовними, політичними та особистими.

Держава, орієнтуючись передусім на соціально-типові характеристики особистості, створює систему взаємних прав і обов'язків, при цьому для особистості вони виступають у формі прав, свобод і обов'язків, тобто її правового статусу. Вочевидь, правовий статус - складна, узагальнююча категорія, яка відображає весь комплекс зв'язків людини з суспільством, державою, колективом, навколишнім світом. У зв'язку з цим слушним вбачається твердження Н.І. Матузова та А.В. Малько про те, що у структуру правового статусу входять такі елементи: а) правові норми, які встановлюють даний статус; б) правосуб'єктність; в) основні права та обов'язки; г) законні інтереси; г) громадянство; д) юридична відповідальність; е) правові принципи; є) правовідносини загального (статусного) типу. Думається, що основу (ядро) правового статусу громадян утворюють їх конституційні права і обов'язки.

Узагальнюючи вищенаведене можна зробити висновок, що правовий статус будь-якого суб'єкта є не чим іншим, як його правовим становищем. Теоретично можна виділити декілька критеріїв для класифікації правового статусу на види. Наприклад, Ю.С. Шемшученко зазначає, що за характером правового регулювання виділяють загальний (визначається нормами всіх галузей права); галузевий (визначається нормами конкретної галузі права); та спеціальний (визначається нормами спеціального законодавства) правовий статус. Безперечно, правовий статус суб'єкта буде залежати від його індивідуальних правових характеристик. За суб'єктом правовий статус можна поділяти на правовий статус особи і громадянина, правовий статус юридичних осіб, правовий статус державних утворень, держави тощо. В свою чергу, можливо твердити про наявність загального (спільного) і спеціального (особливого) правового статусу однойменних суб'єктів. Приміром, загальний (спільний) правовий статус мають всі громадяни України. Наявність у громадянина спеціального (особливого) правового статусу зумовлена багатьма різноманітними чинниками, наприклад, посадовим чи службовим становищем громадянина, його професією, станом здоров'я, наявністю судимості тощо. Слід зазначити, що громадянин може бути наділений спеціальним (особливим) правовим статусом тільки на законних підставах.

Викладене дає змогу твердити про наявність у адвоката спеціального (особливого) правового статусу, що зумовлений його професією. Отже, правовий статус адвоката - це система визнаних і закріплених державою на законодавчому рівні його професійних прав, свобод та обов'язків, а також законних інтересів. Права та свободи адвоката являють собою його професійні можливості, що прямо не заборонені, визнані та забезпечувані державою; обов'язки - також професійні можливості, що виражають вимоги держави до адвоката, його професійної діяльності. Законними професійними інтересами є ті інтереси адвоката, які безпосередньо не охоплюються змістом встановлених професійних прав і свобод, але підлягають захисту з боку держави та охороняються законом. Вважаємо, що зазначений вище структурний поділ категорії "правовий статус" на певні елементи, запропонований Н.І. Матузовим та А.В. Малько, є характерним також і для правового статусу адвоката.

Перед тим, як розглядати питання щодо процесуального становища адвоката-захисника, слід з'ясувати зміст даного терміну. Іменник "становище" має декілька лексичних значень, одним з них є - місце, роль у суспільстві, в соціальному чи професійному середовищі, в сім'ї тощо. Прикметник "процесуальне" походить від іменника "процес", що в якості одного з лексичних значень має наступне - "визначений законом порядок діяльності слідчих і судових органів при розгляді судових справ певного роду". Отже, зміст терміну "процесуальне становище" в конкретному значенні буде наступний - місце, роль у визначеному порядку діяльності слідчих і судових органів при розгляді судових справ певного роду. Стосовно ж визначення поняття "процесуальне становище адвоката-захисника", можна зробити висновок, що воно являє собою місце, роль адвоката- захисника у встановленому законодавством порядку здійснення судочинства у кримінальних справах (кримінальному процесі). При визначенні місця і ролі адвоката-захисника у кримінальному процесі вирішальну роль буде відігравати сукупність його процесуальних прав і обов'язків, передбачених законодавством України. Як уже зазначалося вище, права і обов'язки певного суб'єкта складають ядро його правового статусу.

Отже, можна зробити висновок, що категорії "правовий статус адвоката" і "процесуальне становище адвоката-захисника" перебувають між собою у тісному зв'язку, в процесуальному становищі адвоката-захисника конкретизується його правовий статус у кримінальному процесі. З цього випливає висновок, що процесуальне становище адвоката-захисника - це складова його спеціального (особливого) правового статусу. Отже, категорії "процесуальне становище адвоката-захисника" і "правовий статус адвоката" співвідносяться між собою як частина і ціле.

Наталія Олександрівна Бородовська,

Прикарпатський юридичний інститут

Львівського державного університету внутрішніх справ

(м. Івано-Франківськ)

Олександр Романович Михайленко,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

(м. Київ)

ПРО СТАТУС ЗАСУДЖЕНОГО ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

У КОНТЕКСТІ ПЛЕБСОЛОГІЇ

Населення будь-якої держави, громадяни, які мешкають на її території, поділяються на тих, хто має повні юридичні права і свободи і тих, які позбавлені за судом чи рішеннями інших державних органів такої свободи. В Україні за її законодавством - це люди позбавлені волі (затримані, заарештовані, засуджені до позбавлення волі).

Між вільними громадянами і тими, що позбавлені волі, свободи, між багатими і бідними, владою і простолюдом складаються непрості соціально-політичні, правові стосунки. Особливо ці стосунки ускладнюються в період економічно- фінансової кризи, що не оминула і суверенну Україну. А при порушенні прав і свобод конкретної людини та населення в країні можуть виникати суспільні та масові заворушення, а також вчинятися інші злочини, яким необхідно запобігати, про що зазначено в Конституції України (ст. 34).

У даному виступі нас більш цікавить негативна поведінка людей, що позбавлені свободи і перебувають за гратами. А таких осіб немало. Почнемо з кімнат для доставлених чергових частин органів внутрішніх справ, яких нараховується в Україні 1 тис. 535 приміщень, де щороку перебуває майже 0,5 млн. громадян. У названих кімнатах, прозваних в народі "обезьянниками", щорічно більше трьох годин допустимих, тримається понад 50 тис. осіб. За оцінками прокурорів та міжнародних експертів тримання затриманих у вказаних приміщеннях прирівнюється до катування та нелюдського поводження. Досить сказати, що протягом 2004- 2008 pp. у цих приміщеннях покінчили життя самогубством 20 громадян та ще 55 раптово померли.

Нині в державі функціонує 485 ізоляторів тимчасового тримання ОВС. У таких спецустановах щороку проходить понад 250 тис. ув'язнених. Ці установи теж практично мало відповідають вимогам Європейської конвенції про захист прав людини, Конституції та законів України.

На сьогодні в Україні нараховується також 36 приймальників- розподільників ОВС для осіб, затриманих за підозрою в занятті бродяжництвом, у цих установах в минулому році трималося майже 8 тисяч громадян. Але ці установи малоефективні з виконання завдань щодо ресоціалізації та недопущенню рецидиву (див. Вісник прокуратури. №6. 2009). Вказані особи, як правило, не мають постійного місця проживання і з цієї причини їх традиційно називають бомжі (б-без, о-пределенного, м - места, ж - жительства). Останнім часом в Україні таких осіб почали називати овпсії (о - особа, вільна, від п-равил с - соціуму).

Повідомляється (В. Корчинський), що станом на 1 червня 2006 р. у 182 установах кримінально-виконавчої системи трималося 163,3 тис. осіб, у тому числі: у 32 слідчих ізоляторах - 33,4 тис. осіб, у 136 кримінально-виконавчих установах відкритого та закритого типів - 131 тис. засуджених. Численність ув'язнених, які тримаються в слідчих ізоляторах, скорочено майже на 5,5 тис. осіб. Але тримання їх у цих закладах далекі від міжнародних стандартів.

Україна посідає третє місце після Росії і США за кількістю засуджених до позбавлення волі на 100 тис. населення. Це зумовлено, насамперед, Кримінальном кодексом України, у якому з 695 санкцій у 500 або у 71,9% міропокарання, передбачено позбавлення волі. У кримінальних кодексах інших країн ми не знаходимо такого покарання як позбавлення волі. У них мова йде про іншу санкцію - позбавлення чи обмеження свободи. А міра покарання, що застосована до конкретного підсудного саме входить у структуру правового статусу засудженого, який потребує забезпечення. Тому й необхідно з'ясувати: чого саме позбавляється засуджений - волі чи свободи? Це необхідно і розуміти досліднику і усвідомлювати самому засуджуваному з тим, щоб не виникало приводів до негативної плебсологічної поведінки засуджених.

На наш погляд, вироком чи будь-яким іншим рішенням людину неможливо позбавити волі. Адже людина є свідомою, цілеспрямованою психологічно активною особистістю, індивідом, який систематично в процесі своєї життєдіяльності тільки й те робить, що долає перешкоди. Воля означає здатність особистості регулювати свою поведінку. А робити людину безвольною, наближати її до абулії, не є завданням правосуддя.

Таке покарання як позбавлення волі не відповідає і вимогам Конституції (29), де йдеться про те, що: "Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканість", саме на свободу, а не волю. У відомій молитві "Отче наш..." сказано про те, що "нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі". У цих святих словах немає і натяку на можливість позбавлення когось волі. А Гімн України підкреслює про безсмертя і слави і волі.

Таким чином, в КК України термін "позбавлення волі" має бути замінений на "позбавлення свободи". Арештована людина, засуджена до тримання під вартою, як раз обмежується чи позбавляється бажаної свободи.

І це відповідає вимогам Конституції (ст. 63), де сказано, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. А воля завжди залишається внутрішнім атрибутом засудженого, що дає можливість йому думати і мотивовано діяти.

Про співвідношення сутності свободи і волі пантеїст Б. Спіноза ще у XVII ст. писав, що воля співпадає з розумом і залежить від мотивів, а свобода можлива як поведінка, що базується на пізнаній необхідності. Вона обґрунтовується встановленим законодавством режимом відбування покарання.

Ми вважаємо, що правовий статус особи, зокрема, засудженого є складним комплексним поняттям. Він не охоплюється лише застосуванням санкцій, відповідальністю, правами та обов'язками, а і законними інтересами, гарантіями, забезпеченням безпеки, правосвідомістю та іншими елементами, що зазначені з глави 2 КВК України, яка називається "Правовий статус засуджених" та інших нормативних актів. Цей статус необхідно розглядати як міжгалузевий, бо регулюється нормами не тільки КВК, КПК, а і конституційного, трудового, сімейного, земельного, цивільного та інших галузей права і підлягає окремому дослідженню.

Чине законодавство суперечливо визначає з якого моменту обвинувачений набуває статус засудженого. З цих причин і можуть виникати у засуджених проблеми в забезпеченні їх прав і законних інтересів. А будь-які порушення можуть викликати у засуджених їх негативну поведінку.

Набрання вироком законної сили, відповідно до ст. 4 КВК України, є підставою для відбування кримінального покарання. У КПК України засудженим вважається особа щодо якої постановлено обвинувальний вирок і яка має право на апеляцію (ст. 348). А, як відомо, апеляція подається на судові рішення, що не набрали законної сили. Копія вироку вручається засудженому в триденний строк після його проголошення ч. 9 ст. 344). І знову ж таки до набрання вироком чинності. Зробимо висновок про те, що підсудний набуває процесуального статусу засудженого з моменту публічного проголошення постановленого судом обвинувального вироку, у якому мірою покарання визнано позбавлення волі.

А враховуючи те, що у забезпеченні захисту статусу засудженого є його права і законні інтереси, то ці права і інтереси необхідно в кримінально-процесуальному порядку сформувати і зосередити окремо в КПК і про них повинен знати засуджений, маючи на увазі, що законні інтереси не потрібно зводити лише до прав чи свобод, бо вони обумовлені не тільки конкретними правовими нормами, а й загальними принципами права. Інтерес дає змогу обрати напрям поведінки, алгоритм, спосіб дій та заходів. А така поведінка людей, що є засудженими, і які перебувають під вартою може бути неоднозначною, у тому числі і негативною. Це може бути викликано незабезпеченістю правового статусу засудженого, порушенню його прав і законних інтересів.

Забезпечення кримінально-процесуального статусу особи, засудженої до позбавлення волі, передбачає створення належних умов, за яких його реалізація стає безперешкодною в межах, визначених законом і встановлених обвинувальним вироком суду. Але, на жаль, КПК (ст. 21) засудженого навіть не згадує серед осіб, яким забезпечується право на захист.

Порушення прав та інтересів осіб, що перебувають під вартою недотримання принципу законності, справедливості можуть сприйматися агресивно і викликати навіть масові заворушення та опір. Історія знає немало таких випадків. Так, в епоху

Тимчасового уряду в серпні 1917 р. в Харківській каторжній тюрмі відбулись великі заворушення, внаслідок яких 86 в'язнів з неї втекли.

У грудні 1918 р. були організовані масові заворушення в Київській фортеці. У результаті чого 150 політв'язнів вийшли на вулиці й взяли участь в антигетьманському виступі. Відоме і так зване "Норильське повстання", що відбулось в 1953 p., коли до політв'язнів влада застосовувала війська. Внаслідок чого загинуло 20 солдатів і близько 600 засуджених. Під час локалізації масових заворушень в Дніпропетровському слідчому ізоляторі в 1990 р. загинуло 5 ув'язнених .

У наш час кризові явища суспільства стосуються і установ виконання покарань, викликають незадоволення людей. В таких умовах для успішного виконання конституційних завдань з запобігання заворушенням чи злочинам (ст.ст. 34,39 Конституції) необхідні знання не тільки з юриспруденції, а й філософії, соціології, психології, моралі, культури, релігії тощо. В зв'язку з чим запропоноване вперше Скригонюком М.І. вчення, що назване плебсологією, є виправданим, бо науково обґрунтовується комплексний концептуальний філософсько- правовий підхід до боротьби з масовими заворушеннями та злочинами.

Плебсологія за Скригонюком М.І. - це система філософсько- правових поглядів про масову участь мудрого простонароду в позитивних і негативних природно-соціальних процесах. У даному виступі ми не ставили за мету дати оцінку такому визначенню плебсології. Автор має право на своє бачення нових складних проблем.

Нас більше цікавить те, чи є засуджені особи, що тримаються під вартою мудрим простонародом? Однозначну відповідь дати на це питання важко. Бо злочини вчиняють не тільки овпсії, простолюди, нерозумні люди, а й високоосвічені особи, посадовці, вчені, працівники мистецтва та інші особи, яких важко віднести до простонароду. А у сфері службової діяльності взагалі суб'єктом злочину може бути тільки службова особа і ніяк простолюдин, нехай навіть мудрий чи не дуже.

Таким чином, суб'єктом вивчення з позиції плебсології може бути не тільки мудрий простонарод чи окремий його представник, а й будь-які громадяни. Тим більше, що ступінь мудрості у людей, народу визначити практично неможливо. А злочини, заворушення будуть вчинятися незалежно від цього. Для кримінально-виконавчих установ характерними можуть бути захоплення приміщень, заручників, голодування, непокора і фізичні сутички, погроми, бунти, підпали, знищення майна тощо. Таким чином, визначення плебсології потребує свого подальшого уточнення.

Приводами, підставами і причинами негативної плебсологічної поведінки засуджених до позбавлення волі, осіб, які перебувають під вартою є: ігнорування статусу засудженого, недостатнє фінансування, переповненість приміщень тримання в'язнів, засилля неформальних лідерів, підбурювачів, погане харчування, відсутність роботи, порушення принципів рівності і справедливості тощо. Наприклад, одних ув'язнених годують баландою і сплять вони по черзі, а для інших утворюють комфортні умови. Ми маємо на увазі вбивцю журналіста Гонгадзе заарештованого П., який перебуває у відділі забезпечення досудового слідства (колишній СІЗО СБУ), не передбаченого КВК. Повідомляється, що його добре годують, персонал відділу приносить йому каву, дають можливість читати пресу тощо (Итоги недели. № ЗО, 2009).

Наприкінець зазначимо, що правовий статус засуджених взагалі і, позбавлених свободи, зокрема, потребують свого окремого, більш глибокого дослідження, особливо з погляду плебсологічної науки і аналізу узагальненої практики.

Наталія Миколаївна Воропай,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

(м. Київ)

ОРГАНІЗАЦІЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТАКТИКИ ПРОВЕДЕННЯ ОЧНОЇ СТАВКИ

Зміни суспільного устрою, соціального становища громадян, що відбуваються в Україні на сучасному етапі її право- державотворчого розвитку, породжують необхідність посилення боротьби зі злочинністю та підвищення ролі правоохоронних органів з метою реалізації одного із найважливіших і принципових положень досудового слідства - встановлення істини у кожній кримінальній справі. Щоб вирішити дану проблему необхідно виходити із наступних завдань: поєднання законодавчих і організаційних заходів; використання досягнень науково-технічного прогресу та багажу знань інших наук; практичного досвіду людства. Безпосередньо, що це зумовлює прийняття нових кримінально-процесуальних норм, реформування правоохоронних органів, а також наукового та методичного забезпечення боротьби зі злочинністю.

Наукою, предмет вивчення якої провадиться на фундаментальній теоретичній основі і триває з активним і цілеспрямованим пошуком ефективних шляхів вирішення вищевказаних завдань та удосконалення слідчої практики, є криміналістика. Саме вона - криміналістика відкриває можливості подальшої оптимізації наукових досліджень в правозастосовчій діяльності.

Однак, практика свідчить, що в процесі інтеграції різних галузей знань у криміналістичній науці, простежується певний розрив між реальними можливостями науково-технічного потенціалу та сучасним станом роботи слідчого з інформацією, одержаною при провадженні слідчих дій. Особливо це стосується очної ставки. Хоча за вимогами чинної кримінально- процесуальної форми слідчий має право провести очну ставку між двома раніше допитаними особами, в показаннях яких є суперечності. Зрозуміло, що в даному разі законодавець передбачає, що слідчий має бути професійно підготовленою особою, яка зможе використати у своїй процесуальній діяльності найнадійніші та найсучасніші засоби, що закономірно призведе до розкриття та розслідування злочину як бажаного результату. Йдеться, безперечно, про виконання завдань кримінального судочинства із залученням, у першу чергу, криміналістичних знань, у тому числі, з галузі криміналістичної тактики.

Важливе значення також має проблема організації криміналістичного забезпечення тактики проведення очної ставки. Криміналісти по-різному трактують дефініцію криміналістичного забезпечення. Зокрема, А.В. Іщенко, І.О. Ієрусалимов, Ж.В. Удовенко розуміють криміналістичне забезпечення на досудовому слідстві як самостійну, ефективну, специфічну діяльність відповідних суб'єктів. У процесі зазначеної діяльності слідчий має створити необхідні умови для отримання криміналістичних та процесуальних знань, використання криміналістичної техніки. Передбачається, що в даній роботі слідчого, як суб'єкта процесу доказування на досудовому слідстві, йдеться про створення належних умов для збирання, дослідження, перевірки та оцінки фактичних даних (доказів) у майбутньому і, звичайно ж, використання їх з метою встановлення істини у кримінальній справі. Виходячи із даного світобачення та враховуючи вимоги ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України про швидке та повне розкриття злочину, викриття винуватих, із роботи слідчого апарату необхідно виключити необгрунтовану витрату часу (тяганину) при провадженні досудового слідства, зокрема, під час очної ставки. Головною рушійною силою оперативності і законності розслідування злочину є своєчасне, якісне проведення слідчим планово- організаційних заходів. Дохідливо збагнути, що належній організації криміналістичного забезпечення тактики проведення очної ставки передує планування відповідної діяльності. Скільки б слідчий не планував проведення будь-якої слідчої дії, у тому числі й очної ставки, остання, буде якісно проведена лише за умови її належної організації. Ще раз наголосимо, що це у повній мірі стосується також криміналістичного забезпечення тактики проведення очної ставки.

Ми погоджуємося з позицією О.І. Кінаша в тому, що організація криміналістичного забезпечення слідчих дій включає в себе процесуальні та тактичні фактори. Застосовуючи даний підхід до очної ставки як окремої (додаткової) слідчої дії, варто зазначити, що перший - процесуальний фактор забезпечує законність її проведення, а інший - тактичний, обумовлює забезпечення якісного виконання як конкретного (слідчої дії), так і загального (виконання завдань кримінального судочинства). При цьому передбачається, що дії слідчого відповідають його тактичному рішенню з урахуванням конкретної слідої ситуації.

Організація криміналістичного забезпечення провадження очної ставки зумовлена необхідністю здійснення заходів щодо створення передумов ефективного її проведення. Наслідком чого і буде одержання оптимальних результатів. Слідчому, зважаючи на особливості кожної конкретної кримінальної справи про злочин, необхідно розмежовувати власне його особисту тактику провадження слідчих дій і рекомендовану тактику, у тому числі і очної ставки.

Тактика очної ставки, враховуючи потреби слідчої практики, повинна будуватися, перш за все, на основі окреслення задач конкретної слідчої дії, зокрема, очної ставки. Передусім, йдеться про попереднє визначення: оптимального часу проведення очної ставки; обсягу доказового матеріалу, що використовуватиметься у ході очної ставки; формування в обраній на власний розсуд слідчого (в залежності від специфіки кожної кримінальної справи) послідовності переліку питань, а у певний випадках і дій слідчого, що слугуватиме базисом для досягнення максимальної ефективності від проведеної слідчої дії; а також про аналіз проведеної очної ставки з відображенням допущених помилок, або, навпаки, прийняття вдалих або ж нестандартних рішень. Звичайно, цей перелік не є вичерпним і потребує подальшого вдосконалення,тобто наукової розробки.

Отож, окремо необхідно розглядати власне рекомендації правил проведення очних ставок. Адже дана слідча дія виконується у досить напруженій психологічній обстановці. І це тому, що спільний (поперемінний) допит двох осіб, в показаннях яких є суперечності, характеризується підвищеною емоційністю не лише з їх боку, як допитуваних осіб, а й зі сторони слідчого, який проводить очну ставку. Неодноразово під час проведення очних ставок зустрічалися і є наявними випадки психологічних зривів слідчих. З огляду на це, назріла об'єктивна необхідність у подоланні слідчим особистісного (емоційного) негативного ставлення до ходу та результатів проведення очної ставки і формуванні раціонального сприйняття даної проблеми. Це дозволить йому належним чином зорієнтуватися у ході очної ставки та обрати застосування оптимальних тактичних прийомів. Такий підхід слідчого до виконання своїх процесуальних повноважень дозволить у повній мірі отримати позитивні результати та досягти не менш важливого завдання - встановлення подальшого психологічного контакту з учасниками очної ставки.

Також, беззаперечним фактом залишається потреба працівників слідчого апарату України у підвищенні рівня як правової освіти, так і рівня спеціальних знань слідчих. Це дозволить належним чином застосовувати критерії оцінки правомірності і допустимості використання тактичних прийомів.

Означене вище дозволяє дійти до висновків щодо необхідності належної організації криміналістичного забезпечення тактики проведення очної ставки та подальшого закріплення наукових доробок з даної тематики у методичних посібниках для оптимазіції дій працівників слідчого апарату.

Руслан Сергійович Кацавець,

Міжгалузевий інститут управління(м. Київ)

УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ПРАВОТВОРЧІСТЬ

І СУДОВІ ДЕБАТИ (ПЛЕБСОЛОГІЧНА ОЦІНКА)

Безумовно, що з плебсологічного погляду українська народна правотворчість - поняття доволі складне в історичному і в державотворчому його світобаченні. Це, в першу чергу, історична, гласна, масова діяльність мудрого простонароду, що спрямована на створення звичаєвих норм поведінки, які згодом частково санкціонуються державою. В такій масовій діяльності значну роль відігравали і продовжують відігравати громадські організації, а також вуличні, сільські, селищні та інші товариства. Українська національна правотворчість у плебсологічному її значенні суттєво сприяла зародженню та розвитку вітчизняної державності. На сучасному ж етапі українського, як й світового право- державотворчого розвитку, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції України). У свою чергу, судова влада в Україні, зокрема, провадження кримінальних справ у суді першої інстанції, є немислима без судових дебатів, які проводяться по закінченню судового слідства. Дебати ж полягають у промовах прокурора, потерпілого і його представника, цивільного позивача, цивільного відповідача або їх представників, захисника, підсудного.

Плебсологічна оцінка судових дебатів у контексті української народної правотворчості має здійснюватися за елементами відповідної плебсологічної характеристики. Важливим також є і той факт, що плебсологічне осмислення судових дебатів проводиться за принципами науковості, плановості, галузево- правової послідовності, повноти, всебічності та з дотриманням вимог законів плебсології. Звичайно, що зазначену плебсологічну оцінку можливо давати в системі вимог ст. 318 КПК України, а евентуально й поетапно відповідно до судових промов кожного учасника процесу, причім у традиційно визначеній послідовності. Наприклад, структура судової промови прокурора, захисника, обвинуваченого та ін.

Алла Трохимівна Кучеренко,

Міжгалузевий інститут управління (м. Київ)

ГЛОБАЛЬНА КРИЗА І ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ МАЙНОВИХ ВІДНОСИН СІЛЬСЬКОГОГОСПОДАРСЬКИХ ОБСЛУГОВУЮЧИХ КООПЕРАТИВІВ В УКРАЇНІ (КРИМІНАЛІСТИЧНИЙ АСПЕКТ)

У сьогоднішніх суспільно-економічних умовах інститут сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу в Україні є тією формою організації, яка викликає особливий, тобто підвищений інтерес. Все більше виробників - фермерів, великих сільськогосподарських підприємств або власників підсобних господарств беруть участь у кооперативі чи залученні до його створення, а ще більша кількість має наміри вступити до кооперативної організації. У цьому контексті важливу роль відіграв прийнятий в липні 1997 p., зі змінами, внесеними в листопаді 2000 p., Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію". Даний нормативно-правовий акт передбачає нову організаційну форму, яка може сприяти вирішенню або пом'якшенню проблем та труднощів, що виникли в сільськогосподарському секторі. Через кооператив сільськогосподарські товаровиробники можуть, наприклад, отримати більш дешевий та надійний доступ до засобів виробництва, чого вони не можуть досягнути окремо. Отож, сільськогосподарський обслуговуючий кооператив створений для надання послуг переважно його членам та іншим особам з метою провадження їх сільськогосподарської діяльності.

Таким чином, побіжно характеризуючи господарську діяльність, неможливо уникнути актуального питання скоєння злочинів у цій важливій сфері людського буття. Викладене стосується також проблематики майнових відносин сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів. Тут необхідно вдруге наголосити, що даний об'єкт дослідження є особливо актуальним у контексті світової фінансово-економічної кризи.

Висвітлюючи тематику криміналістичного аспекту глобальної кризи і злочинів у сфері майнових відносин сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, необхідно, передусім, сконцентрувати нашу увагу на питанні їх виокремлення. До речі, безпосередній об'єкт цих злочинів - це суспільні відносини, що складаються у сфері майнових відносин сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів.

А залежно від нього безпосереднього об'єкта посягання, злочини, які вчиняються у сфері майнових відносин сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, фактично передбачені у розділі VII КК України (злочини у сфері господарської діяльності). Це, зокрема: 1. Злочини у сфері підприємництва, конкурентних відносин та іншої діяльності господарюючих суб'єктів (статті 202, 203, 205, 206, 209, 213, 214, 228, 229, 230, 231 і 232 КК України); 2. Злочини у сфері банкрутства (статті 218, 219, 220 і 221 КК України). 3. Злочини у сфері використання фінансових ресурсів та обігу цінних паперів (статті 222, 223 і 224 КК України); 4. Злочини у сфері обслуговування споживачів (статті 217, 225, 226 і 227 КК України); 5. Злочини у сфері приватизації державного та комунального майна (статті 233,234 і 235 КК України).

Злочинами у сфері підприємництва, конкурентних відносин та іншої діяльності господарюючих суб'єктів, у тому числі в майнових відносинах сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, є: порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю (ст. 202 ЮС України); зайняття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203 КК України); фіктивне підприємництво (ст. 205 КК України); протидія законній господарській діяльності (ст.206 КК України); легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом (ст. 200 КК України); порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ст. 213 КК України); змова про зміну чи фіксування цін або примушування до їх змін чи фіксування (ст. 228 КК України); незаконне використання товарного знака (ст. 229 КК України); порушення антимонопольного законодавства (ст. 230 КК України); незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю (ст. 231 КК України).

Злочини у сфері банкрутства це - фіктивне банкрутство (ст. 218 КК України); доведення до банкрутства (ст. 219 КК України); приховування стійкої фінансової неспроможності (ст. 220 КК України).

Злочинами у сфері обслуговування споживачів можуть бути: обман покупців та замовників (ст. 225 КК України); випуск або реалізація недоброякісної продукції (ст. 227 КК України).

Злочини у сфері приватизації державного та комунального майна - це незаконна приватизація державного, комунального майна (ст. 223 КК України); незаконні дії щодо приватизаційних паперів (ст. 234 КК України); недотримання особою обов'язкових умов щодо приватизації державного, комунального майна або підприємств та їх подальшого використання (ст. 235 КК України).

Далі про іншу, криміналістичну характеристику злочинів у сфері майнових відносин сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів в Україні. Початково зауважимо, що основними структурними елементами криміналістичної характеристики даних злочинів є:

1. Розповсюдженість злочинів у сфері майнових відносин сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів. Фактор, який обумовлює криміналістичну готовність органів розслідування;

2. Особливості виявлення злочинів у сфері майнових відносин сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, що мають порівняно загальний характер;

3. Типові риси злочину у сфері майнових відносин сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів і обставин його вчинення (об'єкт злочинного діяння, місце, час, умови і інші обставини, що характеризують обстановку), виявленні під час аналізу даної категорії кримінальних справ.

4. Механізм слідоутворення, характерний для злочинних посягань у сфері майнових відносин сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, тобто, - інформацію про локалізацію слідів, їхні ознаки, види збереження та інші дані, що дозволяють ефективніше виявляти сліди і працювати з ними.

5. Спосіб учинення злочину у сфері майнових відносин сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів - це обумовлений (детермінований) цілою низкою суб'єктивних і об'єктивних факторів комплекс дій суб'єкта (суб'єктів) щодо підготування, учинення і приховання.

6. Особливості (вікові, психологічні, фізичні та ін.) і поведінка особи, обвинуваченого у справах, пов'язаних з майновими відносинами сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, що виявлені при вивченні слідчої і судової практики.

7. Узагальнені дані про особу потерпілого, які є специфічними, чи закономірними у справах щодо майнових відносин сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів

8. Іншу інформацію, отриману в результаті проведених досліджень щодо розробки криміналістичних характеристик для побудови методики розслідуваних злочинів у сфері майнових відносин сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів.

Взагалі, під криміналістичною характеристикою злочинів у сфері майнових відносин сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів розуміють сукупність певної інформації. Йдеться про ті відомості, що є важливими для пропонованих методичних рекомендацій, направлених на ефективне розслідування злочинів вказаного виду.

Анатолій Миколайович Лисенко,

Київський національний університет

імені Тараса

Шевченка (м. Київ)

ЗАХИСТ ПРАВ ПОТЕРПІЛИХ ВІД ПОРУШЕНЬ

МІЖНАРОДНИХ НОРМ У СФЕРІ ПРАВ ЛЮДИНИ

ТА МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА

В умовах світової економічної кризи та в державах з нестійким економічним і політичним розвитком, питання захисту прав потерпілих від злочинів, зокрема права на відшкодування завданих матеріальних та моральних збитків, набуває особливої актуальності. У чинному законодавстві України хоч і передбачений захист прав потерпілих, водночас дієвого механізму відшкодування завданих матеріальних збитків не визначено, оскільки принципово не вирішено питання за рахунок кого (держави чи обвинуваченого?) мають бути компенсовані завдані потерпілим матеріальні та моральні збитки.

Враховуючи актуальність проблеми, світова спільнота прийняла доволі велику кількість міжнародних документів, які спрямовані на забезпечення прав і свобод людини в цілому, та на відшкодування завданих збитків зокрема. До таких міжнародних документів слід віднести: "Загальну декларацію прав людини", "Конвенцію про захист прав людини й основних свобод", "Конвенцію проти катувань й інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів поводження чи покарання", "Конвенцію про права дитини", "Міжнародний пакт про цивільні й політичні права", "Міжнародну конвенцію про ліквідацію усіх форм расової дискримінації", "Римський статут Міжнародного карного суду", "Декларацію основних принципів правосудця для жертв злочинів і зловживання владою", Основні принципи та керівні положення, що стосуються прав на правовий захист і відшкодування збитків для жертв грубих порушень міжнародних норм у сфері прав людини і серйозних порушень міжнародного гуманітарного права від 25.07.2005 р. та інші, в яких передбачені відповідні статті, що забезпечують право на правовий захист для жертв злочинів та порушень міжнародних норм у сфері прав людини. Серед цих міжнародних документів варто звернути особливу увагу на "Декларацію основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою", "Римський статут міжнародного карного суду" та "Основні принципи та керівні положення, що стосуються прав на правовий захист і відшкодування збитків для жертв грубих порушень міжнародних норм у сфері прав людини...".

Декларацією основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою, до якої увійшли найголовніші положення, які обговорювались на сьомому Конгресі ООН по попередженню злочинності і поводженню з правопорушниками, зокрема закріплені: принцип законності, яким передбачено право жертв на вільний доступ до правосуддя з метою відновлення порушених злочином прав та відшкодування завданих матеріальних і моральних збитків; принцип гуманізму - поважного ставлення до жертв злочинів, захист їхньої гідністі, співчуття та підтримка з боку держави. Цією Декларацією передбачається створення і розширення правових норм відповідного національного законодавства, а також формування національних компенсаційних фондів для жертв злочинів, як основних засобів та джерел їхнього правового захисту.

Подальший розвиток ці положення отримали в Римському статуті міжнародного карного суду, згідно з яким від держав учасниць вимагається закріплення принципів відшкодування завданих злочином збитків потерпілим, включаючи реституцію, компенсацію і реабілітацію, а також створення державами- учасницями цільового фінансового фонду з метою захисту потерпілих та їх родин від злочинів, що підпадають під юрисдикцію міжнародного суду. Окрім того, суди повинні вживати заходів щодо забезпечення права жертв на участь їх у всіх стадіях судового розгляду справи; щодо захисту безпеки потерпілих та їх родин від будь-якого фізичного чи психічного тиску; захисту їх гідності, недоторканності особистого життя та матеріального становища.

Водночас грубі порушення міжнародних норм у сфері прав людини, які за складом злочинів і значимістю в цілому являють собою для всіх образу людської гідності, змусили міжнародну спільноту прийняти основні принципи і керівні положення щодо переслідування в судовому порядку винних у здійсненні визначених міжнародних злочинів, відповідно до міжнародних зобов'язань держав чи норм їх національного законодавства.

Міжнародна спільнота та держави, які підписали і ратифікували зазначені міжнародні конвенції, взяли на себе спільні зобов'язання: поважати, забезпечувати повагу та дотримуватись міжнародних норми у сфері захисту прав людини і міжнародного гуманітарного права; привести у відповідність до вимог міжнародного права своє національне законодавство та забезпечити ефективний і негайний доступ потерпілих до правосуддя з метою відновлення порушених прав та відшкодування завданих моральних та матеріальних збитків. При цьому, національне законодавство повинно забезпечувати щонайменше такий же рівень захисту жертв злочинів, який передбачений міжнародними зобов'язаннями держав.

У випадках грубих порушень міжнародних норм у сфері прав і свобод людини та міжнародного гуманітарного права, що є злочинами відповідно до міжнародного права, держави також зобов'язались проводити розслідування таких порушень, в судовому порядку переслідувати та карати винних, а також співпрацювати між собою та допомагати компетентним міжнародним судовим органам у розслідуванні цих порушень і переслідуванні винних. Відповідно до міжнародно-правових зобов'язань держави повинні сприяти екстрадиції злочинців іншим державам чи відповідним міжнародним судовим органам, а також надавати судову допомогу та здійснювати інші види співробітництва при відправленні міжнародного правосуддя, у тому числі при наданні допомоги жертвам і свідкам та їх захисту, відповідно до міжнародно-правових норм у сфері прав людини, при цьому термін давнини на ці злочини не поширюється.

Важливим є також питання щодо визначення поняття жертви злочинів та грубих порушень міжнародних норм у сфері прав людини та міжнародного гуманітарного права. Такими жертвами вважаються особи, що зазнали шкоди особисто чи колективно, включаючи матеріальні втрати, фізичну, психічну, душевну шкоду, чи істотне обмеження їх основних прав і свобод внаслідок дій чи бездіяльності, а також прямих членів родини та утриманців безпосередньо потерпілої особи, яким був нанесений збиток. При цьому зазначені особи вважаються жертвою незалежно від того, чи було встановлено, затримано, притягнуто до відповідальності чи засуджено винного та незалежно від родинного зв'язку, що може існувати між винуватцем і жертвою.

Міжнародна спільнота також вважає, що з жертвами злочинів слід поводитись гуманно, поважати їхню гідність та права, приймати заходи щодо забезпечення безпеки, відповідної психофізіологічної допомоги, недоторканності приватного життя як їх самих, так і близьких рідних. Саме держави у своєму національному законодавстві повинні гарантувати потерпілим максимально можливі гарантії гуманного ставлення до них, щоб уникнути повторного травмування їх психіки в ході юридичних і адміністративних процедур, спрямованих на забезпечення справедливості й відшкодування збитків. Національним законодавством повинні бути закріплені права жертв злочинів на рівноправний і дієвий доступ до правосуддя; адекватне, реальне й швидке відшкодування завданих злочином матеріальних та моральних збитків; безперешкодний доступ до відповідного інформаційного забезпечення щодо порушених прав та механізму відшкодування збитків. З цією метою, відповідно до міжнародних зобов'язань, держави повинні: поширювати на державних та приватних теле-, радіо каналах інформацію про всі доступні засоби правового захисту осіб, потерпілих від злочинів та грубих порушень міжнародних норм у сфері прав людини і міжнародного гуманітарного права; надавати правову допомогу жертвам злочинів, що прагнуть одержати доступ до правосуддя; забезпечувати захист приватного життя потерпілих, безпеку їх самих, їх родин та свідків від залякування й репресій на всіх стадіях досудових, судових чи адміністративних розслідувань справи; використовувати відповідні правові, дипломатичні й консульські можливості для забезпечення правового захисту жертв злочинів, грубих порушень міжнародних норм в області прав людини чи міжнародного гуманітарного права. Таким чином, потерпілим від злочинів слід використовувати всі наявні як національні, так і міжнародні можливості правового захисту порушених прав та відшкодування завданих збитків. Саме адекватне скоєному злочину, реальне і швидке відшкодування завданих моральних та матеріальних збитків покликане сприяти досягненню справедливості у відновленні порушених прав людини. Відповідно до свого національного законодавства та міжнародно-правових зобов'язань саме держава повинна забезпечувати відшкодування збитків потерпілим від дій чи бездіяльності у сфері захисту прав людини чи міжнародного гуманітарного права. Якщо держава вже відшкодувала збитки жертві злочину, а відповідальність покладена на фізичну чи юридичну особу, то така сторона повинна виплатити компенсацію державі. При цьому держави повинні створити умови ефективної дії національних механізмів відшкодування завданих злочином збитків та надання іншої допомоги жертвам на випадок, якщо сторона, що несе відповідальність за нанесений збиток, не має можливості чи не бажає виконувати свої зобов'язання. Саме на державу покладається обов'язок забезпечувати виконання рішень національних судів про відшкодування збитків, які винесені щодо фізичних чи юридичних осіб, а також судові рішення інших держав, відповідно до національного законодавства та міжнародно- правових зобов'язань. З цією метою держави повинні передбачити у своєму національному законодавстві ефективні механізми виконання судових рішень про відшкодування збитку.

Відповідно до міжнародного права повне і ефективне відшкодування збитків, передбачає наступні форми: реституцію, компенсацію, реабілітацію, сатисфакцію й гарантії неповторення порушення прав.

Реституцією передбачається відновлення попереднього правового становища жертви, щодо відновлення свободи, права користування правами людини, відновлення документів, що посвідчують особистість, сімейного життя та громадянства, повернення на колишнє місце проживання, поновлення на роботі, повернення майна.

Компенсація передбачається за будь-яку шкоду, що піддається економічній оцінці, зокрема це можуть бути: фізична чи психічна шкода; втрачені можливості, у тому числі щодо працевлаштування, освіти, одержання соціальних пільг; матеріальні збитки й упущена вигода, втрата можливого заробітку; моральний збиток; витрати на правову чи експертну допомогу, ліки й медичне обслуговування, а також на послуги юридичних, психологічних та соціальних служб.

Реабілітація повинна містити в собі надання медичної та психологічної допомоги, а також юридичних і соціальних послуг.

Сатисфакція повинна включати, по можливості, всі або ж окремі ефективні заходи спрямовані на: негайне припинення існуючих правопорушень; перевірку фактів та повне й публічне оголошення правди за умови, що така інформація не спричинить додаткових збитків та не загрожуватиме інтересам жертви, її родичам, свідкам чи особам, що здійснюють правосуддя чи надають допомогу; пошук місцезнаходження зниклих осіб, встановлення особистості викрадених дітей, а також упізнання тіл загиблих і надання допомоги в поверненні, упізнанні й перепохованні тіл, відповідно до волевиявлення жертви або ж культурних традицій родини чи громади. Також сатисфакцією можуть бути: офіційна заява чи судове рішення про відновлення гідності, ділової репутації та прав жертви й осіб, тісно пов'язаних з нею; публічне вибачення, у тому числі визнання власної вини та відповідальності; судові й адміністративні санкції до винних, що несуть відповідальність за порушення; влаштування поминок і відновлення належної пам'яті жертв тощо.

Гарантії неповторення випадків грубих порушень міжнародних норм у сфері прав людини чи міжнародного гуманітарного права передбачають: ефективний цивільний контроль за збройними силами та діяльністю служб безпеки; відповідність діяльності цивільних та військових судових органів міжнародним нормам щодо належного судочинства, чесності, неупередженості, незалежності судових органів; відповідний захист осіб, що надають юридичну та медичну допомогу потерпілим, правозахисників та співробітників засобів масової інформації; постійне інформаційне забезпечення всіх верств суспільства про міжнародні норми захисту прав людини і міжнародного гуманітарного права та відповідної підготовки з цих питань посадових осіб правоохоронних органів, збройних сил та співробітників органів безпеки; дотримання норм етичного поводження державними службовцями, працівниками правоохоронних органів, виправних закладів, співробітниками засобів масової інформації, медичних закладів, психологічних і соціальних служб, військовослужбовців; створення ефективних механізмів контролю і попередження соціальних конфліктів та їх врегулювання; перегляд і реформування законів, що сприяють чи допускають грубі порушення міжнародних норм у сфері прав людини і міжнародного гуманітарного права.

Важливе значення в попередженні злочинів і захисті прав потерпілих може відігравати інформування населення щодо грубих порушень прав людини та правового їх захисту, а також про всі наявні юридичні, медичні, психологічні, соціальні, адміністративні й інші послуги, право на доступ до яких можуть мати жертви злочинів. Крім того, особи та їх представники повинні мати право запитувати й одержувати офіційну інформацію про причини, що поставили їх у положення жертв, про причини й умови, що ведуть до грубих порушень міжнародних норм в області прав людини і міжнародного гуманітарного права. При цьому не може бути ніякої дискримінації потерпілих за будь-якими ознаками, а норми вказаних вище документів не повинні тлумачитися як такі, що обмежують які-небудь права чи зобов'язання, передбачені національним законодавством чи міжнародним правом. Водночас вони закріплюють рівні права всіх осіб, зокрема й право обвинувачуваного користатися даними нормами при судовому розгляді справ.

Отже, міжнародна спільнота доволі добре захищена від грубих порушень міжнародних норм у сфері прав людини і міжнародного гуманітарного права, а тому цей міжнародний досвід необхідно поширювати і в Україні, як шляхом внесення відповідних змін в чинне національне законодавство, так і відповідного просвітницького й інформаційного забезпечення та створення дієвих механізмів відновлення порушених прав та відшкодування завданих злочином збитків.

Сергій Миколайович Мельник,

Буковинський університет (м. Чернівці)

СУДОВИЙ РОЗГЛЯД У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ФРН

І ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПЛЕБСОЛОПЇ

Плебсологія як сучасне філософсько-правове вчення і нова правова наука має безпосередній зв'язок з теорією і практикою судочинства ФРН і ось чому. Основною причиною такого зв'язку, на наш погляд є те, що судовий розгляд у кримінального процесі ФРН реалізується не від імені держави (як це прийнято, до речі, в Україні), а від імені народу. Отож, суд у складі одного судці і двох засідателів (шеффенів), які об'єднані в одну колегію і спільно вирішують усі питання справи, вперше було запроваджено в Німеччині у 1877 р.

Судовий розгляд повинен розпочатися не раніше ніж через тиждень після вручення підсудному виклику. Якщо цього не відбулося, слухання відкладається (підсудний може просити про дострокове слухання справи). Підсудний може вимагати виклику додаткових свідків, експертів, витребування додаткових доказів. Про задоволення клопотання підсудного повідомляється прокуратура. Якщо головуючий відхиляє клопотання підсудного, то останній може сам викликати свідків (оплачує дорогу та інші витрати). Якщо в суді виявиться, що викликані підсудним свідки були необхідні, то витрати відносяться на рахунок казни.

Склад суду у земельному або у вищому земельному суді оголошується підсудному і захисникові (оголошуються як основні, так і запасні судді і шеффени). Відводи суддям можна заявляти до першого допиту підсудного. За дорученням суду хворого свідка чи експерта може допитувати слідчий суддя (або якщо вони знаходяться на великій відстані від суду). В суді можуть брати участь декілька прокурорів і захисників.

Частина 1 § 238 КПК ФРН передбачає, що керівництво розгляду кримінальної справи, допит підсудного і проведення судового слідства здійснює головуючий. За законом тільки з його дозволу шеффени, які входять до складу суду, прокурор, захисник можуть задавати питання підсудним, свідкам та експертам (§ 241 КПК ФРН). Вказані особи можуть лише задавати питання, але не проводити допити. Правда, § 239 КПК ФРН дозволяє прокурору і захиснику за взаємною згодою допитувати тих свідків і експертів, які за їх ініціативою були викликані до суду. Головуючий наділений широкими дискреційними повноваженнями. На основі § 241 КПК ФРН він має право на свій власний розсуд заборонити прокурору і захиснику задавати викликаним ними свідкам і експертам питання, якщо вони, на його думку, зловживають таким правом, а також відхилити питання, які не відносяться до справи.

Судовий розгляд можна зупинити на строк до 10 днів (максимум до 30 днів, якщо він уже був продовжений до 10 днів). На клопотання підсудного, судця може звільнити від явки в суд (якщо за правопорушення передбачено до 6 місяців позбавлення волі, штраф, позбавлення прав водія). Його інтереси представляє захисник на підставі письмового доручення.

Свідків і експертів першим допитує той, хто їх викликав. Допит свідків до 17 років проводить головуючий одноособово. Сторони можуть просити суддю задати питання свідкові. Самі ж вони можуть допитувати з дозволу судці, якщо немає загрози причинения шкоди особі свідка (§ 241 КПК ФРН).

Обвинувальний висновок оголошує прокурор. Якщо свідок чи експерт заявляє, що не може згадати який-небудь факт, то йому зачитуються раніше дані показання (§ 253 КПК ФРН). Якщо експерт чи свідок знаходяться на далекій відстані від суду, можна зачитати протокол їхніх показань, які вони давали раніше.

У судових дебатах бере участь підсудний до промови захисника. Після промови захисника він також може взяти слово для виступу. Підсудному, який не володіє мовою судочинства, перекладається зміст промов прокурора і захисника.

Про закриття справи виноситься вирок, в якому вказуються обставини, які виключають провадження справи. Рішення при постановлены вироку приймається більшістю в 2/3 голосів (якщо це рішення невигідне для підсудного). Суд не зв'язаний кваліфікацією злочину, яка була в обвинувальному висновку. Про зміну кваліфікації повідомляється підсудному і йому надається слово для захисту (§ 264 КПК ФРН).

Як вже зазначалося раніше, вирок проголошується іменем народу. Зачитується резолютивна частина і пояснюються його частини. Доки не складений протокол судового засідання вирок не вручається. Повністю вирок і протокол судового засідання оформляється не пізніше 5 тижнів після оголошення резолютивної частини вироку. Дата постановления вироку реєструється в канцелярії суду.

Вирок підписується судцями. Якщо один із судців не може поставити з якоїсь причини свій підпис, головуючий пояснює причину і найстаріший із суддів, які брали участь у справі, робить відповідну позначку у вироку. Шеффени (присяжні чи засідателі) не підписують вирок. Копії вироку і виписки із нього мають бути підписані секретарем судового засідання і завірені печаткою суду (§ 275 КПК ФРН).

Суд присяжних виник в Англії ще в ХПІ сг. Згодом він був сприйнятий США, Францією, Німеччиною, Росією (під час судової реформи 1864 р.) та іншими державами і з часом набув різних моделей. Якщо в Англії і США, наприклад, 12 присяжних складають окрему колегію і вирішують питання про винність чи невинність підсудного (так звані питання факту), а професійні судді - питання про покарання (так звані питання права), то в інших країнах професійні і непрофесійні судді об'єднані в єдину колегію і спільно вирішують питання і факту, і права (у Франції) - три судді і дев'ять засідателів, в Італії - два судді і шість засідателів).

Питання пов'язані безпосередньо з діяльністю інститутів участі громадян у судочинстві та їх вирішення Верховною Радою України мають важливе значення для ефективності, об'єктивності і демократичності здійснення українського судочинства. Вкрай необхідно в кримінально-процесуальному кодексі визначити механізм його здійснення. Від цього залежить розвиток судової влади в Україні, наближення процедури здійснення правосуддя до міжнародних стандартів, долі окремих громадян, які на сьогодні не мають повної можливості реалізовувати свої законні права щодо розгляду їх судових справ за безпосередньої участі представників мудрого простонароду. Він же, мудрий простонарод, є одним з головних чинників новітньої плебсологічної теорії.

Валеріан Васильович Молдован,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

(м. Київ)

ПРИНЦИП ВІЛЬНОЇ ОЦІНКИ ДОКАЗІВ

У ПЛЕБСОЛОГІЧНОМУ АСПЕКТІ

Актуальність даної теми сумніву не викликає. Плебсологічна оцінка юриспруденційної проблеми є об'єктивною потребою сучасності. За плебсологічним як філософсько-правовим вченням, будь-які юридичні процеси мають бути керованими та характеризуватися позитивними властивостями. З погляду розвитку демократії судова реформа може бути успішною лише тоді, коли вона не просто декларує демократичні цілі, а и визначає механізми врахування позиції суспільства, забезпечує баланс інтересів різних його груп. Тільки така судова реформа сприятиме розвитку нашої України.

Одним із важливих завдань судової реформи є прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу. Значення питань, що розглядаються в ході провадження у кримінальних справах, їх вплив на долі людей, а також той факт, що рішення, які приймаються в ході провадження, часто мають своїм наслідком суттєве обмеження прав і свобод, потребує врегулювання провадження у кримінальних справах на законодавчому рівні.

Сучасна наука доказування в кримінальному процесі не допускає прийняття процесуальних рішень без належного фактичного та логічного обґрунтування, а також аналізу і оцінки доказів. Аналіз та оцінка доказів здійснюється шляхом зіставлення відомостей, що відносяться до однієї і тієї ж обставини, із відповідальним змістом аналогічного джерела.

Принцип вільної оцінки доказів полягає в тому, що суддя, слідчий, прокурор оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням і ніякі докази для них не мають наперед установленої сили. Оцінка доказів контрольована: 1) нормами КПК; 2) апеляційними і касаційними інстанціями. Внутрішнє переконання судці, слідчого, прокурора має ґрунтуватися на об'єктивному розгляді всіх обставин справи. Всі рішення мають бути вмотивовані. Важливою передумовою оцінки доказів є їх перевірка. Способи перевірки: а) аналіз кожного доказу окремо; б) зіставлення з іншим доказами; в) провадження повторних, додаткових слідчих дій; г) провадження оперативно-розшукових заходів. До змісту оцінки доказів входить встановлення їх: достовірності, належності, допустимості, достатності.

Достовірність доказів - означає, що вони правильно, адекватно відображають сліди злочину.

Належність доказів - означає їх придатність для встановлення обставин справи.

Допустимість доказів - визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання.

Достатність доказів - це така сукупність доказів, яка дає можливість для прийняття правильного рішення у справі.

При оцінці доказів необхідно переконатися: чи передбачений доказ КПК;

чи не було порушення при одержані доказів, а якщо були, то чи суттєві.

Недопустимості використання доказів: не можуть бути доказами повідомлені свідком данні, потерпілим, джерело яких невідоме (ст. 68 КПК); забороняється допитувати як свідків, захисників, родичів, священиків, нотаріусів... (ст. 69 КПК); учасник судових дебатів можуть посилатися лише на ті докази, які досліджені у суді (ст. 318 КПК). Оцінка доказів є обов'язковою для слідчого, прокурора, судці на всіх стадіях процесу.

Пленум Верховного Суду України вказав як на недолік, що замість аналізу всіх фактичних даних, які містяться в показаннях потерпілих, свідків та в інших джерелах доказів, судці посилаються лише на прізвища свідка, потерпілого або назву проведеної експертизи (постанова № 5 від 29.06.1990 р. із змінами).

Підсумовуючи викладене зауважимо, що в плебсологічному аспекті значення вільної оцінки доказів у кримінальному процесі є однією із складових формування України як правової держави. З плебсологічного погляду неправильна оцінка доказів негативно впливає на судочинство, суттєво обмежує права і свободи громадян нашої держави. Вказаний принцип потребує суттєвого вдосконалення і реформування.

Сніжана Сергіївна Пастушенко,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

(м. Київ)

ОСОБА ПОТЕРПІЛОГО ВІД ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО

СТ. 140 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Науковий прогрес останніх років заохочує тисячі люцей робити помірковані кроки у майбутнє і дає великі надії людству в багатьох галузях його життя. Але особливою цінністю для людини в усі часи були її життя і здоров'я, а також життя і здоров'я близьких їй людей.

Прогрес медичної науки і практики, особливо протягом XX і на поч. XXI ст., зумовив можливість лікування цілого ряду складних захворювань, дозволив людству пізнати і регулювати найтонші біологічні процеси. У той же час, на жаль, далеко не всі досягнення у галузі охорони здоров'я характеризуються позитивними результатами.

Медичні співробітники не можуть сьогодні гарантувати обов'язкове одужання, покращення якості життя та збільшення його тривалості для хворих людей. Суттєвою проблемою в даному аспекті є недоліки надання медичної допомоги або медичних послуг. Дійсно, помилки можуть траплятися в будь- якій сфері діяльності людини, однак ні в одній іншій галузі вони не набирають такої суспільної значущості. Медицина по суті займається охороною здоров'я людини, і тому будь-які відступи від нормальних показників, критеріїв правильності лікування і його результатів набирають суспільного резонансу.

Саме сфера медичного обслуговування, надання медичної допомоги тісно пов'язана з безпекою життя і здоров'я особи. Тому одним із досягнень Кримінального кодексу України 2001 р. є закріплення групи норм (статті 131, 132, 138, 139, 140-145 КК), що забезпечують захист життя і здоров'я особи у сфері медичного обслуговування. Однією з таких норм є ст. 140 КК України, яка передбачає відповідальність за неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником.

Диспозиція ст. 140 КК України не розкриває зміст поняття "професійні обов'язки медичних або фармацевтичних працівників". Визначення професійних обов'язків медичних і фармацевтичних працівників міститься у ст. 78 Основ законодавства України з охорони здоров'я.

Необхідно враховувати, що встановлення діагнозу та вибір конкретного способу чи методу лікування залежить від багатьох чинників: індивідуальних особливостей організму хворого, досягнень медичної науки і досвіду лікувальної діяльності, а тому не можуть бути заздалегідь і повністю регламентовані нормативними актами у сфері охорони здоров'я. Багато понять, які використовуються при розгляді конкретних справ по даній статті, залишаються оціночними категоріями. При цьому слід звернути увагу на те, що в законі встановлено як обов'язок подавати саме своєчасну і кваліфіковану допомогу. Але, на наш погляд, медична діяльність не завжди полягає в наданні медичної допомог. Адже у наш час існує безліч медичних послуг, які при неналежному їх виконанні саме медичними працівниками можуть призвести до тяжких наслідків. Це, наприклад, проведення пластичної операції або проведення процедури штучного переривання вагітності тощо. До того ж застосовуючи термін "хворий" в диспозиції ст. 140 КК України, законодавець необгрунтовано звужує коло потерпілих від цього злочину. Особи, що одержують медичну допомогу, не завжди хворі. Диспозиція ст. 140 КК України як обов'язкову умову відповідальності за неналежне виконання професійних обов'язків передбачає, щоб настали тяжкі наслідки для потерпілого, який у цій нормі іменується "хворий". Між тим, поняття "хворий" в своєму власному розумінні означає "особа, уражена якою-небудь хворобою", що в даному випадку необгрунтовано звужує коло потерпілих від цього злочинного діяння. Ми вважаємо, що правильніше застосовувати, в даному випадку, термін "пацієнт". Аналогічна ситуація виникає і при бажанні жінки перервати вагітність у межах, які дозволені законом. Адже в даному випадку жінка потребує не лікування, а проведення певної медичної процедури.

Отже, поняття "пацієнт" включає в себе людину, яка не тільки звернулася по медичну допомогу, а й таку, яка хоче отримати певні медичні послуги. На підтвердження цієї точки зору можна навести ще один приклад. У наш час набуває великого поширення пластична хірургія. Але людина, яка хоче змінити форму носа чи збільшити розмір грудей не є хворою. Вона може бути абсолютно здоровою фізично, але все ж таки процесуально потерпілою від злочину, передбаченого ст. 140 КК України.

Підсумовуючи усе вищевказане, ми можемо зробити висновок, що на даний момент на законодавчому рівні існує певна невизначеність в термінології, а багато питань взагалі залишені поза нормативно-правовим регулюванням. Це викликає багато суперечностей і неточностей при вирішенні низки питань, пов'язаних із здійсненням професійної діяльності медичними та фармацевтичними працівниками. В законі, який регулює цей вид діяльності досить неточно вказані обов'язки медичних працівників. У зв'язку з цим з метою однакового застосування норми необхідно уточнити диспозицію ст. 140 КК, замінивши термін "хворий" на термін "пацієнт".

Катерина Миколаївна Скригонюк,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

(м. Київ)

СУЧАСНІ КРИМІНАЛІСТИЧНІ ЗНАННЯ

ТА ЇХ СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА

Усе наявне у цьому мінливому, несправедливому та жорстокому світі є тим, що створено його Вищим розумом як істинним, єдиним і незмінним творцем та відповідно руками людини. Отже, будь-який предмет, так чи інакше, має свій природний або суто соціальний зміст. Звісна річ, що в контексті пропонованої конференцією тематики - світової кризи і соціально-правової як новітньої характеристики сучасних криміналістичних знань, означена проблема в основному наділена виключно соціальним її змістом. Але якби там не було, тут в умовах нинішнього суспільства, теперішня світова фінансово-економічна криза - це всього лише соціальна умова існування для всього сущого, у тому числі і криміналістичних знань. Йдеться, передусім, про ту систематизовану сукупність науково-навчальних відомостей, що є предметом вивчення криміналістики як цілинної правової науки (а не галузі права). Зрозуміло, що зазначена інформація стосується: загально­теоретичних питань криміналістики; а також питань криміналістичної техніки; криміналістичної тактики; організації розкриття і розслідування злочинів та методики розслідування окремих видів і груп злочинів. Деякі ж криміналістичні знання мають таємний характер, а їх застосування є прерогативою спеціальних підрозділів системи МВС, СБУ, МО.

Разом з тим, кожний з складових елементів вказаної криміналістичної структури має свої сучасні нововведення. Наприклад, у криміналістичній техніці це такі вчення як криміналістичне вибухознавство, біометрія та ін. У межах теорії криміналістичної тактики мають місце нові наукові напрацювання з питань застосування тактичних операцій в процесуальних межах однієї слідчої дії. Це стосується, наприклад, допиту потерпілого, свідків, підозрюваних, обвинувачених. В орбіту концепції сучасних криміналістичних знань доцільно віднести також тематику відповідних прикладних програм як спеціальних способів (допоміжних засобів) криміналістичного пізнання. До даної групи програм необхідно виділити: програми, які дозволяють ідентифікувати особистість; або введення карток з біометричною інформацією. Наприклад, у США розпочався процес введення так званих біометричних паспортів, які дозволяють ідентифікувати особу тільки за її відеозображеннями зі значної відстані.

У свою чергу, сучасні криміналістичні знання є результатом діяльності слідчих, експертів, науковців та інших спеціальних суб'єктів. Адже накопичення криміналістичних знань здійснюється в результаті розкриття та розслідування як конкретного злочину (пізнання дійсності в окремих її проявах), так і в процесі боротьби зі злочинністю взагалі та супутній діяльності.

Декілька думок щодо соціально-правової оцінки сучасних криміналістичних знань, як міркувань про їх якість: роль, повноту, характер, значення та ін. Соціологія права - це окремий науковий міждисциплінарний напрямок, предметом вивчення якого є два нероздільні інгредієнти відповідної соціальної системи: право як суто історично-соціальний продукт і лоно його творіння - суспільство. Щодо права, то будь-яка його норма, за тих чи інших обставин, може мати свої специфічні різновидові характеристики, у тому числі: галузеву теоретичну, наприклад, кримінально-правова характеристика шахрайства, або криміналістична чи філософсько-правова характеристика цього чи іншого злочину.

Отже, соціально-правова оцінка тієї чи іншої юриспрудентної норми, а так само правових знань, у тому числі криміналістичних, повинна здійснюватися за певними методологічними рекомендаціями. Бо предметом вивчення соціології права є не тільки окремі норми права чи закони. Це стосується, зокрема, і сучасних криміналістичних знань. Адже криміналістика є правовою наукою і, відповідно, предмет її вивчення є частково предметом вивчення соціології права. Отож, ми підтримуємо думку, що криміналістика є правова наука (а не галузь права) про характеристики злочинів, що сприяють їх розкриттю і розслідуванню: про сліди злочинів, закономірності їх виникнення, виявлення, фіксацію, збирання (вилучення), дослідження і використання та реєстрацію, а також техніку, тактику і методику відповідного розслідування з урахуванням чинного кримінально-процесуального законодавства, спеціальних знань інших наук, практичної діяльності.

З наведеного визначення вбачається, що криміналістичні знання за своєю науковою характеристикою повинні відзначатися ознакою сучасності, тобто бути важливими, актуальними для теперішнього часового моменту. Хоча, звичайно, будь-які наукові знання є цікавими й в історичному їх аспекті.

Соціально-правова характеристика сучасних

криміналістичних знань буде явно не повною без такого її компоненту як громадська думка про них. Наприклад, перед запровадженням у США біометричних паспортів представники органів державної влади опитали частину населення про їх ставлення до відповідного факту. Адже йшлося про штучне звуження природних прав та свобод людини. Але зазначене опитування відбулося після відомих терористичних актів 11 вересня 2001 р. у м. Нью-Йорку, під час яких загинуло близько 800 громадян з 86 країн світу. Це, безумовно, суттєво вплинуло на формулювання відповідей опитуваних. Майже стовідсотково опитувані схвалили запровадження біопаспортів у США. Важливим елементом соціально-правової характеристики сучасних криміналістичних знань є також компонент соціальних відносин, які складаються у процесі правотворчості та право- реалізації. І це тому, що запровадження різнорідних нових криміналлістичних програм сприяє започаткуванню новітніх соціальних відносин і є результатом правотворчості.

Галина Олександрівна Стрілець,

Ізмаїльський інститут водного транспорту

(м. Ізмаіл)

СУДОВО-ЕКСПЕРТНА ДІЯЛЬНІСТЬ В УМОВАХ КРИЗИ

На сучасному етапі становлення незалежної держави відповідно до ст.7 Закону України "Про судову експертизу", який було прийнято 25 лютого 1994 p. № 4038-ХІІ, зі змінами від 9 вересня 2004 p. № 1992-IV, основну судово-експертну діяльність в Україні здійснюють державні спеціалізовані установи різних відомств. До них належать: науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України (7 НДІСЕ і 14 відомств); судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров'я України; судово-експертні підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України.

В юридичній літературі, присвяченій проблемам судової експертизи, вченими розглядається поняття "судово-експертна діяльність". Так, Р.С. Белкін, Т.В. Авер'янова, С.Ф. Бичкова, Ф.М. Джавадов під судово-експертною діяльністю розуміють тільки діяльність з проведення судових експертиз, тобто судово-експертну практику. І.А. Алієв та М.Я. Сегай відносять до судово-експертної діяльності також правові, організаційні, науково-методичні та кадрові види. Н.І. Клименко розглядає структуру, мету, завдання та принципи судово-експертної діяльності.

Вперше термін "судово-експертна діяльність" був введений Законом України "Про судову експертизу" від 27 лютого 1994 р. Однак, в самому Законі відсутнє визначення поняття "судово- експертна діяльність", він розкриває її у преамбулі та окремих статтях (ст. 2,3,7,8). У преамбулі Закону України "Про судову експертизу" зазначається, що він регулює "правові, організаційні основи судово- експертної діяльності з метою забезпечення правосуддя України незалежною, кваліфікованою і об'єктивною експертизою, орієнтованою на максимальне використання досягнень науки і техніки". Ст. 7 Закону України "Про судову експертизу" визначає організацію судово-експертної діяльності, а ст. 8 покладає науково- методичне забезпечення такої діяльності на центральні органи виконавчої влади, до системи яких входять спеціалізовані установи та відомчі служби, що проводять судові експертизи.

Таким чином, Закон України "Про судову експертизу" визначає професійний статус судово-експертної діяльності та включає до її поняття судово-експертну практику як вид науково- практичної діяльності, а також її правовий, організаційний і науково-практичний "супровід".

Оскільки, Закон України "Про судову експертизу" розглядає не тільки професійний статус судово-експертної діяльності, а й включає до її поняття експертну практику, а також її правовий, організаційний і науково-практичний супровід, Закон доцільно було б назвати, як справедливо зазначено окремими вченими, Законом України, "Про судово-експертну діяльність" тому, що в ньому викладені основи підготовки, атестації і кваліфікації професійних судових експертів, методичного забезпечення, фінансування, міжнародного співробітництва в галузі судової експертизи.

Закон слід змінити і доповнити нормами, які оптимізують пізнавальну діяльність судового експерта. У ньому слід визначити статус судового експерта, керівника судово- експертного закладу та відомства, в підпорядкуванні якого знаходяться цей заклад і державні структури, що забезпечують його діяльність. Доцільно доповнити Закон загальними питаннями про порядок проведення судових експертиз, навчання судових експертів, розроблення і вдосконалення судово- експертних методик. Закон також має містити норми, які регулюють загальні питання відповідальності за порушення судово-експертної діяльності статусу, керівника судово- експертного закладу, судового експерта, співробітників та інших учасників процесу.

Види судово-експертної, навіть в умовах кризи, потребують подальшого удосконалення, а саме:

– вдосконалення правового регулювання діяльності судово- експертних установ;

– підвищення професійної майстерності судових експертів (розробка основ професійного відбору, підготовка і перепідготовка експертів, а також забезпечення контролю і за рівнем професійної підготовленості співробітників судово- експертних установ), діяльність в галузі підготовки кадрів судових експертів має носити програмний характер;

– встановлення наукових зв'язків більш якісного рівня з інститутами та провідними судово-експертними центрами інших держав та участь судових експертів у міжнародних судово- експертних організаціях;

– проведення атестації та державної реєстрації в Міністерстві юстиції методик проведення судових експертиз в Україні згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 595 від 2 липня 2008 р. "Про затвердження порядку атестації та державної реєстрації методик проведення судових експертиз".

Олександр Сергійович Таламанчук,

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

(м. Дніпропетровськ)