39. Національно-культурне становище в Україні на рубежі 19-20 ст. Модерне мистецтво в україні та Європі. Літературний модерн, театральне життя (1900-1920)

Попри постійні утиски українського народу на національному ґрунті, його культура не припиняла свого поступу. Представники прогресивної інтелігенції цього періоду багато зробили для українського культурно-національного відродження, формування національної самосвідомості,утвердження української мови, розвитку музичного, образотворчого мистецтва та театру, що спиралися на міцні традиції культурних надбань українського народу.

Можна констатувати, що в другій половині XIX ст. народилася нова генерація української інтелігенції, що вийшла з народу. У цьому середовищі формувалася національно-духовна еліта, яка висунула ідеологію нерозривного зв'язку зі своїм народом, консолідувалася в єдине національне ціле і засобами широкого просвітницького руху вела українців до соціально-політичного, національного та духовного визволення.

У XIX - на початку XX ст. активізується культуротворчий потенціал українського народу шляхом творення духовних цінностей (літератури, мови, мистецтва, науки, освіти ), збереження та поширення духовної спадщини (культурно-освітніх товариств, бібліотек, музейної справи, меценатства). На межі XIX і XX ст. інтенсивно відбувається процес формування інфраструктури української культури, об'єднання духовних зусиль національної еліти східно-і західноукраїнських земель, зростання національної свідомості українського народу.  На початку XX ст. головним здобутком розвитку української культури можна вважати утвердження етнокультурної достатності, що створило грунт для становлення української державності в роки національно-визвольних рухів 1917-1920 рр.

Розвиток художньої культури - образотворчого мистецтва та архітектури - тісно вплітався у загальнокультурний розвиток України. Від середини XIX ст. міське будівництво житлового та громадського призначення у зв'язку з пануючим у Європі утилітаризмом переймається еклектикою - поєднанням різних історичних стилів в одному архітектурному об'єкті (ансамблі). Серед її напрямів особливо поширюється віденське бароко . Загальне архітектурне обличчя українських міст приймає віденську моду. Зокрема, найхарактернішими зразками цього стилю є оперні театри Одеси, Львова та Києва.

Імпресіоністичний напрям у малярстві започатковує М. Башкирцева, однак, вона мешкала в основному у Франції та Італії й не могла перенести його на український грунт. На Україні ці ідеї пробиваються у творах художників-реалістів Г. Дядченка, А. Куїнджі, Ф. Красицького, а особливо О. Мурашка – майстра психологічного портрета, автора відомої картини «Похорон кошового». На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали І. Труш та М. Бурачек; розквітає талант О. Новаківського, який малює в дусі символічного імпресіонізму. Засновником цілої школи монументалістів вважається галичанин М. Бойчук. Основоположником нової української графіки бувГ. Нарбут. В цілому ж в українському живописі цього періоду виразно проступає тенденція до творення нового, «великого стилю», до монументалізації, філософського поглиблення й поетизації образів, все більшу роль починають відігравати символ і метафора. Це проявилось у творчості В. Кричевського, О. Куриласа, А. Манастирського, М. Сосенка, О. Кульчицької, які збагатили українське мистецтво творами великої сили і найвищої естетичної вартості.

У кінці XIX й на початку XX ст. розгортається боротьба ідейних та художньо-естетичних течій. Поряд з реалізмом утверджується модернізм, який шукає нових засобів мистецького відображення світу. Прихильники модернізму різко виступили проти захоплення письменників старої генерації етнічно-побутовим описом, деталізацією, сільською тематикою та «патріотичними вигуками» і висловились за аполітизм, чисте мистецтво. В літературу вони принесли психологізм, зосередженість на внутрішніх переживаннях і суб’єктивних враженнях героя при мінімумі дії та загальній характеристиці тла подій. Реальний персонаж часто перетворюється у символ. В поезії починають переважати психологічні мотиви й індивідуальні почуття, міняється відповідно і поетика вірша. У прозі віддається перевага новелі. Модернізм породжує нові стилі – імпресіонізм, символізм, неоромантизм, футуризм.

Першим в українській літературі під гаслами модернізму виступив у 1901 р. поет Микола Вороний (1871-1940). На сторінках «Літературно-наукового вісника» у відкритому листі програмного характеру він закликав навернутись до ідеї «чистої штуки», «справжньої запашної поезії». В 1907 р. оголосила свою мистецьку платформу група галицьких письменників «Молода муза» (П. Норманський, В. Пачовський, С. Чарнецький, О. Луцький та інші). Молодомузівці шукали нових шляхів у літературі, засвоювали ідеї й форми сучасного їм світового мистецтва слова, вступали у русло загальноєвропейського культурного розвитку. Дещо відмінні позиції займала група київських модерністів, що об’єднались навколо журналу «Українська хата»: вона проголошувала культ сильної особи, крайнього індивідуалізму та настроєвості. У багатьох письменників та літературних критиків модернізм зустрів осуд; вони звинувачували своїх ідейних супротивників у відірваності від життя, втраті життєвої енергії, декадентстві. І все ж заслуга українських модерністів полягала в тому; що вони примусили українську літературу вирватись із кола побутописання, відмовитись від шаблонного патріотизму, звернути увагу на психологію вчинків і тим самим підняли нашу літературу на якісно новий рівень.

Поряд із Франком на чільне місце в українській поезії виходить Леся Українка(1871-1913). їй вдалося поєднати силу шевченківських ідей з новими темами і витворити цілком нову поезію загальнолюдських цінностей у високомайстерній формі.

Непідробною щирістю, милозвучністю, романтизмом та символікою насичена поезія Олександра Олеся (1878-1944). Талановитим поетом-ліриком був і Богдан Лепкий (1872-1942), чиєму перу належать також кілька романів (серед них трилогія «Мазепа»), літературознавчі праці, численні переклади. Збагатили українську поезію твори А. Кримського, М. Філянського, Г. Чупринки, поетів-молодомузівців.

Серед прозаїків-новаторів початку XX ст. вирізняється постать Михайла Коцюбинського (1864-1913). У його творчості досягнення реалізму в поєднанні з новими імпресіоністичними засобами синтезувалися у жанр соціально-психологічної новели («Поєдинок», «Цвіт яблуні», «Сніг» та інші).

Спробу психологічно поглибити реалізм зробила Ольга Кобилянська (1863-1942), автор не лише новел, а й великих психологічних повістей («Царівна», «Земля», «У неділю рано зілля копала»). Письменниця вводить в літературу образи жінок-емансипанток.

Виняткове місце в українській літературі займає Володимир Винниченко (1880-1951) – поет, новеліст, драматург, публіцист, художник, філософ і громадсько-політичний діяч. Він автор численних повістей, романів, драм («На терезах життя», «Заповіти батьків», «Соняшна машина», «Щаблі життя», «Великий Молох», «Брехня» та інші), де в талановитому психологічному розрізі зображено життя провінційного міщанства, селян-бідняків, інтелігенції, люмпенів. Твори В. Винниченка, єдиного з українських письменників, ще до революції були перекладені на ряд європейських мов – французьку, польську, німецьку та інші. Письменник-гуманіст і в еміграції не змирився з крахом своїх соціалістичних ідей. Засуджуючи злочинну політику Сталіна, він водночас продовжує вірити у можливість ідеального суспільства і створення нової людини («Слово за тобою, Сталіне», «Нова заповідь», «Конкордизм»).

Серед галицьких прозаїків виділяється Василь Стефаник (1871-1936), автор невеликих за розміром психологічних новел, що ввійшли у збірки «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово».

Поряд з цими класиками української літератури на її ниві працював і ще чималий загін талановитих літераторів – М. Черемшина, Г. Хоткевич, С. Васильченко, А. Тесленко, О. Маковей, К. Гриневичева та інші.

Важливі зміни відбулись і в театральному мистецтві України. Утиски українського слова, цензурні рогатки, невибагливі смаки пересічного глядача, який давав мандрівним трупам основний заробіток, звели театральний репертуар до низькопробних водевілів та побутових п’єс. Однак, розвиток літератури і мистецтва, утвердження модернізму робили свій вплив на театр, і незабаром навіть кращі п’єси реалістично-побутового змісту виявилися застарілими. Слід було шукати нових тем і форм, нових методів донесення до глядача основних ідей цієї бурхливої епохи. Театр залишався важливим фактором культурного розвитку, тому в середовищі інтелігенції розгортається дискусія навколо театральних проблем. Головною з них була проблема нової драми. До її вирішення найбільше зусиль доклали В. Винниченко, Леся Українка та Олександр Олесь, ставши творцями модерного театру. Саме вони створили нову українську драматургію, яка, за визначенням Л. Старицької-Черняхівської, мала три течії: театр настрою (драми Лесі Українки), соціальний (драми В. Винниченка) та символічний (драми О. Олеся). Однак, вихованцям старої театральної школи ролі у модерних п’єсах виявились не під силу. Спробою розв’язати цю проблему було створення при київській музичній школі М. Лисенка драматичної студії під керівництвом М. Старицької (1904). На ці часи припадає і початок акторської та режисерської творчості Леся Курбаса.

40. Розбудова інфраструктури культури, науки та освіти у 20-х роках 20 століття.

Культурний розвиток України у 20-і роки - один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменників переживає справжній культурний злет

Цей факт визнається не тільки прихильниками, але і критиками радянської влади. Справа в тому, що революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася. В умовах непу, внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку.

Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В.Винниченка, С.Черкасенка, Т.Шаповала, Д.Донцова, М.Садовського, О.Олеся). Твори письменників-емігрантів донедавна замовчувалися або спотворювалися, вони були огульно зараховані до буржуазно-націоналістичних, контрреволюційних. У свою чергу стара інтелігенція, в тому числі і художня, не влаштовувала нову владу ні кількісно, ні за своїм світоглядом.

Було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтелігенції, якій повинні бути властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим.

Політика “українізації”. Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою.

Наука. Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвиткові української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В.Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д.Заболотний, математик М.Крилов, економіст М.Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О.Корчак-Чепурківський, літературознавець С.Єфремов, О.Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є.Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України.

Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М.Грушевський, який в 1924 р. повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал "Україна", "Наукові збірники" історичної секції.

Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 р. в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 р. був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 р. у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи М.Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія), Ф.Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа В.Філатова.

Освіта. Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство "Геть неписьменність!”, до початку 1930 р. в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А.Макаренка.

У 1923-1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося понад 1,5 мільйона учнів. У 1926-1927 навчальному році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл - фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження навчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і технікумах.

Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5-7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У 1934 р. для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1-4 класи), семирічна (1-7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов'язкова початкова освіта.

В Україні розвивалася і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікуми). Якщо в 1927 р. середніх спеціальних навчальних закладів було 158, в яких навчалася понад 31 тисяча чоловік, то в 1940 р. їх було 590 з числом учнів майже 400 тисяч.

Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 р., робітничих факультетів, заснованих в 1921 р. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, де в 1933 р. відновили університети. У 1938 р. в Україні було майже 130 вузів з числом студентів 124 тисячі. Серед нових вузів був Донецький індустріальний, утворений за рахунок злиття в 1935 р. гірничого і металургійного інститутів, Донецький медичний інститут.