35. Т.Г.Шевченко як творець національного міфу.

Попри постійний брак «загальнонаціонального консенсусу» щодо головних рис, значення й ролі Шевченка для нашої культури, усе ж таки можна вказати на кілька досить стабільних упродовж багатьох десятиліть героїчних образів Шевченка.

1) Народний поет.

Це історично найраніш сформований (бо ще прижиттєвий) героїчний образ. Хоча в його творенні провідну роль відіграли тодішні «українофіли», /161/ образ цей не має ексклюзивно-українського характеру. В «загальноросійському» культурному контексті він символізував не стільки українськість, скільки «простонародність», «стихійний і природний талант» Шевченка — сильний, мовляв, саме своєю незіпсутістю, своєю глибиннонародною естетикою й етикою. В Шевченковій постаті яко «народного поета» концентрувалися романтично-народницькі цінності й надії на грядуще «оновлення» зіспутого цивілізацією суспільства через припадання до «народних джерел» духовності й краси.

2) Національний пророк.

Образ цей також почав творитися вже в останні роки поетового життя зусиллями середовища «Основи», але цілком сформувався лише на кінець XIX ст. в Галичині, звідки після 1905 року став успішно поширюватися по всій соборній Україні. Ідейним стрижнем цього образу є трактування Шевченка як символа української національної ідеї, як «нашого першого поета й першого історика», чиї «історичні» поезії містять хай і не завжди точну фактично, але глибинно-істинну, справді національну версію нашої історії; чия мова є еталоном справжньої, живої «народної української мови», чиє кожне слово є священним для кожного справжнього українця і т. д.

Оскільки в «національній думці» співіснують, не завжди мирно, дві основні течії — популістична та елітистська, то існують, відповідно, й дві версії образу Національного пророка

Спільною рисою для обох версій Національного пророка є педалювання Шевченкового мучеництва. Справді, Україна протягом століть страждала й мучилася під іноземним пануванням — тож неможливо, аби головним річищем життя її найбільшого поета-пророка не було мучеництво й страждання.

3) Поет-революціонер.

Як численні твори Шевченкові, причому вже ранні («Гайдамаки», «Тарасова ніч», «Сон», «Заповіт» та ін.), так і його біографія (кирило-мефодіівська справа та заслання) давали чимало підстав трактувати поета як оспівувача бунтів та ворога всіляких царів. Однак уже Драгоманов, намагаючись довести, що ані послідовним соціалістом, ані послідовним революціонером Шевченко насправді не був, тим самим виставляє саме послідовно-революційні критерії його оцінки, а отже — мимоволі започатковує будування образу поета як революціонера. Для цього треба було лише знайти контр-аргументи на драгомановські позитивістичні, досить прямолінійні (а тому вразливі) аргументи. Це без особливих труднощів вдалося «радянським шевченкознавцям», вправним в ідеологічній еквілібристиці. Більше того — Шевченко-революціонер став другом і братом російських «революціонерів-демократів», навіть учнем значно молодшсго Чернишевського.

4) Геній світової культури.

Що Шевченко є поетичний геній, на те більшість українців пристали вже давно, і не в цьому суть даного героїчного образу. Суть і мета активної «розкутки» саме «всесвітньої слави» Шевченка полягає в тому, що насправді такої слави, попри багатолітні зусилля й місцеві, й діаспорні, досі фактично немає. Діє простий силогізм: якщо Шевченко — національний геній, але майже ніхто, окрім цієї нації (та кількох її близьких сусідів), /163/ його не знає, то можливі два варіанти: або наша національна геніальність якась «несправжня», або ж «несправжня» сама нація. Те раціональне міркування, що у світі існують тисячі геніїв, про яких не знають в Нью-Йорку та Парижі (і то їхні, нью-йорксько-паризькі проблеми, а не народів, що породили цих геніїв), не спадає на думку тим інтелектуалам, для яких лише визнання «центрами світової культури» є патентом на геніальність. От і народжуються видання на кшталт «Заповіту» мовами світу», а на шевченківські ювілеї запрошуються наскоро рекрутовані «шевченкознавці» з якомога більшого числа «справжніх держав». Втім, це, мабуть, можна трактувати як «хворобу росту» національної культури — тобто ознаку того, що ця культура росте, а не тільки молиться своїм давнім кумирам.