32. Основні риси та історія розвитку української мови.

Усна й писемна форми укр. мови сформувалися на основі діалектів і памяток центральної частини Київської Русі. Тому на розвиток Давн. укр. літ. мови визначальним чином впливали насамперед створені в Києві та інших давніх містах України-Русі писемні памятки: Остромирове Євангліє (1056-1057), переписаний у Києві Ізборнік Святослава (1073) і скомпонований тут Ізборнік (1076), "Руська правда" - збірник норм давньоруського права (11-12 ст), "Повчання Володимира Мономаха (кінець11 - початок 12 ст), "Повість временних літ", "Слово о полку Ігоревім" невідомого автора, Київський літопис (кінець 12 ст), "Молєніє" Данила Заточника (12 ст), Галицько-Волинський літопис (13 ст), Пересопницьке Євангліє (1556-1561), Буквар і Апостол І. Федорова (1574), Острозька Біблія (1581),

Однак ці джерела та авторські твори І. Вишенського, К. Зиновієва, М. Смотрицького, П. Могили, І. Величковського, С. Величка, Ф. Прокоповича, Г. Косинського, Г. Сковороди та ін. носили книжний характер і не мали загальнонародного впливу на укр мову. Лише наприкінці 18 - на початку 19 ст І. Котляревський поемою "Енеїда" започаткував нову укр літ мову на народній основі.Продовжувачами процесу становлення сучасної укр літ мови були Г. Квітка-Основяненко, А. Метлинський, Л. Боровиковський, Є. Гребінка. Завершення цього процесу повязують з імям Т. Шевченка, який став основоположником нової укр літ і сучасної національної літературної мови.

Значний внесок у вивчення укр мови і питань слов філології загалом зробили історики мови та граматисти: Л. Зизаній (Грамматіка словенска), М. Смотрицький (граматика словенка 1619), І. Ужевич, О. Потебня, П. Житецький, А. Кримський, І. Огієнко та ін.

Сучасна укл літ мова сформувалася на основі середньонаддніпрянських говорів південно-східного наріччя. Ознаки:

- тверді приголосні перед е (небо, ледар, село)

- мякі приголосні с, з, ц на місці х, г, к унаслідок 2 палаталізації: (блосі, друзі, руці)

- і на місці новозакритих о, е (біб, сіл, дід)

- фрикативний г на місці зімкнено- проривного псл g (гриб. нога)

- ікавізм, тобто поява початкового і перед групою приголосних (іржа, імла) або втрата і в аналогічній позиції (гра, голка)

- збереження кличного відмінка (Хлопче)

- паралельне закінчення ові, еві в Д і М відмінках іменників чол роду (батькові, коневі)

- синтетичні форми майб часу недок виду на му, меш , ме, муть (писатиму, носитимеш), паралельні до аналітичних)

- особове закінчення мо в дієсловах наказового способу, які виражають спільну дію ( ходімо, граймо)

32. Основні риси та історія розвитку російської мови.

Російська мова є державною в найбільшій у світі за територією, а серед словян – і за населенням країні – Російській Федерації. Російська літературна мова має багато спільних традицій з українською,хоч на її формуваннч більшою мірою впливали старослов’янські, північно –східноруські та власне російські писемні джерела:Остромирове Євангеліє(1057),Архангельське євангеліє (кн.. 9ст),Новгородські уривки (9ст),Синодальний Новгородський 1-ий літописі російське літописання ,яке досягло розквіту в 15-16ст. у містах Новгород,Псков,Твер,Москва та інші.У 1564 р.І.Федоров разом П.Мстиславцем видав першу російську друковану книгу Апостол.Переїхавши з України до Москви , М.Смотрицький 1648р. перевидав церковнослов’янську граматику.Перші професійні кроки в упорядкуванні і частковому наближенні до живого розмовного мовлення російської літературної мови зробили А.Кантемир і В.Треаковський. Вагомий внесок належить М.Ломоносову. Розвиток російської літературної мови на народній основі спостерігається у творах Д.Фонвізіна, О.Радищева, І.Крилова,М.Карамзіна. Загальнонародні норми російської літературної мови, з яких розпочинається її нова епоха і сучасний стан, розробив і закріпив у своїх творах письменник Олександр Пушкін(1799-1837). Закладені ним основи сучасної російської літературної мови збагачували в 19 ст. М.Лермонтов, М.Гоголь, І.Тургенєв, Ф.Достоєвський, М.Некрасов. Передові позиції російської літератури і мови в словянській і світовій культурах в 20 ст. розвивали І.Бунін, М.Булгаков, О.Толстой,О.Блок,С.Єсенін,А.Ахматова,М.Цветаєва.Будучи могутньою імперською країною, Росія всіляко сприяла розвиткові й поширенню російської мови і культури. Тому носіїв російської мови було значно більше, ніж власне росіян. Натомість українська і білоруська мови, функціонуючи в царській Росії, офіційно не визначалися як самостійні аж до відповідного рішення РАН у 1905р. У др.пол. 18ст. активізувалися лексико-графічна діяльність. Найвидатнішою лексикографічною працею є 4-томний «Тлумачний словник живої великоросійської мови»(1863-1866)вихідця з України В.Даля. У 20ст. видано :4-томні тлумачні словники російської мови за ред.. Д.Ушакова(1935-1940).

Сучасна російська літературна мова сформувалася на основі перехідних московських говірок середньо великоросійського наріччя. Для неї характерні такі основні ознаки:

• Мякість приголосних перед (е):небо,село, темно,перед.

• Акання(вада,нага)

• Редукція голосних неверхнього піднесення (ч*ьлав*ек)

• Збереження зімкнено-проривного псл.(g):год,багать,рогатый

• (е) на місці псл.(е),д.-рус: лень,верить

• Оглушення дзвінких приголосних у кінці слова:са(т),бе(к),гри(п)

• Насиченість лексичного складу старослов’янізмами :враг, середа, пламя, плен,между.

• Відсутність граматичної форми кличного відмінка : Отец!Друг!Сестра!

У сучасній російській мові переважно на основі європейських говірок сформувалося три діалекти(наріччя):

1.Північне наріччя, яке поширене на північ і північний схід від лінії, близької до міст Санкт-Петербург, Новгород,Кострома.

2. Південне наріччя,яке охоплює землі на південь і південний захід від умовної лінії , що тягнеться північніше міст Себеж,Білий, Рязань

3.Середньоросійські говори, які поширені між північним і південним наріччями навколо умовної лінії Псков-Твер-Москва-Володимир.

32. Основні риси та історія розвитку білоруської мови.

Білоруська мова поширена у Білорусі,назва якої сформувалася на основі словосполучення Біла Русь , що використовували в 14-16ст. на позначення білоруських земель.Писемні пам’ятки з виразними ознаками білоруської мови, на основі яких розвивалася її літературна форма,датовані 13-18ст. Це Псалтир (1296),Вкладна Івана Никоновича (14ст).Договір Полоцька з Ригою (1330), Жалована грамота великого князя Литовського Олександра-Вітовта Кестутиєвича Василю Карачовському (1386).Важливу роль у поширенні білоруської літературної мови відіграли засновані в 15 ст. перші школи. Істотний внесок у розвиток білоруської філології та культури належить книговидавцю і просвітителю першої половини 16 ст. Ф.Скорині. У 1517-1519 рр. у Празі він видав першу білоруську книгу Псалтир і 19 окремих книг Біблії книжнословянською мовою, в яку частково проникли елементи білоруського народного мовлення. Серйозні наукові дослідження з білоруської мови відновилися наприкінці 19ст. з виходом у світ «Словника білоруського наріччя» І .Носовича. На початку 20 ст. істотний внесок у вивчення білоруської мови зробив фундатор білоруської філології Ю.Карський своєю 3- томною працею «Білоруси».Сучасна білоруська літературна мова сформувалася на основі центральних говорів,які поєднують ознаки південно-західного і північно-східного наріч.Найхарактернішими її особливостями є:

• - Мякість приголосних перед(е): мера,жнец

• - Акання, яке закріпили на письмі: вада, барада;

• - Нескладовий (у) на місці етимологічних (в) і (л): правда, воук

• - (а), (і) перед групою приголосних: аржаны,імла

• - Твердість(р): мора «море»,рака «річка»

• - Дзекання і цекання, тобто поява африкат(дз*),(ц*) на місці мяких (д*), (т*):дзень, дзіва, ціхи, цень.

• - Відсутність пасивної форми дієприкметників теперішнього часу.

У сучасній білоруській мові виділяють два основних діалекти:

1.Північно-східний, який об’єднує полоцьку і вітебсько-могилівську групи говорів, що тягнуться вздовж кордонів з Росіє., Латвією,Литвою.

2.Південно-західний , що охоплює гродненсько-барановицьку і слуцько-мозирську групи говорів, які поширені від кордонів Польщі та Литви .

32. Основні риси та історія розвитку польської мови.

Польська літературна мова зароджувалась на основі писемних памяток , найдавніші з яких належать до 13-15ст. До цього часу ділові та інші папери та інші папери писали лише латинською мовою. Активізація мовного й культурного розвитку Польщі спостерігається наприкінці 14 ст. з формуванням Польської держави. Просвітником національного відродження поляків був заснований 1364р. Яггеллонський університету у тодішній столиці Польщі м. Краків. Почали зявлятись оригінальні ділові та інші папери польською мовою, літературна форма якої досягла найвищого розвитку в 16 ст., коли після Люблінської унії 1569р. Польща і колишнє Велике князівство Литовське обєднання в Річ Посполиту. Паралельно з формуванням нової польської літератури почалося становлення сучасного польського мовознавства, про що свідчать розвиток лексикографії .У 1806-1814рр. вийшов у світ 6-томний словник польської мови С. Лінде . У 20ст. значний внесок у розвиток польського і словянського мовознавства зробили історики мови й етимологи Є.Курилович,О.Брюкнер, Г.Лябуда,З.Штібер.Сучасна польська літературна мова сформувалася на основі великопольських і малопольських говорів, а також мазовецьких говорів.Їхніми найважливішими ознаками є:

• - Фіксований динамічний наголос на передостанньому складі

• - Збереження носових голосних

• - Відсутність якісної редукції ненаголошених голосних

• - Відсутність предикативних коротких форм прикметників і дієприкметників

• - Неонімічність творення прикметникових і прислівникових форм ступенів порівняння

• - Наявність особливого типу відмінювання числівників

Польська група охоплює кілька основних груп діалектів:

1.Великопольська група говорів, які поширені навколо Познані в центрі Польщі і частково на північному заході країни.

2.Малопольська група говорів, які охоплюють м.Краків, найбільшу частину території Польщі – від центру країни до західних кордонів України і півночі Словаччини.

3.Мазовецька група говорів, які функціонують у північно-східній частині Польщі з м. Варшава і тягнуться до західних рубежів Білорусі.

4. Сілезька група говорів, які поширені в південно-західній частині Польщі з м. Вроцлав до північних кордонів Чехії і південно-східних рубежів Німеччини.

32. Основні риси та історія розвитку чеської мови.

Основні риси:

Чеська мова (самоназва - četina, česk jazyk) - одна із слов'янських мов, відноситься до групи західнослов'янських мов.

Найбільш близька до словацької мови.

Голосні:

10 основних голосних звуків: короткі і довгі варіанти звуків [a], [e], [i] (на письмі із історико-етимологічних причин зображується двояко: i і y), [o], [u].

Довгота голосних позначається діакритичними знаками і має смислоразлічітельную значення

Наголос силовий фіксований на першому складі. З довготою не пов'язан, що незвично для російського слуху; в результаті може помилково здаватися, що наголос іноді падає в середину або кінець слова.

Характерні складотворної [r] та [l]: vlk "вовк", krtek "кріт", bratr "брат". При проголошенні такого стилю з'являється неясний звук, що нагадує дуже короткий російська [и] (теат [и] р). Існують цілі фрази без єдиного "справжнього" голосного: Strč prst skrz krk "просунь палець крізь горло".

Дифтонги [au], [eu], [ou] (перші два переважно в запозиченнях, останній типовий і для власне чеських слів: doubrava, houknouti, kousati).

Писемність

Чеська мова користується писемністю на латинській основі із численними діакритичними знаками і одним диграфом (який має статус літери) ch. На листі послідовно позначається довгота голосних (штрихи над літерами, а над u або штрих, або гурток - останній у тих випадках, коли звук [u:] утворився з давнього [o]). Літери для шиплячих та м'яких приголосних містять діакритичний знак Гачек (чеш. hček "Гачок"), в більшості випадків виглядає як "пташка" над буквою, а над літерами з вертикальною верхньою частиною (d, t) - як апостроф. Гачек над голосною e означає м'якість попередньої приголосної; зазвичай буква ě відповідає звуку, що стався зі старого загальнослов'янської ятя ( ѣ ). Літери q, w, x використовуються тільки в запозиченнях.

Історія розвитку:

Виникнення мови (9-11 століття)

6 століття: Переселення слов'янських племен на територію сьогоднішньої Чехії.

864-867 - місія Костянтина і Мефодия на Великої Моравії: зрозуміла для народу літературно-церковна мова старословацька - проповіді, релігійна література (переклад Біблії), юридична література.

10 століття: Перші письмові свідчення чеської мови: глосарії в латинських рукописах, чеський вплив на старословацькі тексти (Київські листи). Старословацка мову перестає бути літургійною. З'являється "Chronica Boemorum" на латині, яка залишається літературною мовою до початку 19-го століття. Прага стає політичним, економічним і культурним центром.

11 століття: З'явилися перші тексти чеською мовою, проте окремих пам'яток літератури ще не було.

Старочеська мова (12-15 століття)

з 13 століття: Розвиток літературної чеської з Центральночеський діалекту (Прага). Поява перших пам'ятників літератури.

14-15 століття: Період літературної класики: хроніки (хроніка Далимила), лицарські епіки (Alexandreis), легенди, сатиричні твори, правові тексти, філософські писання (Ян Штітного).

15 століття: Гуситська література (проповіді, трактати: Ян Гус, Петро Хелчіцкі).

1406 рік: Ян Гус випускає у світ "Orthographia Bohemica" і тим самим заводить діакритичні знаки в чеській мові, спрощує граматику.

1468: Перша чеська надрукована книга.

Центральночеська мова (16-18 століття)

У період гуманізму чеська мова стає рівноправною мовою науки, права, історії, проте залишається сильна орієнтація на латинь.

16-17 століття: Розквіт літературної чеської, золотий період, розвиток наукової літератури, хроніки (Гаєк з Либочан).

+1603 Рік: перша систематична граматика чеської мови.

C 1620: поразка чеських військ на Білій Горі - чеська мова в занепаді. Основними мовами стають німецька і латинська. Католицька література - на латині.

Новочеська мова (з поч. 19 століття)

Період характеризується багатонаціональною габсбургською монархією, де офіційна мова - німецька.

Кінець 18-го століття: Зведення Йозефа II в ранг святих. Чеський знову повертається. За основу беруться правила, написані в 16-му столітті.

19 століття: Народне відродження: чеська знову проникає в усі області. Розвивається публіцистика, література, робляться переклади. З'являється інтерес до інших слов'янських мов. Слова з німецького замінюються чеськими еквівалентами.

1809 р .: Перше видання сучасної граматики чеської мови (автор: Добровський - засновник богемістікі).

1835-1839 рр .: Поява в світі чесько-німецького словника (автор: Юнгманн), словникова кодифікація, збагачення словникового запасу.

1848 р .: Чеська мова стає мовою викладання в чеських гімназіях.

1858-1874 рр .: Видано першу чеська енциклопедія (автор: Рігр).

1880 г .: Стромайоровске розпорядження про рівноправність чеської та німецької мови в комунікації з державними організаціями, інститутами та міністерствами.

кінець 19 століття: кодифікація граматики (автор: Гебауер).

Чеська мова в 20-му столітті. Сучасна мова.

1888-1909 р .: Поява найбільшою чеської енциклопедії (автор: Отто)

1918 р .: Розпад Австро-Угорщини, заснування Чехословаччини (мови жителів: чеська, німецька, словацька, угорська, русинська, російська, українська, польська).

1920 р .: Узаконення "чехословацького мови" в якості офіційної.

1926 г .: Заснування празького лінгвістичного клубу.

1939-1945 рр .: Закриття чеських вузів.

Відразу після 1945 року німецька мова втрачає популярність, зростає значення російської мови.

1993 р .: Розпад Чехословаччини, кінець медіальної диглосії (чеський + словацький).

1994 р .: Реформа орфографії.

Тенденції розвитку чеської мови такі, що різні діалекти поступаються стандартизованій чеській мові. З'являються американізми.

37. Основні риси та історія розвитку словацької мови.

Основні риси: Словацька мова (словац. slovenčina) — слов'янська мова, належить до групи західних слов'янських мов. Поширена у Словаччині, а також у Чехії (350 000 / 183 749), Угорщині (110 000 / 17 693), Румунії (18 000 / 17 199), Україні (17 000 / 6 397), Польщі (47 000 / 2 000), Канаді (100 000 / 50 860) та США (1 200 000 / 821 325). Всього кількість осіб словацького походження за кордоном 2001 оцінюється словацькими вченими у 2 016 000. Офіційна мова Словаччини.

В словацькій абетці використовуються латинські букви (великі та малі), деякі з діакритичними знаками.

a á ä b c č d ď dz dž e é f g h ch i í j k l ĺ ľ m n ň o ó ô p q r ŕ s š t ť u ú v w x y ý z ž

Словацьку мову вирізняють з близьких до неї мов такі риси:

• наявність ритмічного закону — у двох або більше складах, що слідують одне за одним, не можуть стояти довгі голосні або дифтонги

• вживання поруч із короткими голосними довгих голосних та дифтонгів ie, ô [uo], iu, ia, що утворюють довгий склад (žena — žien «жінка — жінок», koza — kôz [kuos] «коза — кіз», päť — piaty «п'ять — п'ятий»)

• специфічний словацький звук ä (mäso «м'ясо», pamäť «пам'ять»)

• довгота та короткість складотворчих сонантів r та l: zrno — zŕn «зерно — зерен», slza — sĺz «сльоза — сліз»

• наявність тільки твердого r, навіть перед голосними переднього піднесення: veriť «вірити», repa «буряк»

• наявність двох типів l: м'якого ľ та середнього l (liť «лити», ľudia «люди», але láska «кохання», plot «пліт, паркан»)

• перевага серед приголосних твердих непарних, що не мають м'якого відповідника

• закінчення -m у всіх дієслів теперішнього часу (nesiem, pijem, volám, prosím «несу, п'ю, кличу, прошу»)

• закінчення -ovia називного відмінку множини істот чоловічого роду (synovia, otcovia, druhovia «сини, батьки, друзі»)

Історія: Для словацького історика Любомира Ліптака, народження словацької нації датується 1797 роком, коли світ побачила книга Dissertatio philologico – critica de litteris Slavorum, яку написав Антон Бернолако. Це перша книга, що присвячена словацькій мові. Словацьке вчене товариство, яке було засновано у Трнаві у 1792 році, активно підтримувало цю ініціативу. Товариство не лише систематизувало словацьку мову, але й ідентифікувало словаків як самостійну та автономну націю.

У Словакії представники національної ідеї не були пов'язані з аристократією, вони були з простого народу. Ці люди зустрічали та інтегрували демократичні принципи більш легко та вільно, але саме ці люди й були основною перешкодою у розвитку та становленні як словацької мови, так і словацької культури, скільки словацьке суспільство тог часу було досить різношаровим й сильний розкол між католиками та протестантами послабив цей рух.

Це розшарування приховувало справжню мету, для якої у Словакії використовували мову: чеську мову використовували протестанти та віршотворці; священик та лінгвіст Ян Кооллар та словак Антон Бернолак й католики - усі вони спиралися на діалект західної Словакії.

Ліптак: "Прийнята словацька мова, заснована Антоном Бернолаком, стала рівноцінна визнанню самобутності словаків у родині слов'янських народів".

У протестантів відданість чеській мові можна пояснити, окрім усього іншого, сентиментальними причинами, оскільки протестантські священики дуже сильно були прив'язані до так званої бібліктини (biblictina), варіанту чеської мови, яка використовувалася під час літургій; для них ця мова символізувала тісний зв'язок з Чехією та чехословацьку концепцію захисту від мадярів. Цю мову також використовувала Церква, яку переслідували гоніння більше трьох століть, у цьому випадку мова стала характерною ознакою меншості.

Для Колара чехи та словаки були однією нацією у рамках слов'янської сім'ї. Й для багатьох чехів, наприклад Йосефа Добровського (Josef Dobrovský), "батька" чеського національного відродження, словаки були частиною чеської нації.

У багатьох прихильників словацького розвитку можна було прослідкувати тенденції до "чехословацького" об'єднання. Колар сам перейявся ідеями Герлера та був зачарований словацьким народом, разом з П.Й. Шафариком (Pavol Jozef Šafárik), "апостолом словацької незалежності" - як про нього казав Антуан Маре - й провідником лінгвістичної та літературної єдності чехів та словаків, схилявся до так званого компромісу - створити літературну "чехословацьку мову", виходячи з принципів чеської та словацької мов, але ця ідея була неприйнятна для двох сторін.

У 1830 році словаки змушені були подивитися в очі національному підйому угорців, угорська мова почала самостверджуватися, що стало своєрідною реакцією на спроби угорської германізації в адміністративному, юридичному та релігійному плані.

Ліцей Братислави був осередком культурного життя протестантів, саме у цих стінах зародився реактивний рух у відповідь на мадьяризацію. Починаючи з 1803 року тут пропонували вивчення чехословацької мови та літератури, а самі студенти ліцею 1 1829 році заснували Чехословацьке товариство. Саме зародження національного відродження набирало оберти: тепер у ньому приймали участь не лише такі словаки як Коллар, або ще три важливі фігури словацької політики сорокових років дев'ятнадцятого століття: Міхаіл Мірослав Годжа (Michal Miloslav Hodža), Йозеф Мілослав Губан (Jozef Miloslav Hurban) та Людовіт Вячеслав Штюр (Ludovít Štúr), - також у русі прйимали участь чехи, як наприклад Франтішек Палацкій (František Palacký). Штюр - це один з ключових персонажів сучасної історії Словакії: філософ, історик, лінгвіст, письменник, публіцист, педагог, дипломат, але перш за все, як про нього казав Любоомир Ліптак, "політичний розум". Його ідеологічний арсенал також відображав його епоху й там віднайшли своє відображення погляди Руссо та Гегеля. Його інтерпретація гегельянського історичного розвитку привела його до висновків, що у славістиці лежить історичне майбутнє.

У 1842 Штюр та його друзі звернулися з проханням до Меттерніха, вимагаючи від нього захисту від мадьяризації, але все це виявилося марним. Він також розумів, що словацька єдність має брати свій початок з лінгвістичної єдності. Для формування літературної мови обрали центрально словацький діалект. Штюр та його друзі взялися за роботу, товариство Татрін, Словенські народні новини та альманах Нітра стали основними векторами у цій новій мові.

Для Штюра ця лінгвістична битка перетворилася у битву політичну, адже тепер словаки мали свого роду трибуну, що дозволяла їм само висловитися. Створювати словацьку мову стало набагато легше через відсутність престижної історії, брак міського населення та слабкості еліти з дворянських та буржуазних родин.

Людовіт Штюр об'єднався зі своїми друзями у Сент-Ніколас у Ліптов, де він проголосив та оголосив 11 травня 1848 року найвизначніший текст словацької епохи: "Вимоги словацької нації". Цей текст, де виголошують чотири основні вимоги, можна вважати першою глобальною політичною програмою. Словаки вимагали повного національного визнання на фоні мадьяризації. Угорці негативно відреагували на те, що вони вважали провокацією та випустили наказ про арешт Штюра, Гурбана та Годжа, що втекли у Чехію. Незважаючи на залякування з боку угорців, рух продовжувався й 19 травня у Мияві Комітет оголосив про відокремлення Словакії - від Угорщини - й вступив у відкриту боротьбу проти збройних сил Угорщини.

Представники національної Ради у березні 1849 року звернулися до молодого Франсуа-Жозефа з проханням сформувати автономні словацькі землі, де б діяли відповідні інстанції й які б підпорядковувалися безпосередньо Відню. Але це клопотання так і залишилося на папері.

В кінці кінців, коли угорські революціонери у липні 1849 року дійшли до погодження важливих прав національних меншин , царські сили практично виснажилися.

Починаючи з 1849 року словаки змушені були підкоритися тому самому режиму диктатури, що й Угорщина. Й лише після 1859 року певна форма конституціоналізму відкрила двері до нової ери. Стали підійматися голоси, аби вимагати автономії Словаччини: Штефан Марко Дакснер (Štefan Marko Daxner) відмовлявся, у своїй брошурі під назвою Голос Словаччини, та звертався до представників словацької політики з тезисом про політичну єдність угорців та закликав їх до визнання словацької єдності; у відповідь 6 та 7 липня оголосили Меморандум словацької нації, в основі якого лежало політичне та територіальне визнання словацького народу.

Перші інститутитути, протестантські словацькі ліцей було відкрито у Ревуці у 1862 році, у Мартині у 1867 році, та у Клаштор під Жниєвом у 1869. Але визначним елементом стало товариство Матика словацька, яку у 1863 році відзначало тисячоліття з дня прибуття Кирила та Мефодія у Велику Моравію. Це товариство своїми патріотичними, культурологічними та науковими діями, своїми публікаціями стало провідником у словацькому питанні. На жаль ці культурні надбання не супроводжувалися політичними успіхами.

Розрізняють дві основні течії: одні боролися за автономію та згрупувалися навколо видавництва Pešt’budínské vedomosti, яке пізніше стали називати Národni Noviny, вони сформували Національну словацьку партію, що виступала за русифікацію; інші ж виступали за об'єднання з Будапештом.

Прихильники меморандуму у своїй більшості були словаки, переломним моментом став 1874-1875 рік.

Створення словацької мови стало вирішальним елементом у формуванні словацької нації замість австро-угорської імперії, саме з моменту заснування Чехословацької республіки у 1919 році словацька мова почала розвиватися та ствердилася як самостійна. Остаточно ситуація вирішилася 1 січня 1993 року, з розпадом Чехословацької республіки на дві незалежні країни, коли словацька мова та словацька нація виділилися на фоні інших націй та єдностей. Але один з результатів розпаду Чехословакії був досить неочікуваним: навіть якщо чеська мова та словацька мова розглядалися як дві різні мови, то між націями розвинуте неймовірне взаємне розумння, яке по мірі розвитку чеської мови та словацької мови має тенденцію зникати. Цілком ймовірно, що через декілька десятиріч новому поколінню чехів та словаків буде дуже важко спілкуватися між собою.

Використання словацької мови у Словаччині у вищому ступені є політичним питанням.

Словацька мова є невід'ємним елементом формування словацької нації. Адже словацька мова довгий час розглядалася як інструмент політичної боротьби угорською монархією та установленням словацької ідентичності на фоні чеського сусіда, тому мовне питання до сьогоднішнього дня дуже актуальне у Словаччині.