• Синтаксична єдність і абзац

Синтаксична єдність і її будова

Мета будь-якого мовлення – це створення тексту, більшо­го чи меншого за обсягом, залежно від потреби. Текст, зви­чайно, складається з окремих речень. Але щоб повно вислови­ти якусь думку, якесь конкретне повідомлення, одного речен­ня, як правило, замало. Думка чи повідомлення найчастіше висловлюються кількома реченнями, об'єднаними між собою спільним змістом і будовою.

Група з двох або більше граматично самостійних речень, пов'язаних між собою спільним змістом та будовою, що висловлює якесь одне розгорнуте повідомлення, називаєть­ся синтаксичною (надфразовою) єдністю.

Кожна синтаксична єдність – ніби мініатюрний твір. Вона будується за моделлю: зачин - розгортання думки чи повідом­лення -» кінцівка.

У зачині висловлюється думка чи повідомлення в найзагальнішому вигляді. Це опорне речення, яке становить осно­ву для подальшого викладу і є найбільш самостійним. Хоч не завжди: іноді воно без наступних речень може бути незрозумілим. А часом суть зачину викладається лише в якійсь частині першого речення або й у двох реченнях, як, наприк­лад, в уривку з «Повчання» Володимира Мономаха: Що таке людина, як подумаєш про це? Велика розумом людина, та не може осягнути вона всіх чудес землі. Дивіться, як усе мудро влаштовано в світі: як небо влаштоване, або як сонце, або як місяць, або як зірки, і тьма, і світло, і земля як на водах покладена. Господи, завдяки волі твоїй! А звірі, а птиці різні, а риби всілякі! І цьому диву подивуємося, як створено людину і які різні та багатоликі людські обличчя; якби і всіх людей зібрати, то кожен має свій вид і образ обличчя. І тому подивуємося, як птиці небесні із раю-вирію летять, і перш за все до на­шого дому, але не поселяються в одній країні, а сильні й слабі розлітаються по всіх землях, щоб наповнилися щебетом ліси й поля. Все це дано людям на користь, на їжу і на радість їм. Тут у перших двох реченнях (власне, у виразі та не може вона осягнути всіх чудес землі) висловлено основну думку (думку про багатство, різноманітність і досконалість світу) в її найзагальнішому вираженні з тим, щоб далі розвивати, конкретизувати її. Правильно визначений зачин допомагає чита­чеві повніше, глибше проникнути в суть подальших авторських міркувань чи замальовок, зорієнтуватися в змісті всієї розповіді.

У наступній частині – розгортанні – в одному або кількох реченнях розвивається чи пояснюється думка або опи­сується подія, названа в зачині. Розгортання може по-різному стосуватися зачину, між ними можуть бути різні смислові зв'язки.

Інформація, висловлена в зачині, у розгортанні може доповнюватися, розширюватися, деталізуватися. Наприклад, у статті «Мовлення внутрішнє» з енциклопедії «Українська мо­ва» у першому реченні дається визначення поняття, а в подальших – це визначення конкретизується, уточнюється, роз­вивається: Мовлення внутрішнє – використання у процесах ро­зумової діяльності психічних відображень мовних знаків – слів і речень – без вимовляння їх уголос і без писемної фіксації. Вну­трішнє мовлення супроводжується прихованою артикуляцією мовних звуків, яка піддається інструментальній реєстрації. Внутрішнє мовлення як думання з опорою на образи мовних знаків відмежовують від пригадування повної форми якогось суцільно­го усного чи писемного тексту. Внутрішнє мовлення у процесі думання відрізняється від зовнішнього мовлення стислістю, уривчастістю, значним смисловим навантаженням окремих слів, можливістю заміни конкретних образів певних слів і словоспо­лучень схематичними уявленнями про них чи про їхні функції у структурі думки. У зачині виділено основну ознаку розглядуваного психічного явища: внутрішнє мовлення – це мовчазне вимовляння слів у процесі думання. У наступному реченні це визначення конкретизується, доповнюється: вну­трішнє мовлення, хоч воно й мовчазне, проте відбувається з участю мовних органів (точніше – з участю ділянок мозку, відповідальних за роботу органів мовлення). У третьому ре­ченні застерігається від сплутування цього явища з механіч­ним пригадуванням завченого суцільного тексту. В останньому реченні розкривається характер і засоби внутрішнього мовлення.

Розгортання може являти собою пояснення, коментар чи тлумачення того, про що було сказано в зачині. Розглянемо, наприклад, будову такого уривка: Мовно-культурний розвиток України відбувається викривлено, однобічно. Тут забезпечено право на вільний мовно-культурний розвиток національних мен­шин, зокрема чисельно найбільшої російської, але не забезпечено другої, необхідної для державної стабільності, вимоги лояль­ності російської національної меншини до державної мови і культури (Л. Масенко). Тут у зачині висловлено думку про ненормальний мовно-культурний розвиток України. І це твердження залишилося б незрозумілим, голослівним, якби не було пояс­нення, даного в наступному реченні.

У розгортанні може аргументуватися, обґрунтовуватися, підтверджуватися судження, висловлене в зачині. Наприклад, в уривку Значення Харкова в історії української культури, мови, духовності в цілому загальновідоме. Нагадаю, що з цим містом пов 'язана творча діяльність великого українського філософа по­ета Григорія Сковороди, який старокнижну літературну тра­дицію доповнив зверненням до живого мовлення, а також: твор­чість фундатора української художньої прози на живомовній основі Григорія Квітки-Основ'яненка і видатного мовознавця-славіста Олександра Потебні, що так по-синівському опікував­ся долею рідної мови. З ближчого до нас часу не можна обійти ренесансу української культури в 1920-і роки, де Харків як сто­личне місто відігравав провідну роль в утвердженні функціону­вання української мови (В. Калашник) у зачині висловлюється

Бо наша мова – це ми, українці, – добрий, чесний, працьо­витий народ, що тисячоліттями живе на берегах Дніпра і Дні­стра, там, де була колиска індоєвропейських народів, де сформувався тип білої людини.

Бо наша мова – це наша пісня, а народ, котрий має таку пісню, не здатний чинити неспровоковане зло іншим народам.

Отож, не лише клянімося в любові до рідної мови, не лише плачмо над її долею, а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюй­мось у її походження й історію, поширюймо, пропагуймо її (В. Іванишин, Я. Радевич-Вінницький) основна думка – невмирущість України та її народу, висловлена в зачині, далі це положення розвивається, конкретизується низкою рівноправ­них щодо змісту висловів.

При послідовній залежності кожне наступне повідомлення доповнює, розвиває попереднє, випливає з попереднього. Наприклад, в уривку Націоналізм – це антитеза, протидія шовінізмові. Яка його перша ознака ? Це – гуманізм, людяна основа. Він рятує, утверджує духовність і самобутність народу і коленої особи. Чи ж не тим рятує націоналізм людство від безбарвної одноманітності? Шовінізм же навпаки – самобутність народу знищує, уодноманітнює людей, гнітить яскра­ву національну індивідуальність.

То може, націоналізм – це інстинкт духовного самозахисту народу? Він не принижує, не нівечить, не пригнічує жодної іншої нації. Він спрямований на захист свого народу, його розквіт (С. Плачинда) кожне наступне речення розгортає, доповнює, конкретизує думку, висловлену в попередньому. Наступ­не речення без попереднього стає незрозумілим.

У чистому вигляді ці два способи побудови розгортання трапляються рідко. Найчастіше вони суміщуються, як, наприклад, у синтаксичній єдності Стоїш посеред городу, задумався. І вже стоїш не просто серед городньої зелені, а у вирі таємниць, що оточують тебе своїми стеблами, листям, чутливими вуси­ками, гудинням, цвітом, розмаїтими запахами. І коли підносиш ногу, щоб вийти з городу, то пильно дивишся вниз, щоб не на­ступити на живу рослину (Є. Гуцало), де перше й друге речен­ня пов'язані сурядним зв'язком, третє – виражає послідовність дії.

У кінцівці робиться підсумок усього сказаного. Але кінцівка не обов'язкова. Зокрема, її не буває тоді, коли певна синтаксична єдність входить до якоїсь більшої синтаксичної цілісності.

Наприклад, у синтаксичній єдності Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визна­ються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і сво­боди людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов 'язком держави (Конституція України) перше речення становить зачин; друге і третє – конкретизують початкове положення, між ними сурядна залежність; у четвертому, яке тісно пов'язане з першим, – підсумовується сказане в попередніх реченнях синтаксичної єдності.

Засоби зв’язку між частинами синтаксичної єдності

Речення, що входять до синтаксичної єдності, об'єдну­ються спільною темою і спільним предметом думки чи повідомлення. Послідовність розташування окремих речень, тобто логіка викладу, зумовлюється насамперед часовою, причиново-наслідковою послідовністю реальних чи уявних подій, послідовністю сприймання фактів, послідовністю суджень, у яких спочатку мають іти часткові судження, а потім – умовивід, тощо.

Наприклад, в уривку Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, ступінь нашої свідомості. Це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування. Мова – душа нашої національ­ності, її святощі, її скарб. І поки живе мова – житиме й на­род як національність (І. Огієнко) речення об'єднує в одну цілість спільна тема – роль мови в житті нації, спільний пред­мет розгляду – мова. Останнє речення пов'язане з попередні­ми ще і як висновок з усього досі сказаного.

В уривку Нескінченними дерев'яними сходами до Лаври підіймалася юрба богомольців. Попереду йшов ставний, кремезний козак середнього віку, в багатому жупані з кармазину. Обличчя його не вражало красою, але хто хоч раз бачив ці полум 'яні іскристі очі, цей орлиний ніс і розмаяні вуса, той ніколи не міг забути їх. І постать, і хода козака виказували владну силу. Погляд темних очей був такий гострий, що проникав до найпотаємніших куточків серця. При появі запорожця по дворищу пробігло помітне пожвавлення. «Залізняк! Полковник Залізняк» – загомоніли навкруги (М. Старицький) в основу по­слідовності розташування речень покладено послідовність сприймання явищ – від широкої панорами до конкретної деталі в цій панорамі (юрба -постать козака - його обличчя -погляд).

Зв'язок між реченнями в синтаксичній єдності здійсню­ється, крім того, й за допомогою граматичних засобів.

Серед найважливіших граматичних засобів такого зв'язку виступають:

а) займенники він, цей, той, весь, такий, кожний в усіх формах, прислівники тут, там, тоді і под., що вказують на предмети, ознаки, обставини, названі в попередніх реченнях: Нема нічого на світі луччого і Богу милішого, як серце матері до своїх діточок! Скільки б їх у неї не було, чи десятком Бог благословив, чи тільки одним, усі для неї рівні, кожного любить, усіх рівно пестує, за всяким рівно вбивається. Дев 'ять здоровенькі  край неї, потішають її, а одно морщиться, кисне, не-^' дуже: вже вона за ним вбивається, тужить... (Г. Квітка-Основ'яненко);

б) лексичні повтори: Людська вихованість немислима без v   людської вдячності. Якщо людині бракує почуття вдяч­ності, вона холодний, бездушний егоїст (В. Сухомлинський);

в) синоніми й синонімічні вислови: У селі багнюка наче сказилась: що ти з неї одну ногу витягнеш, то вона до другої присмокчеться, випускати не хоче. Що ти калюжу обминеш, то попереду розлийморе чекає; берегів не видно,  і дна не вгадаєш. То Юрко догадався ліщину з ліси витягнути, міряв оті баюри, щоб по шию не шубовснути... (Є. Гуцало);

г) різні сполучні засоби, як, наприклад, слова й вислови і, та, та й, але, однак, проте, і все ж, і тому, і ось, і водночас, і навіть, тоді, зрештою, крім того, наприк­лад, зокрема, ось чому, адже, до того ж, більше того, таким чином, отже, тобто, по-перше, по-друге, з од­ного боку, з іншого боку, як уже говорилося, як було сказано, словом, коротше кажучи, річ у тім що, йдеться про те щоб, досить сказати що тощо, які ставляться на початку наступних речень: Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть люди як слід, тоді з вас буде громада шановна. І вже на таку громаду ніхто своєї лапи не положить (П. Куліш);

г) однакові видові та часові форми дієслів-присудків: Коли лежиш в полі лицем до неба, вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне. Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні, просіяні звуки. Ниви шумлять навколо і заважають... (М. Коцюбинський);

д) неповні, усічені речення, пропущені члени яких встановлюються з попередніх речень (такі речення поза текстом незрозумілі): Я почав розказувати йому те, що мимохідь поклалося мені на думку. Про Слона, який раптом утратив спокій. Про джунглі, по яких ходив він наче сам не свій, і про те, що ніхто не зміг знайти ліку на його журу. Про те, що сонце вже було в його очах не оранжеве, а фіолетове, що зелене виблідло і листя пожовтіло, хоч у джунглях ніколи не буває жовтого листя (Вал. Шевчук);

є) єдність місця й часу: Недалеко од Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в'ється гадюкою між крутими горами, між зелени­ми терасами; од яру на всі боки розбіглись, наче гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади... (І. Нечуй-Левицький).

Правильне розташування й поєднання речень у синтак­сичній єдності увиразнює думку, робить її чіткішою, дохідли­вішою, зрозумілішою.

Абзац

Абзац позначає набагато довшу паузу, ніж вона звичайно буває між двома реченнями, що стоять поряд. На письмі абзац позначається відступом вправо в новому рядку тексту.

Поділ тексту на абзаци полегшує його сприйняття, дає змогу виділити в ньому суттєві моменти і, зрештою, надає йому певного забарвлення. Зокрема, текст, поділений на дрібніші абзаци, справляє в основному враження швидшої й напруженішої дії, ніж текст, поданий великими абзацами. І навпаки, коли автор хоче передати щось повільне й гнітюче, він і абзаци робить важкими.

Абзац не слід ототожнювати із синтаксичною єдністю. Одна синтаксична єдність може охоплювати два або й три аб­заци, і навпаки, в абзаці може бути дві або більше синтаксич­них єдностей.

1 все-таки певна залежність між поділом тексту на абзаци і поділом на синтаксичні єдності існує: чим точніше обидва поділи накладаються один на одного, тим гармонійніше звучить увесь текст.