• Внесення

Поняття про внесення

Внесення (слова, синтаксично не пов'язані з членами ре­чення) – це повнозначні слова в реченні, які не відповідають на питання в ньому і слугують для уточнення його змісту та вираження комунікативних і модальних відношень.

Наприклад, у реченні Мені вже, вірите, набридли мандри по чужих краях (М. Руденко) члени речення такі: підмет – (хто ? що?) мандри; присудок – (що зробили?) набридли; означення – (я к і  м а н д р и?) по чужих краях; додаток – (кому набридли?) мені; обставина часу – (коли набридли?) вже. До слова ж вірите ніякого питання поставити не можна. Воно вжите для того, щоб підкреслити достовірність інформації. Це внесення.

У реченні Я не спатиму, люба, до світу, буду думати й буду писать (І. Вирган) підмет – я, однорідні присудки – не спатиму, буду думати, буду писать, обставина часу – до світу. Слово люба на жодне питання в реченні не відповідає – воно лише називає особу, до якої звернена мова. Це також внесення.

До внесень належать звертання, вставні слова й речення, вставлені слова й речення, слова-речення та вигуки.

Внесення в реченні виділяються з обох боків комами, рідше – тире. Вставлені слова й речення можуть також братися в дужки.

Звертання

Звертання – це слово або словосполучення в реченні, що називає особу, іноді – предмет, до яких звернена мова.

Наприклад, у реченні Сій, сіваче, в людські груди правди вічної зерно (П. Грабовський) слово сіваче вказує особу, до якої звернена мова.

У функції звертання виступає іменник у кличному від­мінку (вживання в цій функції називного відмінка не відпо­відає нормам української мови). Звертання може виражатися як одним словом (непоширене), так і групою слів (поширене): Ой бандуро, рідна сестро, золотії струни! Вложи в неї моє сер­це, високії думи (П. Куліш). Тобі, земле моя рідна і велика, матінко велична, мої всі поривання (О. Ольжич).

У звертання можуть входити особові займенники ти, ви: Ви, співці славетні наші, ви, красо всього народу! Ви нам честь відрятували, вам ми винні надгороду. Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!(З тв. Лесі Українки). Іноді звертання виражається лише одним особовим займенником: Слухай, ти! Що ти там отому дурневі плещеш ? Гей! ти! – гукнув голова. – Відчини! Чув? Чіпко! (З тв. Панаса Мирного). Такі звертання надають усьому текстові пестливого або, на­впаки, зневажливого забарвлення, залежно від усієї тональ­ності висловлювання.

У діловому стилі при звертанні до осіб вживають означен­ня шановний, вельмишановний, високошановний, високоповажний, високоповажний. У приватному листуванні використову­ють означення дорогий, люб'язний, любий, коханий, милий, рід­ний тощо. Наприклад: Високоповажний Іване Семеновичу! Сер­дечне спасибі Вам за поздоровлення з святками. Дорогий друже! Довго чекав ти мого листа і, як тепер бачу, не даремне споді­вався хоч через мене дихнути родинним теплом (3 тв. М. Ко­цюбинського).

Розрізняють власне звертання і риторичне звертання.

Власне звертання називає конкретну особу чи Осіб, увагу яких привертає мовець до свого висловлювання: Л тепер скажи мені, Оверку, за що ти воюєш: за славу, за віру, за гроші чи все-таки за Вітчизну-Україну-Неньку? (В. Кожелянко). Таке звертання вимагає певної реакції названої ним особи на сказане.

Риторичне звертання не розраховане на безпосе­редню реакцію тих, кому воно адресоване. Воно стосується відсутніх осіб, тварин або неживих предметів: Бідна волошко, чому ти у житі, а не на клумбі волієш рости? (М. Рильський). Не вам, в мережаній лівреї донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать (Т. Шевченко). Таке звертання виконує не комунікативну, а стилістичну роль.

Звертання в реченні, крім називання того, до кого зверне­на мова:

а) при дієслові в другій особі виконує функцію, подібну до функції підмета (вказує на носія дії, стану, ознаки): Мужай, прекрасна наша мово, серед прекрасних братніх  мов... (М. Рильський). Куди ж мене зовеш, брунатна бджілко ? (В. Стус);

б) при особових займенниках ти, ви, ми, зворотному себе та співвідносних із ними присвійних займенниках твій, ваш, наш, свій виконує роль, близьку до уточнення: І, може, в тихій твоїй хаті я буду знову розмовляти з тобою, друже мій (Т. Шевченко). Чи не продали б ви чоловіче, тої ялинки, що росте в вашім садочку? (М. Коцюбинський). Зачерпнімо, любі друзі, ми води одним відерцем! (П. Тичина);

в) у ролі риторичного звертання своїм значенням може наближатися до вигука: Ох, Боже мій милий/ Серця свого вколупав би я та дав своїм діткам (П. Куліш);

г) непоширене, вимовлене з особливою інтонацією, набуває певного комунікативного значення – запрошення, прохання, спонукання, попередження, застереження, докору тощо (так зване вокативне речення): Лушня постояв-постояв та знову підійшов під вікно. – Чіпко!Чіпко! – Чіпка лежить на полу, мовчить (Панас Мирний). – Марто! – загрозливо озвався з порога Варчук.: дівчина злякано метнулась убік (М. Стельмах).

У вимові перед звертанням паузи звичайно немає, пауза, як правило, робиться після нього. На письмі звертання обо­в'язково виділяється з обох боків комами: Зеленійте, доли і лужечки, і, орли, здіймайтесь ув імлі, розливайтесь, круті бере-лсечки, по вкраїнській молодій землі!(А. Малишко).

На початку речення, залежно від інтонації, звертання може виділятися також знаком оклику – тоді наступне слово пи­шеться з великої букви: Україно! Яка ж бо гарна ти/(М. На-гнибіда).

У групі звертання можуть бути однорідні члени, відокрем­лені означення тощо. Тоді всередині такого поширеного звер­тання ставляться розділові знаки відповідно до загальних пра­вил: Будь славен, мир, поля, і ріки, і цвіт ранкової зорі/ (В. Со-сюра). Ой ти, дівчино, з горіха зерня, чом твоє серденько – колюче терня?(І. Франко).

Вигуки від звертання відділяються комами: Гей, Орфею, небораче!Де ти змандрував від нас? (Леся Українка).

Але не відокремлюються комами (і паузами також) слова о, ой, якщо вони виступають у ролі підсилювальної частки: Ой Дніпре, мій Дніпре, широкий та дужий, багато ти, батьку, у море носив козацької крові (Т. Шевченко). О слово рідне! Ти стоїш на чаті предковічних пам 'яток святині (П. Куліш).

Звертання відповідає на питання х т о? щ о? і може грама­тично (за родом, числом) пов'язуватися з присудком у реченні. Тому, щоб не сплутати його з членами речення, зокрема з підметом, слід мати на увазі таке:

а)  іменник у кличному відмінку – це завжди звертання: Зоре моя вечірняя, зійди над горою, поговорим тихесенько в неволі з тобою (Т. Шевченко);

б) іменник, якого стосується дієслово в другій особі, – це звертання (підметом при такому дієслові можуть бути лише займенники другої особи ти, ви): О, спинися, прекрасна ранкова ця мить, – дай напитись твого життєдайного трунку (Г. Донець);

в) звертання не замінюється займенниками він, вона, воно, вони; при ньому стоїть або можна поставити займенники другої особи ти, ви, твій, ваш у будь-якому відмінку (ці займенники до звертання не входять): Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку (В. Стус).

Вставні слова і речення

Вставні слова і речення виражають особисте ставлення мов­ця до свого висловлювання.

Вставні слова й речення не несуть нової інформації, вони лише певним чином оцінюють, уточнюють основне повідомлення і, отже, надають мовленню більшої природності, роб­лять його емоційно й інтонаційно насиченим. У реченні вставні слова й речення:

а) виражають упевненість або невпевненість у тому, що  повідомляється: безумовно, безперечно, справді, певна річ, ясна річ, правду кажучи, щоправда, мабуть, може, а може, певно, очевидно, либонь, здається, сподіваюся тощо;

б) вказують на джерело повідомлення: кажуть, як кажуть, мовляв, чую, бачу, по-моєму, на мою думку, на думку такого-то, за вченням таким-то тощо;

в)  виражають задоволення чи незадоволення мовця: на щастя, на диво, на радість, слава Богу, нарешті, нівроку,  на жаль, на сором, як на зло, як на гріх, соромно казати, чого доброго тощо;

г) привертають увагу співрозмовника: чуєте, бачиш, бач, знаєш, уявляєш, уяви собі, майте на увазі, зверніть увагу, даруйте на слові, між нами кажучи, вірите, слово честі   тощо;

г) вказують на зв язок між думками: по-перше, по-друге, з одного боку, з іншого боку, до речі, між іншим, крім того, навпаки, отже, значить, наприклад, зокрема, взагалі, одне слово, коротко кажучи, зрештою тощо.

Вставні слова й речення стосуються переважно змісту всьо­го речення. Тоді їх ставлять десь на початку речення і обов'яз­ково перед групою присудка: На превеликий жаль, у мене нема знайомих в Кишиневі (М. Коцюбинський). Якщо ж вони сто­суються окремих членів речення, то їх ставлять біля цих чле­нів: Вершники, здавалось, зрослися з підібраними грудастими кіньми (М. Стельмах). На кормі – руль, перед рульовим місцем –^ підойма управління, – адже човен був, певна річ, моторний (Ю- Смолич). Десь надсадно, як на заріз, ревіло теля, очевидно, загубивши матку (Григорій Тютюнник).

Вставні слова й речення в усній мові не завжди виділя­ються паузами, але на письмі обов'язково відокремлюються з обох боків комами, зрідка – тире: Не можна, кажуть, людині помолодшати, а подобрішати завжди можна (О. Гончар). Го­лос його був не рокований, а, навпаки, бадьорий та глузливий (Ю. Яновський).

Щоб правильно виділити їх, слід орієнтуватися як на їхнє значення, так і на деякі інші ознаки.

Лише вставними бувають слова мабуть, по-перше, по-дру­ге, щоправда, крім того, а втім'. А за дверима така ніч і, ма­буть, зоряна (А. Головко). І був той хліб як великодня паска. Щоправда, хрумтів на зубах пісок, але на нього не зважали (Ю. Мушкетик). І, навпаки, ніколи не бувають вставними і, отже, не виділяються комами слова навіть, майже, приблизно, принаймні, все-таки, адже, мовби, немовбито, неначе, нібито: Вітер, здавалось, дужчав, принаймні очерет шумів так, що заг­лушив навіть думки (М. Коцюбинський).

Якщо в простому реченні, крім синтаксичного центра, є ще присудок (здається, кажуть, сподіваюся, пробачте, ніде правди діти, так би мовити, видно тощо) або підмет і прису­док (я знаю, я певен, ясна річ), то таке речення, безперечно, вставне і його треба виділяти: Там, кажуть, з гір усю країну видно (Леся Українка). У кожному ділі є свої майстри і своє, так би мовити, натхнення (О. Гончар).

Без вагань слід виділяти вислови, у яких є дієприслівники кажучи, мовлячи (правду кажучи, між нами кажучи, власне ка­жучи) або їх можна підставити в речення (напевно, взагалі, до речі, між іншим, одним словом тощо): Він, правду мовлячи, не почував ніякої охоти вчитися гри на фортеп 'які (І. Франко).

Якщо слово в реченні відповідає на якесь питання – то воно не вставне і виділяти його комами не треба; якщо ж не відповідає – то воно, можливо, вставне. При цьому слід мати на увазі, що тільки вставні слова можна замінити такими без­сумнівно вставними словами й реченнями, як звісна річ, ма­буть, я впевнений, як мені здається, скажімо, я думаю, я гадаю, це правда. Наприклад, речення Поїдемо, певно, човном (М. Коцюбинський) можна висловити й так: Поїдемо, мабуть, човном. Але цього не можна зробити з реченням Роби ревно й ходи певно (Нар. творчість). Тут слово певно не замінюється словом мабуть, отже, воно не вставне. Порівняйте також ре­чення На щастя, літак ішов по курсу майже на схід (М. Шумило). Відчиняли люди широко ворота, поливали на щастя дорогу, щоб завжди таким багатим був двір (1. Цюпа). В ос­танньому реченні до слів на щастя можна поставити питан­ня з якою метою? У попередньому ж – до таких самих слів жодного питання поставити не можна; якщо в ньому замість цих слів ужити якесь інше вставне слово, його основ­ний зміст суттєво не зміниться.

Прислівник нарешті може бути членом речення і встав­ним словом. Якщо в реченні це слово відповідає на питання коли?, то воно є обставиною часу і на письмі комами не ви­діляється: Матроси знов узялися за лопати. Під першим шаром спочатку пішла солонцювата жирна глина з різким запахом на­фти і нарешті вугільний шар (3. Тулуб). В інших випадках воно є вставним словом і виділяється комами: Нарешті, далеко праворуч, як легкі рожеві птахи, злетіли в повітря три ракети (М. Ткач).

Дієслово здається може виступати:

а) дієсловом-зв'язкою в складеному іменному присудку: Біліло небо, білястим здавалося тонко вібруюче повітря  (О. Гончар);

б) головним реченням у складнопідрядному, якщо до нього приєднується підрядне за допомогою сполучника підрядності що: Здавалось, що літаки ідуть зовсім  беззвучно... (О. Гончар); таке речення можна перерос бити на складне безсполучникове: Здавалось: літаки ідуть зовсім беззвучно... (тоді після нього чується вичікувальна пауза);

в) вставним словом, якщо після нього немає сполучника що і не чується вичікувальна пауза: Здавалось, літаки ідуть зовсім беззвучно; ще виразніше відчувається його вставне значення, якщо воно стоїть безпосе­редньо перед присудком: Літаки, здавалось, ідуть зовсім беззвучно...

Слова проте, однак, якщо вони стоять у середині простого речення, виступають як вставні слова і, отже, виділяються з обох боків комами: Хата допотопна, вікна покосились, а віконниці, проте, новісінькі, голубі (О. Гончар). Але на початку простого речення вони не виокремлюються: Як не гуляла війна по висоті, проте не все ще спалила (О. Гончар)

Якщо сполучник а відноситься до вставного слова (а власне, а втім, а може), то комою від нього він не відділяється: А втім, хто його знає – ніхто не віда, як хто обіда (Панас Мирний).

Вставні слова не виділяються комами, якщо вони стосу­ються відокремлених членів (у такому разі вони відокремлюються разом із цими членами): Ви забуваєте другу любов поетів, наприклад любов Дайте до Беатріче, а я власне таку мала на думці (Леся Українка).

Вставлені слова і речення

Вставлені слова і речення суттєво відрізняються від встав­них слів і речень як своїм значенням, так і своєю інтонацією в усній мові, а також уживанням при них розділових знаків на письмі.

Вставлені слова і речення вносять додаткову інформацію в речення, не будучи граматично пов'язані з ним. Найчастіше вони являють собою пояснення, доповнення, уточнення до основного повідомлення, як, наприклад, у реченнях Шлях роз­тинає село навпіл і попід старезними в три обхвати вербами (в їхніх дуплах, що починалися від землі, ховалися в негоду зако­хані) пнеться на Беєву гору (Григір Тютюнник). 1475року Кафа (Феодосія) впала під ударом турків і татар (Остап Вишня). Іноді це можуть бути різні асоціативні згадки, принагідні зау­важення, оцінки певних явищ, як у реченнях Скажу я, люди добрі, й вам (до казки приказка годиться хоч і панам): не плюй в колодязь: пригодиться води напиться (Л. Глібов). Далеко-да­леко (те знають хіба що лелеки) розкидала доля киптарики і сіряки (Б. Олійник).

Щодо будови, то вставлені слова й речення надзвичайно Різноманітні. Ними виступають окремі слова: / коли повз мене біжать (крос), коли я дивлюсь на футбол, на легкоатлетів – я Захоплююсь! (Остап Вишня); а часом – відразу кілька речень, навіть пряма мова: Григорій умів слухати, цінував почуте Ти тільки послухай. Цей народ геніальний!») та й сам під на­стрій не проти був розіграти когось, як і його дядьки (Г. Тютюнник).

Як правило, вставлені слова й речення вводяться без сполучників. Але іноді для введення їх у речення використову­ються і сполучники: Це, звичайно, була страшенно наївна філо­софія, бо я тоді знайома була (і то поверхово) тільки з Платоном (М. Хвильовий). Часом вони мають форму підрядних ре­чень: Як дивитися з Максаків (коли льон цвіте за Десною), то синя хмара гойдається у полях (С. Колесник).

Залежно від того, як вставлені слова й речення вимовля­ються, вони виділяються з обох боків комами, тире або дужками, їхня ж інтонація залежить від змісту речення і від волі автора. У кінці вставленого речення може також стояти знак питання або знак оклику.

Якщо вставлене речення вимовляється майже таким самим тоном, як і основне, то воно виділяється з обох боків комами: Коли Сашко думав про матір, а він тепер думав про неї майже постійно, він ніби стояв на гарячому пружному вітрі (В. Дрозд). Такі вставлені речення вводяться переважно за допомогою сполучника а.

Якщо вставлені слова чи речення вимовляються підвище­ним тоном, то вони виділяються з обох боків тире: Климко став навколішки, припав до води – холодна та добра! – тоді вмився і втерся галстуком од матроски (Григір Тютюнник).

Найчастіше вставлені слова й речення вимовляються пони­женим тоном. Тоді вони виділяються дужками, іноді – комами з тире: І мені (та й вам, шановний!) буде жаль (і тужно, і жах­но) розлучатися з сим світом (Б. Олійник). Але ось зі скреготом і брязкотом у двір, – якщо те, що залишилося, можна назвати двором, – заїжджають два бульдозери (О. Довженко).

Якщо такі слова чи речення вставляють у цитований текст, то їх беруть у квадратні дужки: Хоча десь має рацію і Євген Маланюк, коли пише: «Ані Юрій Липа, ані Максим Грива, ані Оксана Лятуринська (пластик, емальєр!), ані з молодих – Олег Ольжич чи Микола Чирський – «уродженими» не були, як і Мосендз [йдеться про письменників «празької школи». – П. I.J. Всі вони пішли в літературу тільки тому, що серед безвихідності – то був, може, єдиний вихід для ведення перерваної війни» (П. Іванишин).

Вставлені слова й речення стоять звичайно в середині речення. Але буває, що їх виносять і за його межі: Був добрий лад – ми бачили – між ними, що варте, як відомо, похвали. (Реченнями премудрими такими хоч путь до пекла або врай стели!) (М.Рильський). У такому разі крапку в кінці речення слід ставити не після закриваючої дужки, а перед нею: Що таке епоха Реформації? (Боже мій, знову підготовча група.) Це перш за все, як говорить та ж таки елементарна політграмота, – перший удар по католицизму (М. Хвильовий). Так само в ремарках у драматичних творах: Іван (прокинувся). Хто це по хаті ходить? (Засвічує свічку.) Це ти, Микито?(М. Кропивницький).