• Оформлення простих речень

Порядок слів у реченні

Порядок слів у реченні вільний, тобто члени речення мають свого постійного, фіксованого місця. Але один порядок слів ми сприймаємо як звичайний, природний, інший – незвичайний.

Природний порядок слів називається прямим, інший непрямим, або інверсією.

Наприклад, у реченні Пресвятеє сонце принесло радість землю – прямий порядок слів. А в реченні Сонце пресвятеє землю радість принесло (Т. Шевченко) – інверсія.

При прямому порядку слів у реченні, як правило:

а)  першим стоїть підмет, другим – присудок: Погідне блакитне небо дихало на землю теплом (М. Коцюбинський);

б) прямий додаток стоїть після присудка: Я ніколи не шукав свого щастя під чужими небесами (М. Івасюк);

в) узгоджене означення стоїть перед означуваним словом: вставала тоді в дитячій уяві слава бойових козацьких походів, оживали грізні січі, що колись точилися на цій землі (І. Цюпа);

г) неузгоджене означення стоїть після означуваного слова: Тимко топтався попереду і ніяк не міг знайти клямку від дверей (Григорій Тютюнник);

г) обставини способу дії, міри й ступеня стоять перед при­судком: У вікна знову стрепетом б'ється пісня, і від неї тихо бринять нижні шибки (М. Стельмах).

Звичайно ж у простому реченні на початку ставиться відо­ме (тема), під кінець – нове, невідоме (рема). Відомим може бути й те, про що йшлося в попередньому реченні, і те, що само собою зрозуміле із життєвого досвіду, із ситуації.

Наприклад, у реченнях із казки Жили собі дід та баба. 1 була у них курочка ряба. Знесла курочка яєчко, та не простеє, а золотеє загальновідоме скрізь винесено на початок реченння, а найважливіше (нова інформація) поставлено в його кінець.

В усній мові найважливіше слово в реченні можна виділити наголосом. Такий наголос називається логічним.

Наприклад, повідомлення Завтра відбудеться засідання ре­візійної комісії, якщо наголосити перше слово, вказуватиме насамперед на час; якщо наголосити слово відбудеться, озна­чатиме, що мовляв, не треба сумніватися в реальності цього заходу і т. д.

Таким чином, для чіткого висловлення думки має значення не тільки правильний добір слів, а й правильна розстановка їх, правильне наголошування потрібного слова.

Повні і неповні речення

За наявністю членів, потрібних для висловлення думки, прості речення поділяються на повні і неповні.

У повному реченні є всі потрібні члени речення. Воно зро­зуміле й поза контекстом.

У неповному – бракує одного або більше потрібних членів, які встановлюються з контексту або ситуації.

Наприклад, речення 3 одного берега у ставок сосни загля­дають, а з другого, протилежного – дуби (Остап Вишня) скла­дається з двох простих: 1. З одного берега у ставок сосни заг­лядають. 2. Аз другого, протилежного – дуби. Перше речення зрозуміле без другого. Воно повне. Друге ж речення – саме по собі незрозуміле. Воно неповне, бо в ньому пропущено слова берега, у ставок, заглядають (як повне воно б мало такий виг­ляд: ...аз другого, протилежного берега у ставок заглядають дуби).

У неповному реченні можуть бути неназвані:

а) підмет: Вона одразу підвелася. Підвелася [вона], може, аж надто квапливо (О. Гончар). Що то – голод? [Голод –] Невелике слово, а страшне (М. Коцюбинський);

 б) присудок: Тягнеться до сонця соняшник крислатий, як до тебе [тягнеться] серце, стороно моя (В. Сосюра). Я [кинувся] в двері, а вона [подалася] за мною в сад (Марко Вовчок);

в) обидва головні члени: Час летів, немов [він летів] по крилах, і, мов сон, життя минало (Леся Українка). У мудреця багатство відіграє службову роль, а в дурня – [багатство відіграє] панівну [роль] (Ю. Мушкетик);

г) будь-який другорядний член: В дитинстві ми всі ще такі, як [нас] задумала доля (О. Забужко). Людська душа – це чаша для горя. Коли чаша повна, скільки [в  неї] не лий уже, більше [в ній] не вміститься (О. Довженко);

ґ) кілька членів речення: Він виривався на волю, наче птах [виривається на волю] з клітки (Ю. Яновський). Ніхто не командує так народом, як [командують ним] його слуги (В. Чемерис). За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте [матір за шмат гнилої ковбаси] (Т. Шевченко).             

Неповні речення вживаються в суцільному тексті, щоб уникнути зайвого, нудного повторення відомих уже слів і сло­восполучень. Пропуск окремих членів у неповних реченнях не лише дає змогу стисло й економно викласти інформацію, а й робить компактнішим, пов'язанішим увесь текст і, отже, по­легшує його сприймання.

Залежно від того, на основі чого відбувається відновлення неназваних членів, розрізняють неповні речення контексту­альні, ситуативні та еліптичні.

У контекстуальних неповних реченнях пропущені члени відновлюються завдяки тому, що вони перед тим уже називалися: Шевченко не зводить очей з флюгера, дивиться, звідки дихає вітер. По вітру [Шевченко] визначає сторони морські... Ні, це не звідси [дихає вітер], звідки мав би прибути жаданий човен (О. Ющенко).

У ситуативних неповних реченнях недомовлене стає зрозумілим із ситуації (такі речення часто трапляються в ус­ному мовленні): Палажечка принесла в пелені картоплі – не дуже великої, але й не дрібної: щоб швидше спеклася. – Ти яку [картоплю] любиш? – поспитала Тимоху лагідно й заклопотано. – Червону чи білу [картоплю ти любиш] ? – Тимоха помовчав, роздумуючи над тим, яка [картопля] краща, але, так нічого й не придумавши, сказав: – Усяку [картоплю я люблю]. Аби тільки [вона була] піскувата, а не водяна... (Григір Тютюнник).

В еліптичних неповних реченнях відсутній присудок, який домислюється приблизно зі змісту другорядних членів – обставин, додатків. Наприклад, у реченні Навколо тільки дрі­мучий тютюн, мак та кукурудзяні тополі й соняшники (О. Дов­женко) є обставина місця навколо, яка стосується неназваного присудка. А присудком тут можуть бути слова ростуть, висо-чаться, підносяться, здіймаються.

Еліптичні речення найчастіше трапляються в повідомленнях про:

а)  існування, перебування чогось чи когось у певному місці, стані: Вище трохи – млин. В долині – луки, трава по пояс, а квіток... так і рябіють, метелики так і майорять (А. Тесленко). Чужі гріхи перед очима, а свої – за плечима (Нар. творчість). Сьогодні ніч великих передчуттів і високих бажань (О. Довженко);

б) рух у певному напрямку: Я в тютюн. Пірат за мною (О. Довженко). Полетіла Катерина і не одяглася... А москалі їй назустріч, як один, верхами... До їх... коли гляне – попереду старший їде (Т. Шевченко). За добою – доба. За ерою – ера. Кремінь, Бронза, Залізо (Є. Маланюк);

в)  джерело й характер певної репліки (пропускається дієслово зі значенням мовлення): – Не треба/ Я доповім сама! Смачного/ – палець із перснем вимкнув телефон (В. Яворівський). Він слово, а Карпо йому – десятеро (Панас Мирний);

г) наказ, побажання, заклик: На прю! Без ляку і зневіри – за правду, волю й рідний край! Бо заповзялися бузувіри народ наш винищити вкрай (М. Старицький).

На місці пропущеного члена речення залежно від інтонації може ставитися або не ставитися тире.

Наприклад: Вгорі – ліси сріблясто-сині, внизу – розлив мо­лочних нив (М. Бажан). В зелених травах яблука червоні, в листві чубатій синій виноград (М. Стельмах). Тут у першому реченні

після вгорі та внизу робиться вичікувальна пауза і далі тон підви­щується, тому після цих слів і поставлені тире; у другому – цього немає, тому тире не ставиться (так забажав автор).

Неповні речення не слід сплутувати з односкладними, у яких за їхньою природою не повинно бути другого головного члена – присудка чи підмета. Наприклад, речення Нас тягло до лісу (О. Досвітній) – повне, хоч у ньому й немає підмета;, бо воно безособове і підмет йому не потрібний.

Незакінчені речення

Незакінчені речення являють собою початкові фрагменти звичайних речень, що їх із тієї чи іншої причини мовець рап­том обірвав, не договоривши. Вони найчастіше трапляються в художньо-літературних, меншою мірою – у публіцистичних творах.

Перерваність речення на письмі позначають трьома крап­ками, а у вимові – своєрідною паузою.

Незакінчені речення використовуються зі стилістичною метою.

Вони виконують різні функції, зокрема:

а) передають внутрішній стан мовця (його схвильованість, збентеження, тривогу, нерішучість чи, навпаки, радість;

б) захоплення, рішучість тощо): – Я не Ганна, не наймичка, я... – та й оніміла (Т. Шевченко). – Чудесна книга... Яка книга!!Хто ж... Хто ж написав оцю дивну, оцю чудесну книгу?(І. Багряний);

б)  відтворюють певні екстремальні умови, у яких відбувається мовлення: – Прощай, сину. Нехай тебе доля боронить від лихого. Хай... – раптом Дмитрові перехопило дух, він вже не міг дивитись на бліде обличчя сина (М. Стельмах). – Я тебе не застрілив би, бо... А мене... А мене ти пристрелиш!.. Мусиш! Мусиш!.. – розхвилювався та й забився в нападі пекельного, нестерпного болю (І. Багряний);

в) дозволяють ухилитися від прямої відповіді, уникнути неприємних слів і таким чином нерідко надають багатозначності висловлюванню: – Ну, якби не стримався! – пригрозив старшина. – Я б тобі... (О. Гончар). – А чи дивились ви, чи є в неї... теє... – Що таке теє? – визві­рилась на нього ображена жінка. – Ну, що теє... звісно, без чого відьма не буває... хвіст (М. Коцюбинський). Ось він [рід]... підіймав чарки й келихи й виголошував незграбні, але гарячі, з самого серця, слова, п 'ючи «за щастя, за долю» новонародженої й за... Але цього останнього «за» ніхто не хотів вимовляти вголос, бо вислів найкращих побажань тут був би пригадуванням найгіршого (1. Багряний);

 г) як риторичний прийом, дають змогу сконцентрувати увагу читача або слухача на якійсь важливій деталі, про­блемі: Така дія, як ця, що відбувається тут, могла відбу­ватися й відбувалася скрізь, на будь-якій точці земної кулі року болючого 1943-го, але...

І тут приходить знамените «але» – «але» як виняток з правила.

Але в дійсності, в усій своїй трагічній повноті й специ­фічності така дія могла відбуватися й відбувалася лише на певній території й лише на тлі надзвичайної епопеї певного народу (може, навіть як вивершення тієї епопеї) (1. Багряний).

Від неповних речень незакінчені речення відрізняються тим, що в них, на відміну від перших, важко або й неможливо встановити, що конкретно випущено. Це висловлювання, які з певних причин не стали повнозначними реченнями, але і в цьому випадку вони привертають увагу читача до певних явищ, натякають на щось, передають напругу конкретного мовлення.