2009_12_17 konf

товарів у декілька разів. З іншого боку, участь народу в управлінні накладала суворе, хоча й не визначене, обмеження на розміри адміністративнотериторіальниходиниць.Дилемаполягалавтому,щочимменшоюєтакаодиниця, тимменшим євпливполітичнихрішень. Інавпаки,чим більшоюєодиниця,тим менше важить голос окремогогромадянинауприйнятті рішень. Як наслідок, у різнихкраїнахбулиздійсненірізніспробинаблизитисядооптимальнихрозмірів, що зрештою призвело до виникнення трьох ярусів управління: загальнодержавного (національного або центрального управління), субнаціонального(регіонального)управлінняірізноманітнихваріантівмісцевого самоврядування[2].

Списоквикористаноїлітератури

1.Литвененко І. Організаційно-правові форми і методи діяльності органів місцевого самоврядування у сфері забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина / І. Литвененко// Вісник УАДУ. – 2001. – Том 2, №2. – С.27-32.

2.Скакун О.Ф. Теория государства и права / О.Ф. Скакун. – Х.: Консум, 2000.–670с.

3.Шаповал В.М. Виконавча влада в розвинутихкраїнах/В.М. Шаповал. – Київ:УАДУ,1996.–60с.

НадіяРУДІК

ст. викладач кафедри права та європейської інтеграції

ДРІДУНАДУпри ПрезидентовіУкраїни

МЕХАНІЗМИЄВРОПЕЇЗАЦІЇ

Длятогощоб кращезрозумітирізноманітнийвпливєвропейськоїінтеграції навнутрішніпроцедуритаструктуридержав-членівтакандидатівнавступвЄС, ряд учених не так давно почали здійснювати систематичні міждержавні дослідження, спрямовані на пошукбільш диференційованогопідходудоцього питання[4;1;11].Вонистверджують,щовнутрішнійвпливЄСваріюєтьсязалежно відрівняєвропейськогоадаптаційноготискуна інститути держав, відповіднодо якогоситуаціявсередині країниполегшуєабоускладнюєпристосуваннядовимог Європейського Союзу.

Аналізуючи вплив політики ЄС на політику держав-членів та державкандидатів,дослідникивиділяютьтримеханізми,задопомогоюякихєвропейські вимогиможутьпривестидовнутрішніхінституційнихзмін. Першим,інайбільш очевидним механізмом, є ініціювання внутрішніх змін шляхом встановлення конкретнихінституційнихвимог, якідержавиобов’язковомаютьвиконати;тобто політикаЄС«позитивно» встановлює інституційну модель, увідповідністьдо якоїмаютьбутиприведенівнутрішніструктури.Відповідно, держави,приймаючи рішення щодо конкретних структур, які б відповідали європейським вимогам, мають лише обмеженуінституційнусвободудій.

Другим, і менш очевидним механізмом, є вплив законодавства ЄС на структуридержав-членівтадержав-кандидатівшляхомзміниїхвнутрішніхправил гри. Європейський вплив зводиться до зміни внутрішніх структур

можливостей1 а, отже, до розподілу владних повноважень і ресурсів між внутрішніми суб’єктами (гравцями). У свою чергу, такі зміни у внутрішніх структурах можливостей можуть означати, що існуючі інституційні баланси успішнооскаржені. Політика ЄС, покивона сприяє цим потенційнимвикликам, невстановлюєжодної особливоїінституційноїмоделітого, якийвиглядповинен матиновий баланс.

Третім, «найслабшим», механізмом впливу політики ЄС на внутрішні структуридержавиєзмінапереконаньтаочікуваньвнутрішніхсуб’єктів.Зміни увнутрішніхпереконаннях,усвоючергу,можутьвплинутинастратегіїйпереваги національнихсуб’єктів,щопотенційноможепривестидовідповідноїінституційної перебудови. Отже, у цьому випадку внутрішній вплив європейської політики передусімґрунтуєтьсяна когнітивнійлогіці.

Хочаелементицихрізнихмеханізмівєвропеїзаціїможнавиділитипрактично вкожнійполітиціЄС,мистверджуємо, щорізнітипиполітикихарактеризується мінливоюсумішшюцих механізмівз різнимидомінуючими логіками. Точніше кажучи,цітримеханізмиможутьбутипов’язанізвідміннимиідеальнимитипами європейської інтеграції, які є своєрідними стандартами, відноснояких можуть бути порівняні сукупності факторів реального світу та пояснені їх потенційні відмінності.КласифікаціяполітикЄСвсвітліцихстандартівзабезпечуєнасбільш загальнимипорівняльнимпідходом, якийможебутизастосований довивчення іншихявищєвропеїзації.

Логіка першого механізму, тобто прямого інституційного тиску, є домінуючою характерною рисою нових регуляторних політик, спрямованих на обмеження негативних зовнішніх наслідків ринкової діяльності. Класичними сферами нової регуляторної політики є захист навколишнього середовища, здоров’ята безпека праці, захистспоживачів, атакожпевні напрямисоціальної політики. Політика Спільноти безпосередньо спрямована на заміну існуючих внутрішніхрегуляторних процедуршляхомреальноїзмінуіснуючихвнутрішніх положень. Оскількитакогородуполітикавимагаєприйняття певнихрішеньабо здійснення дій, обмежуючи, тим самим, вибір можливих альтернатив на національномурівні,їїчастоназиваютьполітикоюпозитивноїінтеграції[9;10].

Отже, в сферах нової регуляторної політики існує тісний зв’язок між положеннямиполітикиЄСтавнутрішнімиадміністративнимипроцедурами,які державимаютьпривестиувідповідністьдо«європейськоїмоделі»,щопритаманна наднаціональному рівню виробленню політники. Охорона навколишнього середовища шляхом забезпечення доступу громадськості до екологічної інформаціїабошляхомвстановленнянормвикидівдляпромисловихпідприємств, наприклад, означатиме здійснення відповідних адміністративні заходів для

1 Структури можливостей – в соціології та суміжних з нею соціально-політичних дисциплінах,цезовнішніфактори,якіобмежуютьабопідтримуютьдіяльністьколективних суб’єктів (гравців). Виділяють принаймні п’ять ключових динамічних складових політичних структур можливостей: відносна відкритість або закритість інституціоналізованої політичної системи; стабільність або нестабільність широких угруповань еліт, які, як правило, підтримують державний устрій; розколоті еліти; наявністьабовідсутністьсоюзівеліт;спроможністьтасхильністьдержавидорепресивних дій. Політичні структури можливостей можуть обмежувати або розширювати сферу колективнихдійшляхом:розширеннявласнихможливостейгруп;розширенняможливостей дляінших;створенняможливостейдляопонентів;створенняможливостейдляеліт.

імплементаціїцихнапрямівполітикинанаціональномурівні.Цене означає,що іншімеханізмиєвропеїзаціїневідіграютьніякоїролівцьомуконтексті, однак,це пряме інституційне пристосування до тиску є основною характерною рисою, якавідрізняєновурегуляторнуполітикувідінших видівдіяльностіЄС.

Навпаки, стара регуляторна політика або політика негативної інтеграції керуєтьсялогікоюдругогомеханізмуєвропеїзації.Замістьтого, щобперейматись негативнимизовнішніминаслідками, цярегуляторнаполітикаєорієнтованоюна ринок,оскільки визначаєумовидоступуна ньоготаринковихопераційз метою забезпеченняналежногофункціонуванняринків.Вєвропейськомуконтекстістара регуляторна політика спрямована на лібералізацію та дерегулювання з метою забезпечення функціонування спільногоринкуЄС.

Загалом,діяльністьЄСпов’язаназдвомацілями.Зодногобоку,вонавизначає правила,щорегулюють обмінумежахєдиноговнутрішньогоринкуСпільноти. З іншого – вона містить правові заборони щодо будь-яких регуляторних дій на національному рівні, які можуть бути витлумачені як перешкоди для вільної торгівлі,вільногопереміщення людейчияктакі, щоспотворюютьконкуренцію. Важливо,однак,підкреслити, щоєвропейськаполітикарегулюванняринкулише виключає певні варіанти дій з діапазону можливих альтернатив національної політики, а не позитивно встановлює особливі інституційні моделі, які мають бути запроваджені на національномурівні. Скасування торгівельних бар’єрів дляпива, наприклад, немаєпрямоговпливунарегулювання виробництвацього напоюнарівнідержав-членів.Целишеозначає,щопивоможевільнопродаватися віншихдержавах-членах, щозмінюєстратегічніможливостітаобмеженнядля внутрішніхвиробниківіспоживачів.

Як наслідок, прямий інституційний вплив негативної інтеграції є досить обмеженим.Вінзведенийдоскасуваннявнутрішніхадміністративнихпроцедур, які деформують функціонування єдиного внутрішнього ринку ЄС, таких як, наприклад,національнінормищодозахистувітчизнянихгалузейпромисловості відіноземноїконкуренції. Однак, завинятком цих вимог,прямийінституційний впливєвропейськогозаконодавствана національніадміністративні структуриє обмеженим. Держави-члени не можуть бути прямопримушені до заміни своїх регуляторних механізмів на інституційні моделі, встановлені європейським законодавством. Європейський Союз вимагає лише сумісності національних правилінормз європейськимишляхом скасуваннятихпроцедур, якісуперечать нормальному функціонуванню єдиного внутрішньому ринку [8].

Таким чином, ключова логіка європеїзації, що лежить в основі політики негативноїінтеграції,єзмінаінституційнихструктурможливостейдлявнутрішніх суб’єктів,врезультатічоговиникаютьновістратегічніваріанти,а іншівтрачають практичнийсенс. Томувнутрішнійвпливцієї політикивосновномуєнепрямим іздійснюєтьсяза допомогоютакзваногомеханізму«регуляторноїконкуренції» (внауковійлітературі«регуляторнаконкуренція»часторозглядаєтьсяякнаслідок глобалізації, хоча в умовах єдиноговнутрішньогоринкуЄС така конкуренція є набагато жорсткішою). Із поглибленням інтеграції внутрішнього ринку ЄС, транснаціональне пересування товарів, капіталу і працівників чинить тиск на держави-членизметоюзмінивнутрішньоїрегуляторноїполітикиутакийспосіб, щоб уникнути надмірного регуляторного тягарю, який обмежує конкурентоспроможність національних економік. Хоча наслідки «регуляторної конкуренції» ще не є добре зрозумілими (тобто, до кінця не ясно зміцнює чи

послаблюєцяконкуренціярегуляторнівимоги),вонатисненанаціональніуряди, спонукаючи їх дозміни інституційних механізмів, які б в іншомувипадкубули складовоюнаціональнихрівноважнихрішень.

Внутрішній вплив ЄС проявляється не лише в політиці, яка встановлює інституційну модель для пристосування або зміни внутрішньої структури можливостей на національному рівні. Незважаючи на домінуючу роль в європейськомуконтекстіполітик,якіформуютьтаудосконалюютьринок,існують й інші види діяльності ЄС, основною метою яких є підготовка підґрунтя для подальшоїполітикипозитивної чинегативноїінтеграції. Така політика більше відповідаєтретьомумеханізмуєвропеїзації,якийвосновномукеруєтьсяпростою когнітивною логікою рамкової інтеграції. Замість того, щоб встановлювати досягненняконкретнихрезультатівабоспонукатидоістотної зміниінституційної структури можливостей, ця політика спрямована на зміну внутрішнього політичного клімату шляхом стимулювання і зміцнення загальної підтримки ширших цілей реформ у контексті європейської інтеграції [3]. Поява політики рамковоїінтеграціїєособливоймовірною,коликонтекстєвропейськогопроцесу прийняття рішень дозволяє прийняття лише дуже загальної та більш-менш символічноїполітики, з оглядуна глибинніконфліктиінтересівміждержавамичленами.

Прикладом формування певних переконань та очікувань на національному рівнієполітикаЄСусферізалізничноготранспорту.Незважаючинате,щоосновний напрямок діяльності ЄС був визначений і добре зрозумілий – лібералізація європейського ринку пасажирських і вантажних перевезень залізничним транспортом, – відповідні практичні заходи й дотепер залишаються на доволі символічному рівні, не змінивши суттєво інституційний контекст, у якому діють гравці на внутрішньому ринку, і не запропонувавши конкретних інституційних результатів,якінеобхіднодосягти.

Післянаведенихвищеміркувань,стаєочевидним,щонемаєєдиногопідходу допоясненнявнутрішньоговпливурізнихтипівєвропейської політики(таблиця) [6].Ми маєморозглянутидужерізні аналітичніфакториз метоюурахуванняусіх змінтанезмінюваноговнаціональнихінститутахусвітлієвропейськихвимог.

Типполітики,механізмиєвропеїзації тапоясненнямоделейадаптаціїнанаціональномурівні

Першза все,увипадкупозитивноїінтеграціївпливєвропейськоїполітикина національніадміністративні системиможназрозуміти,виходячизперспективи, що враховує інституційну сумісність європейської моделі з внутрішніми структурами. Усвідомлюючи, щоінституційнорозвиненіта вкоріненіструктури іпроцедуриперешкоджатимутьлегкійадаптаціїдозовнішньоготиску,внутрішня перебудова видається більш вірогідною у тих випадках, коли політика ЄС передбачатиме скоріше поступові (інкрементальні), ніж фундаментальні (радикальні) зміни існуючих на національному рівні структур [2; 7]. Іншими словами, моделі внутрішніх перетворень в основному можуть бути пояснені з погляду, який враховує інституційний «ступінь відповідності» внутрішніх та європейськихструктур.

Варіативністьвнутрішніхзмінпояснюється,упершучергу, різнимирівнями тиску європейської адаптації, коли неадаптація є очікуваним сценарієм у разі повноїабосуттєвоїневідповідностіізсильновкоріненими«основнимимоделями» національних регуляторних стилів та структур, у той час як адаптацію можна очікувати у тих випадках, коли політика ЄС вимагає лише поступових змін в існуючихвнутрішніхструктурах[5].

Зважаючи на відсутність зобов’язуючих приписів європейської моделі, внутрішнійвпливполітикинегативноїінтеграції, навпаки,наврядчиможебути зрозумілимвтермінахінституційноївідповідностіабоневідповідності.Політика ЄС лишеперерозподіляєповноваженняіресурсиміжвнутрішнімисуб’єктами, а,отже, ставитьпідсумнівіснуючі рівноваги, аневстановлюєконкретнуформу нової рівноваги. Внутрішні зміни або незмінюваність не є предметом європейського адаптаційного тиску, який в ціломуможна вважати низьким, з огляду на значний ступінь організаційної свободи дій для досягнення внутрішньої відповідності, але мають бути пояснені шляхом аналізуступеня зміниполітикою ЄСстратегічнихпозиційвнутрішніх гравців.Узв’язкуізцим, постає питання достатності зміни структури внутрішніх можливостей для успішноїзаміни існуючихмеханізміврегулювання національнимисуб’єктами. Тому, варіативність моделей пристосування в основному є питанням варіювання внутрішньої структур можливостей. Залежно від конкретної сукупностіфакторів, європейський впливнаці структури маєрізнірезультати зміни контексту стратегічної взаємодії на національному рівні, а отже, і політичнихрезультатівз поглядуінституційноїперебудови.

Аналогічним чином, політикарамковоїінтеграції потребуєінституційного тискудлявнутрішньоїадаптації.Оскільки, навідмінувідвипадківнегативного інтеграції,діяльністьЄСпрямоневпливаєна внутрішніструктуриможливостей, пояснення внутрішнього зміни або незмінюваності має брати до уваги інші неінституційні чинники, які змінюють національний контекст для стратегічної взаємодії. Питанняполягає втому, чисприялоєвропейськезаконодавствозміні очікуваньіпереконаньнаціональнихсуб’єктів,ітим самимініціюваловнутрішні інституційні зміни. Чи забезпечує законодавство ЄС достатню легітимність та концепціїдлясприянняприйняттювнутрішніхкомпроміснихрішень,які,віншому випадкуне булибприйняті?Мінливі моделіадаптаціїне пояснюєтьсязмінами, щоініційованіЄС врізнихвнутрішніхструктурах можливостей. Замістьцього, ступіньвнутрішніхзмінможеваріюватисязалежновіддвохфакторів:(1)ступеня мобілізаціїпереконаньтаочікуваньполітикиЄСнапідтримкувнутрішніхсуб’єктів, яківиступаютьзаєвропейськіреформи,і (2)ступенядостатності підтримкиЄС

внутрішніх реформаторів для завершення ними реформ у світлі даних інституційнихможливостейіобмежень[6].

Отже,виділяютьтриідеальнихтипивиробленняполітикивЄС–позитивна, негативнатарамкова інтеграції–якіхарактеризуються окремимимеханізмами європеїзації, а отже потребують окремих підходів для пояснення їх впливу на держави-членитадержави-кандидати.Оскількикожензцихмеханізмівкерується певною логікою, то цей важливий фактор завжди треба брати до уваги, досліджуючивнутрішнійвпливрізнихполітикЄС.

Списоквикористаноїлітератури

1.Bцrzel T. Towards Convergence in Europe? Institutional Adaptation to

Europeanization in German and Spain // Journal ofCommon Market Studies. – 1999. –

Vol.37,№4.–P.573-596.

2.Di Maggio P. The Iron Cage Revisited. Institutionalised Isophormism and Collective Rationality in Organizational Fields // The New Institutionalism in Organizational Analysis / ed. by P. Di Maggio, W. Powell. – Chicago: Chicago UniversityPress, 1991. – P. 63-82.

3.Ingram H. Improving Implementation Through Framing Smarter Statues / H.

Ingram,A. Schneider//JournalofPublicPolicy.–1990.–№10.–P.67-88.

4.Knill C. An Alternative Route of European Integration: The Community’s Railway Policies / C. Knill C., D. Lehmkuhl // European Integration online Papers

(EIoP).–1998.–Vol.2,№3.–Режимдоступу:http://eiop.or.at/eiop/texte/1998-003.htm

5.Knill C. Coping with Europe: the impact ofBritish and German administrations on the implementation of EU environmental policy / C. Knill, A. Lenschow // Journal ofEuropeanPublicPolicy.–1998.–Vol.5,№4.–P.595-614.

6.KnillС. HowEurope Matters. Different MechanismsofEuropeanization / C. Knill,D.Lehmkuhl//EuropeanIntegrationonlinePapers(EIoP).–1999.– Vol.3,№7.– Режим доступу: http://eiop.or.at/eiop/texte/1999-007a.htm

7.March J. The New Institutionalism: Organizational Factors in Political Life / J. March,J.Olson//AmericanPoliticalScienceReview.–1984.–Vol.78,№3.–P.734-749.

8.Scharpf F. Communityandautonomy: multi-level policy-making in theEuropean

Union/F. Scharpf//JournalofEuropeanPublicPolicy.– 1994. –№1.– P. 219-242.

9.Scharpf F. Governing in Europe: Effective and Democratic? / F. Scharp. – Oxford : Oxford UniversityPress, 1999. – 256 p.

10.Taylor P. The Limits of European Integration / P. Taylor. – London: Croom Helm, 1983. – 325 p.

11.The Europeanization ofCentral and Eastern Europe / ed. byF. Schimmelfennig, U. Sedelmeier. – Ithaca: Cornell University Press, 2005. – 274 p.

ВолодимирСТРЕЛЬЦОВ

к.держ.упр.,доцент, доцент кафедри європейської та

євроатлантичної інтеграції і національної безпеки ХаРІДУНАДУпри ПрезидентовіУкраїни

РЕФОРМИПУБЛІЧНОГОСЕКТОРУ ТАНОВІКОНЦЕПЦІЇВРЯДУВАННЯ:НЕВИРІШЕНІПРОБЛЕМИ

Особливістюобговореннятенденційрозвиткуновітніхконцепційдержавного управління є насиченість термінами, що регулярнозустрічаються як антоніми, такі,якпідзвітністьтаефективність,абоієрархіятамережі,абодотриманняправил тагнучкість.

Тобто, можна побачити, чомувеберівськадержава вважаєтьсянесумісною із основними цілями нового публічного менеджменту (НПМ). Наочним прикладом є так звані країни вестмінстерської групи (Великобританія, Нова Зеландія,Австралія),де НПМбувпредставленийнайбільш повно, новіпідходи щодо управління на основі результато-орієнтованого бюджету, індикаторів, делегуванняповноважень,іпредставляєсобоювідхідвідстарихтрадиційіпрактики діяльностіпублічноїслужби.

ОЕСР характеризує ранні ініціативи НПМ як спроби вирішення питань ефективностідлятого, щобзробитипублічний сектор«конкурентоспроможним втойжечас,намагаючисьзробитипублічнеадмініструваннябільшчутливимдо потребгромадян, пропонуючиякістьзагроші,гнучкістьвиборуіпрозорість»[2]. Ціспроби,врізномуступені,булизгодом наслідувані різнимидержавами, ізтих пір стали відомі як рух нового публічного менеджменту. Кеттл зазначає, що найбільш сильною стороною НПМ було її «різке і чітке визначення проблеми сучасного уряду та рішення, які б її вирішили» [8]. Однак інші науковці стверджують, щонемає загальноїзгодизключових особливостейНПМ[3].

Однак,навітьуВеликобританії,цірисиможутьнематитакоїжвсеосяжності, якхотілося іпередбачалосябагатьманауковцями. НПМ-революціясамазалежить відключовихкомпетенцій політикитауправлінськоїспроможності центру[5]. І очевиднінедолікинайчистішоїформіНПМ,усвою чергупородилирізноманітні ініціативи,такзвані«пост-НПМ»,оскількинеобхідністьреінтеграціїформування та реалізації політики стала очевидною, і здобутки класичної бюрократичної практикибулизановопереглянуті[1, 9].

НПМ, не єтеорією, ає лишепідходом, набором цінностей, іпослідовність дій, і те ж саме відноситься і до пост-НПМ ініціатив. Науковці зазвичай виокремлюють чотири аспекти діяльності державного апарату, що дозволяє розрізнитиобидві тенденціїрозвиткуНПМ іпост-НПМпідходів. Цеструктура кар’єри;інституційнадиверсифікація;координаціїполітикита системацінностей публічногосектора[4].

Пов’язувати ці дебати, проектуючи їх на підходи належного або доброго врядування, або якості уряду, є доволі проблематичним. Підтвердженням цієї тезиєвикористанняпорівняльнихпоказників,таких,якінструментивимірювання якості врядування Світового банку, які незважаючи на деякі відмінності серед найбільшрозвиненихкраїнзазвичаймаютьдобріоцінки, частковоспрацьовують повідношеннюдокраїн,щорозвиваються[6,7].Пошуквідповіднихінструментів

дляоцінкитого, щовважатидоброюадміністративноюпрактикоютауспішною адміністративноюреформою, є непростим завданням.

Погляд,зточкизоруконцепціїналежногоабодоброговрядуванняРотштейна та Теорелля, передбачає неупередженурозробкута впровадження державними інституціямиполітики[11].Пошукінструментівпридатнихдляоцінкивідхилення від цього стандарту все ще заперечується, але свавілля при застосуванні законодавства, а також корупція при прийнятті рішень на користь приватних інтересів, є мабуть найкращими показниками [10]. Але, можливо, критерії, пов’язані з неупередженістю та непідкупністю публічної адміністрації, мають розглядатисяякмінімальнийстандартдляналежноговрядування, анеосновним ідентифікатором. Оскільки, неупередженість урозумінні відсутностікорупції в державнихорганахможебутипов’язаноз недолікамиіншихскладових,таких,як ефективність,підзвітністьабоекспертиза, щоведедонизькоїякостіформування та реалізації політики. Тобто, знайти відповідні інструменти для оцінки якості адміністративної практики та успішності адміністративної реформи, і відслідкувати це на практиці, є непростим завданням. Навіть там, де чітко прописані процедурні правила, за великим рахунком, виключають можливість інституціоналізованоїкорупціїісвавілля,інавітьтам,деадміністративніреформи були здійснені, можуть мати місце реальні проблеми із результативністю та ефективністю, а також підзвітністю та легітимністю в діяльності державного сектора,щовимагатимеподальшогодослідження.

Такимчином,проблемиефективностітаінституціональнівідмінностієзараз предметом більш ретельного вивчення в рамках, так званого підходу «всеохоплюючого-уряду» допроцесів політики. Але на сьогодні інші питання, пов’язані з поліпшенням якості врядування, знаходяться поза центром уваги дослідників–це дефіцитнавичокроботи, потенціалдляпроведенняекспертизи тощо, а такожпитанняпроте, хтонасправдінесевідповідальність, колисправи йдуть погано. Зазвичай в Україні відповідаючи на це питання звинувачують систему.

Списоквикористаноїлітератури

1.Christensen, Tom, and Per Laegreid, eds. 2007. Transcending New Public Management: The Transformation of Public Sector Reforms. Aldershot: Ashgate.

2.Groot, Tom, and Tjerk Budding. 2008. New Public Management’s Current Issues and Future Prospects. Financial Accountability and Management 24 (1):1 – 13.

3.Hood, Christopher, and B. GuyPeters. 2004. The MiddleAging of New Public Management: Into the Age of Paradox? Journal of Public Administration Research and Theory14 (3):267 – 82.

4.Holliday, Ian. 2000. Is the British State Hollowing Out? The Political Quarterly 71(2):167 –76.

5.Kaufmann, Daniel, Aart Kraay, and Massimo Mastruzzi. 2008. Governance MattersVII: Aggregate andIndividual Governance Indicators, 1996 – 2007. Washington DC: Work Bank Institute.

6.Kitschelt, Herbert, and Steven I. Wilkinson, eds. 2007. Patrons, Clients and Policies: Patterns of DemocraticAccountabilityand Political Competition. Cambridge: Cambridge University Press.

7.Kettl, Donald F. 2006. Modernising Government: The Way Forward – A Comment. International Review ofAdministrative Sciences 72 (3):313 – 7.

8.Olsen, Johan P. 2005. Maybe it is Time to Rediscover Bureaucracy. Journal of PublicAdministration Research and Theory 16:1 – 24.

9.Rose-Ackerman, Susan. 1999. Corruption and Government: Causes, Consequences, and Reform. Cambridge: Cambridge UniversityPress.

10.Rothstein, Bo, and Jan Teorell. 2008. What is Quality of Government? A Theoryof Impartial Government Institutions. Governance 21 (2):165 – 90.

ЮліяЧЕРЕДНИК

аспірант кафедри права та європейської інтеграції

ДРІДУНАДУпри ПрезидентовіУкраїни

РОЛЬДЕРЖАВНОЇМОВИУСТАНОВЛЕННІ ЄВРОПЕСЬКОЇЕТНОПОЛІТИЧНОЇСПІЛЬНОТИ

Усталення демократії та євроінтеграційні прагнення України потребують вирішення мовних питань і впровадження толерантних, правових методів розв’язання мовних конфліктів. Активізація роботи в цій галузі є необхідною умовою консолідації сучасного українського суспільства, оскільки чимало аспектіввикористаннямови всещенерегламентовані правом.Зокрема,йдеться про відсутність наукової та законодавчої бази, яка б координувала можливість використання мови як чинника впливу на суспільні процеси та підвищувала б рівеньїї престижу.

Уєвропейськомусвітоглядіінтелект, освіта,професійний досвід,соціальна мобільність беззаперечно визнаються головною складовою національного багатства та основним ресурсом соціально-економічного розвитку. В останні десятиліттядоцихтрадиційнихіндикаторів конкурентоспроможностідодалась здатність до інновацій умовній сфері та суспільномужитті. До одного з таких індикаторівможна віднестимовнуполітикута їїрольвдержавотворчомупроцесі.

Збереженнярозмаїття мов, культур, традицій, попри інтеграційніпроцеси, є наріжним каменем конструкції Європейського Союзу, вважає комісар ЄС з питаньбагатомовностіЛеонард Орбан[1].

Тому-то, зважаючи на основи європейського вибору, та розкриваючи суть мовного індикатора, говоримо про збалансовану мовну політику як комплекс заходів,заумоввиконанняякихправовіаспектифункціонуваннядержавноїмови мають бути узгодженими елементами цілісного суспільного світогляду, декларованого як курс держави на гармонію і злагодув суспільстві. Саме така позиціяможегарантувати повноціннефункціонуваннядержавноїмови утійчи іншійкраїнітасприятистановленнюетнополітичноїнації.

Такимчином, можемоговорити, щоодним із першочерговихзавданьбудьякоїкраїни євстановленнядержавної (офіційноїмови).

Як відомо, мова може існувати унаціональній державі, а отже може бути абонаціональною,абодержавною.Так,Дж.Фішман, представникамериканської соціолінгвістичноїшколи,виділяєдвапоняття:націоналізм(nationalism)–почуття, щопоходитьвіднаціональностійпідтримуєїї,«відчуттясвоєїнаціональності»та державність (nationism), тобто, практичні проблеми державного управління. Потреби,щовиникають наосновінаціоналізмута державнихінтересів, можуть викликатипротистояння одинзодним відносномови.

Існуєдвігалузі, демовастаєпроблемою державною:державнеуправління та освіта. Процес управління потребує того, аби між урядовими установами, урядом і населенням відбувалася комунікація. Для цього потрібно вибрати та встановити офіційну мову, яка б ефективно виконувала ці функції. Тобто, для державиважливо,щобпевнамова найбільшефективновиконувала своїфункції удержаві.

Що стосується націоналізму, то Дж. Фішман розглядає мову на рівні з релігією, культурою та історією. Як зазначає Фішман, материнська мова – це частина душі, сутність національності. Інша, не менш важлива функція мови з позиції національності полягає у тому, що люди, що говорять однією мовою, відчуваютьсвоюєдністьіводночассвоюзнаковістьвідінших[3,С. 63–71].

У навчальному підручнику «Мовна політика в державотворчих процесах України»докторфілософськихнаукО.Куць, зазначає,щоповноцінноусіфункції моваможе виконувати, коливонаматиме відповіднийдержавнийстатус. Тодіу державіможуть функціонуватитакімоделісучасногомовногоспілкування:

1.державна мова, що закріплюється, зазвичай, нормами конституції, а у полі етнічній країні мова титульного етносупереважно виступає обов’язковим засобом спілкування в установах державного рівня, офіційного державного церемоніалу, державного діловодства, а також є необхідним елементом навчального процесу;

2.офіційна мова, що визнається мовою офіційних церемоній, прийомів, презентацій тощо. Якщож ці заходипроводяться на державномурівні, товона збігається з мовою державною. Така мова може бути мовою національної меншини,яка проживаєнатериторіїпевноїкраїни,мовоюіноземноюабомовою регіональноючи мовоюміждержавногоспілкування;

3.мова національноїменшини,такоює мованетитульногоетносудержави. Остання, якщо вона будує свою етнополітику на демократичних засадах, піклується про розвиток мови національних меншин, створює умови для їх розвитку, зважаючина економічніможливостісуспільства;

4.іноземна мова – це мова, за допомогою якої здійснюється міждержавне спілкування, але у такій якості вона може виступати і як мова міжетнічного спілкування;

5.регіональна мова – це своєрідний діалект, місцевий різновид, говірка, суржик(сумішдекількох мов, об’єднанихштучнобез дотриманнялітературних норм)ітрадиційновикористовуєтьсягромадянамиумежах певноїтериторії;

6.міноритарна мова – це мова певної меншини, що майже не розвинена, занедбана і не має можливостей для свого розвиткуабо разом з етносом може зникнутиз історичноїкарти;

7.етноідентифікаційна мова, консолідує етнонаціональні групи або їх представників.

Автор також зазначає, що найбільш ефективною моделлю мовного спілкування є мова нації, яка дала ім’я державному утворенню. Необхідність такоїмоделі зумовлена,першзавсе,комунікативноюфункцієюмови,якаповинна забезпечуватизагальнодержавнеспілкування,взаємодіюрізних частинодного етносу в моноетнічній державі або різних етноспільнот у поліетнічній країні. Єдина мова для усіх громадян обумовлює формування у суспільстві базових цінностеййогоіснування[2, С. 9–10]

Отже, лише надання відповідного статусу мові у тому чи іншому

європейськомудержавномуутворенні можезабезпечитиуспіхутакійважливій справі як етнополітичний розвиток суспільства. Прикладом такого успішного розв’язаннямовнихпроблем єпрограмивідродженнянаціональнихмовуЛатвії, ЕстоніїтаЛитві,Франції,якізакороткийчасдосяглизначнихуспіхіввутвердженні мовтитульнихнаційякдержавних,упровадившиїхувсісферисуспільногожиття.

Списоквикористаноїлітератури

1.КуцьО.М.МовнаполітикавдержавотворчихпроцесахУкраїниНавчальний посібник./КуцьО.М.–Х.:ХНУіменіВ.Н.Карамзіна,2004. –275с.

2.ЗберегтимовнерозмаїттявЄвропі.–Режимдоступа:http://uk.wikinews.org/ wiki/–Назва зекрану.

3.Fishman J. Language and nationalism. Cambridge, MA: Newbury House,

1973.

ІринаЧИКАРЕНКО

к.держ.упр.,доцент начальникуправліннязнавчальної таметодичної роботи

ДРІДУНАДУпри ПрезидентовіУкраїни

КОНЦЕПЦІЇПУБЛІЧНОГОУПРАВЛІННЯКРІЗЬПРИЗМУ ЄВРОПЕЙСЬКИХСТАНДАРТІВУПРАВЛІНСЬКОЇДІЯЛЬНОСТІ

Європейський вибір для України – це не просто імператив часу або географічнаблизькістьіз Європою. Це,передусім,вибіршляхіврозвиткукраїни

внапрямку європейської цивілізаційної моделі, йдучи якими можна досягти прогресуувсіхсферахжиттєдіяльностісуспільства ідержави.

Українавжемаєпевнийпотенціалдлязапровадженнянових,алевжевизнаних

вЄвропі, концепцій,підходівімоделей публічногоуправління,новихвідносинв економіційполітиці,новихтехнологійувиробництві,новихпоглядівна рівеньта якість суспільного життя. Саме тому стратегічним курсом політики України в контекстіїїінтеграціїдоєвропейськогоспівтовариствапередбаченонеобхідність здійсненнясуттєвихінституційнихзмін,гармонізаціїнаціональногозаконодавства з європейським, модернізації існуючих систем державного управління та місцевого самоврядування, адаптації процесів управління організаціями й публічнимиінституціямидосучаснихєвропейськихреалій.

Напрактиціпоняття«публічнеуправління»частоототожнюютьздержавним управлінням, яке охоплює три виміри: урядування (governance), менеджмент (management),таадміністрування(administration),якефокусуєтьсянапроцедурах і контролі правильного виконання розпоряджень [3, с. 9] (у країнах з демократичним устроєм та розвинутою ринковою економікою загальноприйнятим термінологічним сполученням для позначення виконавчоорганізаційноїдіяльностідержавиєангломовнийтермін «publicadministration»

– «публічнеадміністрування»)[5,с.15].

Дослідженням теоретичного й методологічного характеру щодо формуванняновоїпарадигмипублічногоуправліннявконтексті йогоєвропеїзації, проблемамадаптаціїдовітчизнянихумовіреалійнадержавному,регіональному ймісцевомурівнях,визначеннюконцептуально-інструментальних засобівйого

реалізаціїприсвяченінаукові праціВ. Авер’янова, О. Андрійка, Г. Атаманчука, В.Бакуменка,В. Баштанника,Т.Безверхнюк, О.Бейко,В.Вакуленка, І. Грицяка, С. Давиденка, М. Долішнього, В. Кравченка, В. Мамонової, О. Молошної, Ю.Наврузова,П.Надолішнього,Н.Нижник,С.Романюка,О.Рудіка,С.Саханенка, А.Саханової,В.Стрельцова,Ю.Шароватаін.Аналізсучаснихконцепцій,підходів та моделей публічного управління дозволив виявити, що на цей час найбільш визнанимиусвітієтакіконцепції:менеджералізму(PublicManagement);держави загального добробуту (Welfare State); держави (Minimal State); ефективної держави; корпоративного управління (Corporate Governance); належного урядування (Good Governance); нового державного менеджменту (New Public Management)– економічна(маркетизація)таорганізаційна (дебюрократизація) тенденціїрозвитку; державияксоціо-кибернетичної системи(Socio-Cybernetic System);суспільно-політичнихмереж(NetworkedGovernment);інформаційного суспільства;концепціявіртуальної держави[1].

Сучасні теорії публічного управління містять універсальні принципи, застосовні для будь-яких держав. Спостерігається тенденція до конвергенції державних систем і моделей управління. В основному, зразком служить досвід англо-саксонськихкраїн,проте причинидлязапозиченьупублічномууправлінні слід шукати у процесах глобалізації. Головним у новітніх моделях публічного управління є «намагання створити гнучкішу й результативнішу ринковоорієнтованусистему, стратегічноспрямованунаклієнта-громадянина, щоможна зробити шляхом переходувід адміністрування до менеджменту із залученням йогоідеології,методології,передовихпідходіві технік»[3].

Сьогодні існують два конкуруючі підходи до організації держави: централізований підхід (State-Сentric Approach) і децентралізованний підхід

(DecenteredTheoryofGovernanceабоDecenteringGovernance)[1]. Тобто,можна говорити про дві конкуруючі парадигми: бюрократичну й менеджеріальну. І в тієї і в іншої є свої позитивні й негативні риси та зацікавлені сторони. Проте останнім часом у сферу публічного управління все більше проникають ідеї менеджералізма,відповіднодояких,допублічногосекторупереносятьсяметоди управління, виробленікорпораціями.

Згідноз концепцієюменеджералізма,публічнеадмініструванняпоступається місцем публічномуменеджменту[3;5].Відповіднобюрократизмутеорії (алене напрактиці)відступаєнадругийплан.Самеменеджералізмухарактерніорієнтація нарезультативністьтаефективністьпідчасздійсненняуправлінськоїдіяльності; орієнтація на клієнта-громадянина; висока управлінська відповідальність, застосуванняконцептуально-інструментальнихзасобів, притаманнихсучасному менеджменту;сприйняттядержавнихслужбовцівяккваліфікованихменеджерів, складання з ними відповідних контрактів; поширення на державну службу моральної проблеми«принципал-агент» і наявністьузв’язкуз цим агентських витрат[1;3;5].

У межах концепції менеджералізма до сфери публічного управління проникають підходи й методи, вироблені в приватномубізнесі [3; 5]. Дотаких слідвіднестирозгляддіяльностідержавиякпроцесунаданняпослугнаселенню, освоєння в державному управлінні та місцевому самоврядуванні таких нових для ньогосфер, як регіональний і муніципальний маркетинг (маркетинг землі, маркетингжитла, маркетингзонгосподарськоїзабудови, маркетингінвестицій, туристичний маркетинг), інноваційність, командні технології менеджменту,

вимірювання досягнень / оцінювання результатів (Performance Management), реінжиніринг бізнес-процесів у публічних установах (періодичний перегляд функційіспособіввирішеннязавдань),«новазвітність». Менеджеріальніметоди ґрунтуються на децентралізації і делегуванні повноважень незалежним «агентам»[1].

Сьогодніубільшостірозвиненихкраїнспостерігається тенденціяпереходу до набагато сучаснішій моделі публічного управління, яку в широкому сенсі ВсесвітнійБанквизначаєякNewPublicManagement(«новесуспільнеуправління» або«новийдержавнийменеджмент»)[1–3; 5].Якконцепціяімодельпублічного управління,віноформивсяв80-іроки та з’явивсявідповіддюна кризисніявища в управлінні державою, побудованому на принципах бюрократії, ієрархічної організації, централізації, стабільності організації державної служби. Самоця концепція багатов чомузапозичує методи, які застосовуються в недержавному секторі, – як в некомерційних організаціях, так і в бізнесі, у практиці корпоративногоуправління. Ці методиорієнтовані, першза все, напідвищення ефективності та гнучкість прийняття управлінських рішень, зменшення ієрархічності державногоапарату, делегування повноважень з вищогорівня на нижчий, посиленнямеханізмів зворотногозв’язку.

Близькою за змістом є концепція Good Governance. Термін «Good Governance»з’явивсяв1997р.урамкахПрограмирозвиткуООН[4].Джерелами виникненняцієї концепціїбагатоучомубуликонцепціїNewPublicManagement таNetworkedGovernment.

Усвоючергу,governance–більшширокакатегорія,ніжmanagement.Поняття «governance» відпочатково наповнено демократичним змістом. Існує ряд означень до цього терміну («демократичне», «нове», «досконале», «добре», «належне», «етичне та прозоре», «ефективне», «мережне» врядування), звідси Good Governance – управління, яке відповідає вимогам демократичного, відкритого, і справедливого суспільства та регулює взаємовідносини між офіційними інституціями (державна влада) та недержавними колами (бізнес, громадськість). Поняття Good Governance також ототожнюють з поняттям результат-орієнтованогоуправління.

Зазначеніконцепціїпублічногоуправлінняполягливосновуадміністративних реформ в багатьох країнах, зокрема, ЄС; вони з’явилися дієвою відповіддю на кризу бюрократичної моделі управління. І сьогодні, в контексті європеїзації публічногоуправлінняізапровадженняінструментівналежноговрядування,вони зайнялисвоє місцеурядітеорійіпрактиксучасної управлінськоїдіяльності.

Списоквикористаноїлітератури

1.Государственное управление [Электр. ресурс]. – Режим доступу : http:// pubadm.narod.ru/Theory/concepts.htm. –Загол. сэкрана.

2.Государственноеуправлениеиполитика:Учеб.пособие/Л. В.Сморгунов, P.M. Вульфович,А.В.Курочкин;Подред. Л.В.Сморгунова.–СПб.: Изд-во С.- Петерб.ун-та,2002. –564с.

3.Муніципальний менеджмент : Навч. посіб. / За заг. і наук. ред. Ю. П. Шарова.–К.:Атіка,2009.–404с.

4.Саханова А.Н. Новая парадигма государственного управления «Good Governance»: пример Японии как перспективадля стран СНГ // Менеджмент в Россиииза рубежом. –2004. – №1.

5. Шаров Ю.П. Стратегічне планування в муніципальному менеджменті: Концептуальніаспекти/Ю.П.Шаров. –К.:Вид-воУАДУ,2001.–302с.

Валентина ШАМРАЄВА

к.і.н.,доцент кафедриєвропейської та євроатлантичної інтеграції і національної безпеки

ХаРІДУНАДУпри ПрезидентовіУкраїни

ЄВРОПЕЙСЬКИЙДОСВІДСТАНОВЛЕННЯПУБЛІЧНОЇСЛУЖБИ

Позиціонування України як європейської демократичної держави та подальше реформування вітчизняної системи державної служби обумовлює важливістьвивченнятапошукуоптимальнихшляхівзапровадженнядосвідукраїнчленів Європейського Союзущодо формування публічної служби, державного управліннявданійсфері.

Дана публікація є продовженням досліджень вітчизняних та закордонних науковців з проблем інституту державної служби, запровадження в Україні елементів публічної служби зразка провідних європейських держав, реформування державногоуправління вціломута державноїслужби, зокрема.

При проведенні дослідження авторами було використано значнукількість джерел та наукової літератури, серед них: Конституція України, закони «Про державнуслужбу»та «Прослужбуворганахмісцевогосамоврядування»,роботи М.Грушевського,Є. Глухачова,К. Ващенка, В. Малиновського,Н.Мельтюхової, О.Оболенського,С. Серьогінатаінших[1–7].

Нажаль у вітчизняних наукових колах вивчення побудови державного управлінняєвропейськогозразка вцілому,таінститутупублічноїслужби,зокрема, щенеотрималокомплексногохарактеру.Існуєвеликерозмаїттяпідходівтаточок зору, інколи зовсім протилежних, до визначення, дослідження та вирішення окреслених проблем. І томусьогодні необхідна активізація аналізу визначеної проблематикиукраїнськими дослідниками.

Метою даної публікаціє є комплексний аналіз досвіду країн-членів Європейського Союзу щодо формування інституту державної служби з визначенням можливостійоговикористанняувітчизнянихреаліях.

Після проголошення незалежності України серед головних стратегічних завданьбулозапровадженнянової ідеологіїфункціонування виконавчоївлади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свободгромадян, надання державнихпослуг.

Європейський досвід нормативно-правового закріплення інституту публічноїслужби відзначаєтьсяобов’язковоюнаявністю наступнихпринципів: верховенство права, законність, політична нейтральність, та лояльність, стабільність, прозорість, відповідальність. Так Законом Республіки Болгарії встановлено, що проходження державної служби спирається на принципи законності,лояльності,відповідальності, стабільності,політичноїнейтральності та ієрархічної підлеглості. У Литві публічна служба базується на принципах верховенстваправа, рівності, лояльності, політичної нейтральності, прозорості, відповідальностіза прийняттярішеннятакар’єрногорозвитку[8, с.27].

Визначені принципи у європейському законодавстві закріплено не на

декларативномурівні,анаповненоконкретнимзмістомтамеханізмамиреалізації. Вони покладені в основу ефективного функціонування інституту публічної службитазахиступублічнихслужбовців.

Незважаючинаособливостірізнихкраїн-членівЄвропейськогоСоюзущодо розумінняпоняттяпублічноїслужби,найбільшуувагуприїївизначенніприділено регулюваннюстатусучиновників публічноїадміністрації.

Головною рисою сучасної державної служби стає пріоритет прав людини таінтересів особинад інтересамидержави.Веберівськаконцепція,якнайбільш відповідна, була покладена у основи інституту державної служби провідних демократичнихдержавсвітуотрималасвійподальшийрозвитокіудосконалення. На сьогодні перед Україною стоїть завдання реформування всієї системи державногоуправлінняівивченнятакогодосвідустаєнадзвичайноактуальним.

Однією з головних задач, щостоять перед українською державою угалузі реформування інституту державної служби необхідно виділити наступні: поповненнядержавної службинеобхіднимивисококваліфікованими кадрамита створення відповідних умов для виконання ними своїх обов’язків; унеможливлення залучення державних службовців у політичну боротьбу правлячоїеліти; забезпеченнядієвихмеханізмівреалізаціїапаратомдержавних органів політичних рішень, прийнятих вищім керівництвом держави; удосконаленнясистемисоціальногозахистудержавнихслужбовців.

Списоквикористаноїлітератури

1.Грушевський М. Ілюстрована історія України. / М. Грушевський. – К. : Радуга,1992.–526с.

2.Малиновський В. Я. Державнаслужба: теорія іпрактика: Навч. посіб. / В.Я. Малиновський.–К.:Аттіка,2003.–160с.

3.Мельтюхова Н. М. Психологія управління // Державне управління і менеджмент:Навч. посіб.утаблицяхісхемах/Зазаг.ред.Г. С. Одінцової.– Х. : ХарРІУАДУ,2002.–С.356–378.

4.ОболенськийО.Ю.Державнаслужба:Навч.посіб./О. Ю.Оболенський.– К.:КНЕУ,2003.–344с.

5.Серьогін С. Влада і держслужба. Історичний аспект: Навч. посіб. / С. Серьогін.–К. :Основа,1998.–165с.

6.ЧерноногЄ. С.Державнаслужба:історія, теоріяіпрактика:Навч. посіб./ Є.С.Черноног. –К. :Знання,2008. –458с.

7.ЗаконУкраїни«Продержавнуслужбу»від16грудня1993р. №3723-XII.// ВідомостіВерховноїРади.–2005.–№10.

8.Публічнаслужба.ЗарубіжнийдосвідтапропозиціїдляУкраїни/Зазаг.ред. ТимощукаВ.П., ШколикаА.М.–К.:Конус-Ю,2007.–732с.

СЕКЦІЯ2 Досвід європеїзації публічного адміністрування

посткомуністичних країнЦентральної таСхідної Європи

НаталіяБЕРЛАЧ

к.е.н.,доценткафедри економіко-правових дисциплін Київського національного університетувнутрішніх справ

ДОСВІДКРАЇНЦЕНТРАЛЬНОЇТАСХІДНОЇЄВРОПИ УРЕГУЛЮВАННІОРГАНІЧНОГОСІЛЬСЬКОГОГОСПОДАРСТВА

Насьогодніодним знайбільшпріоритетнихнапряміввдосконаленняпроцесу державного управління в АПК України є розвиток органічного сільського господарства, що набуваючи все більшого значення в європейському регіоні, становитьдляУкраїниперспективнийнапрямрозвитку. Вартотакожзауважити, що найвищі темпи зростання обсягів даної сфери АПК спостерігається саме в державахЦентральноїта СхідноїЄвропи(зокрема–Польща,Словаччина,Чехія, Угорщина) [1, c.39], що пояснюється ефективною державною політикою в цій сфері, а такожзначнимприростом іноземнихінвестиційпіслявступудоЄС.

Виходячи з цього, актуальність даного дослідження полягає в тому, що не дивлячисьна значніперспективирозвиткуорганічногосільськогогосподарства, Україна ще не виробила чіткої державної політики щодонапрямів подальшого розвитку цієї сфери АПК. Відтак доцільним буде використання досвіду країн ЦентральноїтаСхідноїЄвропи(ЦСЄ),зоглядунате,щозгаданікраїнималисхожі з вітчизняними передумови розвитку всієї системи державного управління, а також подібнусистему соціально-економічного устрою.

Саме томуметою роботи є аналіз регіонального досвіду країн ЦСЄ щодо державного регулювання органічного сільського господарства, порівняння їх досвіду у впровадженні державної підтримки даної сфери АПК, а також виокремлення ефективних способів та прийомів регулювання виробництва екологічночистихпродуктівхарчування.

ЗначнийрозвитокорганічногосільськогогосподарстваврегіоніЦентральної таСхідноїЄвропипояснюєтьсяполітикоюпідтримкиданоїгалузіз бокудержав, що застосовується у вигляді дотацій фермерам; ефективною діяльністю консультативних центрів, що допомагають фермерам здійснювати свої перші крокивновійгалузігосподарювання,широкимрозмахом діяльностідержавних танедержавнихорганівсертифікації,якіпропонуютьбезлічваріантівздійснення зазначеноїпроцедури;державнимстимулюваннямнауковихдослідженьузгаданій сфері; глибоким впливом реклами та маркетингових заходів на свідомість та поведінкурядових європейськихспоживачівіт.д.

Європейський ринок органічних продуктів харчування характеризується значнимростомвостанніроки.Наразімайжеполовинавсіхорганічнихпродуктів вусьомусвітіпродаєтьсявЄвропі. Немаєніякихознакщодосповільненнятемпів ростуі вподальшому[1, с. 153].

Характеризуючи держави ЦСЄ, в першу чергу звернемо увагу на наших сусідів–Польщу, Словаччину,ЧехіютаУгорщину–якіізаструктуроюекономіки,

і за природними умовами певним чином схожі з Україною. Для даних країн притаманний динамічних розвиток та ріст, величина якого вимірюється двозначними цифрами щорічно.

Проте стрімкий ріст викликає певні проблеми: неузгодженість в процесах сертифікації виробників, маркування продукції, акредитації контролюючих органів, збільшенняспоживчогопопитуна органічніпродукти, щопризводить до дефіциту органічної сировини для їх переробки, що вимушує виробників імпортуватичастинуінгредієнтів,якійпідвищуютьцінинаринку[2, c. 247].

Виходячизцього, необхідним єефективнедержавне регулювання, якебуде покликане нарозв’язання проблем, щовиникають. Зазначенікраїни посідають доситьзначнемісце упроцесіфункціонуванняЄвропейськогоринкуорганічного продовольства, але попри позитивні моменти, слід наголосити і на все ще початковійстадіїформування ринковоїінфраструктуривдані йсфері.

Висвітлюючи процес державної діяльності усфері публічногоуправління даноюсферою, слідзауважити, щов країнахЦСЄ сільськогосподарська галузь підтримується державою, оскільки вони не може ризикувати продовольчою та екологічноюбезпекою населення.

Незважаючи на досить детальне регулювання органічного сільського господарства регіональними та міжнародними актами, кожна країна має свою унікальну систему державної підтримки даної галузі АПК. Тому, вважаємо за доцільне зіставити державну політику щодо розвитку органічного сільського господарства у країнах ЦСЄ, оцінивши при цьому результати того чи іншого заходуі йоговпливнарозвиток екологічно-чистоговиробництва.

Розвитокорганічногосільськогогосподарства Чехії, в основному, базувався на створенні системи належного нормативно-правового забезпечення, врегулюваннявзаємовідносинміжвиробникамитадержавнимиорганамивсфері управління органічним виробництвом. Крім того Чеська республіка однією з першихвЄвропіприйнялаКомплекснуПрограмурозвиткуорганічногосільського господарства,щодозволилоздійснитикомплекснийпідхіддорозвиткуданоїгалузі.

Державне управління в даній сфері у Польщі характеризується значною підтримкоюдержавиуформінепрямогостимулювання.Взявшизаприкладкраїни західної Європи, була здійснена організація системи консультативних центрів, сертифікації, рекламита маркетингових заходів, якіфінансувалися за рахунок держави. Основна увага приділяласяствореннюі розширеннюінфраструктури ринку, а не прямому дотуванню виробників.

Характерною особливістю державної підтримки розвитку органічного сільськогогосподарства вУгорщині, булизаходи, сутьякихполягає упідтримці, заохоченні та інтенсифікації поширення інформації серед спеціалізованих суб’єктів, а також широкого кола громадськості з метою створення довіри споживачів та виробників до органічного сільського господарства загалом й органічного продовольства зокрема. Крім того, була проведена масова маркетингова кампанію, яка пропагувала й популяризувала органічне сільське господарство,органічнепродовольство, йвідповіднізразкимаркування.

Словаччина безпосередньо не ставила окрему мету щодо розвитку органічного сільського господарства, разом з тим, даний напрям розвитку був включенийдоПрограмирозвиткусільськихтериторій.Можливо,самевідсутністю спеціальнихзаходівдержавногохарактеру,вданійкраїніпрострімкийрозвиток екологічноговиробництваказати недоводиться.

Виходячи з поведеного аналізу функціонування процесу державного управління країн ЦСЄ усфері органічного сільського господарства, необхідно зазначити, що належний результат в цій сфері Україною буде досягнутий лише тоді, коли публічне управління буде спрямоване на створення системи законодавчого регулювання, непрямого стимулювання, організаційного забезпеченнята виділенняданоїсфериякпріоритетноїзівсієї системиАПК.

1.Willer, Helga The world of organic agriculture: statistics & emerging trends 2008 / Helga Willer, MinouYussefi-Menzler, Neil Sorensen. / International Federation of Organic Agriculture Movements (IFOAM) Bonn, Germany and Research Institute of OrganicAgriculture (FiBL), Frick – Switzerland, 2008

2.Znaor, D. The Contribution of Organic Agriculture to Sustainable Rural Development in Central and Eastern Europe / D. Znaor // Proceedings of International Seminar. – Czech, 2004

ЛюдмилаМУРКОВИЧ

здобувач кафедри державного управління тамісцевого самоврядування, ДРІДУНАДУпри ПрезидентовіУкраїни

ДОСВІДЄВРОПЕЇЗАЦІЇПУБЛІЧНОГОАДМІНІСТРУВАННЯ УКРАЇНАХЄВРОПИ

Актуальністьзумовленатим, щовикористаннявУкраїнідосвідуєвропеїзації публічного адміністрування для роботи у сфері державного управління та місцевого самоврядування забезпечить європейський рівень надання адміністративних послуг та запровадження у практику діяльності засад демократичноговрядування.

Враховуючи те, що Україна обрала Європейський вектор розвитку і намагаєтьсяадаптуватимісцевесамоврядуваннядостандартівЄС, необхіднимє вивченнясвітовогодосвідурозвиткумісцевогосамоврядування.

Виключно важливе значення для формування правових основ місцевого самоврядуваннявідігралаЄвропейська хартіямісцевогосамоврядування.

Європейськахартіясьогоднієосновним міжнародно-правовимдокументом длякраїн-членівРадиЄвропи,якийміститьобов’язковістандартищодоорганізації управлінняна місцяхназасадахмісцевогосамоврядування.

Прийняття Радою Європи Європейської хартіїмісцевогосамоврядування сталорезультатомбагатьох ініціативтабагаторічноїпраці різнихєвропейських структур та свідченням важливого значення місцевого самоврядування як необхідногоатрибутудемократичногосуспільства.Захистта зміцненнямісцевої демократії, місцевої економіки та місцевих фінансів за допомогою особливого документу, який мавбиобов’язковусилу, –цедавнямета європейських органів місцевого самоврядування та територіальнихгромад, інтереси якихціоргани представляють.

І не випадково Рада Європи стала тією організацією, яка з метою захисту інтересівтериторіальнихгромад,органівмісцевогосамоврядування,проголосила такі принципи організації місцевої влади, яких сьогодні дотримуються всі демократичнідержавиЄвропи. СамеРадаЄвропи,розуміючизначеннямісцевих

органіввладиворганізаціїуправління,наданнісоціальнихпослугнаселеннювже тривалий час опікується проблемами місцевого самоврядування.

Урізнихдержавахзастосовуютьсярізнісистемиуправління на місцевому рівні(вмежахвідповіднихадміністративно-територіальниходиниць), навибір якихвпливаютьтакіфактори,як:державнийрежим, формадержавногоустрою, неоднаковий підхід до розуміння сутності та природи державної влади, розмежування адміністративно-територіальних одиниць на «природні» та «штучні», національні таісторичніособливостіітрадиціїтощо.

В основуцих систем покладенорізні принципивзаємовідносинмісцевих органіввладиміж собоютаз центральнимиорганамивлади.

Українах продовжується пошук нових організаційно-правових форм місцевогосамоврядування. Суттєвіособливостіспостерігаютьсяврізнихкраїнах щодо порядку формування, структури та повноважень виконавчих органів місцевогосамоврядування. Якправило,передбачаєрізнідепартаменти,відділи, бюротощо. Департаменти можутьматигалузевийі функціональнийхарактер.

РозвитокмісцевогосамоврядуваннявЄвропіхарактеризуєтьсяпроведенням важливих структурних, функціональних та організаційних реформ систем організації влади на місцях. Структурні реформи стосуються організаційних відносин між різними рівнями місцевого управління. Вони пов’язані з реформуванням системи адміністративного-територіального устрою держави,

атакож іззапровадженням самоврядуванняна регіональномурівні. Функціональні реформи були спрямовані на перерозподіл

функціональних відносин між місцевими, регіональними та центральними органами управління. Вони проводилися одночасно із структурними реформами і їх результатом стало розширення компетенції регіональних та місцевихорганіввлади, тобтодецентралізаціяуправління, під якою розуміють передачу центральною владою окремих владних повноважень органам місцевого самоврядування.

ЄвропейськийСоюз всебільшезаохочуєпроцесдецентралізаціїуправління. Єврокомісія своїм рішенням від 14.02.2001 року № 2001/0046 встановила класифікаціюрівнівадміністративно-територіальниходиницьNUTS(NUTS1,2, 3). Щодокожногорівнявстановленірекомендованіповноваження, якідоцільно здійснюватинацихрівняхтаорієнтованукількістьнаселеннякожногорівня.Так, території, менші за NUTS 3 (сільськірайони) віднесені доNUTS 4, а первинні, базовіодиницівіднесенідорівняNUTS5.

Процес децентралізації досить тривалий і складний. Для кожної країни характерні свої особливості. У цілому ознайомлення із зарубіжним досвідом місцевогосамоврядування дозволяєвиділитинаступнітенденції йогорозвитку:

1.При збереженні провідної ролі представницьких органів місцевого самоврядування (рад) у вирішенні місцевих справ поступово посилюється значення виконавчого апарату, зростає вплив муніципальних чиновників, що свідчитьпрозміцнення професіоналізмумуніципальногоуправління.

2.Зміцнюютьсяматеріальнітафінансовіосновимісцевогосамоврядування. Так,кожнагромадамаєсвоюмуніципальну(комунальну)власність,яканеобхідна для функціонування життєво важливих комунальних служб. Муніципалітети широко застосовують економічні методи управління – місцеві податки, ліцензування, укладання контрактів на виконання муніципальних функцій з приватнимифірмамитощо.Всецесприяєзбільшеннюдохідноїчастинимісцевих

бюджетів, розвитку муніципального господарства та стимулюванню підприємницькоїдіяльності.

3.Суттєвих змін зазнають функції органів місцевого самоврядування. Це обумовленонаступнимичинниками:по-перше,з’являютьсяновіфункції,потреби

вреалізації яких на місцевому рівні раніше не було і які сьогодні делегуються органам місцевого самоврядування державою; по-друге, частина функцій, які раніше традиційно виконувалися органами місцевого самоврядування, передаються приватним компаніям або громадським об’єднанням, органам самоорганізаціїнаселення(наприклад,прибираннятапереробкасміття);по-третє, скорочується роль органів місцевого самоврядування у вирішенні соціальних питань.

4.Доситьстійкоютенденцієюєукрупненняадміністративно-територіальних одиниць,скороченнячисламісцевихорганіввлади,створеннярізнихрегіональних форм управління. Ці процеси спрямовані на формування достатньої територіальної, демографічної та матеріально-фінансової бази для утримання сучасних комунальних та інших муніципальних служб. В багатьох державах вирішення проблеми формування належної матеріальної основи місцевого самоврядування вбачають нев укрупненні комун, ав розвиткуспівробітництва міжокремимикомунами(кооперативнийпідхід).Такеспівробітництвозвичайно здійснюєтьсяшляхомукладанняконтрактнихугодщодонаданняпослугтаспільної діяльностівпевнихгалузяхміжрізнимиорганамиірівнямимісцевоївлади.

На наш погляд європейський досвід публічного адміністрування має виняткововажливезначеннядлянашихтериторіальнихгромадвУкраїни,оскільки подальший розвиток місцевого самоврядування має базуватися на загальноєвропейськихзасадахіпринципах.

Списоквикористаноїлітератури

1.Грицяк, І.А. Розвиток європейського управління у контексті впливу на державне управління в Україні / І.А. Грицяк. – Режим доступу : www.academy.gov.ua/ej2. –Назва з екрану.

2.Європейська Хартія місцевого самоврядування. Страсбург, 15 жовтня року. Офіційний переклад. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України.–2002.–С.34–41.

3.Колісниченко, Н.М. Європейська державна служба між традицією та реформуванням / Н.М. Колісніченко. – Режим доступу : www.nbuv.gov.ua/e- journals –Назва з екрану.

4.Пухтинський, М.О. РозвитокмісцевогосамоврядуваннявУкраїні:Стан, проблеми, перспективи /М.О.Пухтинський,П.Т. Павленчик,В.М.Князєв. –К.: Логос,2002.–212с.