2009_12_17 konf

йогозаступників є політичними. Врізних країнах посади заступників міністра мають різні назви. Наприклад, у Великій Британії – молодший міністр, у Франції – це міністр-делегат, у ФРН та Латвії – парламентський державний секретар.Алеїхзавданняполягаєвнаданні політичноїпідтримкиміністру.

Втой жечаскерівником апаратуміністерстваєдержавний службовець. До сферийогообов’язківвходитьвиробленнястратегіїтазабезпеченняпослідовності їївтілення;створеннятазабезпеченняінституційноїспроможностідовироблення політики; створення організаційних умов для забезпечення високої якості урядових рішень. Ця посада у різних країнах також називається по-різному, наприклад: у Великій Британії – постійний секретар, у ФРН, Люксембурзі – державний секретар, в Ірландії – секретар, у Бельгії, Греції, Нідерландах – генеральний секретар. Державний секретар відповідає за управління міністерством іза наданняпослугцьогоміністерства громадськості. Крім того, цейпосадовецьнаглядаєзакадровоюполітикоюміністерства,аотже,йконтролює діяльністьусіхпідлеглихйомудержавнихслужбовцівіякістьїхньоїроботи.

Головна роль професійних державних службовців і, зокрема, державних секретарів,полягаєвпідготовціоб’єктивногоаналізудержавноїполітики,розгляді всіхможливихальтернатив іподанніцієїнеупередженої інформаціїміністрові незалежновідтого,доякоїполітичноїпартіїналежитьцейміністр.Арольміністра зводитьсядовиборуоднієїзтакихальтернативтаухваленняполітичногорішення.

Але слід зауважити, що в політизації посади державного секретаря та державної служби загалом існує небезпека. Якщодержавний секретар поділяє політичні погляди міністра, то по-перше, існує загроза, що міністр не отримуватимеоб’єктивнихпорадвідсвогозаступника. По-друге, громадськість можевтратитидовірудодержавнихслужбовців.

УказомПрезидентаУкраїни№345від29травня2001р.«Прочерговізаходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» було запровадженоінститутдержавнихсекретарів[1].Цебувсвоєчаснийхід, який,поперше, установиврозподіл політичнихта адміністративнихфункцій, апо-друге, апаратКабінетуМіністрів перетворивсяна Секретаріат, одним із завданьякого сталообґрунтування основнихположенькожногопроектунормативно-правовий актів,заприйняттяякихполітичнувідповідальністьнесутьміністри.

Введенняцихпосад зодночасноюліквідацієюпосад заступниківміністрів, не забезпечило для міністрів політичної допомоги у міністерстві. Відповідно державнісекретаріміністерствбулизмушенівиконуватитаківідвертополітичні повноваження, як представлення законопроектів у Верховній Раді, участь у засіданняхКабінетуМіністрівтаурядовихкомітетівтощо.

Натеренахполітичноїситуації,якасклаласяутойчас,та черезневизначеність обов’язків політичних та адміністративних посад, цей, з широкого погляду, прогресивнийзахіднабувспотворенихрис.Однієюзпричинскасуванняінституту держсекретарівО.Валевський таС. Конончукназиваютьпрагнення знятиз них значні функції з управління і, зрештою, відновити жорстку ієрархію підпорядкуваннявцентральних органахвлади. Уміністерствахповернулисядо одноосібного прийняття рішень, й адміністративна система засвідчила певну міцність[5,с.52].

У 2006 році Концепцією розвитку законодавства про державну службу в Україніодниміззавданьбуловизначенорозмежуватиполітичнітаадміністративні посадиворганахдержавноївлади,виходячизвідмінностейхарактеруповноважень

і відповідальності осіб на таких посадах, порядкупризначення на ці посади та звільненнязних, забезпечившиприцьомувиконаннявимогКонституціїУкраїни. Такожбулопередбаченовизначитизакономвичерпнийперелікпосад,якіналежать до політичних, і з огляду на це передбачити запровадження в установленому порядкувапараті КабінетуМіністрівУкраїниі міністерствахпосадидержавних секретарівяк вищіадміністративніпосадив цихорганах, із збереженням посад заступниківміністрівякполітичнихпосад[3].АледосихпірноваредакціяЗакону України «Про державну службу», який б спрямовувався на виконання поставленогоКонцепцієюзавдання, неприйнята.

Щобунеможливитипроцес політизаціїцієїпосади, назаконодавчомурівні належитьвирішитипроблемивизначенняролітафункційдержавногосекретаря, налагодженняпроцедури взаємодіїз іншими міністерствамита членамиуряду, встановлення ієрархії, зв’язків відповідальності та підзвітності увідносинах з міністром, визначитисящодовідносинз підлеглими виконавчимипідрозділами системидержавногоуправління усферіпідготовкиурядових рішень, процедур подання, призначення, звільнення та закріпити права й обов’язки державного секретарящодоКабінетуМіністрів.

Ураховуючизарубіжнийдосвідслідвизнати,щоодним з головнихчинників ефективної роботи системи державного управління є існування інституту державного секретаря. Таким чином інститут державних секретарів потребує подальшогорозвитку.Алепосададержавногосекретаряякдержавногослужбовця повинна характеризуватися політичною нейтральністю, а призначення на цю посаду має відбуватися відповідно до правил конкурсного відбору, принципів аполітичностіта професійності.

Списоквикористаноїлітератури

1.Прочергові заходищододальшогоздійсненняадміністративноїреформи

вУкраїні№345від29травня2001р.//Уряд.кур’єр.–2001. –31травн.–С.4.

2.Про деякі заходи щодо оптимізації керівництва в системі центральних органів виконавчої влади : Указ Президента України від 26 травня 2003 року. – Режим доступу: www.rada.gov.ua – Назва з екрану.

3.ПроКонцепцію розвиткузаконодавства продержавнуслужбув Україні: Указ Президента України вiд 20.02.2006 № 140/2006 – Режим доступу: www.rada.gov.ua–Назва з екрану.

4.Програмадіяльності КабінетуМіністрів України«Український прорив: длялюдей, а неполітиків»–Режим доступу:www.rada.gov.ua –Назва з екрану.

5.Валевський О.,КонончукС.ІнститутдержавнихсекретаріввУкраїні:від задумудо реалізації: Аналіт. доп. / О.Валевський, С. Конончук – К.: УНЦПД, 2003.–108с.

6.Державні секретарі організовуватимуть процес підготовки та втілення стратегії уряду. – Вісник Центру. – 2001. – 16 липня. – Режим доступу: www.icps.kiev.ua –Назва з екрану.

НаталіяВИНОГРАДОВА

к.держ.упр.,доценткафедри державної служби та митної справи Академії митноїслужби України

«КОНСТИТУЦІЙНИЙПРОЕКТ»РОМАНАМСТИСЛАВИЧА ПОЧАТКУХІІІст.ЯКПРЕЦЕДЕНТЄВРОПЕЇЗАЦІЇ ДАВНЬОРУСЬКОЇСИСТЕМИДЕРЖАВНОГОУПРАВЛІННЯ

Сьогоднішнійстаннаукової розробкиширокогоколапроблем, пов’язанихз історією Давньої Русі (достатньо згадати авторитетні дослідження останніх десятилітьО. Пріцака, І. Данилевського,В. Петрухіна,В. Сєдова, С. Франкліна, Д. Шепарда, Г. Подскальського, М. Котляра, В. Рички, О. Толочка, Т. Вілкул, А.Горського,О.Назаренка,М.Свердлова,І.Фрояноватаінших),дозволяєзробити впевнений висновок, що Давньоруська державність як складна етнокультурна, суспільно-політична, соціально-економічна, релігійна тощо система була замислена та до певної міри успішно реалізована представниками духовної та світськоїеліти вякостіідеальноїхристиянської моделіуповній відповідностіз середньовічними уявленнями, сформульованими на підґрунті творчо застосованихположеньСтароготаНовогоЗавітів,богословськоїспадщиниОтців Церкви, державотворчого досвіду Римської імперії, германських народів ранньохристиянськоїдобитакількохтюркськихкаганатівЦентрально-Східноїта Південно-СхідноїЄвропи.

Протягом існування незалежної Давньоруської державності, тобто приблизновідсередини ІХст., колив 862р. булоофіційнозапрошеноРюрика в якостіверховногоправителятав882р. германсько-скандинавськузапоходженням владубуло поширено на всю територію країни, до середини ХІІІ ст., коли Русь визналавасальнузалежністьвідмонгольськихханів,з певноюдолеюумовності можнавизначити чотирисистемнихпринципидержавногоуправління. Перший мавнаметі максимальнозбалансуватигерманськийта тюркськийкомпоненти, кожензякихякзточкизорухристиянськихстандартівдержавності,такізпозиції державотворчого досвіду пізньоантичної-ранньохристиянської та ранньосередньовічної доби розглядався в якості престижного та зразкового. Германські народи, як добре відомо, зіграли провідну роль в становленні середньовічноїхристиянськоїцивілізації,сприялиутвореннюнизкиновихдержав та формуваннючисленних династій, тюркські етноси з кінця IV-гопосередину VII-го ст. створили за богословської та дипломатичної підтримки Рима та Константинополя чотири каганати (Гунський, Аварський, Болгарський та Хозарський), які обома претендентами на римську імперську спадщину розглядалисявякостіідеальнихдержавнихмоделей.Нагадаємо,щотитул«каган» та, відповідно, формадержавногоустрою«каганат» старозавітногопоходження та означали, перший, правителя, який гармонійно поєднував функції першосвященникатасвітськоговолодаря,адругийдлябогообраногоєврейського народу означав країну, державна система якої вважалася ідеальною земною проекцією Царства Небесного. Другий системний принцип державного управління був зорієнтованим знову на старозавітний взірець, а саме на закріпленняокремихтериторіальнихскладовихІзраїлютаІудеїзадванадцятьма синами Якова, від яких виводили символічне походження дванадцять колін

ізраїлевих. У повнійвідповідностіз цим біблійним зразком розділяли Русьміж синами Володимир Великий та Ярослав Мудрий, заповідаючи правити згідно Святого Письма та батьківського заповіту, підкоряючись волі номінального володарякраїни–великогокнязякиївського.Протезазначенийідеальнийвзірець виявивсянапрактиці неефективнимдлядержавиз великоютериторією,поганою системою комунікацій, строкатим в етнокультурному відношенні населенням, владнимиамбіціямипредставниківдинастіїРюриковичів. Томувжеу1097р.на князівськомуз’їздіуЛюбечіюридичнобулоузаконенотретійсистемнийпринцип, який отримав назвуудільногота був спрямованим не на канонічний біблійний, святоотечеський чи авторитетний римсько-германо-тюркський державний стандарт, а на апокрифічну (не узаконену церквою, але, втім, і не заборонену) модель,якабазуваласянакоментаряхдооповідейбіблійногоЯковапро, зодного боку, гармонійний, зразково-ієрархічний устрійЦарства Небесного, а з іншого, хаотично-небезпечний– пекла.

Протеізазначенамодель,хочаібулазорієнтованатаавторитетнібіблійніта апокрифічнізразки, виявиласянеспроможноюналагодити ефективнедержавне керівництвоРуссю, щовилилосявсистемнукризудругоїполовиниХІІ–першої половини ХІІІ ст., поглибленої загально-православною кризою, яка почалася задовго до зазначеного періоду, а саме втратою Візантією вже з кінця VII ст. контролю над Святою Землею та територіями, пов’язаними з аскетичночернечою практикою святих отців, а особливо після поразки православних від турок в битві під Манцикертом у 1071 р. як добре відомо, в результаті IV ХрестовогопоходубулоліквідованоВізантію,підкоренолицарями-хрестоносцями практично усі православні країни (крім Русі) та утворено так звануЛатинську імперію,якаіснувала з1204по1261р., продемонструвавшинатой часпереваги як католицизму, так і західних державних моделей в цілому. Тож недивно, що галицько-волинськийкнязьРоманМстиславич(доречі,від1199р.першийруський «самодержець» та від 1204 р. лідер єдиної незалежної православної країни), свідомо відмовившись від великого київського столу (в Київ було призначено намісника Романа) та зосередившись на державотворчій діяльності у західноруському регіоні, маючи, згідно походження та першого шлюбу, права на польськийта,щоособливоважливо,візантійськийпрестол,зробивсвідомуставку на державну та, відповідно, управлінську моделі Священної Римської імперії, яка, якнеприкробулоправославнійсторонівизнавати, напочатокХІІІ ст. разом з іншими католицькимикраїнамипереконливодовела своюефективність.

Оскількиінформаціяпро«конституційнийпроект»(термін,запропонований О. Толочком) князя Романа збереглася тільки у складі «Истории Российской» відомогоісторика першої половини XVIII ст. В. Татищева, залишається гостро дискусійноюпроблемавідповідностітатищевськихповідомленьреаліямпочатку ХІІІ ст. Проте у будь-якомувипадку революційний, без перебільшення, проект давньоруськогокнязяцілком відповідавгеополітичнимреаліям зазначеноїдоби. Подібнодопрактики СвященноїРимськоїімперіїобирати германськогокороля шістьоманайвпливовішими курфюрстамиз наступним церковним помазанням в Аахені (Папа Римський тільки після цього мав право коронувати короля імператорською короною), планувалося обрання великого князя київського представникамитакож шістьохруськихкнязівств (Суздальського, Рязанського, Смоленського, Полоцького, Чернігівського та Галицького) з наступним помазанням на велике князювання київським митрополитом. Попри очевидну

відповідністьруськоїдержавноїмоделізахідноєвропейській,разомз тимпомітна і суттєва відмінність: в проекті Романа Мстиславича київського князя мали обирати, крім безсумнівно авторитетних Чернігова, Галича та Суздаля, також представникивосновномунепрестижних,другоряднихкнязівств,з яких,згідно удільногопринципуорганізації владинаРусі, складаласякраїна.Середвиборців ми не бачимо ні Києва, ні Новгорода, ні Ростова, ні Володимира на Волині, ні Володимира-на-Клязьмі, нііншихвпливовихміст–центрівкнязівськихстолів удільноїдоби.

Суто гіпотетично можна висловити припущення, що запропонована практика обрання лідера держави та, відповідно, організації центрального та місцевого керівництва країною могла орієнтуватися на свідоме християнське прагнення приборкувати гординю (як відомо, один з найтяжчих гріхів) претендентів.Крім того,підкресленадругорядністьполовиникнязівств-виборців кожному християнину, а особливо князеві, якому Волею Божою за фактом народження належить земна влада, підзвітна тільки Творцю Небесному, мала нагадувати,щовласнезглибокихпровінційРимськоїдержавипочавсяімперський монархічний режим, почала поширюватися християнська віра, сформувалася модельідеальноїкраїнитаідеальногоправителя(зГалії,ІудеїтаПанноніїзДакією відповідно).

Такимчином,модельдержавногоустроюРусіпочаткуХІІІст.,якатрадиційно пов’язується з іменем Романа Мстиславича, попри проблематичність та дискусійність може вважатися першим прецедентом застосування у давньоруській практиці публічного адміністрування власне західного державотворчогодосвіду, асамеСвященної Римськоїімперії.

Списоквикористаноїлітератури

1.ГоловкоО. Б.КнязьРоманМстиславич тайогодоба. –К.,2001.

2.ТолочкоА. П. «ИсторияРоссийская»Василия Татищева:Источникии известия.–М.,2005.

3.ЯценкоБ. І. Розвитокдержавногоустрою України-РусінаприкінціХІІ ст. (ПроектРомана Мстиславичаі«СловоополкуІгоревім»)//УІЖ. –1997. –

№3.–С.113–124.

ОлександрВОРОЖБИТ

інженер з охорони праці та безпеки руху ТОВ«ДеснаАС»

ПРОБЛЕМИІНТЕГРАЦІЇУКРАЇНИВЄВРОПЕЙСЬКИЙПРОСТІР

Як відомо, останнім десятиліттям Україна активно прагне вступити до Європейського Союзу (ЄС). Стосовно цього було прийнято ряд документів: ДеклараціяЄС щодоУкраїни(1991р.), РішенняРадиМіністрівЄС проспільну позиціющодоУкраїни(1994р.), Угода пропартнерствотаспівробітництвоміж Україною, з одного боку, і Європейським Співтовариством та їх державами членами, з іншогобоку(1994 р.), Пландій ЄСщодоУкраїни(1996р.) та багато інших документів. Було організовано безліч саммітів, форумів, конференцій, слухань, з’їздів, зустрічей, візитів. Вході цьогоУкраїнубуловизнанокраїноюс перехідноюекономікою (1996р.)ісформованонапрям вступуУкраїни вЄС.

Україну на сучасному етапі європейської інтеграції, не приймають і не відмовляють у вступі до Європейського союзу. У своїх документах Брюссель лише «визнає європейські прагнення України та вітає її європейський вибір», залишаючи відкритим будь-який майбутній розвиток відносин України та ЄС. Чомутаквиходить? Давайтерозглянемо!

Зараз часто зустрічається вираз, що політика Європейського союзу називається–європеїзація.Длябільшкращогорозумінняпоняття«європеїзація», дамо його визначення. Отже, європеїзація – це перебудова державних засад за європейським зразком. Цеозначає, щокраїна якавиявилаінтересвступудоЄС, повинна почати трансформацію державного устрою відповідно до стандартів ЄС (фундаментальним принципам здійснення державного управління): конвенціям, законам, постановам, угодам, правилам, на кшталт копіювати державний лад ЄС. Європеїзація свідчить саме про наявність процесів інституалізації нової системи державного управління. Розглядаючи політику Європейської спільноти можна рішуче казати, що тут є чомуповчитись.

Життя в європеїзованій країні – означає, що чиновник, який вирушив на відпочинокна службовомуавтомобіліувихідний день,вжев понеділокподасть заявуна звільнення, а його колега з Ради Міністрів ЄС подасть наступногодня заяву про звільнення, щойно громадськість побачить на сторінках газети незрозумілозаякікоштизбудованиййогомаєтоквпередмісті(наберезі моря,на передгір’ї).Прикладівцьомубезліч,аголовне–вонипрацюють,вУкраїні,такого не скажеш. Тому, першим завданням на шляхудоєвроінтеграції має бути чітке дотримання службових повноважень керуючих осіб, активна боротьба з корумпованістювладита зловживаннямвлади.

Головними принципами публічного адміністрування ЄС є:

1.демократизмі законність;

2.соціальнасправедливістьта рівністьгромадянина;

3.пріоритетправлюдинитагромадянина;

4.рівністьвсіхгромадян передзаконом;

5.гласність;

6.постійнепідвищення життєвогорівнявсіхверствнаселення;

7.дотриманняправтазаконнихінтересіворганіввсіхрівнівсамоврядування, підприємств,організацій, об’єднаньгромадян;

8.контрольтазвітність;

9.ефективність,результативністьтадоцільність.

Зазначеніпринципиівизначаютьвнутрішнєжиттягромадян, рівеньдовіри довладитаприйняттявладнихрішень,характертапріоритетивнутрішньоїполітики ЄС.ВУкраїні також,існуютьданніпринципивдержавномууправлінні,аледіяїх проявляєтьсятільки длявисокопосадовців, адля громадянвонидіютьтількина папері. Тому, другим завданням на шляху до євроінтеграції має бути чітке дотримання принципів публічного адміністрування Євросоюзу.

Значнийпозитивнийполітичнийвпливнарозвитоквідносин міжУкраїною таЄС,відбувсяу2004роціз розширеннямЄС.ЗавдякицьомуускладіЄвросоюзу з’явиласьтакзвана «групадрузівУкраїни»-низкацентральноєвропейськихкраїн з традиційними партнерськими зв’язками з нашою державою. Тому, третім завданнямєвроінтеграціїєналагодженняпартнерсько-дружніхзв’язківзкраїнами- членамиЄС.

Недотримання законів, політичні та економічні негаразди які «вирують»

сьогоднівУкраїни,відносятьнасузворотнійшляхєвроінтеграції.Європіпотрібна країна,яка єстабільноюполітично, з розвинутоюекономікоюі реальнодіючим законодавством. Тому, четвертим критерієм є чітке дотримання законодавства, стабілізація політичних процесів, розвиток мікрота макроекономічних показниківкраїни.

Європеїзаціястаєпроцесом, щовідкриваєновіможливостіта перспективи розвитку європейських канонів, тим самим обмежуючи (блокуючи) щодо реалізаціївласноїнаціональноїполітикидержави.

Вартозазначити, щоЄСУкраїнапотрібнанеякповноправнийчлен союзу,а якринокзбутутоварів,ринокдешевої робочоїсили,джерелодешевоїсировини.

Наразі ЄС не дав чіткої відповіді на перспективи членства України в Євросоюзі, щопов’язується з складністюпроцесувнутрішніх трансформаційв ЄСтастриманою громадськоюдумкоюудержавах-членахЄСщодоперспектив розширення Союзу.

Отже,длявступуУкраїнидоЄвропейськогосоюзунеобхідновирішитибезліч завдань-проблем щобвідповідатиКопенгагенськимкритеріям. Результатвступу Україниоцінитиоднозначнонепросто,будутьякпозитивнітакінегативнінаслідки.

Лише комплексне виконання системи реформувань дозволить Україні в майбутні роки претендувати на місце уЄвропейськомуспівтоваристві.

Списоквикористаноїлітератури

1.Нинюк І.І. Особливості розвитку державного управління у контексті європейського вибору / І.І. Нинюк., М.А. Нинюк // Університетські наукові записки.–Х.,2006.№3–4(19-20)–с.358–362.

2.Альона Гетьманчук. Вітринна європеїзація / Альона Гетьманчук // Європейськіакценти.МЦПД.,–К.,2009.

3.ВідносиниУкраїна–ЄС(інформаційнадовідкастаномна2липня2009р.)/ КомітетВерховноїРадиУкраїниз питаньєвропейської інтеграції. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://comeuroint.rada.gov.ua/komevroint/control/uk/ index

ПетроВОРОНА

к.н.держ.упр.,доценткафедри регіонального управління та місцевого самоврядування

ХарРІНАДУпри ПрезидентовіУкраїни

ПАРТІЙНАСИCТЕМАІЗРАЇЛЮ:

УРОКИДЛЯПАРТІЙНОГОБУДІВНИЦТВАУКРАЇНИ

Дляпроведення вУкраїнідержавноїполітики, спрямованоїназахист праві свобод людини, необхідним єподальше закріплення ірозвиток демократичних основдержавності, яка всвоємурозвиткубулабзорієнтована навпровадження та реалізацію кращих моделей світової демократії і, водночас, відповідала б історичним державно-правовим і національно-культурним традиціям українськогонароду.Провідна рольустановленнідемократичнихзасаддержави належить політичним партіям. Головною проблемою українського партійного будівництва та парламентаризму є відсутність прагнення у політичних сил до

єднаннявсправі захистунаціональнихінтересівукраїнської держави. Причини різні–як соціально–політичні(різні ідеологічніпідходидоїї побудовиінавіть невизнання права на її існування) так і особистісні, що пов’язані з амбіціями лідерів провіднихполітичних сил, адже партіїв Україні носять титульний, а не ідеологічний характер. Цим титулом є харизматична особистість, що очолює політичну партію чи блок. В країні занадто довго тривають дискусії про національнуідею,простратегіюбудівництвазаможноїкраїнитадемократичного суспільства, але політики увійшовши до парламенту у своїй більшості залишаються «партійними гвинтиками» у кращому випадку партійцями у політиці, а не державними діячами. Верховна Рада України є свого роду віддзеркаленням стану суспільства з «усіма його соціальними виразками». Її роботавпливаєпевним чиномнаполітизаціюорганівмісцевогосамоврядування, обраних на пропорційній основі, і заважає вирішувати соціально-економічні питаннярозвиткутериторіальнихгромад.

Шукаючи особливі шляхи політичного і суспільно-економічного розвитку миневраховуємовласнийімаловивчаємозарубіжнийдосвід.Досвідпартійного будівництваІзраїлюнам ціннийякдосвіддержавного будівництвакраїни,що майже через 2 тис. років відновила свою державність і змогла побудувати демократичне суспільство у симбіозі з фундаментальними релігійними цінностями(щосвогородуєоберегамидавньоїкультури)таякприкладуміння різновекторних політичних сил знаходити компроміс в ім’я подолання суспільнихкризовихявищ,щосвідчитьпрозрілістьтасвідомістьнаціональної еліти, котра утворювалась із вихідців з різних країн та континентів, в т.ч. і

колишнього СРСР. У відповідності до ізраїльського законодавства «партія – об’єднання, спільнота людей, що мають намір законним шляхом досягти політичнихабосоціальнихцілейіотриматипредставництвоуКнесеті»[4,с.7].У Ізраїлі перший законодавчий акт про партії з’явився через 20 років після її заснування–в Законі«Профінансуванняпартій» (1973рік),ав1992роцістатус партій був закріплений у Законі «Про партії». В ньому обумовлено умови існування легальної партії та її обов’язки: зареєструватися у«Реєстрі партій», сформувати демократичним шляхом свої центральні органи, прийняти статут, обов’язкидлячленівпартії, регулярназвітністьпередДержавним контролером проведення внутріпартійнихсправ, вт.ч. фінансових. Законнаголошуєна тому, що«в кожній партії повинна існувати контрольна інстанція; включені правила фінансування партійних праймеріз (внутрішніх виборів), заборона партії займатисякомерційноюта іншоюекономічноюдіяльністю.

Для ґрунтовного аналізу партійно-політичної системи Ізраїлю, варто врахувативпливрелевантнихпартій.Релевантність(відангл.relevant–актуальна відповідність,близькепозначенню–адекватність)залежитьвідпарламентського представництва партії, щовідображаєїїкоаліційнийпотенціал абоможливість здійснювати вплив на формування уряду. При вирішенні питання про релевантність партії приймається до уваги перш за все її місце в політичному спектрі:інодідоволі«скромна»партіямає такереальнечи потенційнезначення дляутвореннякоаліції,щонеідеуніякепорівняннязвеличиноюїїпарламентської фракції чи електоральною підтримкою. Така ситуація досить часто виникає у Ізраїліколиформуютьсякоаліціївскладіякихєневеликіпартії,щоледьподолали виборчийбар’єр.ПредставництвоупарламентіІзраїлю–пропорційне:партійний списокотримує числомісць впарламенті пропорційночислуголосів, відданих

заньогонавиборах(країнаскладаєєдинийвиборчийокруг).Список, щоотримав менше 2% голосіввиборців,залишається без парламентськогопредставництва. Партії недопущені довиборів чи оголошені поза законом теж можуть впливати навиборчукампанію, бутирелевантними–вониможутьактивноналаштовувати виборцяабонеітина вибори чипідтриматипевні політичнісили.

В Ізраїлі політичні партії мають великий вплив, можливо більший ніж в багатьохіншихдемократичнихкраїнах.Аджецінаперемогинавиборах–впливі влада. Представник партії вважає себе воїном, що приймає участь у боротьбі міждобром ізлом.Змагаючисьза владудлясвоєїпартіїізадлявласногоблагабо вінборетьсязате,щобзавадити«злу»відсвяткуватиперемогу. Звідсивідсутність схильності до компромісів, що характерно для єврейських партій, адже кожен політичний компроміс ставить під загрозупартійні програмуі принципи, які є розпізнавальноюознакоюдля виборців[1,с.114].

Неважко зрозуміти наскільки широкі перспективи отримують партійці у забезпеченнідостойноїроботи,колистаютьактивістамипартій.Практикаактивної підтримкипартійногоактивупоширенавІзраїлі[1, с.122].Зприходомдовладив Ізраїлі харизматичних лідерів значимість партій зменшувалась, сьогодні вони стаютьбільше репрезентативними(прагматичними). Цепов’язаноізтим, щов багатьохз нихідеологіявідходитьнадругийплан. Ниніосновні, крупнівиборчі блокичастоне носятьназвпов’язанихз ідеологією(«Альянс», «Згуртованість» тощо). Намагаючись залучитися широкою підтримкою в суспільстві, стати найбільш привабливими для середнього класу вони стають партіями «чого бажаєте». Про що свідчать і їх виборчі лозунги: «Єдина адреса обновлення і змін»(Маарах,1977); «Єлишеоднасила, щовзмозівсезмінити»(Лікуд,1977), «Згуртованінавірнімшляху»(Лікуд,1981),«Нацейразуряд–бездурнів»(Маарах, 1988);«ЗможелишеЛікуд»(1988)[4,с.427].

Тепер перейдемо до питання класифікації ізраїльських партій. На думку Е.Гутмана в ізраїльськомусуспільстві з політичної точки зоруможна виділити шість основних переділів: праві протистоять лівим (в соціально-економічній сфері); «яструби»«голубам», віруючі– невіруючим; євреї– арабам;сефарди – ашкеназам;сіоністи–несіоністам;востаннірокидодалось:репатріанти–корінні мешканці [2]. Далі розглядаючи партійні систему країни, ми будемо базувати викладматеріалуякраз наційкласифікації.

1.ЛівііправіпартіїуІзраїлісьогодніідеологічновідрізнититяжко.Відейному плані лівими називають партії, які свій ідеал вбачають у суспільній рівності і виступають за широкі соціальні програми, прогресивне оподаткування, розвинутий суспільний сектор і активне втручання держави у соціальноекономічнежиття. Лівівиступаютьзанове, справедливесуспільство, а правіза «реальний хід речей, мають сумніви щодо корінної соціальної перебудови і виховання «нової людини». На практиці ліві бачать свої ідеологічні втілення у роботікібуцівтамошавів(кооперативнихколективнихагрогосподарств),намаганні відстояти командні позиції профспілок в економіці і в державі в цілому. Праві навпакивиступаютьзаприватнепідприємництвоіконкуренцію, несприймають ідеалів суспільної рівності, не виступаючи проти боротьби з бідністю, не підтримують курс на ліквідацію розриву між бідними і заможними, та забезпеченнязагальногодобробуту;борютьсязвпливом профспілок(Гістадрут), намагаються зменшити вплив кібуців та мошавів. Лівий рух в державницький період (з 1948 р.) розпочала «робітнича партія Ерец-Ізраїль» (Мапай), нині

продовжують «Авода» (соціалістична Партія Праці), Мерец (СоціалдемократичнапартіяІзраїлю)ікомуністи.ПравийрухрозпочалиХерутіЗагальні сіоністи, щооб’єдналися потім ублок Гахал. Ниніупарламенті єлідером блок правих«Лікуд»і правоцентристськапартія«Кадімо», щоутвориласьз нього.

2.Класифікація партій за поділом «яструби» – «голуби» пов’язано з зовнішньополітичною діяльністю. «Яструби» сповідують жорстоку позицію «активізму» непоступливості, а частоі відплати, а «голуби» більше схильні до компромісу, вимагаютьнезахоплюватисьвійськовимидіями, пропонуютьмирні ініціативи. Нині вододілом уцій класифікації є відношення допитання анексії контрольованих територій, неподільності Палестинських земель. Як правило «яструбами»єправітарелігійніпартії,а«голубами»–представникилівоїідеології.

3.ВсіпартіїІзраїлюєрелігійнимиабонерелігійними.Підтримуютьвіруючих

восновномуправі партії, алівівбільшостіні. Алеє ірелігійніпартії–уКнесеті XVIІI–госкликанняпредставлені«Яадута-Тора»(Об’єднанийіудаїзм Тори–5 місць), ШАС(Сефарди, якідотримуютьсязаконівТори–11місць), таінші.

4.Усідіючівкраїніпартіїєабоєврейськими,абоарабськими,абозмішаними. У Кнесет першого скликання було обрано 2-х арабів, в нинішньому вже 12. У парламенті XVIІI – госкликання зновупредставлені: Арабська партія БАЛАД (Національно-демократичний союз), РААМ-ТААЛ (Арабський об’єднаний списокіАрабський рухза оновлення)– всього7депутатів.

5.Серед виборців Ізраїлю досить важливими є питання общинної приналежності.Доашкеназіввідносятьсянащадкивсіхєвропейськихєвреїв,крім вихідців з Іспанії, південної Франції і (частково) Італії. Історично основною розмовноюмовоюашкеназськихєвреївєідиш, алезаразбільшістькористується мовою країн проживання. Ашкенази як правило підтримують ліві а релігійні партії.Нащадкиєвреїв,вигнанихв1490–хрр.зПіренейськогопівостровааботих, що самі його залишили в XVI – XVIII ст., називають сефардами. Сьогодні сефардами нерідко називають (особливо в Державі Ізраїль) всіх євреїв не ашкеназського походження, вони голосують за консерваторів та представників партії ШАС(Сефарди, щодотримуютьсязаконівТори).

У 1980-х – на початку1990 – х рр. багато ізраїльських політиків, учених, рядових громадян виступали з вимогами зміни політичної системи. Широке невдоволеннявизивавнепропорційновеликийвпливмалихполітичнихпартій,їх намаганнядобиватисязадоволенняпершзавсеінтересівневеликихгрупвиборців, яких вони представляють, в т.ч. ультра релігійних. Томуу1996 році прохідний виборчийбар’єрбувпідвищенийз1%до1,5%, аз2003рокуужедіє2%бар’єр, як дляізраїльськогопарламентутак і дляорганів місцевогосамоврядування де муніципалітети і місцеві ради теж обираються за пропорційною партійною системою.

Для Ізраїлю є звичним політичним явищем дострокові вибори, вони були проведені вже вісім разів. Але в кожному випадку затримки чи дострокових виборів,наступний Кнесетпрацювавчотирирічнийтермінз дативиборів, якце визначенозаконом [3].

ІсторіяІзраїлюнараховуєп’ятьурядівнаціональноїєдності.Середпричинїх створення: війни, після виборчі патові ситуації, що не дозволяли жодному з політичнихсуперниківсамостійносформувативищийоргануправліннякраїною, тощо. Наприклад, за результатами виборів до Кнесету XVIІI скликання, що відбулися10лютого2009року, допарламентуувійшлознову12із 32партій, що

були зареєстровані виборчою комісією (при кількості виборців країни 5,2 млн. чол.,зних75%євреї).Цівиборивиявилитенденціюпадінняпопулярностівеликих і«старих» партій, амалідаліпродовжуютьзберігатисвійвплив. Вонипоказали певнерозчаруванняіпасивністьвиборців–взялоучастьвголосуваннінайменша кількість громадян за всю історію країни – 62,3 %. Більшість уцьому Кнесеті отрималиправіпартії,алеутворенакоаліціянезберегласяі рішеннямПрезидента ІзраїлюШ. Пересавід27жовтня2008рокупарламентрозпущений, адострокові виборивідбулися 10лютого2009р. (поїхрезультатахформуваннякоаліціїбуло дорученопартіїЛікуд,хочаКадимаіотрималана1мандатбільше).Увідповідності до ізраїльського законодавства, вибори повинні відбутися через 111 днів після оголошення проприпинення роботи уряду– якщодепутати непризначать іншу датуїхпроведенняшляхомприйняттязаконупророзпускпарламенту.Причиною цихподійсталанеспроможністьправлячихпартійсформуватикоаліціютановий урядврамках тодішньогоскладупарламенту.

Досвід партійного будівництва Ізраїлю вказує на те, що позачергове використаннядемократичноїпроцедуриформуваннягілоквлади–виборівлише сприяє укріпленню демократичних засад розвитку державності, сприяє формуванню національного самоусвідомлення та є ефективним механізмом подоланнякризовихявищякуекономіцітаківполітичнійсфері. Політичніпартії країниперебуваютьвпостійнійдинаміці.Утворенняурядівнаціональноїєдності єефективним механізмом єднаннянаціональноїелітидля вирішенняважливих питань суспільного життя країни, що потребує вивчення і використання для українського політичного життя. І головне – важливість розв’язання кризових проблем заступає політичнуконкуренціюта ідеологічнурізністьпартій. Чинеє це уроками для молодої української держави ?

Зарубіжний досвід політичних партій та національних еліт у подоланні кризовихявищуекономіцітаполітичномужиттіпотребуєдетальнішоговивчення дляможливоговикористанняувітчизнянійпрактиці державногобудівництва в Україні.

Списоквикористаноїлітератури

1.Акцин, Б. Роль партий в израильськом демократическом обществе / Б.Акцин–Вкн.:СоциальнаяструктураИзраиля.Ред.Ш.Н.Айзенштадт,Х.Адлер, Р.Бар-Йосеф, Р.Кагана.–Иерусалим,1969.–С.112–140.

2.Гутман, Е. Партииилагеря, стабильностьиперемены/Е.Гутман–Вкн.: Политическаясистема Израиля. Ред. М.Лисак, Гутман Е. –Тель-Авив, 1977. –

С.122–170.

3.Електроннаєврейськаенциклопедія.ДержаваІзраїль. Державнийустрій. Режим доступу: http://www.eleven.co. – Назва з екрану.

4.Нойбергер, Бениамин. Политические партии в Израиле / Бениамин Нойбергер. – Серия: Власть и политика в государстве Израиль. Социальнополитическая динамика. Части 7 – 8. – ИздательствоОткрытогоуниверситета.

Тель-Авив,1998.–480с.

КостянтинГЕРАСИМЮК

аспірант кафедри державного управління та місцевого самоврядування ОРІДУНАДУпри ПрезидентовіУкраїни

ПОЛІТИЧНАСИСТЕМАЄВРОСОЮЗУ: ЩОЗМІНЮЄЛІСАБОНСЬКАУГОДА?

«Єдина» Європа більше і глибше своєї географії. Європейський Союз функціонуєнадоговірнійоснові:першимбувприйнятийРимськийдоговір(1957 р.),потімМаастрихтський(1992р.)іАмстердамський(1997р.)договориіДоговір Ніцци (2000 р.). Останнім за часом є Лісабонський договір, вплив якого на політичнусистемуЄвросоюзущетількиналежитьоцінити.Яквідомо,Лісабонська угода, підписана лідерамикраїнЄСуПортугаліївгрудні2007 року, передбачає рядінституційнихреформ Євросоюзу, включаючивведенняпостів президентаі міністразакордоннихсправЄС, атакожновийпорядокформуванняЄврокомісії, що дозволить Євросоюзу стати більш гнучким у прийнятті важливих рішень. Фактично, за межамисамихзагальнихдекларацій єдностіцілейніколи небуло, тому для успіху інтеграційного процесу було вкрай важливо вибудувати інституційниймеханізм,щодозволяєзнаходитикомпромісірозвиватиінтеграцію, незважаючина протиріччяміж учасниками.

Основна проблема будь-якої спроби інтеграції між суверенними країнами полягає уподоланні недовіри сторін. Дві головні теорії європейської інтеграції намагаються по-різному пояснити реальні успіхи європейської інтеграції та її можливі межі у майбутньому: це неофункціоналізм (neofunctionalism) і ліберальний міжурядовий підхід або інтерговерменталізм (liberal intergovernmentalism). Різницятеорій полягаєуфокусінаголовнихдійовихосіб інтеграціїта їхмотивації.Обидвітеоріївиходятьзтого,щополітикипереслідують суперечливіінтереси.однакінтеграціяможлива,якщобуде знайденийкомпроміс між ними. Ліберальний міжурядовий підхід (ЛМП) – це теорія делегування державнихповноважень, анеофункціоналізм-цетеоріяпоступовогоперетікання державнихповноваженьз національногона наднаціональнийрівень. Інтеграція дозволяє національним керівникам (national executives) приймати рішення незалежновіднастроївширокихмасвиборців,переносячиїхвобластьзовнішньої політики. Зовнішня політика традиційно характеризується значним ступенем секретностіівіддаленостівідгромадськоготапарламентськогоконтролю.Якщо ЛМП передбачає пошук консенсусу серед керівників держав під впливом спеціальнихгрупеліт, тонеофункціоналізм підкреслюєбезпосереднюрольеліт, якізацікавленівінтеграції.Середключовихагентівінтеграціїфігуруютьвеликий бізнесітранснаціональнікорпорації,атакожвчені,діячікультуритаосвіти,тобто всі ті, хто цінує свободу пересування, європейські цінності, культуру тощо. Найважливішарольналежитьпочатковимумовамінтеграціїітакзваномуефекту переливання (spillover effect). Як тільки європейські інститути починають контролюватидоситьзначущівладніфункції,стаєочевидним, щодлядосягнення більшповної ефективностібулоббажаноторкнутисяінтеграцієющейдодаткові суміжніобласті.Цечистотехнологічнанеобхідність,тутнемаєніякоїполітики.

Такимчином, ефектпереливанняможезабезпечитибезперервністьпроцесу розширенняінтеграції.Посутінаціональнідержавнілідеристаютьзаручниками

інтеграції і вимушено погоджуються на подальше її розширення, після того як пройдено певний рубіж. Так звана теорія «історичного інституціоналізму» докладно пояснює, як попередні рішення багато в чому обмежують свободу виборуподальшихрішеньізмушуютьрухатисявперед,убікподальшоїінтеграції.

ЕрнстХаас(ErnstHaas)уроботі«TheUnitingEurope:Political,SocialandEconomical Forces»(1958р.)узагальнивконцепціюфункціоналізмуізапропонувавїїістотну модифікацію, що отримала назву «неофункціоналізм». Якщо традиційний функціоналізм підкреслював неполітичну, технократичнускладовуінтеграції,то неофункціоналізмвизнавпровіднурольнаціональнихполітиківвінтеграції.Теорія неофункціоналізмазасновананапередумовах,щоприпускають«демократичний дефіцит»ірозривміжпозицієюелітнихгруп–активнихприхильниківінтеграціїі рядових виборців – пасивнихспостерігачів. Виборцям залишається оцінювати тількикінцевийпідсумокінтеграції(їїнайважливішідосягнення),анепроцес,що веде доуспіхуабоневдач.

З точки зору структури об’єднання Європейський Союз, заснований на трьохопорах:1)Європейськіспівтовариства(всінапрямкиполітикиЄС,пов’язані з функціонуванням митного союзу, Єдиного внутрішнього ринку, створенням Економічного та валютного союзу). 2) Спільна зовнішня політика та політика безпеки. 3)Співробітництвоугалузі внутрішніхсправ і юстиції. Всітри опори були об’єднані єдиною інституційною структурою. Держави-члени ЄС домовилися про створення Економічного та валютного союзу, введення єдиної валюти, інститутугромадянства ЄС, дотримання принципусубсидіарності. До того ж сфера інтеграційного будівництва була поширена на деякі нові області: освіту, культуру, охорону здоров’я, будівництво трансєвропейських мереж. Спираючись на теорії інтеграції, ми можемо досить точно передбачити інституційнуструктуруЄСта їїрозвиток.

Так,наприклад,ЄвропейськаКомісіяскладаєтьсяз27Комісарів(поодному відкожноїкраїни). Їїштатналічуєблизько25тисяччиновниківрізногорівня. У повнійвідповідностізтеорієюінтеграції,Комісіявиступаєякінструментпідготовки та виконання рішень, прийнятих національними керівниками та їх міністрами щодо питань європейської інтеграції. Відповідно, діяльність Комісії була організованатак,щобмаксимальнозахиститиїївідконтролюзбокунаціональних парламентів,громадськості, преситощо.Зіншогобоку,заіншихрівнихобставин, національнікерівникизацікавленівтому,щобпоставитироботуКомісії підсвій максимальнийконтроль.Неофункціоналісти, навпаки, звертаютьувагуна те,що Комісіячастодієувласнихінтересах(втім,якбудь-якабюрократія),тількивцьому випадку«власніінтереси»Комісіїтіснопов’язаніз поглибленням інтеграції.Для неофункціоналістов «незалежний» компонент діяльності Комісії і є головним локомотивом інтеграції.

Іншим локомотивом інтеграції для неофункціоналістів виступає Суд ЄвропейськогоСоюзу–йогоформальнаназваЄвропейськийсудсправедливості (European Court of Justice or ESJ). Європейський суд справедливості виконує функції, схожіна функціїконституційногосудувдемократичних федеративних державах. Зауважимо, що Європейський суд є принципово непублічним інститутом, щоне підлягає контролю з бокугромадськості та представницьких інститутів.Отже,завиняткомЄвропейськогоПарламенту,найважливішіінституції ЄС – це органи, що забезпечують незалежні дії національних керівників та європейськоїбюрократіївобластіінтеграції.Ціінститутимаксимальнозахищені

відконтролюз бокунаціональнихпарламентів,національнихполітичнихпартій, громадськихорганізацій, преситаЄвропейськогоПарламенту. Демократизація інститутів ЄС потребує радикальної реформи як принципів, так і парадигми інтеграції–перехідвідінтеграціїелітдоінтеграціїчерезпідтримкувиборців.

ЩозмінивЛісабонськийдоговір?Очікувалося,що«Договірпрореформи» абоЛісабонська угода,підписаналідерамикраїнЄСвстолиціПортугаліївгрудні 2007 р., набуде чинності в січні 2009 р. Проте для цього було необхідно його схваленнявсіма державамиЄС.Насьогоднішнійдень Договірратифікуваливсі 27членіворганізаціїі,ймовірно,вінпочнедіяти1грудня2009р.Цедокумент,що має всього 7 статей та 11 нових протоколів до договорів. Розглянемо основні зміни, щовносяться Лісабонським договором.

1)Структура договорів. Лісабонський договір (ЛД) визначає, що Договір проЄвропейськийСоюз (Маастрихтський–ДЕС)являє собою«конституційну частину»договірноїструктури ЄС, утойчас якЛДєтакзваною«Операційною частиною». Згідно з існуючими договорами, «першою опорою» ЄС є наднаціональнеЄвропейськеспівтовариство.«Другаопора»–Спільназовнішня таоборонна політика(Спільназовнішнятабезпекова).«Третяопора»–Співпраця

усфері внутрішньої політики та юстиції. «Друга і третя опори» – це області міжурядовогоспівробітництвазісвоїмивласнимимеханізмамиприйняттярішень, деСоюз не маєправосуб’єктності.

2)Цінності і цілі Європейськогосоюзу. У Лісабонськомудоговорі вперше робиться заява щодо цінностей і цілей ЄС (ст. 2, 3). Цінності ЄС визначені як повагадолюдської гідності, свободи,демократії, рівності, верховенствазаконуі повагиправлюдини, вт. ч. права належатидоменшин.ЩоновоговноситьЛД? По-перше, цесамепоняття«цінності»– ранішеценазивалося «принципи». Подруге,деякіцінностідійснозовсімнові –целюдськагідністьірівність.

ЩостосуєтьсяцілейЄС, тоновими (абозміненими)єнаступні:збереження миру,йогоцінностейіблагополуччягромадян,поліпшенняякостінавколишнього середовища, повага культурногота лінгвістичногорізноманіття, забезпеченняі підтримкаєвропейськоїкультурної спадщини. 3

3)Європейське громадянство. ДЕС (ст. 9) визначає громадянство ЄС як додатковеповідношенню донаціональногогромадянства (а незамінює його). Ст. 10 ДЕСвказує, щоЄС базуєтьсяна системіпредставницької демократії, де громадяни ЄС напряму представлені в Європарламенті, а країни-члени представлені в Єврораді. Отже, громадяниЄС можуть братиучасть упроцесі прийняття рішень в ЄС напряму. Ст. 11 говорить проініціативи громадян, які можутьбути висунутівтомувипадку, якщобудь-якаініціатива набере неменше 1млнпідписів. Крім того, Радаміністрів, згідноз ЛД, отримує правоприймати одноголоснимголосуванням документи, щозабезпечуютьбільш високуступінь соціального захисту з метою забезпечення права на вільне пересування по території ЄС та проживання на цій території. Рада такождокладає зусиль для поліпшеннякоординації дійконсульськихорганів країнЄС.

4)Компетенції ЄС. У завдання ЛД, крім іншого, входить проведення розмежуваннякомпетенційміж ЄСтакраїнами-членами.Вкрайважливим єте, щоЛДвизначаєінститут,відповідальнийзадотриманняпринципусубсидіарності -мовайде пронаціональніпарламенти.

5)Правосуб’єктність Союзу. Нова стаття (ст. 47) говорить, що «Союз має правосуб’єктність».

6) Вплив на розмір Союзу. У Договорі зафіксовано, що держави, які претендуютьнавступ,повинніповажати«цінності» Союзу(ане«принципи»,як раніше)ібутиготовимиїхзахищати. Якіраніше, країна-претендентзвертається доРади, прицьому(ценовеположення)Європейськийпарламент інаціональні парламенти повинні бути повідомлені про це. Європарламент тепер дає свою згодубільшістю голосів, анеабсолютною більшістю. ЛДвперше визнаєправо будь-якоїкраїни-членанавихідзіскладуСоюзу. Країна можеприйнятирішення про вихід «увідповідності зі своїми власними конституційними вимогами» і в Договорі вперше викладена процедура, відповідно до якої країна веде з інститутамиСоюзупереговорипровихідз йогоскладу.

Списоквикористаноїлітератури

1.Норман Дэвис. История Европы / Дэвис Норманн – Москва : Транзиткнига,2005.

2.Европа:вчера, сегодня,завтра/Подред.Н.П.Шмелева.–М.:Экономика,

2002.

3.Liesbet Hooghe and GaryMarks (2008)A Postfunctional Theory of European Integration: From Permissive Consensus to Constraining Dissensus forthcomingin British Journal of Political Science.

ЄвгенГЛУХАЧОВ

к.юрид.н.,доцент,завідувачкафедри права та законотворчого процесу ХаРІДУНАДУпри ПрезидентовіУкраїни

НАРОДНАІНІЦІАТИВАЯКФОРМАБЕЗПОСЕРЕДНЬОЇДЕМОКРАТІЇ: ЗАРУБІЖНИЙДОСВІДДЛЯУКРАЇНИ

Конституція України, визначаючи систему публічно-владних відносин, наділяє український народ виключною правосуб’єктністю. Народ є носієм суверенітету, тобтосуб’єктом верховноївлади і єдиним джерелом влади.

Свої повноваження український народ, згідно з Конституцією, здійснює безпосередньо або через органи державної влади та органи місцевого самоврядування[1, ст. 5].

Подальшийаналіз конституційнихположеньіпрактикисвідчить проте,що в здійсненні народовладдя вирішальна роль належить поки ще не народові, а сформованимивідйогоіменіінститутампредставницькоїдемократії–Верховній РадіУкраїниякєдиномуорганузаконодавчоївладивУкраїні, ПрезидентуУкраїни якглавідержави, місцевим радам ісільським,селищним таміським головамяк представницькиморганам територіальнихгромад.

Безпосередньо ж народне волевиявлення здійснюється, відповідно до Основного ЗаконуУкраїни, лише через вибори та референдуми.

Слід зазначити, що новітня історія розбудови незалежної демократичної державності України засвідчила низьку ефективність названих форм безпосередньоїдемократії.

Вибори, як акт установчої влади народу і легітимації основних публічновладнихінституцій,щедалеконевповніймірівідображаютьволюізаконніінтереси народу.

Так, достатньо зазначити, що вибори до Верховної Ради України за мажоритарною системою дозволяли отримувати депутатський мандат кандидатам, за яких проголосувало лише 10 – 15 відсотків виборців певного виборчого округу.

Пропорційна система визначила головним суб’єктом виборів в Україні політичніпартії,членами яких,навітьзанайоптимістичнішими даними,єлише близько трьох відсотків виборців. Вибори за закритими партійними списками (якіфактичноформуєцентральне керівництвополітичних партій)призвели до остаточноївтратизв’язків міжвиборцямиівласниками депутатськихмандатів, як на центральному, так і на місцевому рівнях, внаслідок чого Верховна Рада Україниімісцевірадисталивиразниками інтересівневсьогонароду, а окремих політичнихі фінансово-промисловихугрупувань.

Досвід проведення одного з нечисельних всеукраїнських референдумів в квітні2000року, колинароднідепутатифактичнопроігнорувалийогопідсумки, також,нажаль,засвідчивнеефективністьіцієїформибезпосередньоїдемократії.

Тому сьогодні, вдосконалюючи законодавство про вибори і референдуми, слід одночасно потурбуватись і про запровадження нових форм прямого народоправства. Тим більше, Конституція України надає таку можливість, говорячи про те, що окрім виборів і референдумів можуть бути і інші форми безпосередньоїдемократії.

Визначаючи ці форми, доцільно звернутися до досвіду розвинутих демократичнихкраїнЄвропи ісвіту.

Вякості однієї з такихдостатньо розповсюджених форм в європейській і світовій конституційній теорії і практиці розглядається так звана народна ініціатива, якавизначається якздійсненнягрупоювиборців права законодавчої ініціативи[2,с.265].

Всвою чергу під законодавчою ініціативою в конституційному праві розуміється перший, початковий етап законодавчого процесу, на якому відбуваєтьсявнесення законопроектунарозглядпарламентууповноваженоюна те особою – суб’єктом законодавчої ініціативи.

Вєвропейській ісвітовійпрактицініхтонепозбавленийправа назвернення допарламенту, в томучислі і з законодавчими пропозиціями.

Але,якщовцихтаіншихвипадкахпарламентнаділенийправомвирішувати чи буде він розглядати цю пропозицію чи ні, то у випадку, коли проект закону надходитьвідсуб’єктазаконодавчоїініціативи,парламентзобов’язанийрозглянути його з дотриманням всіх правил законодавчої процедури і за підсумками обговорення вирішитипитання–прийнятизапропонований законопроектчині.

Слід зазначити, що Конституція України визначає досить обмежене коло суб’єктів законодавчої ініціативи. Це право належить Президентові України, народнимдепутатамУкраїнитаКабінетуМіністрівУкраїни[1,ст.93].

Втойжечас, правозаконодавчої ініціативигрупивиборців(правонародної ініціативи)зафіксованевКонституціяхІталії,Іспанії,Швейцарії,Бразилії,Польщі тощо[3,с.58,87,173,237,305].

Право народної ініціативи закріплено також Конституціями таких пострадянськихдержав якБілорусь, Грузія, Латвія, Литва,Киргизстан[4, с.159,

194, 296, 578, 597].

Слід зауважити, що в основних законах вказаних держав під народною ініціативою розуміється не просто колективне звернення до парламенту, а

звернення конституційно встановленої кількості виборців, яке відповідає всім вимогам,щовисуваютьсядопроектівзаконодавчихактів.

Так,в КонституціїІталіїзафіксованоположенняпроте, щонародздійснює законодавчуініціативушляхом внесеннявідіменінеменшаніжп’ятдесяттисяч виборців законопроекту, складеного уформі статей закону.

КонституціяІспаніївисуває донародноїініціативибільш високівимоги:

–пропозиції з питань законодавства повинні мати підписи не менш півмільйона громадян;

–народнаініціатива недопускаєтьсязпитань, щорегулюютьсяорганічними законами (тобто законами, що регулюють основні права і свободи, порядок загальнихвиборів, затверджують Статутипроавтономії),з питаньподатковогоі міжнародногохарактеру, помилування[3, с. 58, 87].

Таким чином, народна ініціатива є важливим складовим елементом конституційно-правового механізму здійснення народовладдя в багатьох демократичнихкраїнахЄвропи ісвіту.

Тому, з точки зору наближення до європейських і світових стандартів демократичного врядування, є слушними пропозиції, запропоновані Президентом України В. Ющенком вйогопроектіЗакону«Провнесення зміндо КонституціїУкраїни»щодонаданняправазаконодавчоїініціативи неменшеяк ста тисячам громадянУкраїни, щомаютьправо голосу(ст. 106проекту) іщодо внесення змін до Конституції України за народною ініціативою на вимогу не меншякпівторамільйонагромадянУкраїни,якімаютьправоголосу(ст. 167)[5].

Доцільно було б запровадження запропонованих змін до Конституції закріпитиприйняттям відповідногоЗаконуУкраїни«Пронароднуініціативу»з метоюрегламентації цієїважливоїформи безпосередньоїдемократії.

Списоквикористаноїлітератури

1.КонституціяУкраїни/ВідомостіВерховноїРадиУкраїни,1996.–№30.–Ст. 141(Іззмінами, внесенимизгідноізЗаконом2222–IVвід08.12.2004

2.Баглай М.В., Туманов В. А. Малая энциклопедия конституционного права.–М.: Узд-воБЕК,1998.–519с.

3.Конституции зарубежныхстран/Сборник:М.:Узд-во«Юрметинформ».– 2000.–366с.

4.Новые конституции стран СНГ и Балтии / Сборник документов. – М.: Манускрипт,1998.–672с.

5.Проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України// Урядовийкур’єр. №38від2вересня2009р.

ОлегГУЛЯЄВ

здобувач кафедри політології ДНУіменіОлесяГончара

ОСОБЛИВОСТІЗАСТОСУВАННЯСПІН-ТЕХНОЛОГІЙ УСФЕРІПУБЛІЧНОЇПОЛІТИКИ

Публічна політика – це сфера публічних дій уборотьбі з представниками різних груп особливих інтересів, яка пов’язана з процесами, відкритими для громадськості, з прозорістю дій, що відбуваються. Тому публічну політику

доцільнорозглядативконтекстіформуваннядержавноїполітикивходіширокого обговорення всуспільстві. Публічна політика тіснопов’язана з усвідомленням того, що різні групи мають різні інтереси і демократичний суспільний устрій вимагає їх узгодження. Таке узгодження інтересів відбувається в наступних найважливішихнапрямах:суспільніцілі,надосягненняякихнаправленаполітика; пріоритетніпроблеми, надрішенням якихурядіпарламент, а такожнедержавні організації і громадськість працюють разом; способи вирішення; розуміння наслідків;публічнастратегія,політикавтілення.Посуті,публічнуполітикуможна визначити як процес вироблення і реалізації державних рішень. У країні не повинно бути державної політики без публічних процедур організованої комунікації, без норм аналізу і вироблення політики. Ці роботи беруть на себе незалежніаналітичніцентри, забезпечуючи,тим самим, голосгромадськості.

В міру формування сфери публічної політики змінюється способи просуванняінтересів уполітичномупроцесі:від персонального,колиновіідеїу сферіпублічноїполітикинадходиливідсамихполітиківіспеціальнихгрупінтересів, до формування якісно нового чиннику публічної політики – через громадськополітичніорганізації, якібезпосередньопов’язаніз громадянськимиінтересами (громадською думкою), виражають ці думки й інтереси. Варто відзначити, що публічний характер вищевказаної сфери виявляється не лише в тому, що дії учасників є прилюдними, відомими широкій громадськості (це певною мірою притаманно і державним органам, і комерційним корпораціям), але також і в широкому залученні до комунікації і процесу ухвалення рішень різних партій, групінтересів, політичноактивнихгромадян.

Усфері публічної політикиспін-технології з’являються в другій половині XX ст. в США у зв’язку з процесом медіатизації політики [3]. Сутнісними характеристикамицьогопроцесуєпершза всерозширенняіспрощеннядоступу дополітичнозначущоїінформаціїдляшироких верствнаселення,яківдоцього вимушені були покладатися на інтерпретації політичної реальності, яку пропонувалиїмлокальні елітиіспеціалізованіінститути(наприклад,політичні партії).Останніспрощувалискладністьполітичногосвітудляпубліки,алокальні елітибезпосередньовпливалинатіверствинаселення,чийінтересдополітикине «дотягував»навітьдомінімальноїпланки.

К. Ессер, С. Рейнеманні Д. Фэн як синонімічні використовуютьнаступні визначення нового типу професійної політичної діяльності: «спін-лікар», комунікаційнийконсультант,стратегкампаніїімедіастратег.Цітерміни,надумку дослідників, можуть застосовуватися «якдопрофесійнихекспертів, задіянихв кампаніїна тимчасовійоснові, такі допостійнихпартійних співробітників, які володіютьспеціальними знаннями вгалузі проведення політичнихкампаній» [2,р.221].

Масоваполітична комунікаціяпотребувалависокогорівнякомпетенції,який моглизабезпечитипрофесіоналиізсферикомерційноїрекламиімедіатехнологій. Вперше термін «спін-лікар» був використаний у США. У американському словнику політичних термінів виникнення словосполучення «спін-лікар» відноситься до 1984 р., коли воно вперше з’явилося в передовиці «Нью-Йорк Таймс»,детакбулиназваніагентипозв’язкахзгромадськістювисокоїкваліфікації, якіпропонувалижурналістам готовіінтерпретаціїдляописутелевізійнихдебатів, якіщойнозавершилисяміжкандидатамивпрезидентиР.РейганоміУ.Мондейном [4, p. 740 – 741]. За однією з версій термін «спін» був запозичений з лексики

телевізійних коментаторів бейсбольних матчів і позначав особливо складний, закручений удар по м’ячу, а термін «лікар» указував на високу кваліфікацію виконавців цих прийомів. Зараз SPIN – це абревіатура ключових слів, що позначають функціональні обов’язки менеджера, який просуває певний товар:

«Situation – Problem – Implication – Need-payoff».

К. Ессер, С. Рейнеманн і Д. Фэн визначають термін «спін-лікар» таким чином: «це будь-якаособа, яка прагне (переважноусфері політики) впливати на громадську думку, спотворюючи інформацію, яку публіка отримує через ЗМІ». При цьому, наїхнюдумку, данийтермінмаєнизкузловіснихконнотацій, таких як маніпулятор, конспіратор, пропагандист і навіть зла сила в серці публічноїполітики[2, р. 212].

На пострадянськомупросторі, зокрема, в Росії та Україні, спін-технології поки не дуже затребувані. Вважається, щодля ефективногозастосування спінтехнологійпотрібнівідносновільніЗМІіледачіжурналісти,якіпрагнутьполегшити своюпрацю задопомогою надісланихз виборчихштабів прес-релізів. Іншими словами, простір для спін-технологій виникне тоді, коли зникнуть відверто проплачені матеріали, що видаються за редакційний коментар, а редакційна політикабудеменшоюміроюзалежативідтискудержавноївладиікорпоративних спонсорів.

Українські спін-лікарі, справедливо вважає Г. Почепцов, в першу чергу управляють медіа-простором взагалі, заповнюючи його тим інформаційним продуктом,який,наїхпогляд,найбільшадекватнийпоставленимцілям,іпрактично незадіяні дорозв’язаннякризовихситуацій, щоєїхбезпосереднімзавданням[1].

Списоквикористаноїлітератури

1.Почепцов Г. Г. Спин-доктор и его работа: нетрадиционные методы управления информационным пространством [Електронний ресурс] / Г. Г. Почепцов. –Режим доступу:http://www.telekritika.ua/media-corp/lyudi/2001-11-

30/1945

2.Esser R. Spin Doctoring in British and German Election campaigns: How the

PressisBeingConfrontedwithаNewQualityofPoliticalPR/R.Esser, C.Reinemann, D.Fan //EuropeanJournalofCommunication.–2000.–Vol.15,№2.–P.212–222.

3.Mazzoleni G. Mediatization of Politics: а Challenge for Democracy? / G. Mazzoleni,W. Schulz//PoliticalCommunication. –1999.–Vol. 16,№3.–P.247-261.

4.Safire W. Satire’s New Political Dictionary. The Definitive Guide to the New Language in Politics / W. Safire; 3rd edn. – N. Y. : Random House, 1993.

ОксанаДИНІС

головний інспектор Ужгородської митниці

РОЛЬМИТНОЇСЛУЖБИВЗАБЕЗПЕЧЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇБЕЗПЕКИУКРАЇНИВУМОВАХЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

Основні напрями діяльності по забезпеченню національної безпеки визначаються життєво важливими національними інтересами України та необхідністювиробленняйвикористанняефективнихзасобівпротидіївнутрішнім тазовнішнім загрозам.

Рух унапрямі відкритості економіки пов’язаний із виникненням багатьох проблем, однією з яких є проблема економічної безпеки держави, тобто визначення оптимальних умов взаємодії зі світовим господарством. Якщо говорити пробезпекуусферизовнішньої торгівлі, тонадзвичайновеликуроль тутвідіграєдіяльністьмитноїслужбитареалізаціямитноїполітикидержави.Отже, спробуємо визначитись з основними пріоритетними напрямами діяльності митноїслужби Українивконтекстізабезпечення національноїбезпеки.

СучаснамитнаслужбаУкраїнимаєзабезпечитивиконаннятакихстратегічних завдань:

–визначенняпріоритетівконцептуальнихтаметодологічнихзасадмеханізмів митногорегулювання (митногоадміністрування);

–аналіззаходівреалізаціїмитноїполітикив умовахглобалізаціїзовнішньої торгівліуконтекстінормі правилГАТТ/СОТ;

–визначенняосновнихнапряміввдосконаленнямеханізмівмитно-тарифного та нетарифногорегулювання;

–аналіз стану та перспектив процесу гармонізації та адаптації митного законодавства відповідно до правових норм ГАТТ/СОТ і ЄС та рекомендацій Всесвітньоїмитноїорганізації,країн–засновниківЄЕП;

–здійснення прогнозу трансформації механізму митного регулювання (митного адміністрування) з урахуванням інтеграції України у світове господарство;

–аналіз результатів застосування заходів митного контролю і його безпосереднійвплив нарівеньекономічної безпекидержави.

Реалізація зазначених завдань має сприяти: визначенню пріоритетної реалізації економічно регулятивної функції шляхом нарощування експортного потенціалу, поліпшення раціонального товарообігу зовнішньої торгівлі, забезпечення інноваційного та інвестиційного характеру структури імпорту в контексті захисту національних інтересів держави; забезпеченню стабільного надходженнябюджетнихплатежів;мінімізаціїекономічнихризиків,підвищенню ефективності боротьбиз митними правопорушеннями та іншими негативними проявами в сфері зовнішньої торгівлі з метою захисту національного ринку, національного товаровиробника і споживача; стимулюванню розвитку національної економіки, підвищенню конкурентоспроможності суб’єктів господарювання,підтриманнюсприятливогоінвестиційногокліматутарозвитку підприємництва; забезпеченню економічної, соціальної, екологічної, технологічноїтапродовольчоїбезпекидержави.

Основнінапрямидіяльностімитноїслужбидлязабезпеченнянаціональних інтересівповиннівраховувати:адаптаціюзаконодавстваУкраїнидозаконодавства Європейського союзу, норм і правил СОТ: забезпечення умов для сталого економічного зростання та конкурентоспроможності експортного потенціалу країни; поліпшення інвестиційного клімату, підвищення ефективності інвестиційних процесів: подолання «тінізації» зовнішньої торгівлі через реформування податкової системи, припинення відтоку капіталів за кордон; забезпечення стабільних надходжень до державного бюджету; забезпечення екологічної безпеки; забезпечення продовольчої безпеки; захист внутрішнього ринку від неякісного імпорту; активізація участі в міжнародних економічних і фінансових організаціях; забезпечення необхідних умов для реалізації прав інтелектуальноївласності.