25. Співвідношення моралі та моральності у «Філософії права» Гегеля

Мораль і моральність постають у Гегеля як послідовні ступені розвитку об’єктивного духу: від абстрактного права (свобода індивіда) до держави (всезагальна об’єктивна свобода), причому моральність тлумачиться як форма більш розвинута , насичена конкретним життєвим і соціальним змістом.

Мораль – сфера реальної свободи, в якій суб’єктивна воля є вільною не лише в собі, але і для себе, як рефлексія самосвідомості, як совість. Внутрішня свобода людини здобуває знання розрізнення добра і зла. Морально вільна людина володіє умислом і несе відповідальність за його здійснення.

Моральність – сфера практичної свободи, субстанційної конкретності волі, яка вивищується над суб’єктивною длумкою і бажанням.

Мораль – визначення особистості у відношенні самої себе.

Моральність – визначеність особистості у відношенні до суспільства і як форма організації самого суспільства.

Моральнісна субстанція також є: природним духом, сім’єю; у роздвоєнні – громадянським суспільством; державою як всезагальна і об’єктивна свобода. Сфера моральності включає в себе: обов’язок, справедливість, чесноту. Моральність виявляється у свободі волі, тобто у здатності людини приймати рішення.

Моральність є самосвідомістю.

Таким чином, відмінність між мораллю і моральністю: мораль на відміну від моральності передусім виступає як форма свідомості – сукупність увідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки. Моральність – утілення даних принципів, правил, норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними.

26. Критика Шопенгауером класичної етики

Етичні погляди Ш характеризуються крайнім песимізмом. У цьому їх своєрідність і відмінність від усієї попередньої європейської етичної думки. Воля, яка лежить в основі сущого є діяльнісною, але вона не має мети, а уявлення, яке формує мету, не здатне повноцінно спрямовувати волю. І це протиріччя не може бути вирішене. Песимізм пронизує усю філософську систему Ш і є свідомою нормативною програмою. Песимізм стає неминучим наслідком незалежного від людини устрою всесвіту. А людина мислиться як втілення особливого глибокого протиріччя. Це перший в історії європейської філософії випадок послідовного заперечення життя.

Критика класичної етики Ш відбувається через співстраждання. Багато в чому він є послідовником Канта, центральною категорією його етики також є категорія волі. Воля трактується як річ сама по собі, «ноуменальна реальність», вона не маючи свідомої мети і у багатьох своїх формах залишаючись сліпою, робить світ вічним становленням, безкінечним потоком. Світ як потік, наділений у Ш такими властивостями: безкінечний пошук, туга, внутрішнє протиборство, страждання. Ш стверджує примат волі над розумом, ірраціонального над раціональним, розум підкоряється волі, а не навпаки.Доброчинність і розумність – різнорідні поняття. Етика заснована на співстражданні. Місце законослухняного громадянина у його етиці зайняв живий, стаждаючий індивід. Саме страждання живого індивіда задають істинну міру пізнання.

Ш вбачає заслугу К в тому, що він очистив етику від евдемонізму, хоча й не зміг бути у цьому послідовним. Етика спрямована проти евдемонізму неодмінно призводить до запереченя волі до життя, песимізму. Песимізм Ш народжується з протистояння моральнісної волі і волі до життя. Етика нібито протистоїть буттю, що і є протиріччям по відношенню до європейської класики. Буття у розумінні Ш - не лише бескінечні і позбавлені сенсу маніфестації волі до життя, але й неминуча кінечність кожного такого прояву. Його етика майже йде назустріч необхідності і майже стоїчно приймає та схвалює неминуче.

Мораль є чимось штучним, засіб,створений для того, щоб краще стримувати злий людський рід, і тому вона би неодмінно зазнала поразки без підтримки позитивних релігій. Вплив совісті був визнаний скрізь настільки слабким, що була створена на допомогу чи навіть заміну їй позитивна релігія. Однак Ш виступає проти тлумачення моралі через релігію (у чому звинувачував Канта). Намагається продовжити автономне тлумачення моралі і знайти у досвіді специфічно моральний мотив та особливу форму необхідності, виражену ним. Знаходить їх у досвіді особистої вини та відповідальності і розглядає як опору людського існування та свідчення людської свободи. Ш переносить свободу людини «по ту сторону» лосвіду суб’єкта.

Свобода волі для Ш – ілюзія невігласів, плід їх уяви.Завжди існує вірогідність, що на справедливий і добрий вчинок вплинув егоїстичний мотив.

Мотивами можна змусити до легальності, однак не до моральності, можна перетворити поведінку, але не бажання, яке лише одне і має моральну цінність. Не можна змінити мету, до якої прагне воля, можна лише змінити шлях, по якому вона йде.

Принципово особистісна орієнатція етики Ш переходить в антинормативізм. Ш виступає проти панування норм і законів над індивідами. Він не приймає категоричний імператив К, як і всі ті філософські основи, які до нього призводять. Він не лише заперечує певний моральнісний закон, а ставить під сумнів права законовстановлюючої інстанції – права розуму.