санація із зміною статусу юридичної особи у процесі реорганізації боржника (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення), пов’язаної із зміною форми власності, управління, організаційно-правової форми, переходом боргових зобов’язань до юридичної особи, що не підлягає санації.

Якщо планом санації передбачено продаж майна боржника недержавної власності як цілісного майнового комплексу, то він провадиться на відкритих торгах у формі аукціону. Майно боржника, щодо обігу якого встановлено обмеження, продається на закритих торгах.

Керуючий санацією виступає організатором торгів або залучає для цих цілей спеціалізовану організацію. Спеціалізована організація не може бути заінтересованою особою стосовно кредитора чи боржника.

Продаж частини майна боржника – державного підприємства в процедурі санації проводиться відповідно до законодавчих актів з питань приватизації та вимог спеціального законодавства.

Тема 3. Підприємництво як спосіб здійснення господарської діяльності

3.1. Поняття, суб’єкти підприємництва, ознаки, принципи та види підприємницької діяльності.

3.2. Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності.

3.3. Державне сприяння розвитку підприємництва.

3.1. Поняття, суб’єкти підприємництва, ознаки, принципи та види підприємницької діяльності

У ст. 42 ГК України зазначено, що підприємництво – це самостійна, систематична на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Правове регулювання створення і діяльності суб’єктів підприємницької діяльності в Україні здійснюється відповідно до норм Господарського, Цивільного кодексів України та деяких інших законодавчих актів. Законодавство не дає чіткого узагальненого поняття «суб’єкт підприємницької діяльності». Тому для визначення цього поняття можна використовувати поняття та види суб’єктів господарювання, які зазначені у ст. 55 ГК України, і про які вже йшлося у попередній темі.

Суб’єктами підприємництва (господарювання) є:

1) господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані у визначеному законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Обмеження щодо суб’єктного складу підприємництва (відповідно до ст. 43 ГК України та інших нормативних актів) стосуються:

• посадових осіб органів державної податкової служби (ч. 4 ст. 15 Закону України від 04.12.1990 р. «Про державну податкову службу в Україні»);

• прокурорів і слідчих прокуратури (ч. 5 ст. 46 Закону України від 05.11.1991 р. «Про прокуратуру»);

• військовослужбовців (ч. 1 ст. 8 Закону України від 20.12.1991 р. «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»);

• державних нотаріусів (ч. 2 ст. 3 Закону України від 02.09.1993 р. «Про нотаріат»);

• державних службовців всіх рівнів (окрім депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад, які виконують депутатські повноваження, не пориваючи з виробничою чи службовою діяльністю, або ж займаються науковою, викладацькою, творчою діяльністю та медичною практикою) (ч. 1 ст. 5 Закону України від 05.10.1995 р. «Про боротьбу з корупцією»);

• посадових осіб органів місцевого самоврядування (ч. 4 ст. 12, ч. 2 ст. 50, ч. 3 ст. 55 Закону України від 21.05.1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні»);

• осіб, яким суд заборонив займатися певною підприємницькою діяльністю, які не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення цього виду діяльності до закінчення терміну, визначеного вироком суду;

• осіб, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво, інші корисливі злочини.

Суб’єкти підприємництва можуть здійснювати підприємницьку діяльність у статусі фізичних осіб - підприємців та юридичних осіб.

У ст. 44 ГК України передбачені такі принципи підприємницької діяльності:

- вільний вибір виду підприємницької діяльності;

- самостійне формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, самостійний вибір постачальників, споживачів своєї продукції, самостійне формування політики ціноутворення відповідно до вимог законодавства;

- вільний найм працівників;

- власний комерційний розрахунок і комерційний ризик;

- вільне розпорядження прибутком, що залишається після сплати податків, обов’язкових платежів до бюджету;

- самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності в рамках законодавства про зовнішньоекономічну діяльність.

Можна виділити такі основні ознаки підприємницької діяльності.

Перша ознака підприємницької діяльності – її ініціативність і самостійність.

Друга ознака підприємницької діяльності — творчий та інноваційний характер, що виявляється у пошуку нових можливостей, орієнтації на нововведення. Підприємець діє, його оцінюють як незалежного і такого, що покладається на самого себе, – інноватора.

Третя ознака підприємницької діяльності – систематичність (регулярність, професійність, постійність). кою, тоді як регулярна, професійна, постійна діяльність є такою.

Четверта ознака підприємницької діяльності – ризиковий характер.

П’ята ознака – цільове спрямування на одержання прибутку. Мета одержання прибутку є основною, але не єдиною метою. У ст. 42 ГК України як мету підприємництва позначено не тільки одержання прибутку, а й досягнення економічних і соціальних результатів.

Шоста ознака – самостійна юридична відповідальність.

Сьома ознака підприємницької діяльності – соціально відповідальний характер. Соціальну відповідальність розуміють як суспільну відповідальність, тобто очікування того, що компанії повинні діяти в інтересах суспільства і робити свій внесок у вирішення суспільних і соціальних проблем.

Так, підприємництво поділяється на:

1) виробниче (до нього належить діяльність, спрямована на виробництво продукції, виконання робіт і надання послуг, збирання, оброблення та надання інформації, що підлягає наступній реалізації споживачам);

2) комерційне, зміст якого становлять торговельно-обмінні операції, а суть операцій – договори купівлі-продажу.

До виробничого підприємництва зачисляють інноваційну, науково-технічну діяльність, безпосередньо виробництво товарів, їх виробниче споживання, а також інформаційну діяльність у цих сферах.

До комерційного підприємництва належить: торгове, торгово-закупівельне, торгово-посередницьке підприємництво, пов’язане з діяльністю товарних бірж .

Як самостійний вид підприємництва також визначають фінансове підприємництво (де об’єктом купівлі-продажу є специфічний товар: гроші, валюта, цінні папери), однак воно називається різновидом комерційного підприємництва.

Крім того, деякі вчені вважають, що в останні десятиріччя у багатьох економічно розвинутих країнах світу відокремлюється такий самостійний вид підприємництва, як консультативний (консалтинг), різновидами якого є загальне управління, адміністрування, фінансове управління, управління кадрами, маркетинг, виробничо-інформаційна технологія, спеціалізовані послуги.

Є також спроби класифікації підприємництва відповідно до кола його суб’єктів. Підприємницьку діяльність поділяють на дві категорії відповідно до кола її суб’єктів:

1) індивідуальне та колективне підприємництво громадян;

2) підприємництво юридичних осіб.

Крім названих класифікацій, трапляється поділ підприємництва на:

1) традиціоналістське (яке має традиціоналістський характер);

2) інноваційне підприємництво (яке має інноваційний характер);

Визначальними для характеристики підприємництва є його класифікації:

1) за критерієм предмета – на виробниче та комерційне;

2) за критерієм суб’єкта – здійснюване фізичними та юридичними особами.

3.2. Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності

У здійсненні підприємницької діяльності існують певні обмеження.

1. Обмеження щодо можливостей провадження фізичними особами-підприємцями певних видів підприємницької діяльності. Зокрема, вони не можуть:

- надавати фінансові послуги (згідно з Законом України від 12.07.2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»);

- займатися діяльністю у сфері організації телебачення і радіомовлення (згідно з Законом України від 21.12.1993 р. «Про телебачення і радіомовлення»);

- займатися космічною діяльністю (згідно з Законом України від 15.11.1996 р. «Про космічну діяльність»);

- займатися діяльністю у сфері здійснення операцій з металобрухтом (згідно з Законом України від 05.05.1999 р. «Про металобрухт»);

- займатися діяльністю у сфері загальної середньої та вищої освіти (згідно з Законом України від 13.05.1999 р. «Про загальну середню освіту» та Закону України від 17.01.2002 р. «Про вищу освіту»);

- займатися концесійною діяльністю щодо будівництва та експлуатації автомобільних доріг (згідно з Законом України від 14.12.1999 р. «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг»).

2. Діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їхніх аналогів і прекурсорів, здійснюється відповідно до Закону України від 22.12.2006 р. «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори»

3. Діяльність, пов’язана з охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначає Кабінет Міністрів України, а також діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз і розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тім числі з їхніми космічними запусками з будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій – також і повними товариствами (відповідно до ст. 4 Закону України від 07.02.1991 р. «Про підприємництво»).

4. Діяльність, пов’язана з виробництвом бензинів моторних сумішевих з добавками на основі біоетанолу, етил-трет-бутилового етеру (ЕТБЕ) та добавок на основі біоетанолу, здійснюють підприємства, перелік яких визначає Кабінет Міністрів України. Діяльність, пов’язану з виробництвом біоетанолу, здійснюють суб’єкти господарювання за наявності відповідної ліцензії.

5. Процедура патентування

Правову основу процедури патентування на сьогодні становить Податковий кодекс України (до прийняття цього Кодексу процедуру патентування визначав Закон України від 23.03.1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», який з прийняттям ПК України втрачає свою чинність 01.01.2011 р.), Постанова Кабінету Міністрів України від 29.12.2010 р. № 1258 «Про затвердження переліку платних побутових послуг, на провадження діяльності з надання яких придбавається торговий патент», а також наказ Мінфіну України, ГДПІ України від 25.04.1996 р. № 33 «Про затвердження форм торгового патенту та Порядку заповнення торгового патенту».

Торговий патент – це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися видами підприємницької діяльності, які зазначені в ст. 267 ПК України. Плата за видачу торгового патента – це збір за провадження певних видів підприємницької діяльності, який належить до місцевих зборів.

Платниками збору є суб’єкти господарювання (юридичні особи та фізичні особи - підприємці), їхні відокремлені підрозділи, які отримують у визначеному цією статтею порядку торгові патенти та провадять такі види підприємницької діяльності.

1. Торговельна діяльність у пунктах продажу товарів.

2. Діяльність з надання платних побутових послуг за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України.

3. Торгівля валютними цінностями у пунктах обміну іноземної валюти.

4. Діяльність у сфері розваг (крім проведення державних грошових лотерей).

Не є платниками збору за провадження торговельної діяльності та діяльності з надання платних послуг такі суб’єкти господарювання:

- аптеки, які перебувають у державній та комунальній власності;

- розташовані у селах, селищах і містах районного значення підприємства та організації споживчої кооперації та торгово-виробничі державні підприємства робітничого постачання;

- фізичні особи - підприємці, які провадять торговельну діяльність у межах ринків усіх форм власності;

- фізичні особи - підприємці, які здійснюють продаж вирощених в особистому підсобному господарстві, на присадибній, дачній, садовій і городній ділянках продукції рослинництва і тваринництва, свійської худоби та птиці (як у живому вигляді, так і продукції забою в сирому вигляді та у вигляді первинної переробки), продукції власного бджільництва;

- фізичні особи - підприємці, які сплачують державне мито за нотаріальне посвідчення договорів про відчуження власного майна, якщо товари кожної окремої категорії відчужуються не частіше одного разу на календарний рік;

- суб’єкти господарювання, утворені громадськими організаціями інвалідів, які мають податкові пільги згідно із законодавством та здійснюють торгівлю виключно продовольчими товарами вітчизняного виробництва та продукцією, виготовленою на підприємствах «Українське товариство сліпих», «Українське товариство глухих», а також фізичними особами - інвалідами, зареєстрованими відповідно до закону як підприємці;

- суб’єкти господарювання, які провадять торговельну діяльність виключно з використанням таких видів товарів вітчизняного виробництва: хліб і хлібобулочні вироби; борошно пшеничне та житнє; сіль, цукор, олія соняшникова і кукурудзяна; молоко і молочна продукція, крім молока і вершків згущених із домішками і без них; продукти дитячого харчування; безалкогольні напої; морозиво; яловичина та свинина; свійська птиця; яйця; риба; ягоди і фрукти; мед та інші продукти бджільництва, бджолоінвентар і засоби захисту бджіл; картопля і плодоовочева продукція; комбікорм для продажу населенню;

- суб’єкти господарювання, які реалізують продукцію власного виробництва фізичним особам, що перебувають з ними у трудових відносинах, через пункти продажу товарів, вбудовані у виробничі або адміністративні приміщення, що належать такому суб’єкту;

- суб’єкти господарювання, які провадять діяльність із закупівлі у населення продукції (заготівельна діяльність), якщо подальша реалізація такої продукції відбувається за розрахунками у безготівковій формі (пункти приймання склотари, макулатури, відходів паперових, картонних і ганчіркових; заготівля сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки);

- підприємства, установи та організації, які провадять діяльність у торговельно-виробничій сфері (ресторанне господарство), у тім числі навчальних закладах, із обслуговування виключно працівників таких підприємств, установ та організацій, а також учнів і студентів у навчальних закладах.

Не є платниками збору за провадження діяльності у сфері розваг суб’єкти господарювання, які провадять комп’ютерні та відеоігри.

До платних побутових послуг, які підлягають патентуванню, належать.

1. Виготовлення чохлів усіх видів, навісів, тентів тощо; штор, занавісок, драпіровок.

2. Будівництво житла за індивідуальним замовленням.

3. Послуги з ремонту житла за індивідуальним замовленням.

4. Технічне обслуговування та ремонт автомобілів, мотоциклів, моторолерів і мопедів за індивідуальним замовленням.

5. Послуги з ремонту радіотелевізійної та іншої аудіо- і відеоапаратури (крім структурних підрозділів, розташованих у сільській місцевості).

6. Заміна елементів живлення годинників.

7. Виготовлення металовиробів/огорож, ґрат, поручнів за індивідуальним замовленням.

8. Послуги з ремонту інших предметів особистого користування, домашнього вжитку та металовиробів.

9. Виготовлення ювелірних виробів з дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння/обручок за індивідуальним замовленням.

10. Обмін лому дорогоцінних металів на раніше виготовлені ювелірні вироби.

11. Послуги з ремонту ювелірних виробів.

12. Послуги з прокату спортивних туристичних виробів, наметів, прогулянкових човнів, лижного спорядження, ракеток, ковзанів, двоколісних велосипедів, дельтапланів, парусних дошок, водних лиж.

13. Прокат транспортних засобів, мотоциклів, моторолерів, мопедів, легкових і вантажних автомобілів, причепів до автомобілів та інших пристроїв.

14. Прокат весільного та урочистого одягу, а також предметів атрибутики.

15. Послуги з виконання фоторобіт.

16. Послуги з оброблення фотоматеріалів.

17. Послуги перукарень (тільки на території мм. Києва і Севастополя, обласних центрів). Виготовлення перук, шиньйонів, накладних борід, брів, вій тощо з волосся людини, волосу тварин та інших текстильних матеріалів (тільки на території мм. Києва і Севастополя, обласних центрів).

18. Послуги з тиражування звукозаписів за індивідуальним замовленням.

19. Послуги з тиражування відеозаписів за індивідуальним замовленням.

З придбанням пільгового торгового патенту провадиться:

а) торговельна діяльність виключно з використанням таких товарів (незалежно від країни їхнього походження):

- товари повсякденного вжитку, продукти харчування, вироби медичного призначення для індивідуального користування, технічні та інші засоби реабілітації через торговельні установи, утворені з цією метою громадськими організаціями інвалідів;

- товарів військової атрибутики та повсякденного вжитку для військовослужбовців на території військових частин і військових навчальних закладів;

- насіння та посадкового матеріалу овочевих, баштанних, кормових і квіткових культур, кормових коренеплодів і картоплі;

- сірників;

- термометрів та індивідуальних діагностичних приладів.

б) торговельна діяльність виключно з використанням таких товарів вітчизняного виробництва:

- поштові марки, листівки, вітальні листівки і конверти непогашені, ящики, коробки, мішки, сумки та інша тара, виготовлена з дерева, паперу та картону, яку використовують для поштових відправлень підприємства, що належать до сфери управління центрального органу виконавчої влади у галузі транспорту та зв’язку, фурнітура до них;

- товари народних промислів, крім антикварних і тих, що становлять культурну цінність згідно з переліком, затвердженим центральним органом виконавчої влади у сфері культури;

- готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти, предмети догляду, перев’язувальні матеріали та інше медичне приладдя), вітаміни для населення, тампони, інші види санітарно-гігієнічних виробів із целюлози або її замінників, ветеринарні препарати, вироби медичного призначення для індивідуального користування інвалідами, технічні та інші засоби реабілітації інвалідів;

- зубні паста та порошки, косметичні серветки, дитячі пелюшки, папір туалетний, мило господарське;

- вугілля,вугільні брикети, паливо пічне побутове, гас освітлювальний, торф паливний кусковий, торф’яні брикети і дрова для продажу населенню, газ скраплений у балонах, який реалізують населенню за місцем проживання для використання у житлових та/або нежитлових приміщеннях;

- проїзні квитки;

- зошити;

в) торговельна діяльність виключно з використанням періодичних видань друкованих засобів масової інформації вітчизняного виробництва, які мають реєстраційні свідоцтва, видані у визначеному порядку, а також книг, брошур, альбомів, нотних видань, буклетів, плакатів, картографічної продукції, що видають юридичні особи - резиденти України.

Ставку збору за провадження торговельної діяльності (крім провадження торговельної діяльності нафтопродуктами, скрапленим і стиснутим газом із застосуванням пістолетних паливно-роздавальних колонок на стаціонарних, малогабаритних і пересувних автозаправних станціях, заправних пунктах) та діяльності з надання платних послуг визначають у таких межах:

а) на території міста Києва та обласних центрів – від 0,08 до 0,4 розміру мінімальної заробітної плати;

б) на території міста Севастополя, міст обласного значення (крім обласних центрів) і районних центрів – від 0,04 до 0,2 розміру мінімальної заробітної плати;

в) на території інших населених пунктів – до 0,1 розміру мінімальної заробітної плати.

Якщо пункти продажу товарів (надання послуг) розташовані в курортній місцевості або на території, прилеглій до митниці, інших пунктів переміщення через митний кордон, то органи місцевого самоврядування, до бюджетів яких спрямовуються кошти від сплати збору, можуть прийняти рішення щодо збільшення ставки збору, але не більше, ніж 0,4 розміру мінімальної заробітної плати.

Ставку збору за провадження торговельної діяльності нафтопродуктами, скрапленим і стиснутим газом на стаціонарних, малогабаритних і пересувних автозаправних станціях, заправних пунктах визначають у межах від 0,08 до 0,4 розміру мінімальної заробітної плати залежно від місця розташування таких пунктів продажу.

Ставка збору за здійснення торгівлі валютними цінностями на календарний місяць становить 1,2 розміру мінімальної заробітної плати.

Ставка збору за здійснення діяльності у сфері розваг на квартал становить:

- для використання грального автомата (грального автомата «кран-машина», грального автомата, на якому проводяться дитячі ігри, іншого грального автомата, призначеного для проведення платних розважальних ігор) - розмір мінімальної заробітної плати;

- для використання гральних жолобів (доріжок) кегельбана, боулінга, що вводяться в дію за допомогою жетона, монети або без них, – розмір мінімальної заробітної плати, збільшений у двічі, за кожний гральний жолоб (доріжку);

- для використання столів для більярда, що вводяться в дію за допомогою жетона, монети або без них, крім столів для більярда, які використовують для спортивних аматорських змагань, – розмір мінімальної заробітної плати за кожний стіл для більярда;

- для проведення інших оплатних розважальних ігор – розмір мінімальної заробітної плати за кожне окреме гральне місце.

Ставка збору за провадження торговельної діяльності з придбанням пільгового торгового патенту визначають у розмірі 0,05 розміру мінімальної заробітної плати щорічно.

Ставка збору за провадження торговельної діяльності з придбанням короткотермінового торгового патенту за один день становить 0,02 розміру мінімальної заробітної плати.

Строк дії торгового і пільгового патенту, крім короткотермінового торгового патенту та торгового патенту на здійснення діяльності у сфері розваг, становить 60 календарних місяців.

Строк дії короткотермінового торгового патенту становить від одного до п’ятнадцяти календарних днів.

Строк дії торгового патенту на здійснення діяльності у сфері розваг становить вісім календарних кварталів.

Порядок придбання торгового патенту

Для провадження передбачених цією статтею видів підприємницької діяльності суб’єкт господарювання подає до органу державної податкової служби за місцем сплати збору заявку на придбання торгового патенту.

3.3. Державне сприяння розвитку підприємництва

Сьогодні головні державні органи, які повинні здійснювати державну підтримку суб’єктів підприємництва, це Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади з питань регуляторної політики та підприємництва – Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади.

Правову базу взаємовідносин підприємців і держави становлять такі нормативні акти: ст. 48 ГК України, Закон України від 19.10.2000 р. «Про державну підтримку малого підприємництва», Указ Президента України від 03.07.1998 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» та ін.

Держава з метою сприяння розвитку підприємництва повинна (відповідно до ст. 48 ГК України):

1) передавати на певних умовах суб’єктам підприємництва незадіяне державне майно;

2) сприяти в наданні суб’єктам підприємництва земельних ділянок як у власність, так і в оренду;

3) сприяти матеріально-технічному та інформаційному забезпеченню суб’єктів підприємництва;

4) здійснювати первинне облаштування неосвоєних території об’єктами виробничої та соціальної інфраструктури з метою подальшого продажу чи передачі їх підприємцям на певних умовах;

5) стимулювати за допомогою економічних важелів інноваційно-інвестиційну діяльність підприємств;

6) надавати пільгові цільові кредити;

7) сприяти кадровому забезпеченню підприємництва та надавати інші види допомоги.

Фактично реалізовані заходи з боку держави щодо підтримки підприємництва.

1. Зробила прозоріший процес приватизації державного майна.

Зокрема, сьогодні держава детальніше та жорсткіше контролює хід приватизаційного процесу:

• обґрунтованіше вибирають об’єкти приватизації та частки власності майна, що оголошуються до приватизації;

• інвесторів обирають за критеріями запропонованої вищої ціни за частку, що виноситься на продаж, та кращим варіантом розвитку цього об’єкта приватизації;

• розробляють детальний план використання коштів, одержаних від приватизації, і доводять до громадськості;

• Президент України дав розпорядження щодо удосконалення законодавства у сфері приватизації, зокрема шляхом удосконалення Закону України від 04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна» та затвердження Державної програми приватизації.

2. Спростила процедуру державної реєстрації суб’єктів господарювання (запровадження механізму «єдиного вікна»).

3. Більшу увагу зосередила на проблемах розвитку суб’єктів малого підприємництва.

Серед цих задекларованих заходів держава запровадила спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва (відповідно до Указу Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку і звітності суб’єктів малого підприємництва»).

Спрощену систему ООЗ застосовують до таких суб’єктів малого підприємництва:

- фізичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і у трудових відносинах з якими, включаючи членів їхніх сімей, протягом року перебуває не більше 10 осіб та обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 500 тис. гривень;

- юридичних осіб - суб’єктів підприємництва будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких за рік середньооблікова чисельність працюючих не перевищує 50 осіб і обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 1 млн. грн.

Спрощена система ООЗ передбачає:

1. Заміну сплати юридичними особами - підприємцями визначених законодавством податків, обов’язкових платежів сплатою єдиного податку (за ставкою 6 %, якщо суб’єкт підприємництва не включає ПДВ у вартість своєї продукції, і за ставкою 10 % – якщо включає).

2. Сплатою фізичними особами - підприємцями замість податків, обов’язкових платежів єдиного податку, ставку якого визначають місцеві ради за місцем державної реєстрації підприємця у розмірі від 20 до 200 грн. за місяць. Коли фізична особа-підприємець веде кілька видів підприємницької діяльності, для яких визначено різні ставки єдиного податку, вона придбаває одне свідоцтво і сплачує єдиний податок, що не перевищує визначеної максимальної ставки.

У разі коли фізична особа-підприємець здійснює підприємницьку діяльність з використанням найманої праці або за участю у підприємницькій діяльності членів його сім’ї, ставка єдиного податку збільшується на 50 % за кожну особу.

3. Застосування спрощеної системи ведення бухгалтерського обліку та фінансової звітності для суб’єктів малого підприємництва.

Тема 4. Правовий статус окремих суб’єктів господарського права

4.1. Правовий статус фізичної особи-підприємця.

4.2. Правовий статус державних підприємств.

4.3. Правовий статус комунальних підприємств.

4.4. Правовий статус приватних підприємств.

4.5. Правовий статус господарських товариств.

4.6. Правовий статус господарських об’єднань.

4.7. Правовий статус негосподарських організацій. Некомерційна господарська діяльність.

4.1. Правовий статус фізичної особи-підприємця

Найпростіша форма здійснення підприємницької діяльності – форма здійснення підприємництва фізичними особами.

Спеціального нормативного акта, який визначав би правовий статус громадянина-підприємця, сьогодні не існує. Загальне визначення фізичної особи – підприємця міститься у підпункті 3.8.1 Класифікації організаційно-правових форм господарювання ДК 002:2004 Державного класифікатора України, затвердженого наказом Держспоживстандарту України від 28.05.2004 р. № 97, відповідно до якого підприємцем є фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність

Характеристика правового статусу громадянина-підприємця

Громадянином-підприємцем є фізична особа. Згідно зі ст. 24 ЦК України фізичною особою вважається людина як учасник цивільних відносин (особистих немайнових і майнових відносин – див. ст. 1 ЦК України). Громадянин, який бажає займатися підприємницькою діяльністю, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур до свого статусу фізичної особи, якого він набув з моменту народження, набуває додаткової ознаки – «суб’єкт підприємницької діяльності».

Він може бути позбавлений статусу суб’єкта підприємницької діяльності (добровільно або примусово), проте його статус як фізичної особи від цього не змінюється.

Громадянин-підприємець у жодному разі не може набути статусу юридичної особи.

Згідно зі ст. 50 ЦК України право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом та, відповідно, набувати статусу громадянина-підприємця має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Відповідно до ст. 34 ЦК України повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.

Крім того, повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини. У цьому разі надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклу­вання за заявою зацікавленрї особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, якщо немає такої згоди, то повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

Також повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

Громадянин-підприємець самостійно діє на ринку, вступаючи у відносини, набуваючи при цьому відповідних прав та обов’язків.

Громадянин-підприємець здійснює діяльність у межах універсальної правоздатності – права займатися підприємницькою діяльністю, передбаченого ст. 42 Конституції України. Це означає можливість особи займатися будь-яким видом підприємницької діяльності, здійснення якого не суперечить законодавству. Він діє без установчих документів на відміну від юри­дичної особи.

Проте законодавство містить обмеження щодо можливості провадження приватними підприємцями певних видів діяльності (про це йшлося у темі 3, пит. 3.2).

Громадянин-підприємець має змогу обрати спосіб оподаткування доходів за спрощеною системою. Застосування єдиного податку при оподаткуванні доходу приватного підприємця регулюється Указом Президента України від 03.07.1998 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва».

Громадянин-підприємець має змогу не відкривати банківський рахунок, працювати виключно за готівкові кошти і використовувати готівковий виторг на свій розсуд.

Фізична особа набуває статусу суб’єкта підприємницької діяльності за умови її державної реєстрації в порядку, визначеному законом.

4.2. Правовий статус державних підприємств

Правове становище підприємств державної форми власності регулює ГК України.

Підприємства державної форми власності можуть бути унітарного та корпоративного типу. До унітарного типу належать державне комерційне підприємство і казенне підприємство, до корпоративного типу – державне (національне) акціонерне товариство (корпоратизоване підприємство).

Державне унітарне підприємство – це таке підприємство унітарного типу, яке діє на базі відокремленої частини державної власності без поділу її на частки, створюється в розпорядчому порядку компетентним органом держави і входить до сфери управління зазначеного органу.

Ознаки державного унітарного підприємства закріплені в ст. 73 ГК України.

1. Державне унітарне підприємство утворюють компетентні органи державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і воно входить до сфери їхнього управління.

2. Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

3. Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління.

4. Найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова «державне підприємство».

5. Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов’язаннями власника й органу влади, до сфери управління якого воно входить.

6. Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, якого призначає орган, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

7. Законом можуть бути визначені особливості статусу керівника державного унітарного підприємства, в тім числі визначено підвищену відповідальність керівника за результати роботи підприємства.

Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства.

Державне комерційне підприємство – це таке підприємство унітарного типу, яке діє з метою отримання прибутку на базі відокремленої частини державного майна (без поділу його на частки), закріпленого за підприємством на праві господарського відання, створюється в розпорядчому порядку компетентним органом держави, входить до сфери управління зазначеного органу і несе відповідальність за власними зобов’язаннями усім закріпленим за ним майном.

Основні ознаки державного комерційного підприємства містяться в статтях 74-75 ГК України.

• Наявність статусу суб’єкта підприємницької діяльності, який діє на підставі статуту на принципах підприємництва, зазначених у ст. 44 Господарського кодексу.

• Основний правовий титул майна – право господарського відання, відповідно до якого державне комерційне підприємство володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним уповноваженим органом з обмеженням правочинності щодо розпорядження майном, визначених законом і статутом підприємства.

• Найменування державного унітарного комерційного підприємства повинно містити слова «державне підприємство» та вказівку на орган влади, до сфери управління якого входить це підприємство (господарське міністерство/відомство).

• Обов’язковість формування засновником, функції якого виконує уповноважений орган держави (галузеве міністерство/відомство чи державне господарське об’єднання), статутного фонду з дотриманням вимог закону щодо його мінімального розміру до реєстрації цього підприємства як суб’єкта господарювання.

• Обов’язковість формування підприємством з дотриманням визначених законом нормативів і порядку спеціальних (цільових) фондів: амортизаційного, резервного, фонду розвитку виробництва, фонду споживання (оплати праці), інших фондів, передбачених статутом підприємства тощо.

Казенне підприємство – це таке державне унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини державної власності, що не підлягає приватизації, створюється за рішенням Кабінету Міністрів України і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном.

Особливості правового становища казенних підприємств визначають статті 76-77 ГК України, а також низка постанов Кабінету Міністрів України, зокрема: від 16.06.1998 р. № 914 «Про Типовий статут казенного підприємства», від 30.06.1998 р. № 987 «Про перетворення державних підприємств у казенні» та ін.

Характерні ознаки казенного підприємства.

• Підприємство унітарного типу державної форми власності.

• Здійснення некомерційної господарської діяльності (як основної в поєднанні з комерційною чи без такого поєднання).

• Створюється за рішенням КМУ за наявності визначених в ч. 1 ст. 76 ГК України умов. Зокрема, у тих галузях народного господарства, в яких: а) законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; б) основним (понад 50 %) споживачем продукції, робіт, послуг підприємства є держава; в) за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів; г) переважаючим (понад 50 %) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, які ним задовольняються, зазвичай, не може бути рентабельним; д) приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

• Функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном) щодо казенного підприємства виконує галузеве міністерство (відомство) тощо.

4.3. Правовий статус комунальних підприємств

Правове становище комунальних підприємств визначають такі нормативно-правові акти: ГК України (ст. 78), Закони України: від 21.05.1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні», від 03.03.1998 р. «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності» тощо.

Комунальне унітарне підприємство - це таке унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини комунальної власності, без поділу її на частини, створюється за рішенням органу місцевого самоврядування в розпорядчому порядку і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним комунальним майном.

Комунальні унітарні підприємства мають такі характерні риси.

• Господарська організація унітарного типу.

• Створюється за рішенням органу місцевого самоврядування (уповноваженим ним органом) у розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності.

• Функції власника майна щодо комунального підприємства виконує уповноважений орган, тобто орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство (виконком відповідної місцевої ради, управління/ департамент виконкому).

• Функціонує на базі майна, що перебуває у комунальній власності та закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

• Статутний фонд комунального унітарного підприємства має бути сформованим до його реєстрації як суб’єкта господарювання уповноваженим органом.

• Мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства визначає відповідна місцева рада.

• Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова «комунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить це підприємство.

• Поділ комунальних унітарних підприємств (як і державних унітарних підприємств) на комерційні та некомерційні дає підстави застосувати до цих видів підприємств положення ГК України щодо державних комерційних підприємств і казенних підприємств (з урахуванням відмінностей між ними) тощо.

Комунальні підприємства можуть бути й корпоративного типу з використанням форми акціонерного товариства (що зазвичай пов’язано з корпоратизацією комунальних підприємств) чи товариства з обмеженою відповідальністю (можливість створення однією особою такого товариства передбачає ЦК України (ч. 2 ст. 114 та ч. 1 ст. 140) і ГК України (ч. 1 ст. 79).

4.2. Правовий статус приватних підприємств

Відповідно до ст. 113 ГК України, приватним підприємством є підприємство, яке діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їхньої) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання - юридичної особи (дочірнє підприємство іншого приватного підприємства).

Приватні підприємства можуть бути двох типів – унітарного та корпоративного. За приватним підприємством унітарного типу майно може закріплюватися на будь-якому з основних правових титулів – праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління.

Приватне підприємство корпоративного типу має ту особливість, що майно за ним зазвичай закріплюють на праві спільної часткової приватної власності (на відміну від господарського товариства та виробничого кооперативу). Варто зазначити, що ГК України не містить положень щодо правового титулу майна такого підприємства, а отже, – й не виключає застосування таких правових титулів, як право господарського відання чи право оперативного управління.

Характерні ознаки приватного підприємства.

1. Функціонування на базі приватної власності (а) однієї особи (громадянина чи ПП-власника) чи (б) двох і більше осіб – суб’єктів права приватної власності зі збереженням за ними права власності на майно підприємства (складене майно зазвичай належить їм на праві спільної часткової власності).

2. Установчий документ ПП, який засновується двома і більше особами, треба укладати як засновницький договір, форма (письмова чи усна) та зміст якого законом не передбачено.

3. Відсутність законодавчих вимог до розміру та складу майнової бази приватного підприємства, а також до правового титулу його майна.

Фермерське господарство – це особлива організаційно-правова форма приватного підприємства, зі спеціальним предметом діяльності (виробництво товарної сільськогосподарської продукції), яке застосовують для ведення сімейного бізнесу. Правове регулювання діяльності ФГ здійснює Закон України від 19.06.2003 р. «Про фермерське господарство».

Характерні ознаки ФГ.

1. Форма сімейного підприємництва: можливість створення ФГ одним громадянином України чи кількома громадянами, які є родичами або членами сім’ї (у тім числі дітей віком з 14 років) і беруть особисту трудову участь у діяльності фермерського господарства; можливість використання найманої праці з дотриманням вимог трудового законодавства (ст. 27 даного Закону).

2. Предмет діяльності – виробництво товарної сільськогосподарської продукції, її переробка та реалізація з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства (ст. 1 цього Закону).

3. Наявність статусу юридичної особи і відповідно – власного найменування, печатки та штампу.

4. Основний установчий документ – статут, в якому зазначають: найменування та місцезнаходження ФГ, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до ФГ та виходу з нього, інші положення, які не суперечать законодавству України (ч. 4 ст. 1 Закону).

5. Спеціальний порядок створення: право на створення ФГ належить тим дієздатним громадянам України, які досягли 18-річного віку, виявили бажання створити ФГ та пройшли конкурсний відбір на право створення ФГ; такий відбір проводить районна (міська) професійна комісія з питань створення фермерських господарств.

6. Спеціальний порядок державної реєстрації: державна реєстрація ФГ відбувається у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районних міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за місцем проживання особи або місцезнаходженням земельної ділянки.

7. Членство у ФГ: а) членами ФГ можуть бути: подружжя, їхні батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім’ї, родичі, які об’єдналися для спільного ведення ФГ, визнають і дотримуються положень статуту ФГ; особи, які працюють у ФГ за трудовим договором (контрактом); б) головою ФГ є його засновник або інша визначена в статуті ФГ особа.

8. Управляє ФГ голова ФГ або за його письмовим дорученням - член ФГ чи найманий працівник тощо.

Конституція України не передбачає такої форми власності як колективна. Також втратив свою чинність Закон України від 07.02.1991 р. «Про власність», який виділяв таку форму власності як колективна. У Державному класифікаторі України класифікації організаційно-правових форм господарювання ДК 002:2004 (зі змінами та доповненнями станом на 01.01.2008 р.) навпроти колективного підприємства стоїть зазначення, яке наголошує, що чинним законодавством не передбачено створення та державна реєстрація нових підприємств та організацій з такою організаційно-правовою формою. Отже, згідно з чинним законодавством можемо говорити лише про ті підприємства колективної форми власності, які були створені раніше, до прийняття цих змін. Та й у ГК України ще не внесено поправки щодо ліквідації колективної форми власності. Тому ст. 93 ГК України зазначає, що підприємство колективної власності – це корпоративне або унітарне підприємство, яке діє на основі колективної власності засновника (засновників).

Здебільшого всі підприємства, які колись реєстрували як колективні, сьогодні належать до приватної форми власності. Серед них виділяють:

• кооперативи (виробничий, обслуговуючий, споживчий (споживче товариство);

• колективне сільськогосподарське підприємство;

• підприємства громадських організацій;

• підприємства релігійних організацій;

• інші, передбачені законодавством.

Базовими нормативно-правовими документами, які сьогодні визначають особливості правового статусу кооперативів, колективних сільськогосподарських підприємств, окрім вже згаданого ГК України (гл. 10), є такі: ЦК України (§ 2 гл. 8), закони України від 10.07.2003 р. «Про кооперацію», від 10.04.1992 р. «Про споживчу кооперацію», від 17.07.1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію», від 14.02.1992 р. «Про колективне сільськогосподарське підприємство» та ін.

Загальне поняття кооперативу визначено у ст. 2 Закону України «Про кооперацію», відповідно до якої кооператив - це юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об’єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування.

Основні види кооперативів визначає Закон України «Про кооперацію», згідно зі ст. 6 якого відповідно до завдань і характеру діяльності кооперативи поділяють на: виробничі, обслуговуючі та споживчі.

Виробничий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об’єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їхньої обов’язкової трудової участі з метою одержання прибутку. Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ч. 2 ст. 95 ГК України).

Обслуговуючий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об’єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їхньої господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, які не перевищують 20% загального обороту кооперативу.

У галузі сільського господарства обслуговуючі кооперативи, залежно від виду діяльності, поділяються на переробні, заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні та інші (ст. 2 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»).

До переробних належать кооперативи, які займаються переробкою сільськогосподарської сировини (виробництво хлібобулочних, макаронних виробів, овочевих, плодово-ягідних, м’ясних, молочних, рибних продуктів, виробів і напівфабрикатів з льону, коноплі, лісо- і пиломатеріалів тощо).

Заготівельно-збутові кооперативи заготовляють, зберігають, виконують передпродажну обробку, продають продукцію, надають маркетингові послуги тощо.

Постачальницькі кооперативи створюють з метою закупівлі та постачання засобів виробництва, матеріально-технічних ресурсів, потрібних для виробництва сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки; виготовлення сировини і матеріалів, постачання їх сільськогосподарським товаровиробникам.

Сервісні кооперативи виконують технологічні, транспортні, меліоративні, ремонтні, будівельні, еколого-відновні роботи, здійснюють ветеринарне обслуговування тварин і племінну роботу, займаються телефонізацією, газифікацією, електрифікацією в сільській місцевості, надають медичні, побутові, санаторно-курортні, науково-консультаційні послуги, послуги з уведення бухгалтерського обліку, аудиту та ін.

У разі поєднання кількох видів діяльності утворюються багатофункціональні кооперативи.

Споживчий кооператив (споживче товариство) - кооператив, який утворюється шляхом об’єднання фізичних та/або юридичних осіб для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів.

Саме споживчий кооператив не є суб’єктом підприємницької діяльності (див. ст. 86 ЦК України), проте з метою забезпечення фінансування своєї діяльності може створювати відповідні підприємницькі структури (ч. 7 ст. 111 ГК України).

Також за напрямами діяльності кооперативи можуть бути житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо.

Ознаки кооперативів.

• Кооператив є юридичною особою. Ст. 6 Закону України «Про кооперацію» прямо наголошує про наявність у кооперативі самостійного балансу, поточного та інших рахунків в установах банків, печатки зі своїм найменуванням - атрибутів, притаманних будь-якій юридичній особі. Кооператив є власником будівель, споруд, грошових і майнових внесків його членів, виготовленої продукції, доходів, одержаних від її реалізації та провадження іншої передбаченої статутом діяльності, а також іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом.

• Кооператив утворюють фізичні та/або юридичні особи. Як випливає з наведених вище визначень видів кооперативів, участь фізичних осіб можлива у будь-якому з них. Щодо юридичних осіб, можливість їхньої участі в кооперативах є обмеженою. Вони не мають права бути членами виробничого кооперативу.

• Засновники кооперативу з метою його створення добровільно об’єднуються на основі членства. Кількість членів кооперативу не може бути меншою, ніж 3 особи (ч. 5 ст. 7 даного Закону).

• Кооператив утворюється для ведення спільної господарської та іншої діяльності, щоб задовольнити економічні, соціальні та інші потреби його членів. Мета створення - задоволення інтересів членів кооперативів - є основною ознакою, що відрізняє кооперативи від інших організаційно-правових форм юридичних осіб колективної форми власності.

• Кооператив діє на засадах самоврядування. Термін «самоврядування» стосовно кооперативу означає право та реальну здатність його членів самостійно вирішувати питання діяльності кооперативу в межах законодавства України та статуту кооперативу.

Згідно зі ст. 15 Закону України «Про кооперацію» вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу.

Виконавчим органом кооперативу є правління, яке очолює голова, повноваження якого визначені статутом кооперативу. Виконавчий орган підзвітний вищому органу управління кооперативу і несе перед ним відповідальність за ефективність роботи кооперативу.

У кооперативі, в якому кількість членів перевищує 50 осіб, може утворюватися спостережна рада кооперативу. Спостережну раду кооперативу обирають із членів кооперативу на загальних зборах кооперативу у кількості 3-5 осіб, які працюють у раді на громадських засадах. Спостережна рада кооперативу підзвітна загальним зборам членів кооперативу.

Для контролю за фінансово-господарською діяльністю кооперативу обирають ревізійну комісію. У кооперативі, до складу якого входить менше ніж 10 членів, функції ревізійної комісії виконує ревізор. Ревізійна комісія (ревізор) підзвітна загальним зборам членів кооперативу і її обирають загальні збори з членів кооперативу у порядку, визначеному статутом. Членами ревізійної комісії (ревізором) не можуть бути члени правління кооперативу чи його спостережної ради. Перевірки результатів фінансово-господарської діяльності кооперативу проводить ревізійна комісія за власною ініціативою, а також за рішенням загальних зборів чи на вимогу не менше, ніж 10 відсотків членів кооперативу. Ревізійна комісія (ревізор) складає висновок за річними звітами про результати діяльності кооперативу.

• Кооператив діє на підставі статуту, який є основним правовим документом, що регулює його діяльність.

Ще одним видом підприємств, які колись реєстрували як підприємства колективної форми власності, – колективні сільськогосподарські підприємства (КСП). Правову базу їхньої діяльності становлять ГК України, Земельний кодекс України, а також Закон України від 14.02.1992 р. «Про колективне сільськогосподарське підприємство».

Відповідно до Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» КСП є добровільним об’єднанням громадян у самостійне підприємство для спільного виробництва сільськогосподарської продукції та товарів і діє на засадах підприємництва та самоврядування.

Основні характеристики КСП.

• КСП є добровільним об’єднанням громадян. Іншими словами, членами КСП можуть бути лише фізичні, відтак, не можуть бути юридичні особи.

• Громадяни - члени КСП об’єднуються «у самостійне підприємство».

КСП створюють для спільного виробництва сільськогосподарської продукції та товарів.

• КСП діє на засадах підприємництва та самоврядування.

Вищим органом самоврядування у КСП є загальні збори його членів або збори уповноважених. У період між зборами справами підприємства керує правління. Повноваження загальних зборів (зборів уповноважених) і правління визначає статут підприємства.

• КСП діє на підставі статуту, в якому зазначають: найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, порядок вступу до підприємства і припинення членства в ньому, принципи формування спільної власності та права членів щодо неї, порядок розподілу прибутку тощо.

Підприємства об’єднань громадян, релігійних органівацій, профспілок є ще одними представниками підприємств, які колись реєстрували як колективні, а сьогодні як приватні.

Основні характеристики цих підприємств.

1. Підприємством об’єднання громадян, релігійної організації є унітарне підприємство, засноване на власності об’єднання громадян (громадської організації, політичної партії) або власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання їхніх статутних завдань.

2. Право власності об’єднань громадян реалізують їхні вищі статутні органи управління в порядку, передбаченому законом і статутними документами. Право власності релігійних організацій реалізують їхні органи управління відповідно до закону.

3. Засновником підприємства об’єднання громадян є відповідне об’єднання громадян, що має статус юридичної особи, а також об’єднання (спілка) громадських організацій у разі, якщо його статутом передбачено право заснування підприємств. Політичним партіям та юридичним особам, які вони створюють, заборонено засновувати підприємства, за винятком засобів масової інформації, підприємств, що здійснюють продаж суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною символікою, проведення виставок, лекцій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів.

4. Релігійні організації мають право засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, необхідні для забезпечення діяльності цих організацій.

5. Підприємство об’єднання громадян, релігійної організації діє на підставі статуту і є юридичною особою, здійснюючи свою діяльність на праві оперативного управління або господарського відання відповідно до вимог ГК України.

6. Обмеження щодо створення та діяльності окремих видів підприємств об’єднання громадян, релігійної організації визначають законами.

Велику і дуже популярну групу суб’єктів господарювання приватної форми власності сьогодні становлять різні види господарських товариств. Їхній правовий статус та особливості діяльності розглянемо далі.

4.5. Правовий статус господарських товариств

Господарські товариства - це господарські організації, які створюють фізичні та/або юридичні особи на договірних засадах шляхом об’єднання майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (як загальне правило). Господарське товариство є юридичною особою, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між засновниками.

Правове становище господарських товариств регулюється Господарським кодексом України (ст. 79-92), Цивільним кодексом України (ст. 113-162), Законом України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 р. та Законом України «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 р.

Характерні ознаки господарських товариств.

• Це господарські організації корпоративного типу (зазвичай наявність двох і більше засновників - фізичних та/або юридичних осіб, а також подільність майна на частки та корпоративна форма управління справами).

• Універсальність цієї організаційно-правової форми: можливість її застосування для підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки, які мають на меті отримання прибутку (банків, страхових компаній, інвестиційних фондів та інвестиційних компаній), неприбуткових господарських організацій (фондові біржі тощо), господарських об’єднань у формі холдингів.

• Основний правовий титул майна товариства - право власності, основними джерелами формування якого є: вклади засновників та учасників товариства; вироблена продукція; отримані доходи; майно, набуте на підставі договорів та інших правочинів, не заборонених законом.

• Корпоративний характер управління - учасниками товариства (в персональних товариствах) або системою органів (об’єднання капіталів).

• Подільність майна товариства на частки, розмір яких визначають установчим документом товариства.

• Можливість для засновників вибору форми товариства з 5, що передбачені законодавством: акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, повне товариство, командитне товариство.

• Наявність в учасників господарських товариств корпоративних прав: право участі в розподілі прибутку товариства, право участі в його управлінні, право участі в розподілі майна товариства у разі його ліквідації та інших, пов’язаних з цими прав (право на інформацію про діяльність товариства, а також прав, властивих учасникам певних видів і форм господарських товариств) тощо.

Види господарських товариств:

За критерієм домінування персональних чи майнових елементів:

1. Персональні товариства (домінують персональні елементи):

Повне товариство - класичне персональне господарське товариство.

Командитне товариство - перехідна форма від персонального товариства до товариства об’єднань капіталів, однак з домінуванням персональних елементів.

2. Товариства об’єднання капіталів (домінують майнові елементи):

Акціонерне товариство - класичне об’єднання капіталів.

Товариство з обмеженою відповідальністю - поєднання рис акціонерного та повного товариства, проте з домінуванням майнових елементів.

Товариство з додатковою відповідальністю - різновид ТОВ, учасники якого несуть обмежену субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями товариства.

За сукупністю ознак (порядком створення; розміром, порядком формування та складом майнової бази; порядком управління справами; особливістю правового статусу учасників товариства та ін.):

1. Акціонерне товариство.

2. Товариство з обмеженою відповідальністю.

3. Товариство з додатковою відповідальністю.

4. Повне товариство.

5. Командитне товариство.

Акціонерне товариство - господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими засвідчую акціями.

Нормативно-правове регулювання діяльності акціонерних товариств відбувається відповідно до Законів України «Про акціонерні товариства», «Про цінні папери та фондовий ринок», «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»; «Про холдингові компанії в Україні», окремих положень ст. 80 і ст. 82 ГК України та 152-162 статей ЦК України.

Основі ознаки АТ такі.

• Поділ статутного капіталу на частки рівної номінальної вартості, які називають акціями.

• Поділ АТ за типом на публічні та приватні акціонерні товариства. Кількісний склад акціонерів приватного АТ не може перевищувати 100 акціонерів. Публічне АТ може публічно та приватно розміщувати акції. Приватне АТ може здійснювати тільки приватне розміщення акцій.

АТ може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Відомості про це підлягають реєстрації і опублікуванню для загального відома в порядку, визначеному Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

• АТ не відповідає за зобов’язаннями акціонерів. Акціонери не відповідають за зобов’язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, тільки в межах належних їм акцій.

• Акціонерами товариства визнають фізичних і юридичних осіб, а також державу в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, або територіальну громаду в особі органу, уповноваженого управляти комунальним майном, які є власниками акцій товариства.

• Засновниками АТ визнають державу в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, територіальну громаду в особі органу, уповноваженого управляти комунальним майном, а також фізичні та/або юридичні особи, що прийняли рішення про його заснування. Засновниками акціонерного товариства можуть бути одна, дві чи більше осіб.

Засновники можуть укладати засновницький договір, у якому визначають порядок провадження спільної діяльності щодо створення акціонерного товариства, кількість, тип і клас акцій, що підлягають придбанню кожним засновником, номінальна вартість і вартість придбання цих акцій, строк і форма оплати вартості акцій, строк дії договору. Засновницький договір не є установчим документом товариства і діє до дати реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій.

• Спеціальний порядок створення АТ:

1) прийняття зборами засновників рішення про створення акціонерного товариства та про закрите (приватне) розміщення акцій;

2) подання заяви та всіх потрібних документів на реєстрацію випуску акцій до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку;

3) реєстрація Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку випуску акцій та видача тимчасового свідоцтва про реєстрацію випуску акцій;

4) присвоєння акціям міжнародного ідентифікаційного номера цінних паперів;

5) укладення з депозитарієм цінних паперів договору про обслуговування емісії акцій або з реєстратором іменних цінних паперів договору про ведення реєстру власників іменних цінних паперів;

6) закрите (приватне) розміщення акцій серед засновників товариства;

7) оплата засновниками повної номінальної вартості акцій;

8) затвердження установчими зборами товариства результатів закритого (приватного) розміщення акцій серед засновників товариства, затвердження статуту товариства, а також прийняття інших рішень, передбачених законом;

9) реєстрація товариства та його статуту в органах державної реєстрації;

10) подання Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій;

11) реєстрація Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій;

12) отримання свідоцтва про державну реєстрацію випуску акцій;

13) видача засновникам товариства документів, що підтверджують право власності на акції.

• Установчим документом АТ є його статут.

• Особливості формування та функціонування статутного капіталу АТ.

Мінімальний розмір статутного капіталу АТ повинен становити 1250 мінімальних заробітних плат, враховуючи ставку мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення (реєстрації) цього АТ.

Фонди АТ.

Статутом акціонерного товариства може бути передбачено створення спеціального фонду для виплати дивідендів за привілейованими акціями. Порядок формування та використання такого фонду визначає Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

• АТ має право формувати резервний капітал у розмірі не менше, ніж 15 % статутного капіталу, якщо інше не визначено статутом товариства.

• Управління в АТ.

Загальні збори акціонерів - вищий орган його управління. АТ зобов’язане щороку скликати загальні збори. Річні загальні збори товариства проводять не пізніше 30 квітня наступного за звітним року.

До виключної компетенції загальних зборів належить:

- визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства;

- внесення змін до статуту товариства;

- прийняття рішення про анулювання викуплених акцій;

- прийняття рішення про зміну типу товариства;

- прийняття рішення про розміщення акцій;

- прийняття рішення про збільшення (зменшення) статутного капіталу товариства;

- прийняття рішення про дроблення або консолідацію акцій;

- затвердження положень про загальні збори, наглядову раду, виконавчий орган і ревізійну комісію (ревізора) товариства, а також внесення змін до них;

- затвердження інших внутрішніх документів товариства, якщо інше не передбачено статутом товариства;

- затвердження річного звіту товариства;

- розподіл прибутку і збитків товариства;

- затвердження розміру річних дивідендів;

- прийняття рішення про виділення та припинення товариства, крім випадку, передбаченого частиною четвертою ст. 84 цього Закону, про ліквідацію товариства, обрання ліквідаційної комісії, затвердження порядку та строків ліквідації, порядку розподілу між акціонерами майна, що залишається після задоволення вимог кредиторів, і затвердження ліквідаційного балансу;

- інші питання (відповідно до ст. 33 Закону України «Про акціонерні товариства»).

Наглядова рада АТ - орган, який захищає права акціонерів товариства, і в межах компетенції, визначеної статутом і цим Законом, контролює та регулює діяльність виконавчого органу. В АТ з кількістю акціонерів - власників простих акцій 10 осіб і більше створення наглядової ради є обов’язковим. У товаристві з кількістю акціонерів - власників простих акцій 9 осіб і менше у разі відсутності наглядової ради її повноваження виконують загальні збори.

До виключної компетенції наглядової ради належить:

- затвердження в межах своєї компетенції положень, якими регулюються питання, пов’язані з діяльністю товариства;

- підготовка порядку денного загальних зборів, прийняття рішення про дату їхнього проведення та про включення пропозицій до порядку денного, крім скликання акціонерами позачергових загальних зборів;

- прийняття рішення про проведення чергових і позачергових загальних зборів на вимогу акціонерів або за пропозицією виконавчого органу;

- прийняття рішення про анулювання акцій чи продаж раніше викуплених товариством акцій;

- прийняття рішення про розміщення товариством інших цінних паперів, крім акцій;

- обрання та відкликання повноважень голови і членів виконавчого органу та інших органів товариства;

- затвердження умов цивільно-правових, трудових договорів, які укладатимуть з членами виконавчого органу, визначення розміру їхньої винагороди;

- вирішення питань про участь товариства у промислово-фінансових групах та інших об’єднаннях, про заснування інших юридичних осіб;

- визначення ймовірності визнання товариства неплатоспроможним внаслідок прийняття ним на себе зобов’язань або їх виконання, у тім числі внаслідок виплати дивідендів або викупу акцій;

- інші питання (відповідно до ст.52 Закону України «Про акціонерні товариства»).

Виконавчий орган АТ здійснює управління поточною діяльністю товариства. До компетенції виконавчого органу належить вирішення всіх питань, пов’язаних з керівництвом поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів та наглядової ради. Виконавчий орган АТ підзвітний загальним зборам і наглядовій раді, організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, визначених статутом акціонерного товариства і законом.

Виконавчий орган АТ може бути колегіальним (правління, дирекція) або одноосібним (директор, генеральний директор). Членом виконавчого органу може бути будь-яка фізична особа, яка має повну дієздатність і не є членом наглядової ради чи ревізійної комісії.

Для проведення перевірки фінансово-господарської діяльності акціонерного товариства загальні збори обирають ревізійну комісію (ревізора). Для АТ з кількістю акціонерів - власників простих акцій товариства до 100 осіб запроваджується посада ревізора (або обирають ревізійну комісію), а в товариствах з кількістю акціонерів - власників простих акцій товариства понад 100 осіб обов’язково обирається ревізійна комісія.

Ревізійну комісію (ревізора) можуть обирати для проведення спеціальної перевірки фінансово-господарської діяльності товариства або на визначений період, але не більше, ніж на п’ять років. Не можуть бути членами ревізійної комісії (ревізором): член наглядової ради, член виконавчого органу, корпоративний секретар, особа, яка не має повної цивільної дієздатності, члени інших органів товариства.

Обмеження щодо посадового складу. Посадовими особами органів АТ не можуть бути народні депутати України, члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, служби безпеки, внутрішніх справ, державні службовці, крім випадків, коли вони виконують функції з управління корпоративними правами держави та представляють інтереси держави або територіальної громади в наглядовій раді або ревізійній комісії товариства.

Товариство з обмеженою відповідальністю – це таке товариство, що має статутний (складений) капітал, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.

Спеціальне нормативно-правове регулювання діяльності ТОВ здійснюють: ГК України (ч.3 ст.80), ЦК України (статті 140-150) , Закон України «Про господарські товариства » (статті 50-64).

Характерні ознаки ТОВ:

• Різновид господарського товариства, що належить до товариств об`єднань капіталів.

• Засновники TOB – фізичні та юридичні особи з відповідним обсягом загальної правосуб’єктності. Максимальне число учасників ТОВ не може перевищувати 10 осіб.

• Можливість створення TOB однією особою, яка, в свою чергу, не може бути товариством однієї особи; відповідно – заборона участі в двох і більше товариствах однієї особи (ч. 2 ст. 141 ЦК).

• Вимоги до майнової бази: а) складу – статутний капітал та резервний фонд (щонайменше 25% від статутного фонду); б) поділ статутного капіталу на частки, розмір яких визначається установчими документами і може бути будь-яким (рівним або різним); в) мінімальний розмір статутного капіталу – не менше суми, що еквівалентна 100 мінімальним заробітним платам за ставкою на момент створення товариства; на момент держреєстрації товариства статутний капітал має бути сформований щонайменше на 50%; частина статутного капіталу, що залишається несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності TOB; г) законодавча вимога підтримувати чисті активи TOB на рівні не менше ніж розмір статутного капіталу.

• Відповідальність TOB та його учасників: а) товариство відповідає за власними зобов’язаннями усім своїм майном; б) відсутність в учасників товариства субсидіарної майнової відповідальності за борги товариства, якщо вони повністю сплатили свої частки (вони лише несуть ризик збитків у межах своїх сплачених вкладів); в) наявність субсидіарної відповідальності в учасників TOB за умови несплати вкладів (відповідальність – в межах несплаченої частини вкладу); якщо несплата вкладів має місце у двох і більше учасників – вони відповідають солідарно (ч. 2 ст. 140 ЦК).

• Органи управління та контролю TOB: 1) обов’язкові: а) вищий орган – збори учасників; б) виконавчий орган – дирекція або одноособовий директор; 2) ревізійна комісія чи ревізор – необов’язковий контрольний орган, якщо закон не вимагає іншого.

• Обов’язковість для учасників майнової участі в TOB: сплатити (а) основний і (б) додаткові (якщо останні передбачені статутом TOB або рішенням зборів учасників) внески; необов’язковість (за окремими винятками) персональної участі.

• Можливість відступлення учасником своєї частки (її частини) (а) іншому учаснику (учасникам) TOB або (б) третім особам (якщо інше не передбачено статутом TOB) – за умови дотримання переважного права інших учасників на придбання частки, що відступається.

• Обмежений рух учасників: зміна складу учасників відбувається шляхом: а) виключення учасника з TOB; б) відступлення частки іншому учаснику (учасникам) або третій особі за згодою решти учасників, якщо інше не передбачено статутом TOB; в) успадкування частки учасника-фізичної особи або правонаступництва учасника-юридичної особи з дотриманням передбаченого статутом товариства порядку; г) звернення стягнення на всю частку учасника-боржника на вимогу його кредиторів.

• Додаткові підстави припинення TOB: перевищення передбаченої законом максимальної кількості учасників.

• Припинення участі в товаристві відбувається внаслідок: а) смерті учасника-фізичної особи або реорганізації чи ліквідації учасника - юридичної особи; б) відступлення частки іншому учаснику (учасникам) або третій особі; в) виключення учасника з TOB; г) добровільного виходу учасника з TOB з викупом його частки самим товариством; д) виділення частки учасника, якщо для покриття його боргів не вистачає його власного майна; с) ліквідації товариства.

Товариство з додатковою відповідальністю – це таке товариство, статутний (складений) капітал якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного (складеного) капіталу, а при недостатності цих сум – додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеска кожного учасника.

Спеціальне нормативно-правове регулювання діяльності ТДВ здійснюють: ГК України (ч.4 ст. 80), ЦК України (ст.151), Закон України «Про господарські товариства» (ст.65), Декрет Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 р. № 23-93 «Про довірчі товариства».

Характерні ознаки ТДВ:

• Різновид господарського товариства, що належить до товариства об'єднань капіталів; крім того, ТДВ (в українському варіанті) фактично є різновидом товариства з обмеженою відповідальністю, що зумовлює застосування до ТДВ більшості положень про TOB.

• Субсидіарна обмежена майнова відповідальність учасників за зобов’язаннями товариства, граничний розмір якої встановлюється або законом (щодо довірчих товариств) та/або статутом ТДВ в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до їх вкладів. Характер субсидіарної відповідальності учасників – солідарний.

• Необхідність зазначення в статуті ТДВ розміру кратності відповідальності учасників (2-кратний, 3-кратиий тощо), якщо закон не встановлює певного розміру (щодо довірчих товариств – 5-кратний (відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства»).

• Подібність правового становища ТДВ і його учасників до правового становища ТОВ та його учасників, за винятком обсягу відповідальності учасників і пов’язаних з цим питань (у т.ч. змісту статуту).

Повне товариство - це таке господарське товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Спеціальне нормативно-правове регулювання діяльності повних товариств здійснюють: ГК України (частини 6 і 8 ст.80), ЦК України (статті 119-132), Закон України «Про господарські товариства» (статті 66-74).

Характерними рисами повних товариств є:

• Це різновид господарського товариства, що належить до персональних товариств.

• Найменування повного товариства повинно містити імена (найменування) всіх його учасників, слова «повне товариство» або містити ім’я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів «і компанія», а також слів «повне товариство».

• Установчий документ повного товариства – засновницький договір.

• Відсутність законодавчих вимог до розміру та порядку формування майна, що регулюється на локальному рівні – засновницьким договором.

• Відсутність органів товариства, оскільки управління справами товариства здійснюється самими учасниками в порядку визначеному засновницьким договором товариства.

• Можливість використання таких схем ведення справ повного товариства: а) ведення справ здійснюється спільно всіма учасниками; при цьому для вчинення кожного правочину необхідна згода всіх учасників товариства; б) управління доручається або одному, або частині учасників (так звані уповноважені учасники).

• Повна відповідальність товариства за власними зобов’язаннями (тобто усім майном, що належить йому па праві власності).

• Субсидіарна (додаткова) солідарна відповідальність учасників товариства за зобов’язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення.

• Обмежений рух учасників; зміна складу учасників можлива у разі:

а) відступления частки учасника (її частини) іншим учасникам або третім особам за згодою усіх учасників;

б) правопаступництва у разі реорганізації учасника-юридичної особи або успадкування у разі смерті учасника-фізичної особи, якщо решта учасників товариства дала згоду на вступ до товариства таких учасників;

в) виходу учасника з товариства, про що він має заздалегідь повідомити (за 3 місяці – якщо товариство було створене на невизначений строк, і за наявності поважних причин, – якщо товариство було створене на визначений строк).

• Вимога до учасників повного товариства – наявність статусу зареєстрованого суб’єкта підприємництва (ч.7 ст.80 ГК України).

• Можливість ліквідації повного товариства: а) на вимогу кредиторів одного з учасників, якщо товариство відмовиться виділити частку такого учасника-боржника для задоволення вимог кредиторів; б) залишення в товаристві одного учасника, якщо останній протягом 6 місяців з моменту, коли він став єдиним учасником товариства, не реалізував передбаченої ч. 1 ст. 132 ЦК України можливості реорганізації повного товариства в інше господарське товариство, що може існувати у складі одного учасника.

Командитне товариство – це товариство, в якому разом з одним або більше учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників), та які не беруть участі в діяльності товариства.

Спеціальне нормативно-правове регулювання діяльності командитних товариств здійснюють: ГК України (частини 7 і 8 ст.80), ЦК України (статті 133-139), Закон України «Про господарські товариства» (статті 75-83).

Характерними рисами командитного товариства є:

• Це різновид господарського товариства, що належить до персональних товариств.

• Наявність двох категорій учасників, як мінімум, по одному учаснику кожної категорії: а) повних учасників і б) вкладників (традиційна назва цієї категорії учасників, що дала назву і самому товариству – командитисти).

• Установчий документ командитного товариства – засновницький договір, а у разі наявності в товаристві лише одного повного учасника – установчим документом відповідно до ЦК (ч. 3 ст. 134) є підписаний такою особою меморандум.

• Відсутність законодавчих вимог до розміру майна і порядку його формування (ці питання регулюються засновницьким договором), крім двох – обмеження сукупної частки вкладників 50% майна товариства та сплати вкладниками на момент державної реєстрації командитного товариства не менше 25% свого внеску.

• Відсутність органів командитного товариства, оскільки ведення справ товариства здійснюється повними учасниками.

• Порядок ведення справ командитного товариства (зокрема, у тих випадках, коли в товаристві двоє і більше повних учасників) визначається засновницьким договором; при цьому можуть бути обрані схеми ве­дення справ, притаманні повному товариству.

• Правове становище повних учасників командитного товариства алогічне правовому становищу учасників повного товариства, включаючи й вимогу ч. 7 ст. 80 ГК України щодо наявності статусу зареєстрованого суб’єкта підприємництва, а саме: а) зобов’язанні брати майнову і персональну участь у товаристві; б) ведуть справи товариства; в) несуть субсидіарну і солідарну (якщо їх двоє і більше) майнову відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення; г) мають права і обов’язки, аналогічні правам і обов’язкам учасників повного товариства; д) якщо повних учасників двоє і більше, то вони можуть здійснювати управління справами спільно або доручати це одному чи кільком повним учасникам, що набувають статусу уповноважених учасників.

• Правове становище вкладників командитного товариства: а) зобов’язані: брати лише майнову участь у товаристві (сплачувати як основний, так і додаткові внески); на момент державної реєстрації товариства зобов’язані внести не менше 25% свого внеску; зобов’язані не перешкоджати здійсненню повними учасниками управління справами товариства; б) мають право: брати участь в розподілі прибутку товариства відповідно до розміру своїх часток; вимагати першочергового повернення вкладу (перед повними учасниками) у разі ліквідації товариства; у разі необхідності на підставі й відповідно до виданого доручення можуть діяти від імені товариства.

• Додаткові підстави припинення командитного товариства: а) можливість реорганізації у повне товариство, якщо вибувають усі вкладники; б) можливість ліквідації, якщо вибули усі повні учасники і командитне товариство не перетворене у повне товариство.

4.6. Правовий статус господарських об’єднань

Господарське об’єднання – це організаційно оформлена група підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки різних форм власності, яка створюється з метою координації діяльності своїх учасників, об’єднання їхніх зусиль для вирішення соціальних та економічних завдань.

Правове становище господарських об’єднань визначається ГК України (статті 118-127), законами України: «Про промислово-фінансові групи в Україні», «Про банки і банківську діяльність» (статті 9-13), «Про холдингові компанії в Україні», «Про кооперацію» (статті 30-33), «Про сільськогосподарську кооперацію» (ст. 26) та ін.

Основні риси господарських об’єднань:

• господарські організації корпоративного типу;

• належність до організацій, які здійснюють управління діяльністю їх учасників (у тому числі координацію їх діяльності) і є вторинними структурами;

• вимоги до учасників господарських об’єднань: наявність статусу юридичної особи;

• основна мета діяльності – координація діяльності учасників і об’єднання їхніх зусиль для вирішення спільних соціальних та економічних завдань (досягнення спільних соціальних та економічних результатів);

• відсутність спрямованості (мети) на отримання прибутку;

• тяжіння до монополізму, що зумовлює необхідність отримання згоди Антимонопольного комітету на створення господарських об’єднань (у випадках, передбачених Законом «Про захист економічної конкуренції») та здійснення цим органом контролю за функціонуванням господарських об’єднань;

• реєстрація в загальному для всіх юридичних осіб порядку (за деякими винятками);

• добровільність виходу учасників з господарського об’єднання (за винятком державних, комунальних та інших об’єднань, що створюються в розпорядчому порядку) з внесенням відповідних змін до установчих документів і відомостей державної реєстрації та збереженням за учасниками, які вийшли з господарського об’єднання, їхніх зобов’язань по укладених договорах.

Господарські об’єднання різноманітні, що зумовлює доцільність їх класифікації за різними критеріями. Види господарських об’єднань:

1. За ознакою засад створення:

1.1. Добровільні. Вони створюються шляхом вільного волевиявлення їх засновників, що фіксується в засновницькому договорі та/або підписаному усіма засновниками статуті господарського об’єднання.

1.2. Такі, що створюються в розпорядчому порядку. До господарських об’єднань, створених у розпорядчому (примусовому) порядку, належать об’єднання підприємств одного власника (в тому числі державні та комунальні господарські об’єднання), який приймає рішення про створення об’єднання та затверджує його статут, а також холдинги, створенні шляхом поглинання, заснування однією холдинговою (материнською) компанією низки дочірніх господарських товариств/ корпоративних підприємств і в інших випадках, передбачених законом.

2. За ознакою ступеня централізації управлінських повноважень:

2.1. Асоціації – створюються з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об’єдналися, без надання об’єднанню права втручатися у виробничу та комерційну діяльність будь-кого з учасників.

2.2. Корпорації – створюються на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.

2.3. Концерни – об’єднання, учасники якого перебувають у повній фінансової залежності від одного або групи учасників, який (які) в зв’язку з цим отримує (ють) значні повноваження щодо управління діяльністю решти учасників даного об’єднання.

2.4. Консорціуми – об’єднання підприємств для досягнення їх учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом.

3. За ознакою обов’язкового установчого документа:

3.1. Договірні – це асоціації, корпорації, промислово-фінансові групи, які діють на підставі засновницького договору.

3.2. Статутні – це концерни та консорціуми, які діють на підставі статуту.

4. За галузевою ознакою:

4.1. Галузеві, тобто господарські об’єднання підприємств певної галузі (транспорту, зв’язку, вугільної промисловості тощо).

4.2. Міжгалузеві (до складу яких входять господарські організації різних галузей економіки).

5. За територіальною ознакою:

5.1. Національні.

5.2. Обласні.

5.3. Міські тощо.

6. За ознакою терміну діяльності:

6.1. Тимчасові – створені на визначений термін (консорціуми, промислово-фінансові групи).

6.2. Безстрокові – створені на невизначений строк (асоціації, корпорації, концерни);

7. За ознакою наявності чи відсутності в об’єднання статусу юридичної особи:

7.1. Господарські об’єднання, які мають статус юридичної особи (загальне правило, передбачене ч. 4 ст. 118 ГК України).

7.2. Господарські об’єднання, які не мають такого статусу (промислово-фінансові групи та холдингові групи).

8. Залежно від сфери діяльності підприємств, що входять до складу господарських об’єднань, або їх організаційно-правової форми:

8.1. Банківські об’єднання.

8.2. Кооперативні об’єднання.

8.3. Об’єднання страховиків.

8.4. Об’єднання торговців цінними паперами тощо.

8.5. Державні господарські об’єднання.

4.7. Правовий статус негосподарських організацій. Некомерційна господарська діяльність

Поряд з типовими суб’єктами господарювання, що діють у сфері виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг або задоволення матеріальних потреб, у господарських правовідносинах беруть участь організації, що створені не для здійснення функцій господарського характеру, а для виконання благодійних, культурних, наукових, управлінських функцій, функцій з охорони здоров’я громадян, задоволення їх духовних та інших нематеріальних потреб, захисту прав і законних інтересів тощо.

Розбіжність між цими двома групами полягає насамперед у меті їх основної діяльності:

- для господарських організацій – це господарський процес, який завершується отриманням коштів за вироблену продукцію, надані послуги;

- для негосподарських організацій – нематеріальна взаємодія людей (соціально-культурне, наукове обслуговування, управління тощо), яка фінансується ззовні.

Негосподарськими організаціями є організації, створені не для здійснення або організації господарської діяльності, а для виконання іншої діяльності, що фінансується ззовні, оскільки її результати не виступають як товар і не забезпечують самооплатності. Негосподарські організації з метою вирішення своїх основних задач можуть брати участь і в господарських правовідносинах, стаючи тим самим суб’єктами господарського права. Вони створюються, як правило, для задоволення соціально-культурних, наукових або духовних потреб, для здійснення управлінських функцій і не є суб’єктами господарювання.

Негосподарські організації повинні створюватися в організаційно-правових формах, що не суперечать законодавству. Найбільш усталеними на практиці є такі організаційно-правові форми (види) негосподарських організацій:

об’єднання громадян – це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об’єднання громадян, незалежно від своєї назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), визнається політичною партією або громадською організацією. Правовою основою господарської діяльності об’єднань громадян в Україні є Закон України від 16.06.1992 р. «Про об’єднання громадян»;

релігійна організація утворюється з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діє відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирає, призначає і замінює персонал відповідно до свого статуту (положення). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Правове становище цих організацій, у тому числі їх господарсько-правовий статус, закріплені у Законі України від 23.04.1991 р. «Про свободу совісті і релігійні організації»;

благодійний (інший некомерційний) фонд – це організація, яка не має членства та створена для досягнення соціальних, благодійних, культурних, освітніх або інших суспільно корисних цілей шляхом використання майна, переданого засновниками в її власність. Правовий статус благодійних фондів регламентує Закон України від 16.09.1997 р. «Про благодійництво та благодійні організації»;

установа, у тому числі бюджетна – це негосподарююча органі­зація, створена власником для надання соціально-культурних послуг, здійснення управлінських або інших подібних функцій і фінансована ним повністю або частково (наприклад, бібліотеки, музеї, лікарні, школи, вузи, академічні науково-дослідні інститути, органи виконавчої влади і місцевого самоврядування, суди, органи прокуратури та ін.), що створює необхідність регулювання їх діяльності численними нормативно-правовими актами.

Отже, особливості правового статусу таких суб’єктів полягають у наступному:

• спеціальне правове регулювання: ст. 131 ГК України; низка законів України: від 16.09.1997 р. «Про благодійництво та благодійні організації», від 23.04.1991 р. «Про свободу совісті і релігійні організації», від 16.06.1992 р. «Про об’єднання громадян», від 19.12.1992 р. «Про адвокатуру», від 23.05.1991 р. «Про освіту», від 17.01.2002 р. «Про вищу освіту», від 29.06.1995 р. «Про музей та музейну справу», від 15.09.1999 р. «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» тощо;

• діють на підставі статуту (положення), що затверджується вищим органом благодійної або іншої неприбуткової організації;

• порядок створення та реєстрації передбачається спеціальним законом про певний вид неприбуткової організації;

• вправі здійснювати неприбуткову господарську діяльність, спрямовану на виконання статутних цілей і завдань неприбуткової організації;

• можливість чи заборона створення підприємницьких структур та участі в таких організаціях передбачається спеціальним законом про певний вид неприбуткових організацій.

Господарські організації – суб’єкти господарювання поділяються на:

комерційні організації – суб’єкти підприємницької діяльності, основною метою діяльності яких є одержання прибутку (наприклад, комерційні підприємства та їх об’єднання, господарські товариства, виробничі кооперативи тощо);

некомерційні (неприбуткові) організації, що не переслідують як головну мету отримання прибутку і не розподіляють його між своїми засновниками (наприклад, товарні і фондові біржі, торгово-промислові палати, саморегульовані організації професійних учасників ринку цінних паперів тощо).

Некомерційне господарювання – це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи (ст. 52 ГК України).

Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), де забороняється підприємництво, а також іншими суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом.

Розглянемо основних суб’єктів господарювання, що провадять некомерційну господарську діяльність.

Особисте селянське господарство – це особлива форма індивідуального або сімейного господарювання, що не передбачає створення юридичної особи і здійснюється з метою задоволення особистих потреб членів господарства шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг у сфері сільського зеленого туризму.

Правове регулювання діяльності особистого селянського господарства здійснює Закон України від 15.05.2003 р. «Про особисте селянське господарство».

Кредитна спілка – це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об’єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та на­данні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.

Товарна біржа є організацією, що об’єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов’язаних з ним торговельних операцій (ст. 1 Закону України від 10.12.1991 р. «Про товарну біржу»).

Фондова біржа – це організація, яка також створюється без мети отримання прибутку та виступає основним організатором торгівлі на фондовому ринку, тобто займається виключно організацією укладення угод щодо купівлі-продажу цінних паперів та їх похідних.

Нормативно-правове регулювання діяльності фондових бірж здійснюється відповідно до Закону України від 23.06.2006 р. «Про цінні папери та фондовий ринок» та окремих статей (650, 656) ЦК України.

Торгово-промислова палата – це недержавна неприбуткова самоврядна організація, що об’єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об’єднання.

Нормативно-правове регулювання діяльності торгово-промислової палати здійснюється відповідно до Закону України від 02.12.1997 р. «Про торгово-промислові палати в Україні».

Тема 5. Господарсько-договірні зобов’язання. Господарсько-правова відповідальність

5.1. Поняття та види господарських зобов’язань.

5.2. Поняття, види та функції господарського договору.

5.3. Форми, зміст, способи та порядок укладання господарських договорів.

5.4. Окремі види господарських договорів.

5.4.1. Договори про передачу майна у власність.

5.4.2. Договори про передачу майна в користування.

5.4.3. Договори на виконання робіт.

5.4.4. Договори про надання послуг.

5.5. Принципи та правове забезпечення виконання господарських договорів.

5.6. Поняття, принципи та функції господарсько-правової відповідальності.

5.7. Види господарсько-правової відповідальності.

5.1. Поняття та види господарських зобов'язань

Під час здійснення господарської діяльності у суб’єктів господарювання постійно виникають ті чи інші зобов’язання.

Господарське зобов’язання – це зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, через що один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Згідно зі ст. 174 ГК України господарські зобов’язання виникають з таких підстав:

1) господарські договори;

2) прийняття нормативно-правових актів, які встановлюють певні обов’язки для суб’єктів господарювання;

3) створення об’єктів інтелектуальної власності;

4) заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання, придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав.

Основними видами господарських зобов’язань є:

майново-господарські зобов’язання – цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, через яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів, називаються господарсько-договірними зобов’язаннями.

Зобов’язання майнового характеру, що виникають між суб’єктами господарювання та негосподарюючими суб’єктами – громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства;

організаційно-господарські зобов’язання – це господарські зобов’язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, через які зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку. Ці зобов’язання суб’єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору.

Крім того, суб’єкти господарювання можуть мати публічні зобов’язання, коли відповідно до закону та своїх установчих документів вони зобов’язані здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до них звертається на законних підставах, і не мають права відмовити за наявності у них такої можливості або надати перевагу одному споживачеві перед іншим.

5.2. Поняття, види та функції господарського договору

Вперше термін «господарський договір» було введено у господарсько-правову практику Арбітражним процесуальним кодексом України (тепер Господарським процесуальним кодексом України) стосовно вирішення спорів між підприємствами, установами та організаціями, які виникають при укладенні та виконанні господарських договорів.

Однак чинне законодавство не містить визначення господарського договору, хоча у ГК України є ціла глава 20 «Господарські договори», а ЦК України та ГПК України оперують лише терміном «договір».

Господарський договір – це угода суб’єктів господарювання, що спрямована на встановлення, зміну або припинення між ними господарських зобов’язань і передбачає їх співробітництво в досягненні визначених нею господарських (комерційних) результатів. Господарський договір являє собою правовий документ, у якому фіксується факт угоди та зміст зобов’язань сторін.

Різноманітність господарської діяльності обумовлює широке коло господарських договорів. Тому їх класифікують за кількома критеріями:.

1. За суб’єктним складом:

двосторонні – договори між двома господарюючими суб’єктами (наприклад, договір поставки продукції, купівлі-продажу);

багатосторонні – договори між трьома і більше суб’єктами господарювання (наприклад, договір підряду на капітальне будівництво).

2. Залежно від розподілу прав і обов’язків:

односторонньозобов’язуючі – тільки одна сторона зобов’язана вчинити певні дії на користь іншої, а остання має лише права (наприклад, договір позики);

двосторонньозобов’язуючі – обидві сторони пов’язані взаємними правами та обов’язками (наприклад, договір купівлі-продажу).

3. Залежно від характеру переміщення матеріальних благ:

відплатні – дія однієї сторони обов’язково потребує відпові­дної майнової дії з боку іншої (наприклад, договір купівлі-продажу, поставки);

безоплатні – надання майна здійснюється лише однією стороною без одержання зустрічних дій з боку іншої сторони (наприклад, договір безоплатного користування майном).

4. Залежно від юридичної підстави укладення договору:

плановані – укладаються на підставі державних замовлень, обов’язкових для прийняття певними господарськими суб’єктами, наприклад державними підприємствами, підприємствами-монополістами;

вільнорегульовані – укладаються на підставі господарських намірів сторін, юридично виражених істотними умовами договорів.

5. Залежно від способу та часу виникнення правовідносин:

консенсуальні – для їх укладення необхідне узгодження волі сторін за усіма суттєвими умовами (наприклад, договір купівлі-продажу, поставки);

реальні – для їх укладення необхідне не тільки узгодження волі сторін, а й виконання певних дій: передача речі – об’єкта договору (наприклад, договір позики, договір перевезення).

6. За способом оферти і визначення змісту:

договір вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

примірний договір, рекомендований органом управління суб’єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст (у додатку 5.5 наведений приклад оформлення примірного договору);

типовий договір, затверджений Кабінетом Міністрів України;

договір приєднання, запропонований однією стороною для інших можливих суб’єктів, коли ці суб’єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту. Тому іншій стороні залишається або прийняти умови такого договору, або не вступати в договір (наприклад, перевезення вантажів, страхування тощо).

7. За регулятивними функціями:

попередній договір – визначає умови, на яких сторони зобов’язуються у певний строк укласти в майбутньому господарський договір. Такий договір породжує обов’язок укласти до визначеного терміну основний договір, а при ухиленні від його укладення – відшкодувати збитки потерпілій стороні;

основний договір – це договір, укладення якого передбачене попереднім договором.

8. Залежно від періодів виконання обов'язків:

генеральні договори – укладаються на весь період діяльності, яка регулюється. Генеральний договір визначає суттєві умови співробітництва сторін протягом усього періоду здійснення відповідної діяльності (наприклад, будівництво АЕС);

поточні (разові) договори – укладаються на підставі генерального договору як такі, що розраховані на певні (короткі) проміжки часу. Поточні договори, як правило, не включають умов, що не передбачені генеральним договором, а лише їх конкретизують.

9. За строками дії:

разові договори – укладаються на одну господарську дію, містять зазвичай лише майнові елементи (наприклад, договір купівлі-продажу);

короткострокові договори – строком дії до 1 року; у цих договорах переважають майнові елементи (наприклад, договір короткострокового кредитування);

середньострокові договори – строком дії від 1 до 5 років; у цих договорах організаційні елементи урівноважені з майновими (наприклад, договори підряду на капітальне будівництво);

довгострокові договори – укладаються на строк понад 5 років; у таких договорах організаційні елементи переважають над майновими (наприклад, концесійні договори).

Господарський договір виконує в економіці ряд функцій, а саме:

1. регулятивна – договір регулює відносини між сторонами на підставі закону, але з урахуванням специфіки конкретного господарського зв’язку;

2. координаційна – договір виступає як засіб узгодження, координації дій сторін відповідно до їх економічних інтересів і намірів;

3. інформаційна – договір завдяки формальній визначеності його умов включає в себе інформацію про правове становище сторін у договорі, яка необхідна цим сторонам, у відповідних випадках юрисдикційним органам, третім особам;

1. контрольна – за допомогою договору здійснюється контроль за ефективністю діяльності суб’єктів господарювання;

5) гарантійна – лише завдяки договору включаються в дію такі правові гарантії виконання договірних зобов’язань, як неустойка, завдаток, застава тощо;

6) правозахисна – договір є правовою формою відносин, тобто формою, у межах якої забезпечується примусове виконання зобов’язань сторін шляхом використання майнових санкцій, засобів оперативного впливу.

5.3. Форми, зміст, способи та порядок укладання господарських договорів

Основними формами укладання господарських договорів є:

1. Письмова форма, яка є загальним правилом щодо господарських договорів (ч. 1 ст. 181 ГК України, ст. 208 ЦК України ). Є певні модифікації письмової форми господарських договорів:

- повна письмова форма (ч. 1 ст. 181 ГК України, ч. 2 ст. 207 ЦК України) – це укладення господарського договору у формі одного письмового документа, що підписується його сторонами. У такій формі можуть укладатися договори поставки, міни, купівлі-продажу;

- скорочена письмова форма шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами тощо, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договору (ч. 1 ст. 181 ГК України, ч. 1 ст. 207 ЦК України);

- типова форма (абз. 4 ч. 4 ст. 179 ГК України, ст. 630 ЦК України) – її затверджує Кабінет Міністрів України чи інший уповноважений орган держави, сторони договору не можуть відступати від нього, але мають право конкретизувати його умови (наприклад, Типовий договір оренди державного майна, Типовий договір на постачання природного газу тощо);

- стандартна форма чи договір приєднання (абз. 5 ч. 4 ст. 179 ГК України, ст. 634 ЦК України) – використовується у тих випадках, якщо умови договору є заздалегідь визначеними (правилами, актами законодавства чи самим суб’єктом господарських відносин) і не підлягають коригуванню. У такій формі можуть укладатися договори перевезення вантажів (відповідно до Статуту залізниць України, Кодексу торговельного мореплавства України, Повітряного кодексу України та Правил перевезення вантажів), договори страхування, кредитні договори тощо.

- нотаріальна форма (ч. 1 ст. 209 ЦК України) – договір, який укладений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або за домовленістю сторін. Наприклад, договір про закупівлю, який укладається відповідно до Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2008 р. № 921, на вимогу замовника підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

2. Усна форма – застосовується до договорів, що повністю виконуються під час їх укладання (ч. 1 ст. 206 ЦК України), за винятком правочинів, що підлягають державній реєстрації та/або нотаріальному посвідченню, а також правочинів, для яких додержання письмової форми є обов’язковим. Така форма укладання господарських договорів може бути застосована до договорів купівлі-продажу, дарування, міни тощо

Укладення господарського договору – це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше господарюючих суб’єктів щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної форми) як правового акта.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов.

У додатку 5.1 представлені рекомендації щодо складання «надійного» господарського договору.

Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну і термін дії договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому Господарським кодексом України, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України.

Терміном дії господарського договору є час, упродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору.

У додатку 5.2 представлена структура договору.

Розрізняють конкурентні (торги: аукціони, тендери; конкурси) і неконкурентні способи укладення договорів.

Розглянем конкурентні способи укладання господарських договорів.

Торги – застосування такого способу укладання господарських договорів передбачається: ГК України (ст. 185), Законом України «Про приватизацію державного майна» (ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 15, ст. 16), Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2008 р. № 921 та ін.

Торги можуть бути кількох видів:

- торги на реалізацію майна, робіт, послуг – це аукціони (договір укладається з тим учасником торгів, який запропонував найвищу ціну за майно, роботи, послуги, що пропонуються);

- торги на придбання майна, робіт, послуг – це тендери (договір укладається з тим учасником торгів, який запропонував найнижчу ціну за майно, роботи, послуги, що пропонуються);

При застосуванні конкурсу договір укладається з тим виконавцем, який запропонував найкращий спосіб його виконання. Процедура конкурсу, як способу укладання господарських договорів регулюється: Законом України «Про приватизацію державного майна» (ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 15, ст. 16), Законом України «Про архітектурну діяльність» (ст. 6), Законом України «Про концесії» (статті 6-8) та ін.

Конкурси можуть бути:

- комерційні – при визначенні переможця основним аргументом виступає запропонована ним ціна виконання;

- некомерційні – при визначенні переможця основним аргументом виступають найкращі умови виконання.

Неконкурентне укладення господарських договорів відбувається шляхом:

- проведення прямих переговорів повноважними представника­ми сторін, що завершуються підписанням договору як єдиного документа. Як приклад цього способу укладання господарського договору є передбачена пунктами 19 та 21 Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти процедура закупівлі в одного виконавця;

- загальний порядок укладання господарських договорів, який передбачений статтею 181 ГК України. Зокрема, він передбачає надсилання однією стороною іншій стороні проекту договору та узгодження позицій сторін щодо його умов.

Проект договору може бути запропонований будь-якою зі сторін. Якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох екземплярах. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог і повертає один екземпляр договору другій стороні або надсилає відповідь на лист (факсограму тощо) у 20-денний термін після одержання договору. За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у 20-денний термін надсилає другій стороні два екземпляри протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов’язана протягом 20 днів розглянути його, у цей же термін вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же термін до суду, якщо на це є згода другої сторони. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути під­тверджена у письмовій формі, наприклад, протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо. Якщо ж сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, то такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

Відповідно до ст. 188 ГК України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

5.4. Окремі види господарських договорів

5.4.1. Договори про передачу майна у власність

Договори про передачу майна у власність є найчисленнішою групою договорів у сфері господарювання. Адже майно може передаватися у власність від однієї особи до іншої за допомогою різних правових конструкцій, які знайшли своє відображення у відповідних договорах.

Договір купівлі-продажу

Правове регулювання договору купівлі-продажу. Інститут купівлі-продажу не знайшов відображення в ГК України; лише ч. 4 ст. 263 Кодексу вказує, що, зокрема, господарськими договорами купівлі-продажу опосередковується господарсько-торговельна діяльність. Правове регулювання відносин купівлі-продажу безпосередньо регулюються §§ 1–2 гл. 54 ЦК України, Законом України від 12 травня 1991 р. «Про захист прав споживачів», а також іншими нормативними актами.

Поняття договору купівлі-продажу. Згідно статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Характерні ознаки договору купівлі-продажу:

1. За договором купівлі-продажу продавець передає покупцеві майно (товар).

2. Продавець передає майно покупцеві у власність.

3. Сторонами договору купівлі-продажу є продавець і покупець.

4. Покупець приймає або зобов’язується прийняти придбане майно, крім випадків, коли він має право вимагати заміни товару або відмовитися від договору купівлі-продажу.

5. Покупець зобов’язаний сплатити певну грошову суму за придбане майно.

6. Форма договору купівлі-продажу залежить від різновиду цього договору. Наприклад, договір роздрібної купівлі-продажу не вимагає письмової форми, оскільки відповідна угода повністю виконується сторонами у момент її вчинення (ст. 206 ЦК України). Договори купівлі-продажу між юридичними особами та інші договори відповідно до вимог ст. 208 ЦК України повинні укладатися в письмовій формі. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації (ст. 657 ЦК України).

5.4.2. Договори про передачу майна в користування

Започаткування підприємницької діяльності зазвичай супро­воджується численними проблемами, не останнє місце серед яких посідає брак коштів, відсутність власного приміщення, обладнання, виробничого устаткування, сировини, матеріалів, транспорту тощо. Реальним виходом із такої ситуації є залучення майна на умовах відстрочки платежу, або у тимчасове платне чи навіть безоплатне користування. Оформляються такі операції за до­помогою договорів найму та його різновидів. Останнім часом перспективним шляхом накопичення первісного капіталу або поповнення оборотних коштів вважається й надання державою права на участь у концесійних проектах.

Договір найму (оренди)

Правове регулювання договору найму (оренди). Правове регулювання відносин, що складаються в процесі укладення та виконання цієї категорії господарських договорів, здійснюється за допомогою таких норматививно-правових актів:

кодексів: ГК України (§ 5 «Оренда та лізинг глави 30); ЦК України (глава 58 «Найм (оренда)»);

законів: «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.1992р. (в ред. від 14.03.1995 р.); «Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992 р. (в редакції Закону від 19.02.1997 р.) (серед неконкурентних способів приватизації державного майна передбачає оренду з правом викупу, що застосовується лише за наявності певних умов); тощо.

Поняття договору найму (оренди). Згідно зі ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. А відповідно до ч. 1 ст. 283 ГК України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Характерні ознаки договору найму (оренди):

1. За договором найму наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно. Згідно зі ст. 760 ЦК України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Проте законодавство не обмежується можливістю передання в найм лише речей: ч. 2 ст. 760 ЦК України дозволяє передавати в найм майнові права.

2. За загальними положеннями ЦК України наймодавцями і наймачами можуть бути будь-які юридичні та фізичні особи, в тому числі суб’єкти підприємницької діяльності.

3. Майно, що є предметом найму, надається у користування. Згідно зі ст. 773 ЦК України наймач зобов’язаний користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору.

4. Майно, що є предметом найму, надається на певний строк, встановлений договором.

5. Договір найму має оплатний характер, що передбачає виплату наймачем певної грошової суми (або еквіваленту в натуральній формі) за користування майном.

6. Форма договору найму залежить від його різновидів. Так, договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально (ст. 14 Закону України «Про оренду землі»); договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укла­дається у письмовій формі, а договір, укладений строком на один рік і більше, підлягає нотаріальному посвідченню (ст. 793 ЦК України).

7. Наймодавець зобов’язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму.

8. ЦК України передбачає декілька підстав припинення договору найму.

Договір найму припиняється у разі смерті фізичної особи-наймача, якщо інше не встановлено договором або законом, а також у разі ліквідації юридичної особи, яка була наймачем або наймодавцем.

5.4.3. Договори на виконання робіт (підрядні договори)

Правове регулювання договору підряду становлять такі нормативно-правові акти:

Кодекси:

ГК України – глава 33 «Капітальне будівництво» (статті 317-323 присвячені договору підряду на капітальне будівництво, а ст. 324 – договору підряду на виконання проектно-досліджувальних робіт) і ст. 331 «Договір на створення і передачу науково-технічної продукції», що включена до глави 34 «Правове регулювання інноваційної діяльності»;

ЦК України – глава 61 «Підряд», глава 62 «Виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт» тощо.

2. Закони України:

- від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність», який передбачає основні права та обов’язки учасників інвестиційної діяльності в будівництві;

- від 16.11.1992 р. «Про основи містобудування», що визначає основні засади організації та здійснення містобудівної діяльності тощо.

3. Постанови Кабінету Міністрів України:

- від 25.11.1999 р. № 2137 «Про затвердження Порядку проведення архітектурних та містобудівних конкурсів»;

- від 11.04.2002 р. № 483 «Про Порядок затвердження інвестиційних програм і проектів будівництва та проведення їх комплексної державної експертизи» тощо.

4. Будівельні норми та правила (державні, регіональні), стандарти (державні, відомчі), технічні умови.

5. Рекомендаційні акти, зокрема: Положення про підрядні контракти в будівництві України, затверджене науково-технічною радою Мінбудархітектури України (протокол від 15.12.1993 р. № 9), що містить положення щодо порядку укладання, змісту та виконання цих договорів.

Поняття договору підряду. Підрядні договори – один з видів господарських договорів. Відповідно до такого договору одна сторона (Підрядник) зобов’язується виконати у встановлений строк обумовлені договором роботи, а інша сторона (Замовник) зобов’язується передати Підряднику необхідну для виконання робіт документацію, прийняти та оплатити виконані роботи (об’єкт).

У сфері господарювання широко застосовуються договори підряду на будівництво, договори підряду на виконання проектно-пошукових робіт, договори на виконання і передачу науково-технічної продукції.

5.4.4. Договори про надання послуг

З економічної почки зору послуга – це цілеспрямована діяльність людини (групи людей), результати якої мають прояв в корисному ефекті, що задовольняє будь-яку потребу суспільства. Цей суспільно корисний ефект (або благо) виступає не у формі речей, а у формі діяльності.

Специфічні характеристики послуги відрізняють її від товару. Для послуги характерна її непомітність (її не можна взяти в руки, зберігати, транспортувати, складувати); якість послуги диференціюється (залежить від кваліфікації працівника); послуга є невичерпною (незалежно від кількості разів її надання, її власні кількісні характеристики не змінюються).

Перелік послуг є надзвичайно широким. Тому не дивно, що відносини з надання того чи іншого виду послуг врегульовуються різними договорами.

Договори перевезення вантажів, пасажирів і багажу

Правове регулювання договорів перевезення вантажів, пасажирів і багажу. Спеціальне правове регулювання відносин перевезення вантажів, пасажирів і багажу залежить від виду транспорту, яким здійснюється таке перевезення. Так, згідно зі ст. 2 Закону України від 10.11.1994 р. «Про транспорт» відносини, пов’язані з діяльністю транспорту, регулюються вказаним Законом, кодексами (статутами) окремих видів транспорту, іншими актами законодавства України.

Поняття договорів перевезення вантажів, пасажирів і багажу. Згідно зі ст. 909 ЦК України (ст. 307 ГК України) за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

За договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов’язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу – також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов’язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу – також за його провезення (ст. 910 ЦК України).

Транспортні договори поділяються на основні і допоміжні. Основні транспортні договори опосередковують головну сферу взаємовідносин між транспортними організаціями і замовниками; до них, власне, і належить класичний договір перевезення вантажів, пасажирів і багажу. Допоміжні договори сприяють організації процесу перевезення; до них, зокрема, належать договори на організацію перевезень (термінологією ЦК України – довгостроковий договір – ст. 914), експлуатацію під’їзних колій, подачу і забирання вагонів, експедирування тощо.

Характерні ознаки договорів перевезення вантажів, пасажирів і багажу:

1. Предметом цих договорів є перевезення вантажу, пасажирів, їх багажу та пошти.

2. Сторонами договору перевезення вантажів є відправник і перевізник вантажу.

3. Вантаж, пасажир та його багаж повинні бути доставлені перевізником до пункту призначення.

4. Перевізник зобов’язується вчасно доставити ввірений йому відправником вантаж або перевезти пасажира та його багаж, а також видати одержувачеві та пасажиру вантаж та, відповідно, багаж.

5. Відправник (пасажир) зобов’язаний оплатити послуги з перевезення. Відповідні розрахунки формуються за угодою сторін, за винятком випадків встановлення державою регульованих тарифів.

Тощо.

5.5. Принципи та правове забезпечення виконання господарських договорів

Сторони господарського договору повинні виконувати свої зобов’язання на основі наступних принципів:

1. Господарський договір є обов’язковим до виконання його сторонами (ст. 193 ГК України, ст. 629 ЦК України).

2. Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться (ч. 1 ст. 193 ГК України).

3. За загальними правилами зобов’язання має виконуватися належними сторонами, які зазначені у договорі.

4. Зобов’язання має виконуватися у належний термін (ст. 530 ЦК України).

Зобов’язання має виконуватися у належному місці (ст.532 ЦК України).

Виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, завдатком, по­рукою, гарантією, заставою, притриманням. Правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняється у письмовій формі, інакше він є нікчемним.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Штраф може бути визначений і у твердій (фіксованій) сумі і у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання.

За договором поруки (статті 553-559 ЦК України) поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником як солідарний боржник, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

1. За гарантією (статті 560-569 ЦК України) банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Гарантія діє протягом строку, на який вона видана. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов’язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.

3 огляду на заставу (статті 572-597 ЦК України) кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодуван­ня кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання (статті 594-597 ЦК України). Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитору, набула третя особа.

5.6. Поняття, принципи та функції господарсько-правової відповідальності

Господарсько-правова відповідальність – це економічні за змістом і юридичні за формою методи впливу на економічні інтереси суб’єкта господарювання – правопорушника.

Господарсько-правова відповідальність покликана стимулювати належне виконання господарських та інших зобов’язань. Отже, її головною метою є забезпечення правопорядку в сфері економіки (у господарських відносинах).

Відповідно до ст. 216 ГК України принципами господарсько-правової відповідальності є:

1) потерпіла сторона має право на відшкодування збитків неза­лежно від того, чи є застереження про це в договорі;

2) передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

3) сплата штрафних санкцій за порушення зобов’язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов’язань у натурі;

4) у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

Функції господарсько-правової відповідальності:

компепсаційно-відновлювальна – відновлення порушеного правопорядку й усунення наслідків неправомірної поведінки суб’єкта господарювання (відшкодування збитків, неустойка);

попереджувальна – загроза застосування господарсько-правової відповідальності примушує учасників господарських правовідносин діяти правомірно;

сигналізаційна –- застосування господарсько-правової відповідальності виступає для однієї сторони господарських відносин сигналом про необхідність поліпшення роботи, а для іншої – про доцільність продовження господарських відносин з ненадійною стороною.

5.7. Види господарсько-правової відповідальності

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання, за що до нього можуть застосовувати різні види господарських санкцій. Розрізняють юридичний та фактичний аспекти господарсько-правової відповідальності.

Юридичний аспект – це той правовий документ, що характеризує певну поведінку суб’єкта господарювання як протиправну і передбачає за неї певну форму та розмір відповідальності: ним у господарському праві виступає закон і договір.

Фактичний аспект – це ті господарські ситуації, що характеризуються законом чи договором як неправомірні. Такі ситуації іменуються складом господарського правопорушення.

Господарські санкції – це заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, у результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види санкцій:

1) відшкодування збитків;

2) штрафні санкції:

3) оперативно-господарські санкції;

4) адміністративно-господарські санкції.

Відшкодування збитків – це відновлення майнового стану учасника господарських відносин за рахунок іншого суб’єкта-правопорушника, який заподіяв ці збитки. Ця форма відповідальності передбачена ГК України (статті 224-229), ЦК України (статті 623-624) та іншими нормативними актами, які регулюють договірні та позадоговірні відносини.

Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною, а також моральна шкода. Розмір збитків доказується кредитором.

Штрафні санкції – господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. Ця форма відповідальності передбачена ГК України (статті 230-234) та ЦК України (статті 549-552, 624)

Оперативно-господарські санкції – заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повтору порушень зобов’язання, що використовуються цими сторонами зобов’язання в односторонньому порядку.

До суб’єкта, який порушив господарське зобов’язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачене договором. Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб’єкта, який порушив господарське зобов’язання.

Види оперативно-господарських санкцій (передбачені ч. 1 ст. 236 ГК України):

1) одностороння відмова від виконання свого зобов’язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це – у разі порушення зобов’язання другою стороною:

- відмова від оплати за зобов’язанням, яке виконане неналежним чином або достроково виконане боржником без згоди іншої сторони;

- відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитиву платником, припинення видачі банківських позик тощо;

2) відмова управненої сторони зобов’язання від прийняття подальшого виконання зобов’язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором зобов’язання (наприклад, списання з рахунку боржника в безакцентному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію тощо);

3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов’язань стороною, яка порушила зобов’язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послут), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушила зобов’язання.

Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.

Адміністративно-господарські санкції – це заходи організаційно-правового або майнового характеру, які можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування та спрямовані на припинення правопорушення суб’єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.

Види адміністративно-господарських санкцій (передбачені ст.. 239 ГК України):

- вилучення прибутку (доходу);

- адміністративно-господарський штраф;

- стягнення зборів (обов’язкових платежів);

- зупинення операцій за рахунками суб’єктів господарювання;

- застосування антидемпінгових заходів;

- припинення експортно-імпортних операцій;

- застосування індивідуального режиму ліцензування;

- зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господрювання певних видів господарської діяльності;

- анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання окремих видів господарської діяльності;

- інші адміністративно-господарські санкції, встановлені ГК України та іншими законами.

Тема 15. Захист прав суб’єктів господарської діяльності

15.1. Правове становище господарських судів. Підвідомчість справ господарським судам.

15.2. Досудове врегулювання господарських спорів.

15.3. Звернення до господарського суду.

15.4. Процедура вирішення спорів господарськими судами.

15.5. Вирішення господарських спорів третейськими судами.

15.1. Правове становище господарських судів. Підвідомчість справ господарським судам

Господарські суди – це спеціалізовані суди, на які законом покладено здійснення правосуддя у господарських відносинах.

Організація і діяльність господарських судів визначається Конституцією України, Законом України від 07.02.2002 р. «Про судоустрій України», ГПК України та іншими нормативними актами.

Структура господарських судів сформованана як трирівнева система:

1-й рівень: місцеві господарські суди – суди першої інстанції (Автономної Республіки Крим, області та міст Києва і Севастополя).

Вони виконують наступні функції:

1. Вирішують господарські спори віднесені до їх компетенції, вирішують справи про банкрутство;

2. Переглядають за новими обставинами прийняті ними рішення;

3. Вивчають і узагальнюють практику застосування судового та іншого законодавства, аналізують статистику вирішення господарських спорів;

4. Попереджають правопорушення у сфері господарських відносин та ін.

2-й рівень: апеляційні господарські суди: Вони здійснюють правосуддя лише колегією правосуддів (троє суддів).

Повноваження апеляційних господарських судів:

1. Переглядають рішення місцевих господарських судів.

2. Переглядає за новими обставинами прийняті ними рішення.

3. Попереджає правопорушення у сфері господарських відносин та інші повноваження.

3-й рівень: Вищий господарський суд – це найвищий судовий орган господарського суду України у здійсненні правосуддя в господарській діяльності.

Його повноваження:

1. Розглядає справи відповідної судової юрисдикції.

2. Веде та аналізує судову статистику.

3. Надає методичну допомогу судам нижчого рівня та ін..

Підвідомчість прав господарським судом розглядається за двома ознаками:

1. Суб’єктна ознака (залежно від суб’єктів спору).

Загальне правило суб’єктної підвідомчості спорів господарським судам – це вирішення господарських спорів між юридичними особами, громадянами-підприємцями, державними та іншими організаціями, що виникають у ході їх господарської діяльності.

2. Предметна ознака (залежно від предмета спору).

Господарським судам підвідомчі такі справи (ІІІ-й розділ ГПК України статті 12-16):

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

спорів про приватизацію державного житлового фонду;

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Територіально справи розглядаються господарським судом за правилами:

• при виконанні господарських договорів та про визнання недійсними актів – за місцезнаходженням відповідача;

• за договором перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспорту – за місцезнаходженням органу;

• у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння – за місцезнаходженням майна;

• про порушення майнових прав інтелектуальної власності – за місцем вчинення порушення;

• корпоративні спори – за місцезнаходженням господарського товариства;

• справи у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва.

15.2. Досудове врегулювання господарських спорів

Досудове врегулювання господарських спорів – це сукупність заходів, що підлягають здійсненню підприємствами та організаціями, права яких порушені, та підприємствами та організаціями, які порушили ці права для безпосереднього вирішення між ними спорів без звернення до господарського суду.

Досудове врегулювання спору здійснюється шляхом пред’явлення підприємством-потерпілим письмової претензії до підприємства-порушника.

Досудове притримання претензійного порядку сьогодні передбачене лише щодо спорів, які виникають з договору перевезення, договору про надання послуг зв’язку та договору, що базується на державному замовленні. Цей порядок передбачено ЦК України, Кодексом торговельного мореплавства України, Статутом залізниць України, Статутом автомобільного транспорту України, у правилах надання послуг поштового зв’язку та ін.

Досудове врегулювання господарських спорів не поширюється:

1. На справи за заявою прокурора, його заступника, Рахункової палати, Антимонопольного комітету та його регіональних відділень.

2. На справи про визнання договорів недійсними, спори про стягнення заборгованості за опротекстованими векселями, спори про стягнення штрафів НБУ з комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ і спори про звернення стягнення на заставлене майно

3. Спори щодо провадження у справі про банкрутство.

Порядок досудового врегулювання господарських спорів визначається у статтях (5-11) розділу ІІ ГПК України «Досудове врегулювання господарських спорів».

Сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою.

Підприємства та організації, що порушили майнові права і законні інтереси інших підприємств та організацій, зобов’язані поновити їх, не чекаючи пред’явлення претензії.

Підприємства та організації, чиї права і законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією (у додатку 15.1 представлений зрозок претензії на оплату послуг і пені.

У претензії зазначаються:

а) повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства, організації, яким претензія пред’являється; дата пред’явлення і номер претензії;

б) обставини, на підставі яких пред’явлено претензію; докази, що підтверджують ці обставини; посилання на відповідні нормативні акти;

в) вимоги заявника;

г) сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії;

д) перелік документів, що додаються до претензії, а також інших доказів.

Претензія підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.

Претензія розглядається в місячний строк, який обчислюється з дня одержання претензії.

Підприємства та організації, що одержали претензію, зобов’язані задовольнити обгрунтовані вимоги заявника.

Про результати розгляду претензії заявник повідомляється у письмовій формі.

Коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові повинно бути повернуто оригінали документів, одержаних з претензією, а також надіслано документи, що обгрунтовують відхилення претензії, якщо їх немає у заявника претензії.

Відповідь на претензію підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником та надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.

Спори, що виникають при укладенні господарських договорів, можуть бути подані на вирішення господарського суду.

Досудове врегулювання спорів, що виникають у разі зміни та розірвання господарських договорів, здійснюється так: підприємство чи організація, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір, надсилають пропозиції про це другій стороні за договором. Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, відповідають на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції. Якщо підприємства і організації не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.

15.3. Звернення до господарського суду

Згідно зі ст. 1 ГПК України заінтересовані особи мають право звернутись в господарський суд за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів в порядку, встановленому цим Кодексом.

Відповідно до ст. 261 ЦК України право на позов виникає від дня, коли особа довідалася або повинна була довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з ч. 1 ст. 54 ГПК України позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором чи його заступником, громадянином – суб’єктом підприємницької діяльності або його представником.

Згідно ч. 2 ст. 54 ГПК України позовна заява має містити:

1) найменування господарського суду, до якого подається заява;

2) найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові для фізичних осіб) сторін; їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційні коди суб’єкта господарської діяльності за їх наявності (для юридичних осіб) або ідентифікаційні номери за їх наявності (для фізичних осіб – платників податків);

3) документи, що підтверджують за громадянином статус суб’єкта підприємницької діяльності;

4) зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; суми договору (у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів);

5) зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів – зміст позовних вимог щодо кожного з них;

6) виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов;

7) відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору (у випадках передбачених законодавством);

8) відомості про вжиття запобіжних заходів відповідно до законодавства;

9) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви.

Вказані реквізити позовної заяви обов’язкові. Поряд з тим вона може містити й інші відомості, необхідні для правильного вирішення спору.

Згідно зі ст. 57 ГПК України до позовної заяви додаються документи, які підтверджують:

- сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі;

- відправлення відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів;

- вжиття заходів досудового врегулювання господарського спору з кожним із відповідачів у випадках, передбачених ст. 5 ГПК України;

- обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги;

- сплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Для правильного оформлення позову треба чітко (за правилами ст. 55 ГПК України) визначити ціну позову:

- у позовах про стягнення грошей – стягуваною сумою або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцентному) порядку;

- у позовах про витребування майна – вартістю майна, що витребується;

- у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог – загальною сумою усіх вимог;

- у позовах про стягнення іноземної валюти – в іноземній валюті та у гривнях відповідно до офіційного курсу, встановленого Національним банком України на день подання позову.

В ціну включаються також вказані в позовній заяві суми неустойки (штрафу, пені), а якщо вони не вказані позивачем, їх визначає суддя. Так само суддя вказує ціну позову у разі неправильного зазначення її позивачем.

15.4. Процедура вирішення спорів господарськими судами

Вирішення спорів господарськими судами проходить у кілька стадій:

1. Порушення справи (про що йшлося у попередньому питанні).

2. Вирішення господарського спору та прийняття рішення по справі.

3. Виконання рішення.

Розглянемо детальніше 2 останніх етапи.

Вирішення господарських спорів – це самостійна стадія господарського процесу, основним завданням якої є розгляд спору по суті. Вирішення господарських спорів відбувається в засіданні господарського суду, де суд досліджує докази та встановлює фактичні обставини, на підставі яких виносить законне та обгрунтоване рішення.

Розгляд справ в господарському суді здійснюється суддею одноособово. Для вирішення складних спорів голова господарського суду або його заступник може вводити до складу господарського суду додатково двох суддів, призначивши одного з трьох суддів головуючим.

Важливим фактором ефективності судового розгляду справи є оперативність її розгляду. ГПК України встановлює (ст. 69) загальний строк вирішення справ: не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. Порядок ведення засідання визначається суддею, а в разі розгляду справи трьома суддями – суддею, головуючим в засіданні. Суддя оголошує склад господарського суду, роз’яснює учасникам господарського процесу їх права та обов’язки і сприяє у здійсненні належних їм прав. У засіданні заслуховуються представники позивача і відповідача та інші особи, які беруть участь у засіданні (ст. 74 ГПК України), та складається протокол (ст. 81 ГПК України).

Іноді господарський суд може призупинити провадження по справі: призначення експертизи, надсилання матеріалів до слідчих органів, а потім провадження може поновитися після усунення даних обставин.

Якщо господарський суд не вирішує справу по суті (в разі відкладання, зупинення чи припинення справи), то він виносить про це ухвалу.

Вирішення спору по суті (тобото задоволення позову чи відмова у позові повністю або частково) завершується прийняттям рішення. Судове рішення приймається суддею за результатами обговорення всіх обставин справи.

Рішення господарського суду ухвалюється іменем України і складається із вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин, при цьому:

Прийняття рішення оголошується суддею на судовому засіданні після закінчення розгляду справи. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття. У разі подання апеляційної скарги рішення набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією в ці же терміни.

Рішення та ухвали розсилаються сторонам, третім особам не пізніше 5 днів після їх прийняття або вручається їм під розписку.

15.5. Вирішення господарських спорів третейськими судами

Розвиток альтернативних методів, способів вирішення спорів – це необхідна умова створення ефективної системи захисту порушених прав, свобод та інтересів суб’єктів господарювання. Однією з таких демократичних альтернативних форм вирішення цивільно-правових, господарських спорів є інститут третейського судочинства.

11 травня 2004 року прийнято Закон України «Про третейські суди» (далі – Закон).

Третейський суд – це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням зацікавлених фізичних та (або) юридичних осіб для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Різниця між третейськими судами і судами загальної юрисдикції полягає в тому, що компетенція третейських судів не поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі і рішення ухвали третейських судів не постановляєтьс іменем України і не є обов’язковими для виконання усіма фізичними і юридичними особами крім сторін третейського розгляду. Але основна відмінність полягає в тому, що третейський суд розглядає справи на договірній основі, тобто на підставі письмової третейської угоди, в якій міститься згода сторін на звернення до постійно діючого третейського суду або суду «ad hoc» (конкретний спір) для остаточного вирішення спору передбаченого третейською угодою.

Справи, які не є підвідомчі третейським судам:

1. Спори про визнання недійсними нормативно-правових актів.

2. Спори при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб.

3. Спори, пов’язані з державною таємницею.

4. Спори, що виникають із сімейних правовідносин, крім спорів, що виникають із шлюбних контрактів.

5. Справи про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом.

6. Справи, де однією зі сторін є органи державної влади, місцеве самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство.

7. Справа, коли хоча б одна зі сторін не є резидентом України.

Чинним законодавством України передбачено 2 форми третейського судочинства:

1. На постійнодіючій основі.

2. Третейський суд для вирішення конкретного спору – «ad hoc».

Різниця між цими судами полягає в тому, що при передачі спору на розгляд «ad hoc-у» сторони, повинні самостійно визначити порядок та процедуру розгляду спору і після винесення рішення у справі суд «ad hoc» припиняє своє існування.

Постійнодіючі третейські суди можуть бути відкритими, закритими, спеціалізованими та універсальними.

Третейський суд, який розглядає спори, що надходять від різних сторін належать до категорії відкритих. А третейський суд, що вирішує суперечки лише між членами однієї організації – це закритий третейський суд.

Якщо регламентом третейського суду визначено певне коло справ, які належать до його компетенції, то це є спеціалізований третейський суд. А якщо він розглядає будь-які спори, то це універсальний.

Постійнодіючий третейський суд діє згідно положення, згідно ст. 8 Закону. Постійнодіючі третейські суди можуть утворюватись та діяти при зареєстрованих, відповідно до чинного законодавства України в наступних організаціях:

1. Всеукраїнських громадських організаціях.

2. Всеукраїнських організаціях роботодавців.

3. Фондових і товарних біржах.

4. Торгово-промислових палатах.

5. Всеукраїнських асоціаціях кредитних спілок.

6. Центральній спілці споживчих товариств України.

7. Об’єднаннях асоціаціях суб’єктів підприємницької діяльності – юридичних осіб, зокрема банків.

Залежно від правового статусу засновника третейського суду (якщо це всеукраїнське об’єднання громадян) реєстрація здійснюється Міністерством юстиції України. А якщо це регіональне об’єднання громадян, реєстрація здійснюється головним управлінням Міністерства юстиції, АРК, обласним, Київським та Севастопольським міським управлінням юстиції впродовж 15 днів з дня подання заяви.

Постійнодіючі третейські суди не є юридичними особами, і засновуються у формі структурного підрозділу і знаходяться на балансі своїх засновників. Засновник визначає форму, цілі та межі діяльності постійнодіючого третейського суду. Майно формується за рахунок засновників.