3.Процес виховання як система.

2. Процес виховання як система.

Основою процесу виховання є діяльність учня як суб'єкта у різних видах та формах. Генетично вихідною є зовнішня, предметна діяльність, яка породжує усі види внутрішньої психічної діяльності. Загальну психологічну структуру діяльності характеризують дії та операції, що співвідносяться з потребами, мотивами, цілями учня; засоби діяльності, її результати. Тому до складу процесу виховання також входять компоненти: цільовий, стимуляційно-мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний, контрольно-регулювальний, оцінно-результативний. У вихованні, як і в будь-якому суспільному процесі, теорія прогнозує лише середній стан. Відхилення від нього в конкретних випадках можуть бути значними. Якщо їх не контролювати і не коректувати процес, то можна отримати результати, далекі від поставленої мети. У зв'язку з цим виховний процес завжди має певну послідовність корекцій, кожна з яких спрямована на відновлення його оптимальної течії.

Частину виховного процесу, яка знаходиться між двома корекціями, називають виховною ситуацією. Як «відрізок» процесу, виховна ситуація містить у собі всі структурні компоненти цілісного процесу. Основу ситуації складає виховна дія, яка має завдання виховання, адекватний їй зміст, способи виховання. Виховна дія не ототожнюється лише із впливом педагога. До складу цього поняття входять безпосередні й опосередковані впливи. Серед них — впливи, організовані педагогом, вплив самої особистості вихователя, окремого учня, групи, колективу; акт керівництва самовихованням школяра. Суттєвою ознакою виховної дії є наявність завдання виховання.

Виховною ситуацією може бути відверта розмова з учнями, диспут, зустріч, свято тощо. Виховна ситуація є основним «відрізком» виховного процесу, а сам процес виховання — взаємозв'язаним ланцюгом виховних ситуацій, які розвиваються.

За такого розуміння процес виховання є саморозвиваючою системою, в якій розвиваються не лише вихованці, виховна діяльність, сам вихователь, його взаємодії з вихованцями; розвивається цілісний об'єкт, який, будучи системою, є дещо більшим, ніж сукупність складових. Так долається однобічність відокремлених підходів до розуміння виховання — психологічного, соціально-психологічного, соціологічного, технологічного; теорія виховання набуває власний об'єкт дослідження.

У процесі виховання виділяються змістова і процесуальна сторонни, їх єдність стає очевидною лише при досить високому ступеневі абстрагування, який дозволяє вийти за межі тих конкретних обставин, у яких здійснюється виховання. Тобто уявлення про виховну діяльність вихователя, класного керівника ще не є процесом виховання в цілому. Для того, щоб побачити за цією діяльністю дещо цілісне, необхідно здійснити педагогічне абстрагування. Важливо при цьому пам'ятати, що на низькій стадії абстрагування процес виховання не простежується. Надмірна його стадія спричиняє загрозу відриву від дійсності. Внутрішню структуру і організацію процесу виховання ілюструє схема «Процес виховання».

Процес виховання є складною динамічною системою. Будь-яка система не може існувати поза певним середовищем і може бути зрозумілою лише у взаємодії з ним. Відповідно до принципу ієрархічності процес виховання є лише одним з компонентів соціального середовища. Тому системний підхід до аналізу виховного процесу обов'язково передбачає вивчення взаємодії процесу виховання як системи з середовищем.

У свою чергу, кожна виховна ситуація, як елемент виховного процесу, сама є системою. Водночас, будучи системним утворенням, вона виконує роль елемента ширших систем (морального виховання та ін.). Усю численність елементів можна вивчити лише за умови фіксації всієї системи в дії. А це означає, що потрібно визначити їх участь у процесі, тобто в безперервній зміні у часі. Саме тому процес виховання розглядається як динамічна система.

Розглядати процес виховання в динаміці — значить визначити, як він зароджувався, розвивався і буде розвиватися у майбутньому. У сучасній теоретичній педагогіці існує багато критеріїв виділення (відокремлення) різних структур процесу виховання. Найвідомішими є моделі, побудовані за критеріями послідовності етапів (стадій) розвитку процесу у часі. За критерієм зв'язку і залежностей між компонентами, які забезпечують ефективність протікання процесу, виділяється така послідовність його організації: 1) проектування процесу, що включає визначення мети і конкретних завдань виховання; 2) визначення змісту виховання (організація трудової, природоохоронної, ціннісно-орієнтованої, художньої, спортивної та ін. діяльності); 3) форми, методи регулювання міжособистісного спілкування і його корекція в процесі основних видів діяльності вихованців;

4) контроль і підведення підсумків, установлення співвідношення між одержаними і запланованими результатами, аналіз досягнень і невдач. Система звичних дій, вчинків поступово переходить у рису характеру, властивость особистості. Чим більшої ваги в структурі виховного процесу набуває педагогічно доцільна, добре організована діяльність, тим вищою стає ефективність виховання. Виховання, головним чином, повинно засіяти наші серця корисними для індивіда й суспільства звичками (К. Гельвецій).

4.Структура виховного процессу

Процес виховання не можна вважати стихійним, хаотичним явищем. Він підпорядкований певним діалектичним законо­мірностям і має свою структуру, компоненти якої між собою тісно пов´язані. Схематично її можна подати так:

 

 

Зазначені компоненти діють не лінійно, а перебувають в діа­лектичному взаємозв´язку. По-перше, практична діяльність осо­бистості є, з одного боку, спонукальним чинником до вияву зусиль на оволодіння нормами поведінки (дій), уміннями і навичками, а з іншого — через практичну діяльність можна перевірити рівень володіння вміннями поводити себе в конкретній ситуації.

Важливе місце у структурі виховання займають почуття. По­чуття — це стійке емоційне ставлення людини до явищ дій­сності, що відображає значення цих явищ у зв´язку з її потреба­ми і можливостями, вищий продукт розвитку емоційних про­цесів. "Почуття людини, — за висловом С.Л. Рубінштейна, — найбільш яскравий прояв природи, яка стала людиною, і з цим пов´язана та велика чарівність, яка випливає з будь-якого справж­нього почуття".

Почуття є джерелом багатства і глибини поведінки людини. Вони сприяють трансформації певних дій особистості зі сфери розумового сприймання у сферу емоційних переживань, що ро­бить їх стійкими, сприяють активізації психічних процесів. Зга­даймо, як поезія, музика, образотворче мистецтво, впливаючи на емоційну сферу людини, сприяють формуванню почуттів і бла­городних діянь.

Почуття є суттєвою передумовою переконань, що виражають інтелектуально-емоційне ставлення суб´єкта до будь-якого знан­ня як до істинного (чи неістинного) через єдність доведення й віри.

Формування переконань — тривалий і складний процес, що потребує зусиль. Справа в тому, що в процесі формування пере­конань постає чимало перешкод: система стереотипів (чутки, упередження, забобони, звички); пласт знань (істинних, неістинних); шар власних інтересів. Трапляється так, що чим дорослі­ша людина, тим цих перешкод більше, вони стійкіші, а тому і долати їх важче, складніше "добиратися" до центру кори голов­ного мозку, де відбувається усталеність переконань.

Схематично цей процес можна подати так :

Переконання, які ґрунтуються на істинних знаннях, висту­пають з одного боку, своєрідним мотивом діяльності, з іншого — стрижнем поведінки особистості. Висловлюючись образно, питан­ня справжнього виховання людини і є питанням формування у неї "психологічного хребта". Немає його — і перед нами безвільна особистість, яка позбавлена власного "Я", легко піддається сто­роннім впливам. Тому відомі педагоги-практики А.С. Макарен­ко, В.О.Сухомлинський не задовольнялися зовнішніми показни­ками вихованості особистості, а проникали в глибину, домагаю­чись виховання "психологічного хребта".

 

 

Якщо сформовані почуття і переконання, то через систему вправ, спеціально організовану діяльність формуються уміння і навички поведінки. І хоча значна частина умінь і навичок має бути сформована в дитинстві, проте і в шкільні роки варто приділяти увагу цьому компоненту виховного процесу. Пере­дусім, на цьому етапі йдеться про формування низки навчальних умінь і навичок. Наприклад, уміння спілкуватися на різних рівнях (учні, колеги, батьки та ін.), уміння в сфері педагогічної техніки (зовнішність педагога, володіння своїм тілом, мовленнєва культура, жести, міміка та ін.).