Схвалення і осудження

У своїх крайніх формах і в руках авторитарного виховника цей метод, без сумніву, заслуговує на негативне ставлення. В радянській педагогіці він ґрунтувався на розумінні виховання як дресури, що йде виключно ззовні, від виховника, а через нього — від держави. Через це він має і більш категоричну назву: метод заохочення і покарання. Неважко зрозуміти, що це веде до підміни служіння вартостям служінням тому, хто є джерелом нагород і покарань. А звідси і сумнозвісна роль оцінок у нашому навчанні й вихованні: у свідомості дитини та її батьків домінує не прагнення до пізнання і розвитку, а бажання отримати якнайкращу оцінку. В кінцевому підсумку це веде до становлення кар'єризму: кар'єра наукова — замість культу відкриттів, кар'єра політика — замість служіння народу і т. п. Не випадково, що метод заохочення і покарань вважали неприйнятним такі представники демократичної педагогіки, як П. Влонський, С. Шацький. Показово і те, що саме А. Макаренко намагався обґрунтувати доцільність покарання, що, на його думку, "допомагає становленню міцного людського характеру" і начебто виховує волю і людську гідність.

І все ж, як і в деяких інших випадках, небезпеку тут зумовлюють крайнощі. Бо, заперечуючи широке застосування методу заохочення і покарання, не можемо повністю відкинути хоча б вираз виховником свого ставлення до вчинку, до рис характеру учня. Тим часом у цьому можуть бути вже елементи і того, й іншого, схвалення і осудження, заохочення і покарання. Цілком природним є зауваження чи звичайний докір, доброзичлива догана, демонстрація суму з приводу певного вчинку тощо. В такому варіанті відповідний метод назвемо схваленням і осудженням. Під цим терміном розумітимемо позитивну або негативну оцінку поведінки чи якостей вихованця, висловлену особисто, без свідків. Бо якщо публічне схвалення вчинку дитини може мати позитивне значення, то осудження при свідках переважно дасть негативні наслідки.

Психологічну основу цього прийому становить переживання: якщо вчинок схвалюється виховником, особливо шанованим, то відчуття задоволення спонукатиме до його повторення. Негативні ж відчуття, спричинені осудом, можуть викликати і затамовану неприязнь, бажання наперекір повторити недобрий вчинок і цим "помститися" за осуд.

За всіх випадків будь-яка реакція виховника повинна бути обдуманою, зваженою, обґрунтованою. Осуду не може піддаватися вчинок, допоки виховник не з'ясує його мотиви. Часто-густо це може бути випадковість, а ще в іншому випадку — спрацює колись сформований комплекс неповноцінності. Виховник мусить також взяти до уваги характер вихованця, рівень його дратівливості, урівноваженості тощо. Дуже корисно, якщо виховник реагує на негативний вчинок дитини не відразу, а "витримавши паузу", впродовж якої "працюватиме її сумління".

Таким чином, метод схвалення й осудження — інструмент вельми делікатний і застосовувати його треба обачно і нечасто. Існує, водночас, переконання, що можливості цього, а також інших згаданих вище методів визначаються врешті-решт характером стосунків виховника і вихованця. До категоричних передумов їх позитивного застосування належить демократизм і гуманізм ставлення до дітей, врахування їх вікових особливостей, правильна оцінка ситуації тощо. Серед чинників, котрі суттєво впливають на ефект від названих методів, основним вважається застосування їх у контексті живої діяльності.