4. Вокально-симфонічна творчість українських композиторів.

В різних вокально-симфонічних жанрах української радянської музики періоду ВВВ намітилися якісно нові тенденції. Драматичні події війни чітко визначили соціальну функцію мистецтва; зосередили увагу композиторів на програмних творах, пов’язаних зі словом, вокальною інтонацією (звідси – інтенсивний розвиток масово-пісенного та кантатно-ораторіального жанрів); поглибили філософську проблематику (тема війни і миру – протиборство гуманного та антигуманного набуває загальнолюдського звучання).

• Тенденції до монументальності, симфонізації, жанрового синтезу.

У принципах драматургії вокально-симфонічних творів помітною стає тенденція до монументалізації та симфонізації. Це призводить до жанрового синтезу пісні й думи (“Дума про матір-Україну” М. Вериківського), контати і симфонії (“Україно моя” А. Штогаренка), ораторії і опери (За Батьківщину) П. Козицького. Домінування фольклорних джерел у творах не випадкове, бо саме в народному етносі знайшли високохудожнє втілення сторінки історії українського народу.

Події ВВВ дозволили відчути силу інтернаціонального єднання народів. Нового звучання набуває тема дружби народів (кантата “Гнів слов’ян” М. Вериківського, “Клятва” Ю. Мейтуса, ораторія “Голос матері” М. Скорульського).

У післявоєнний період розширюється тематичний й жанровий діапазон вокально-симфонічної творчості українських радянських композиторів.

• Симфонія-кантата “Україна моя” А. Штогаренка.

В симфонії-кантаті “Україно моя” А. Штогаренка на вірші А. Малишка та М. Рильського домінуючими стають фольклорні джерела (думи та історичні пісні). Синтетичний за жанром твір: від симфонії в ньому – гранична симфонізація розвитку тематичного матеріалу, високий рівень симфонічного узагальнення фольклорних інтонацій, від кантати – виконавський склад (участь хору і солістів), епічно-узагальнений характер розгортання оповіді.

Симфонія-кантата складається з чотирьох частин: І. “Вставай, моя рідна” (вірші А. Малишка), ІІ. “Колискова” (вірші М. Рильського), ІV. “Партизанська” (вірші А. Малишка), “До перемоги нас партія веде” (вірші М. Рильського).

У творі важливе значення має глибинне перетворення інтонацій українських дум (підкреслюються лише найхарактерніші звороти, які складають основу тематизму симфонічного типу) та історичних пісень. Ці інтонації обумовлюють і драматургічні особливості твору, його поемність.

5. Симфонічна музика 40-х – 50-х рр.

• Зрушення в розвитку симфонічного жанру України.

Симфонічна музика даного періоду характеризується широким використання програмності як літературно-сюжетного, так і емоційно-узагальнюючого типу. У роки ВВВ композитори часто звертались до скарбниць національного фольклору інших республік (Казахстану, Узбекистану, Туркменії, Дагестану, Башкирії та ін.)

Визначними творами періоду Великої Вітчизняної війни є:

“Вітчизна” К. Домінчена,

Перша симфонія Д. Клебанова,

Четверта сюїта та поема “Шляхи слави” Ю. Мейтуса (1942) – присвячена 25-річчю Жовтневої революції; цикл з 4-х картин, об’єднаних за сюжетом і тематикою; провідними темами виступають оригінальні народні наспіви.

“Про Батьківщину” В. Борисова (1943) – присвячена темі дружби народів, написана під час перебування у Дагестані та Узбекистані.

“Степова поема” М. Скорульського (1944) – патріотично спрямована, втілює ідею дружби народів. Автором створено ряд симфонічних картин на основі казахських народних мелодій.

Друга симфонія К. Далькевича (1945) – втілений образ радянської жінки-матері (багато виразних ліричних сторінок, наспівної музики народного складу).

Ряд симфонічних композицій перших післявоєнних літ:

“Героїяна поема” А. Філіпенка,

“Привітальна увертюра” Д. Клебанова,

Поема “Лист з фронту” В. Гомоляки,

“Пісня юнаків” С. Людкевича (присвячена Радянській Армії),

Поема “Дніпро” С. Людкевича.

• Симфонічні твори Б. Лятошинського, К. Данькевича, Г. Майбороди, С. Людкевича.

Наприкінці 40-х – початку 50-х рр. знов було активізовано сталінський репресивний метод, що відбилося і на мистецтві. Таке втручання спровокувало певну декларативність і прямолінійність ряду програмних творів, в той же час процес розвитку симфонічного жанру, як і інших музикальних жанрів, не припинився. Подальшого розвитку набули твори конфліктно-драматичного і лірико-епічного симфонізму.

Визначне місце серед творів цього періоду належить Третій симфонії Б.М. Лятошинського (1951, др. ред. 1959). Даний витвір знаходиться у руслі конфліктно-драматичного симфонізму, його зміст – узагальнене філософське висвітлення теми війни і миру, яку композитор розкриває у плані конфліктної протидії, зіткнення антагоністичних начал, показуючи, що мир можна завоювати лише в напруженій боротьбі. На цій основі будується драматургія твору. Основний конфлікт твору знаходить вияв не стільки у безпосередньому зіткненні, скільки в інтонаційній взаємодії, в процесі формування якісних інтонаційно-образних трансформацій, що спонукало переосмислення фольклорних джерел у симфонії.

Героїчній темі іншої історичної події – возз’єднання Західної України з Радянською Україною, – присвячена симфонічна “Поема возз’єднання” Б. Лятошинського (1949) – характеризує синтез героїко-епічного і лірико-драматичного начал. У творі широко використані мелодії українських народних пісень і танців: “Якби мені батько” і “Яром, хлопці, яром”. У “Поемі…” тут визначається принциповий, творчій підхід композитора до народнопісенного матеріалу, кристалізується метод розвитку цитованих мелодій (інтонаційні “точки дотику” мелодій розширюють симфонічний розвиток).

Серед програмно-симфонічних творів героїко-патріотичного змісту виокремлюються симфонічна поема “Щорс” А. Свєчникова (1949) (у формі сонатного allegro).

У 50-х рр. посилюється інтерес композиторів до особистостей і творчості українських письменників і поетів (сюїта “Тарас Шевченко” Б. Лятошинського, сюїта “Пам’яті Лесі Українки” А. Штогаренко), до драматичних образів В. Шекспіра (сюїта “Ромео і Джульєтта” Б. Лятошинського), до героїко-романтичних образів А. Міцкевича (симфонічна балада “Гражина” Б. Лятошинського 1955, де в одночастинному творі об’єднано логіку сонатної форми і певну послідовність подій повісті).

Друга симфонія Г. Майбороди (1952, др. ред. 1966) продовжує ліричну лінію симфонічного жанру. Для твору характерне вільне перетворення українських народнопісенних інтонацій, чотиричастинний цикл має чіткій драматургічний задум.

Яскравий спектр західноукраїнських фольклорних інтонацій пронизує симфонічні твори Г. Майбороди (“Гуцульська рапсодія”, 1952) та В. Гомоляки (“Закарпатські ескізи”, 1950).