Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
культура М1.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
21.11.2019
Размер:
119.3 Кб
Скачать
  1. Джерела вивчення української культури

-Основним джерелом вивчення історії і культури Київської Русі є літописи.

"Повість минулих літ", укладена Нестором Літописцем у Печерському монастирі близько 1110 року. Оригінальним джерелом знань є мініатюри і графіті Радзивилівського літопису

Новгородські літописи. Центрами літописання були Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир - Волинський, Галич, Холм.

"Києво-Печерський патерик", "Руська Правда",берестяні грамоти Новгорода, Старої Руси, Пскова, Твері, Звенигорода, написи на стінах культових споруд Києва, Новгорода та інших міст.

- археологічні знахідки

- у історико-географічних працях арабських, єврейських, перських авторів IX - XIII ст., візантійських і західноєвропейських хроніках, скандинавських сагах.

- усні джерела (балади, пісні, думи)

3. Витоки укр. Культури

існує декілька гіпотез етногенезу українців:

1) теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

самоназви:

1) слов'яни (словени);

2) руси (руські, роси, русичі, русини);

3) українці (козаки).

5. Культура кочових народів(кіммерійці, скіфи, сармати)

Кіммері́йці або Кімери (грец. κιμμέριοι) — стародавні кочівники, які жили на території Північного Причорномор'я в X — VII століттях до н. е. і мандрували через Кавказ до Малої Азії. Вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера (близько VIII століття до н. е.) та «Історії Геродота» (V століття до н. е.), а під ім'ям «гімірра» — в ассирійських клинописних текстах кінця VIII—VII століть до н. е. Матеріальна культура, господарство і побут кіммерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам'яні стели. Відомі пам'ятки пізнього періоду зрубної культури, що датуються X- початком VIII століття до н. е.

Основними видами господарської діяльності кіммерійців було скотарство і землеробство. Панівне становище серед кіммерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. Саме воїнів деякі дослідники вважали кіммерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії. "споживачів кобилячого молока", як їх називали греки: 1) кіммерійці були першими в Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників; 3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували в Україні добу заліза; 4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.

У VIІ столітті до н.е. хвиля численних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я, внаслідок чого Кімерія розпалася

Скіфи, які на початку VII ст. до н. е. з'явилися в українському степу,"Ось іде народ із північної країни... держить лук і короткий спис, жорстокий він. Вони не зжаляться. Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина... народ здалеку... народ давній... мови якого ти не знаєш... сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі... він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої, і зруйнує мечем міста твої, на які ти покладаєш надію". Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нарешті осіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені України велике політичне об'єднання.

Геродот казав, що вони були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків, що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описав кілька типів скіфів. Скіфи поділялися на царських, скіфі в-кочовиків, скіфі в-хліборобів і скіфів-орачів. Щоб розвивати в собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінували понад усе.

Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті скіфи, що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед інших дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, хутром і рабами.

Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох; згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.

Родовід у скіфів ішов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок. Своїм торговим партнерам скіфи пропонували товари, що ними згодом уславиться українська земля: збіжжя, віск, мед, хутро, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративне мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно з великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають граційністю й красою.

Про художні можливості скіфів можна судити по прикладному мистецтву, пам'ятники якого знайдені в похованнях: прикраси, парадна зброя, кінська упряж, посуд. Головним мотивом прикраси предметів були зображення тварин в звіриному стилі: оленя, лося, ведмедя, коня, птахів, риб.

Сармати

З II ст. до н. е. по II ст. н. е. у степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з Волги. Як і всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких, якязиги, роксолани та алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування в Україні. Оскільки намагання ці співпали з тривалими й всеохоплюючими переміщеннями племен, що називаються Великим переселенням народів, і оскільки Україна знаходилася у центрі цих безладних міграцій, сармати часто суперничали з іншими племенами та, бувало, навіть поступалися їм владою. Нарешті, у II ст. н. е. їх остаточно знищили страшна навала гунів зі сходу, наскоки германських готів і вперта оборона римлян на заході.

-вони нагадували скіфів, а також інших іраномовних кочовиків. Один сучасник так описував сарматів: "Вони високі на зріст, вродливі і світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах". Носили вони довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м'якої шкіри та шапки. Основними продуктами харчування було м'ясо, молоко та сир. Жили вони у шатрах, що напиналися на двоколісні чи чотириколісні вози. Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також одягалися, як чоловіки. Дані археології свідчать про те, що сарматських жінок ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць.

Зброєю сарматських вершників були короткі мечі, кинджали, луки, списи та дротики. Сарматські воїни відзначалися швидкістю атак, особливими способами кидання дротиків та накидання аркана на противника. їхні коні мали багато прикрашену упряж.

Коли війна не могла задовольнити всіх матеріальних потреб, сармати торгували, їхні каравани мандрували у найдальші краї, з яких везли до Танаїсу - сарматської столиці, розташованої на р. Дон, китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.