3)Осн.Вимоги до мовлення:

-мовл.має бути правильним;

-відповідати літературним нормам (орфоеп.,орфограм.,лексичним,стилістичним,пунктуаційним,морфологічним);

-змістовним(осмислюватися тема і осн.думка,мовець докладно володіє інформацією з теми,різнобічно і повно розкриває її).

-послідовним(логічно,чітко,лаконічно)

-вирізнятися багатством засобів вираження думки в залежності від стилю.

-точним(залежить від знань мовця)

-виразним(виділяти важливі місця висловлення,наголошувати їх)

-доречним та доцільним.

4)Власне укр-ка та іншомовна лексика у проф.Мовленні.

Власне укр.-ка.Словниковий склад мови форм.тривалий історичний час.Лексика неоднорідна за походженням,тому виділяють корінну і запозичену лексику.Корінна-слова,що зберіглися в укр.мові з індоєвропейської,праслов’янської,а також ств-ні на власному,мовному грунті.Серед корінної розрізн. індоєвропеїзми(мати,брат,око,дім),спільнослов’янські прийшла від праслов’янської(чоловік,серце,ожина),спільносхіднослов"янська(дядько,щока,собака,мельник,жайворонок,тепер).Власне укр.лексика сформ.в період розвитку укр.мови і втражає її специфіку: вареник,паляниця,млинець; штани,чобіт,хустка; соняшник,суниця; гай,хурделиця; мрія,поступ; власність,громада,держава; підручник,освіта.

Іншомовна. Запозичення у лексичному складі мови скл.приблизно 10%усього запасу.Більшість запозичень зберігають характерні фонетичні,словотвірні та ін.ознаки своєї мови.Для груцької відмінним є голосні на початку,звукосполучення пс,кс в сер.слова; суфікси ад,ид,ід,тому в укр..мові активно вжив.:афера,епос,лексика,псевдонім,олімпіада,панахида,піраміда…Досить часто запозиченні слова пристосовуються до фонетичних,граматичних законів укр.мови і їх не завжди легко вирізнити:влада,гасло,чекати(з чеської мови);хвороба,кишеня(з польської);дьоготь(з білорус);левада,м’ята(з грецької);коляда(з латині);козак,табун,гарбуз(з тюркських мов).В діловому мовленні іншомовні слова викор. з обережністю.точно добирати при цьому треба відповідні значення слова.

5)Мова і мовлення.

Мова — система одиниць спілкування і правил їх функціонування.(інвентар (словник) і граматика). Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити про мовлення окремої людини, про мовлення молоді, усне побутове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це — різне використання можливостей мови.

Загалом мову і мовлення розрізняють за такими параметрами:

1. Мова — явище загальне, абстрактне; мовлення — конкретне.Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачити і прочитати (якщо йдеться про текст).

2. Мова — явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення — динамічне (рухливе), випадкове й унікальне.

3. Мова — явище психічне, а мовлення — психофізичне. Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний аспект, мовлення можна характеризувати за темпом, тембром, тривалістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо.

4. Мовлення — лінійне, мова — нелінійна. Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно.

Насправді і мова, і мовлення — явища соціальні, бо основна функція мови — бути засобом спілкування, і люди розмовляють (користуються мовленням) не для того, щоб демонструвати своє вміння говорити, а щоб передати комусь якусь інформацію. Щоправда, мовлення має й індивідуальний аспект. Воно є індивідуальним за виконанням, завжди належить конкретним людям.