3. Основні характеристики політичної думки епохи Віжродження та Реформації (вчення Лютера та Кальвіна). Макіавелізм.

Політична наука, започаткована ще в епоху античності, активно відроджується наприкінці Середньовіччя (табл. 5). Це пов'язано з ім'ям одного з видатних засновників політичної науки— італійця Нікколо МакіавеллІ (1469—1527). Саме в його працях «Роздуми про першу декаду Типга Лівія» та «Володар» дістає дальший розвиток політична наука.

Політичні вчення епохи Відродження

— Розвиток гуманістичних начал о політичній думці ї від теології

— Звільнення політичної теорії від теології

— Аналіз проблем прав і свобод сутності держави, її законів

Нікколо Макіавеллі (1469—1527)

— Італійський державний діяч та політичний мислитель, фундатор сучасної політичної теорії; започаткував виділення науки про політику в окрему галузь. Основні твори: «Государ», «Історія Флоренції», «Міркування На І декаду Тіта Лівія».

— У центр світобачення поставив людину, яка у своїй діяльності керується власними інтересами.

— Людський егоїзм вимагав створення держави як вищої сили, здатної регулювати поведінку індивідуумів.

— Державу розглядав як політичний стан суспільства (state), що характеризується певними відносинами між владою і підданими. Цей стан постійно змінюється і залежить від співвідношення сил, що борються за владу.

— Охарактеризував тенденції зміни форм влади: монархія вироджується у тиранію, аристократія — в олігархію, демократія — в анархію, анархія— в монархію. Найкраща форма влади — змішана, де різні суспільні сили врівноважують одна одну.

— Розумів політику як боротьбу за досягнення та здійснення влади. Влада повинна належати тому, хто зумів перемогти у процесі вільного змагання.

— Змалював правителя, який не звертав уваги на закони моралі під час боротьби за владу. Це стало причиною уявлення про те, що Макіавеллі начебто відстоював принцип «мета виправдовує засоби» (феномен т. з. «макіавелізму»).

— Вважав, що держава — вищий вияв людського духу, а служіння їй — мета і зміст щастя людини

Жан Боден (1529—1596)

— Французький політичний діяч, юрист, теоретик держави — Основна праця.

— «Шість книг про республіку», в якій вперше сформульоване поняття «суверенітету» як суттєвої ознаки держави.

— Держава виникає не як результат добровільної угоди, а через завоювання та насильство.

— Основою і осередком держави є сім'я. Держава — це правове управління багатьма родинами і тим, що їм належить.

— Вище від носія суверенітету можуть бути тільки Бог і закони природи.

— Правитель мусить залишати підданим природні свободи та їх власність.

— Форма держави залежить від географічного середовища. Жителі Півночі, наприклад, розбудовують демократію та виборні монархії.

— Найкраща форма правління — обмежена законами монархія.

— Монарх — суверен, але управління країною, призначення на державні посади слід поєднувати з аристократичними та демократичними принципами

Гуго Гроцій (1583—1645)

— Голландський юрист та державний діяч.

— У трактаті «Про право війни і миру. Три книги» заклав основи вчення про природне право.

— У «природному» стані люди не знали ні держави, ні приватної власності, але згодом між ними почалася ворожнеча. Щоб подолати її, люди уклали суспільний договір і створили державу.

— Ідея договірного виникнення держави була відома задовго до Гроція, але саме він розглядав її як базове поняття теорії держави.

— Право поділяв на природне і воле-встановлююче. Джерелом природного права є людський розум. Воно вимагає утримання від чужого майна, притягання людей до заслуженої кари та ін. Природне право «не може бути змінене навіть самим Богом».

— Установлююче право поділяв на людське і божественне, які повинні відповідати приписам природного права.

— Народ може вибрати будь-яку форму державного правління, але в подальшому не може змінювати її.

— Природне право слід поширити і на міжнародні відносини. Не сила, а справедливість і закон мають визначати взаємини між державами

Н. Макіавеллі одним із перших зробив значний крок уперед у визначенні предмета політичної науки, її методу й певною мірою—законів. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і влада. «Володар» — це дослідження про владу: її завоювання, утримання, розширення і втрату.

Пориваючи з релігією, Н. Макіавеллі обґрунтовує політику як дослідницьку науку. При цьому відкидається схоластичне середньовічне вчення про державу і право. Спираючись на аналіз історичної практики, він робить висновок, що стрижнем історичної поведінки людини є не християнська мораль, а вигода й сила. Завдання політичної науки полягає в тому, щоб пояснити справжній стан речей, виходячи з фактичного матеріалу та історичного досвіду, на основі пізнання реальної дійсності виводити політичні принципи і відповідно до них творити політичну історію. За теорією Н. Макіавеллі, держава означає політичний стан суспільства: ставлення панівної верстви до підлеглих, існування певним чином організованої політичної влади, юстиції, створення відповідних законів тощо. Багатоманітність конкретно-історичних форм держави й політичної влади Н. Макіавеллі виводить насамперед із боротьби певних сил суспільства, головним чином знаті й народу.

Важливо, що в ході аналізу політичних форм звертається увага на різноманітні чинники, які впливають на становлення й зміну цих форм — економічні, військові, територіальні, географічні, демографічні, етнічні тощо. Політичні погляди Н. Макіавеллі — це реалістичний аналіз людських стосунків, що ґрунтуються на досягнутому рівні знань про суспільство.

Вагомий доробок у розвитку науки про політику належить відомим англійським мислителям Томасу Гоббсу (1588—1679) і Джону Локку (1632—1704; табл. 6). Своєрідність їх підходів до аналізу політичного життя Англії яскраво розкривається у висловлюваннях, які наведено нижче.

У XVI ст. з початком занепаду феодалізму нав´язаний схоластикою аскетизм став поступатися культові людини, її інтересів і потреб, а божественне — природному, людському. Гуманізм тоді ще не був масовим, здебільшого він мав прихильників серед мешканців міст, представників інтелігенції, які в паростках нового ладу вбачали силу, здатну звільнити людину від середньовічного аскетизму. Нова епоха, що увійшла в історію під назвою Відродження (Ренесансу), символізувала передусім відродження і широке використання досягнень античної цивілізації.

Гуманісти-італійці слідом за Франческо Петраркою (1304—1374) засуджували політичний аскетизм, захищали ідею всебічного розвитку особистості, заперечували тиранію. Леонардо Бруні створює теорію республіканізму — найсправедливішого, на його думку, устрою суспільства, що є найголовнішою умовою реалізації свободи волі як свободи особистості. У XV ст. політичну ідеологію раннього гуманізму розвивають інші італійські мислителі, поглиблюючи поняття свободи особистості як громадянської свободи, як політичного права обирати і бути обраним до владних структур, як рівність громадян перед законом, як визнання необхідності існування представницьких органів, виконавчої системи й авторитетного суду.

Найвагоміший внесок у політичну думку зробив італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527), який у трактатах «Государ», «Міркування на І декаду Тіта Лівія» протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд. Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття «держава» як загальний політичний стан суспільства, Макіавеллі стверджував, що людина втілює в собі злобність, агресивність, властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, малодушність, невдячність, зрадництво, лицемірство, ненависть, нестриманість тощо. Необхідність приборкання цих її рис і покликала до життя державу. Відстоюючи пріоритет світської влади, гостро критикував духовенство, а дворянство закликав знищити зовсім. Його ідеал державного устрою — сильна, жорстко централізована республіка, де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків». Для об´єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби («мета виправдовує засоби»), навіть аморальність, нечесність, жорстокість, устрашіння, демагогію, наклепи, підступність, хитрість, віроломство тощо. Лише тоді республіка буде могутньою, виправдає своє призначення, коли правитель, відкинувши закони й принципи моралі, встановить правову авторитарну диктатуру «великого перетворювача». Держава, на думку Макіавеллі, — вищий вияв людського духу, а служіння державі — зміст, мета і щастя людини.

Сповідуючи і деякі гуманістичні ідеї, він неодноразово вказував на полярність інтересів бідних і багатих, висловлювався про справедливий і досконалий державний устрій, який повинен забезпечити політичну свободу людині, демократичне міське самоврядування. Мрія Макіавеллі — сильна республіка, яка гарантує своїм громадянам не лише розквіт свободи, а й рівність, привілеї, пом´якшення майнових відмінностей. Лише свобода і рівність, на його думку, здатні розвивати здібності особистості, втілювати у ній любов до загального блага і громадянські чесноти.

Ідеї всезагальної рівності людей, примітивного зрівняльного комунізму, усуспільнення майна, ліквідації приватної власності захищали ідеолог селянських мас у Німеччині Томас Мюнцер (1493—1525) і німецькі анабаптисти. Вимоги свободи мислення, свободи переконання. свободи совісті, рівності мирян і духовенства розвивав знаменитий діяч Реформації в Німеччині, фундатор однієї з найвпливовіших течій у протестантизмі Мартін Лютер (1483—1546). При цьому він заперечував тезу про свободу волі, протиставляючи її власному гаслу про рабство волі. Жорстоко полемізував з ним засновник християнського гуманізму Еразм Роттердамський (1469—1536) у працях «Про свободу волі», «Похвала глупоті», «Заступник» та ін. Його ідеали — освічена і гуманна монархічна влада, свобода духу, самоврядні міські громади, здоровий глузд, стриманість, миролюбність, простота. В Англії ідеї майнової рівності людей, скасування приватної власності як причини їх нерівності, урівняльного розподілу, заперечення багатства й експлуатації людини людиною, обов´язковості праці для всіх, виборності органів влади, віротерпимості, свободи совісті проповідував гуманіст і державний діяч Томас Мор (1478—1535). Аналогічні погляди на межі XVI—XVII ст. висловлював й італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568—1639).

У Франції після закінчення Столітньої війни на початку XVI ст. утвердився абсолютизм, який наштовхнувся на опір певної частини дворянства. А політична ідеологія французького суспільства розвивалася завдяки старанням переважно юристів. Один з них — засновник пуританства Жан Кальвін (1509—1564), який, систематизувавши вчення Лютера, запровадив нову форму церковної організації, а проголошену його попередником свободу совісті звів до рівня свободи від католицизму. Послідовники Кальвіна у Франції — гугеноти — виступили як опозиція королю й католицькій церкві. Розпочалися релігійні війни, під час яких народжувалася політична ідеологія кальвіністів — монархомахів (грецьк. monarches — єдиновладдя, mache — боротьба). Виходячи з ідеї народного суверенітету і договірного походження влади, вони обґрунтували право на опір народів тиранам, право міських магістратів на відсіч монарху-тирану. Одним з виразників таких поглядів у XVI ст. був правознавець Франциск Готман, який доводив, що з давніх-давен народ обирав і скидав своїх королів і саме йому належить верховна влада. Ідеї народного суверенітету, права народу на збройне повстання, несумісності тиранії з природною рівністю і природною свободою сповідувало багато тогочасних мислителів Франції.

Доктрину суверенітету використовували і для захисту королівського абсолютизму. Наприклад, видатний французький мислитель Жан Боден (1530—1596) вважав, що суспільство формується під впливом природного середовища, а держава — кровногосподарських союзів, тобто сімей. Сформував вчення про суверенітет, який не може бути «змішаним», бо належить або королю, або аристократії, або народу. Це вільна від підпорядкування законам влада над громадянами і підданими. Суверен-монарх не підлягає законам, які видає сам. Він зобов´язаний лише поважати божественні, природні закони, дотримуватись недоторканності приватної власності. Демократія для Бодена ненависна, але й тиранію він не приймав, визнаючи право народу на опір тиранові аж до його вбивства. Майнова нерівність людей таїть у собі загрозу державних переворотів, яким монарх-суверен повинен запобігати.

У першій половині XVI ст. в Західній Європі розгорнувся широкий суспільний рух, антифеодальний за соціально-економічною і політичною сутністю, релігійний за ідеологічною формою. Цей рух дістав назву Реформації, оскільки його найближчими цілями були «виправлення» офіційної доктрини римо-католицької церкви, зміна церковної організації, перебудова взаємовідносин церкви й держави. Головним вогнищем європейської Реформації стала Німеччина.

Переходячи до німецької Реформації, необхідно відзначити, що вона від самого початку розкололася на бюргерську й народну.

Вождем бюргерської Реформації був Мартін Лютер (1483— 1546). Саме він сформулював ті релігійно-політичні гасла, які спершу надихнули і згуртували в Німеччині практично всіх прихильників Реформації.

Спершу Лютер виступив досить різко проти церкви, папи, священиків. Церква, на його думку, не є єдиним посередником між Богом і людиною. А спасіння людини не залежить від церковних таїнств, обрядів і жертв на користь церкви, а досягається безпосередньо, чистою вірою в Святе Письмо, у Слово Боже, як воно є в Євангелії. Тому його вчення називалося євангельським.

Виступ Лютера з 95 тезами про індульгенції розбурхав увесь німецький народ, який побачив у них те, що хотів бачити, а не те, що мав на увазі Лютер, а саме: заклик до повстання проти феодалізму, до боротьби за свободу, проти католицької церкви, проти земельної власності світських і духовних феодалів, до революційного виступу проти церковних і світських властей.

Останній заклик не входив до планів Лютера, то ж він не підтримав народний рух і поєднав свою долю з бюргерськими і дворянськими елементами, але в скорім часі відійшов від бюргерського руху. Лютер доводив, що абсолютну монархію в Німеччині встановлено Богом і всі повинні безумовно їй коритися, а вона не може допустити, щоб над нею була ще якась інша влада. Зрозуміло, що така позиція була вигідна світській владі, яка прагнула позбутися папської опіки.

Реформація сприяла створенню світської суверенної держави. Але обґрунтування, дане цьому Лютером, мало цілком релігійний характер. Бог, писав Лютер, створив два царства: Боже і світське. І зробив він це через двоїсту природу людини, що є водночас і духовною, і тілесною.

Існування двох царств, за вченням Лютера, детерміновано ще й тією обставиною, що світ складається в основному не зі справжніх християн. Якби в ньому переважали справжні християни, то не треба було б ні князів, ні панів, ні меча, ні права. Справжні християни не допускали б ніяких порушень закону, любили б один одного.

Суперечливість людської природи, крайня недосконалість світу, в якому панує зло, виступають, на думку, Лютера, причинами, які викликали до життя Божою волею світське царство. Під поняттям світського царства автор розумів усю сферу відносин між людьми, що безпосередньо регулюється людськими законами, приписами. Нею охоплюються сукупності різних зв´язків: господарських, торгових, сімейних, а найголовніше -політичні.

Держава, за вченням Лютера, повинна піклуватися про зовнішні відносини і внутрішні порядки, вирішувати світські конфлікти, боротися з проявами зла. Особи, які здійснюють ці функції, володіють владою, їхня влада над оточенням основується на насильницькому штучному пануванні.

Лютер, отже, проводив ідею, що царства світу цього мусять триматися силою (мечем), управлятися за допомоги примусових законів. Світська влада справді інакше не може. Просто іншими способами не можна очистити землю від зла, навести порядок, зберігати спокій християн, карати злочинців і под.

Але світська влада обмежена справами земними, людськими та безсила у справах віри, совісті. Свобода душі, галузь віри, внутрішній світ людини перебувають поза юрисдикцією держави, за межами дії її законів.

Щоправда, Лютер закликав правителів дбати не про власну вигоду, славу тощо, а про добробут країни. Владарює ж доцільно, управляє розумно той князь (монарх), який використовує владу не як привілей, а здійснює її як повинність, покладену на нього Богом.

Взагалі християнський «правитель має вважати себе слугою, а не паном народу».

У поглядах Лютера була й деяка новизна. Вона проявлялася там, де він додатково вирізняв ще групу власне земних, світських факторів, які повинні враховуватись у стратегії управління державою. Це: реальний стан країни, соціальна й політична доцільність, здатність адміністрації продумувати і втілювати в життя свої наміри. Лютер наставляв правителів прислухатися до голосу розуму, реалістично пристосовуватися до ситуації. Отже, реформатор виступав за тверезе поєднання сили з мудрістю у здійсненні державної влади.

Вже відзначалося, що світській владі, за вченням Лютера, визначено межі, оскільки вона має справу тільки з тілом людини, а не з її душею, тобто не може втручатись у справи віри, совісті. У всьому іншому державі належить право вимагати повної покори. І коли в Німеччині на початку XVI ст. виникла селянська війна, Лютер закликав до вбивства заворушників як скажених псів.

Принцип покори християн властям має ледь не абсолютний характер. Лише в єдиному випадку він визнає можливість опору владі: коли правителі зневажають свободу християнина самому будувати свої відносини з Богом, у випадку втручання правителів у справи віри.

Особливістю Реформації було те, що вона живилася теологією. Але Лютер часто відмовлявся від ідеології середньовіччя. Це було тоді, коли йшлося про здійснення державної влади, а також у питаннях права. Зокрема, він вважав вищим законом і кращим законодавцем розум. Завдяки розумові досягається відповідність світських законів Слову Божому. А коли такої гармонії немає, керуватися цими законами не можна. Водночас Лютер нагадував правителям, що світські закони розраховані на управління тільки зовнішньою поведінкою підданого.

До тогочасного права Лютер ставився досить критично. Особливій критиці піддавав право канонічне. Причина тому - захист каноністами позицій і домагань римо-католицької церкви.

Невдоволення станом пізнього феодального права не спонукала його до розроблення нового ранньобуржуазного праворозуміння. У нього знаходила деякий відгук ідея прав людини, як явища, що складається незалежно від приписів властей (світських і церковних).

Лютер визнавав, що всяке писане право випливає з природного розуму, природного права, яке, будучи врешті-решт похідним від волі Божої, все ж таки являє собою якісно інший феномен, ніж право божественне. Світській владі, яка спирається на нього, природне право дозволяє управляти зовнішньою поведінкою людей, майном, речами.

Водночас Лютер застерігав, що «дорогоцінний скарб, який іменується природним правом і природним розумом»,- рідкісна річ між смертними, а тому не може належати рівною мірою всім людям. За вченням Лютера, Бог створив людей нерівними: одним визначив бути володарями, іншим уготовив долю підвладних.

Цікавою була також класифікація законів Лютера. На перше місце, подібно до Ф. Аквінського, він поставив божественний закон, однаковий для всіх. На друге - закон природний, властивий людям. На третьому місці опинився імператорський закон, який регламентує все світське управління. І на четвертому місці розташовані закони міст і земель, обов´язкові лише для окремих місцевостей.

Підсумовуючи, слід відзначити, що система Лютерових політико-правових поглядів пронизана суперечностями. Лютер був ініціатором Реформації, спровокував селянське повстання, вимагав реформації церкви. Водночас у своїх працях він захищав тезу про те, що влада походить від Бога і що обов´язок християнина - безумовно їй коритися. Втім, він часто відходив від середньовічного світогляду, коли вів мову про форми й методи діяльності державної влади, про природне право і природний розум та ін.

У цілому реформаторська діяльність і вчення Лютера, попри деякі відносно прогресивні риси, мали історично обмежений характер. У них спостерігалися елементи бюргерської обмеженості, вузькокласового політичного утилітаризму, релігійного фанатизму, які суттєво перешкоджали розгортанню Реформації.

Дещо іншим шляхом пішла народна реформація, очолена Томасом Мюнцером (близько 1490-1525), який надав реформаторському рухові характер відкритої безкомпромісної боротьби проти всяких феодальних порядків, гнобительської влади князів, засилля церкви.

Вождь селянської війни в Німеччині вважав, що весь світ повинен зазнати такого потрясіння, в результаті якого зверхників над народом буде скинуто з трону правління. Але скинути гнобителів не можна, покладаючись лише на Бога. Тут потрібні люди, які володіють мечем. Поки світські й духовні правителі грубою силою придушують селян, іншого виходу немає. І майбутній устрій, захищаючись, теж буде вимушений вдаватися до меча.

Мюнцер, будучи революціонером, не вирішував у деталях форми державного устрою, але вважав, що простий народ стане в ньому джерелом і суб´єктом політичної влади. І все ж у поглядах Мюнцера були й республіканські ідеї. Зокрема, він чітко сформулював вимогу забезпечити охорону основ держави, визначення напрямку державної політики і постійний контроль над нею самими народними масами.

Однак Мюнцер залишився в цілому теологом, а тому черпав докази правоти своїх переконань у Біблії. А як людина активної революційної дії він прагнув до практичного втілення Царства Божого на землі, яке, на його думку, може бути досягнуто тільки в результаті боротьби. Під Царством Божим Мюнцер розумів такий суспільний лад, в якому більше не існуватиме ні класових відмінностей, ні приватної власності, ні відокремленої державної влади, яка є чужою і протистоїть суспільству. В ньому всі люди будуть рівними. Мюнцер, отже, набагато випередив свій час. Тогочасне суспільство ще не дозріло для реалізації його ідей.

До відомих ідеологів і впливових діячів Реформації належав Жан Кальвін (1509-1564). Однією з центральних ідей Кальвіна була ідея абсолютної визначеності. За його вченням, Бог завчасно твердо визначив одних людей до спасіння та блаженства, інших - до загибелі. Люди безсилі змінити волю Бога, але можуть здогадатися про неї з того, як складається у них життя на землі. Якщо їхня професійна діяльність (а вона визначається Богом) йде успішно, якщо вони побожні й доброчинні, працелюбні й покірні властям, це означає, що Бог є схильним до них.

Із цього вчення випливав насамперед обов´язок кожного (бо ж ніхто не знає точно, вибраний він чи ні) цілком присвятити себе своїй професії, бути максимально ощадним і турботливим господарем, зневажати насолоди і марнотратство. У такий спосіб Кальвін дав могутній поштовх процесові формування буржуазної соціально-економічної практики в Західній Європі.

У питаннях про державу Кальвін був досить обережним. Критикуючи феодальну державу, беззаконня та насильство в ній, він, водночас, усяку владу оголошував божественною. Право опору тиранії Кальвін визнавав тільки за підпорядкованими правителеві представницькими установами. Відкрита непокора і повалення тирана допустимі, на його думку, лише тоді, коли використано всі легальні форми боротьби.

Найгіршою формою правління для нього була демократія. Перевагу він віддавав олігархічній організації управління держави.

Кальвіністській доктрині була властива жорстока релігійна нетерпимість до будь-яких інших поглядів і установ, зокрема до селянсько-плебейських єресей. За найменше порушення приписних норм призначалися тяжкі покарання аж до смертної кари.

Політична ідеологія Кальвіна відіграла в історії певну роль. Вона суттєво сприяла здійсненню першої буржуазної революції в Західній Європі - революції в Нідерландах. На її основі виникли республіканські партії в Англії та Шотландії.

Видається, однак, що її вплив на формування подальших теоретичних поглядів із питань політики, держави, права був незначним. Фактична наука про державу, юриспруденція ХУІ-ХУПІ ст. значно більшою мірою сприйняли не погляди Лютера і Кальвіна, а ідеї Н. Макіавеллі та Ж. Бодена.

В епоху Відродження і Реформації та пізніше, в Європі водночас з поширенням гуманізму і появою різних демократичних рухів, народжуються нові політичні вчення. Х^І ст. характеризується глибокою кризою, початком кінця гуманізму Відродження. Мрії гуманістів про швидке пришестя "золотого віку" зімкнулись з реальністю постійних війн, контрреформацією, зміцненням централізованої феодальної влади, експансією іноземних нашесть. Процес розпаду феодалізму не припинився. Тоді одним з видатних представників політичної думки виступає ідеолог буржуазії італійський філософ Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469-1527рр.). Народився Нікколо Макіавеллі в бідній аристократичній сім' ї у Флоренції. Постійно і цілеспрямовано займався самоосвітою і, за твердженнями сучасників, став блискуче освіченою людиною. Макіавеллі прекрасно знав праці Платона та Арістотеля, Фукідіда і Полібія, Ціцерона і Плінія, Плутарха. Оволодів основами юридичних і комерційних наук, навиками ведення юридичних справ. Основні праці Макіавеллі "Цар" ("Князь"), "Міркування про першу декаду Тіта Лівія" та ін.

Важливим вкладом Нікколо Макіавеллі в історію політичної думки стало те, що теологічній теорії держави протиставляє концепцію світської держави, обґрунтовуючи закони держави Розумом і досвідом, а не теологією. Політика є лише автономний бік людської діяльності, є втіленням вільної людської волі в межах необхідності. Політику визначає не Бог і мораль, а сама практика, природні закони життя і людська психологія. Нікколо Макіавеллі приходить до розуміння того, що врешті-решт в основі політичної діяльності лежать реальні інтереси, користь, прагнення до збагачення. Головним у політичних поглядах Нікколо Макіавеллі є висунутий ним принцип політичного реалізму, який передбачає урахування в політиці справжніх умов дійсності, реальності, підкорення політичних дій практичним інтересам і байдуже ставлення до того, що має бути відповідно апріорним схемам або передбаченням релігійної моралі. Одним з перших Нікколо Макіавеллі став розглядати і політику як автономну сферу людської діяльності, в якій існують природні причини і корисні правила, що дозволяють ураховувати свої можливості, щоб передбачати заздалегідь хід подій і вживати необхідні заходи. Раціонально-практичні настанови у сфері політики, політичних відносин рішуче розривали з теологічним моралізаторством Середньовіччя. Нік-коло Макіавеллі твердить, що суспільство розвивається не за волею Бога, а в силу природних причин, підкреслює необхідність вільної, могутньої держави для роздрібненої на князівства Iталії, об' єднання з тим, щоб покласти край міжусобним війнам і чварам.

В основі розвитку історії лежить "матеріальний інтерес і сила". Головний стимул поведінки людини - інтерес, що проявляється в різноманітності, пов' язаний з бажанням людей зберегти своє майно, що забезпечує прагнення до збільшення, прирощення власності. Нікколо Макіавеллі писав, що люди швидше простять смерть батька, аніж втрату майна. Власницький інтерес передує людській турботі про честь, велич і гідність. Невикорінений егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає створення держави - вищої сили, здатної поставити людину в певні межі. Тут випливають передумови диктатури суспільного договору. Звідси і відносність оцінки державних організмів і відносність оцінки діяльності влади. Нема ідеального ладу поза часом і простором, є тільки такий лад, що відповідає ситуації. Нема незмінних рис людського характеру, постійні лише елементи, що складають характер людини і проявляються по-різному в різних суспільствах. I нема незмінно добрих і незмінно поганих методів управління людьми, а є лише методи, що відповідають чи не відповідають ситуації. Протилежність інтересів народу і правлячих верств суспільства приводить до загострення ситуації в державі. Тим-то важливо створення сильної національної держави, вільної від феодальних міжусобиць, здатної підняти народ на її захист та ін.

У політичному змаганні Нікколо Макіавеллі вважав допустимим в ім'я великої мети та ідеї зневажати закони моралі і використовувати будь-які засоби заради їх досягнення, виправдовував навіть жорстокість і віроломство правителів у їх суперництві за владу. Звідси і макіавеллізм - спосіб політичної діяльності, що не зневажає будь-якими засобами заради досягнення поставленої мети. Історична заслуга Нікколо Макіавеллі - погляд на державу як природне утворення, що досягається на основі домовленості людей в інтересах захисту і цілісності країни. Закони ж породжені Розумом і досвідом історії, а не йдуть від самого Бога.

Поняття «макіавеллізм» виникло ще в епоху Відродження, практично відразу після появи резонансного твори Нікколо Макіавеллі «Государ». Поступово з політичної теорії воно перекочувало до психології, де стало концептом, стягує такі особистісні характеристики як низька альтруїстично, підозрілість, схильність до маніпулювання, корисливість, орієнтація на власні інтереси. Сьогодні цей термін вживається не тільки в науковому контексті, а й у повсякденному житті.

Поняття це названо по імені видатного автора епохи Відродження Нікколо Макіавеллі. У своєму знаменитому трактаті «Государ» права рука Лоренцо Медічі підказує правителю, як зробити державу сильною. Правитель, на думку Макіавеллі, не зобов'язаний керуватися нормами моральності і моралі, принцип сили, коли потрібно, підроблення та віроломства, є основоположним у створенні сильної держави. Макіавеллі був невисокої думки про людську природу і вважав, що інтересами простого народу можна знехтувати заради процвітання всієї держави і його правителів.

Практично відразу після виходу цього, як сказали б сьогодні, скандального твору, «макіавеллістамі» стали називати егоїстичних, корисливих людей, які нехтують етикою заради власних цілей. А в роботі утопіста Томазо Кампанелли з'явився термін «антімакіавеллізм» як протилежності принципів суспільного устрою, описаного в «Государі».

У сучасній політологічній літературі «макіавеллізм» може вважатися синонімом структури влади, заснованої на маніпуляції масовою свідомістю. Буквальне ж сприйняття порад, які ренесансний автор дає своєму правителю, не до вподоби сучасній людині. Наприклад, сьогодні важко собі уявити винищення людей на захопленій території в якості державної політики, проте в XVI столітті таке було в порядку речей.

У психологічному лексиконі термін «макіавеллізм», з'явився в 70-ті роки минулого сторіччя завдяки дослідженням Річарда Крісті і Флоренс Грейс. Працюючи в Колумбійському університеті США, Крісті і Грейс створили так звану мак-шкалу і опитувальник для визначення рівня респондента на ній. Для осіб з найбільш високими показниками (рейтинг 4 по мак-шкалою) характерні емоційна холодність, відсутність емпатії, підозрілість, ворожість, незалежність, волелюбність, схильність до маніпулювання і вміння переконувати.

Чоловіки частіше демонструють схильність до макіавеллізму, ніж жінки; молоді (до 35 років) - частіше, ніж зрілі. Дослідники відзначають, що макіавеллізм як стратегія поведінки підходить для короткочасних контактів з метою домогтися чого-небудь від іншого актора, але неефективна для встановлення тривалих відносин.