Контрольні запитання:

1. Що таке «районування» у загальному розумінні?

2. Дати визначення «району» як поняття, яке широке використовується в різних галузях знання.

3. Які є різновиди районування? Охарактеризувати природне та адміністративне районування.

4. Що є результатом економічного районування?

5. Які відмінності між економічним (інтегральним, загальним) районуванням та галузевим районуванням?

6. Чим відрізняється зміст поняття районування та районоутворення?

2. Еволюція вітчизняної концепції економічного районування

В докапіталістичних формаціях,коли територіальний поділ праці ще не набув певного розвитку,не було і об'єктивних умов для формування економічних районів. Виникнення та формування їх відбулося в умовах розвинутого товарного виробництва і подальшого розвитку суспільного територіального поділу праці.

Зародження економічного районування в Росії відносять до періоду пізнього феодалізму. Задача управління централізованою державою,яка розвивалася,обумовила необхідність впорядкування її адміністративно-територіального поділу.

До XVIII століття в Росії існували різні територіальні одиниці: повіти, стани, волості, округи та інші, деякі з них утворилися ще в період удільних князівств. Нові адміністративно-територіальні одиниці були утворені в 1708 році. Територія країни була поділена на 8 великих губерній, губернії на повіти. В 1861 році з відміною кріпосного права була оформлена третя територіальна одиниця – волость, як підрозділ повіту.

Проблеми адміністративного районування, головною з яких було обґрунтування територіального поділу країни, породжували розробку питань економічного районування.

У працях багатьох відомих науковців і суспільних діячів ХVІІІ-ХХ століть містяться дослідження поділу країни на економічні райони. В них наводилася характеристика районів, які виокремлювалися, відмічалися недоліки адміністративно-територіального устрою держави, вивчення процесів територіального поділу праці, територіального управління економікою країни. Вченими того періоду(В.І. Татищєвим, К.І. Арсеньєвим, Д.І. Менделеєвим) було закладено теоретичні основи районування з урахуванням в основному географічних, економічних та демографічних факторів районоутворення.

Конструктивне утілення методу районування почалося з розробкою плану ГОЕЛРО (1920-1921). В той час треба було не тільки відбудувати промисловість, сільське господарство, транспорт, але й організувати виробництво на базі великої індустрії, нової техніки і технології. Здійснити це без обґрунтованої мережі економічних районів було неможливо.

Одним з провідних принципів районування був прийнятий енергетичний принцип. В плані ГОЕЛРО передбачалося створити контур розташування основних електричних районних станцій_, тобто зробити перехід від дрібних підприємств до створення системи великих районних станцій. Ці районні електростанції с електромережами, що електрифікують прилеглу територію-її добувну промисловість, сільське господарство і транспорт об'єднують навколо себе все виробництво в цілісну систему.

Таким чином, реалізація енергетичного принципу районування передбачала створення системи великих електростанцій, які ставали основою виділення відносно самостійних територій (господарських одиниць) економічних районів. При цьому енергетичний принцип районування трактувався в широкому розумінні. Він включав окрім технологічного ще й економічні аспекти. Тому план ГОЕЛРО був не тільки технічним, а й економічним планом. У зв'язку з тим, що районування в плані ГОЕЛРО носило конструктивний характерно для виявлення і обґрунтування мереж економічних районів вперше в економічному районування були широко використані техніко-економічні проектні методи.

Перетворення народного господарства країни на базі електрифікації виробництва та проектування нових напрямів розвитку економіки з використанням науково обґрунтованої мережі економічних районів виявилися проблемами виключної складності. Необхідна була подальша розробка методології економічного районування. Вона набула здійснення в роботах Держплана 20-х років і спеціальної комісії по районуванню при Президіумі ВЦВК (1921 р.). Розробка проблеми економічного районування проводилася з урахуванням нових задач:

- прискореного розвитку сфери матеріального виробництва в цілому та по районах;

- встановлення нового політико-адміністративного поділу замість старого адміністративно-територіального устрою на основі обґрунтованої системи економічних районів;

- виділення національних республік та областей.

Такий підхід висував на перший план економічний і соціальний принципи районування.

Економічний район на той час визначався як «...своєрідна, по можливості економічна закінчена територія країни, яка завдяки комбінації природних особливостей, культурних накопичень минулих часів і населення з його підготовкою до виробничої діяльності являло одну з ланок загального ланцюга народного господарства».

Економічне районування України пройшло три основних етапи:

• перший – з 20 років XX ст. до другої світової війни;

• другий – від післявоєнних років до здобуття незалежності;

• третій – від 1991 р. до теперішнього часу.

За радянських часів економічне районування України залежало від того, що республіканське господарство було складовою частиною народногосподарського комплексу СРСР. Виходячи з цього до другої світової війни на території УРСР виділяли 2 або 4 великі економічні райони.

Після возз'єднання українських земель, в післявоєнні роки групою вчених під керівництвом академіка К.Г. Воблого було розроблено мережу районів з 5 інтегральних економічних районів: Центрального, Південно-Східного, Північно-3ахідного, 3ахідного. На основі цієї сітки економічних районів і базується більшість розробок з сучасного економічного районування України.

З навчальною метою в економічній географії майже чверть століття використовувалися внутрішньо-республіканські економічні райони, виділені професором О.І. Дібровою: Донбас, Промислове Придністров'я, Північно-Східний, Центральний, Західний і Причорноморський.

У 1963 році, згідно загальносоюзного районування,на території України були виділені 3 великі інтегральні райони: Донецько-Придніпровський (у складі восьми областей); Південно-Західний (у складі тринадцяти областей) і Південний (чотири області). При цьому райони орієнтувалися на союзну економіку і формувалися як складові частини єдиною господарського комплексу країни.

Мережа економічних районів зразка 1963 року продовжувала використовуватися до 1991 року, коли через розпад СРСР і перехід до самостійного економічного розвитку, нагальним завданням стало визначення нової мережі економічних районів, відповідної потребам часу.

Розробки з економічного районування, проведені у 90 роки з участю провідних вчених Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України завершилися у 1998 році внесенням в проект Закону України "Про концепцію державної регіональної економічної політики" такої мережі економічних районів України:

• Донецького (Донецька, Луганська області);

• Придніпровського (Дніпропетровська, Запоріжська, Кіровоградська області);

• Східного (Полтавська ,Сумська, Харківська);

• Центрального (Київська, Черкаська, м. Київ);

• Поліського (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська);

• Подільського (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

• Південного або Причорноморського (АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська, м. Севастополь);

• Карпатського (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

Однак, тодішня редакція вказаної концепції не отримала подальшого впровадження, а в наступних її редакціях жодна схема економічного районування не згадувалася.