Ранній дитячий вік (1 – 3 роки)
У цьому віці взаємостосунки з матір’ю зберігають свою значимість. Однак, у цьому віці починає активно формуватися „Я” дитини – вона поступово усвідомлює себе як окрему особистість, внутрішньо віддаляючись від матері. Результатом має стати формування автономності, а для цього матері необхідно „відпустити” дитину на таку відстань, на яку вона сама захоче відійти. Останнє, а також у якому темпі це потрібно зробити вирішити важко. Продовження нав’язливої опіки з боку тривожної матері стає одним з факторів ризику в цьому віці.
Наслідком порушень взаємодії з матір’ю у ранньому дитинстві може стати надто швидке відділення дитини від матері внаслідок її виходу на роботу, відвідування дитиною ясел, народження другої дитини тощо.
У ранньому віці однією з форм дитячої активності є агресія (див. питання даної лекції № 2). Практично кожна дитина в нормі проходить цю стадію становлення самостійності. Прагнення батьків повністю витіснити прояви агресії дитини за допомогою безумовної заборони на будь-яку агресивність також може виявитися фактором ризику.
На психологічному здоров’ї дитини позначається і те, як батьками здійснюється виховання акуратності і охайності. Надміру суворе і швидке привчання до охайності також може стати фактором ризику, оскільки дитина опиняється між вимогою мами робити так, як слід, і своїм бажанням робити так, як їй хочеться.
Бауер описує експеримент з двома близнюками, яких привчали користуватися горщиком: одного – починаючи з першого місяця життя, другого – наприкінці другого року. Малюки навчилися цьому практично одночасно. Головне – ефективними виявляються вчасні зусилля.
Дослідники дитячого фольклору пов’язують боротьбу дорослих за охайність з появою деяких дитячих страхів: невідворотність покарання породжує у середовищі дошкільників і молодших школярів „страшилки” про „темну пляму” і „чорну руку”. Саме діти тих батьків, які проявляли особливу старанність і наполегливість у вихованні в дітей охайності найактивніше цікавляться подібними страшилками. Через обговорення їхніх сюжетів вони часто переходять до розмови про „заборонені” почуття: образу і гнів стосовно батьків.
У ранньому дитинстві для становлення самостійності дитини дуже важливим є спілкування з батьком. Батько має бути фізично і психологічно доступним дитині.
Психологічні функції батька
є наочним прикладом спілкування з матір’ю як стосунків автономних суб’єктів;
виступає прообразом зовнішнього світу (дитина віддаляється від мами не в нікуди і до когось);
джерело психологічного захисту і душевної рівноваги дитини (батько за своєю природою менш тривожний і більш психологічно стійкий).
Наслідком дефіциту взаємодії з батьком у ранньому дитинстві може стати порушення формування самостійності і автономності; труднощі шкільної адаптації; джерело невпевненості дитини в собі у новому середовищі; невміння виражати негативні почуття.
Дошкільний вік (3 – 6 років)
У цьому віці спостерігається велике розмаїття ситуацій, які можуть стати факторами ризику.
Вплив сімейної системи в цілому
Для багатьох сучасних сімей характерною є ситуація „дитина – кумир сім’ї”, коли задоволення потреб дитини переважає над задоволенням потреб інших членів сім’ї чи навіть йде їм на шкоду.
Наслідком такого ставлення може стати порушення емоційної децентрації – одного з найважливіших новоутворень дошкільного віку. Дитина, нездатна до емоційної децентрації, не може сприймати і враховувати у своїй поведінці стани, бажання й інтереси інших людей – себе відчуває „пупом землі”.
Неповна сім’я чи конфліктна сім’я також є чинниками ризику. Саме конфліктні стосунки у сім’ї часто викликають глибокий внутрішній розлад дитини: енурез, істерія, нав’язливі страхи; характерні зміни у поведінці (загальна настороженість, сильно виражена готовність до реагування, боязливість, покірність, схильність до депресивних настроїв, емоційна скутість, недостатня здатність до афектації та фантазуванню).
Серйозним і неоднозначним сімейним фактором психологічного здоров’я дошкільників є батьківське програмування. З одного боку, батьківське програмування забезпечує засвоєння дитиною моральної культури сім’ї, сімейних традицій і цінностей, створює передумови індивідуальної духовності. А з іншого боку, внаслідок надмірної потреби у яскраво вираженій батьківській любові, дитина привчається постійно адаптувати свою поведінку до очікувань дорослих. Формується „пристосована дитина” (Е.Берн), яка функціонує за рахунок зниження своєї здатності відчувати, проявляти активність, за рахунок проживання „не свого життя”. Формування „пристосованої дитини” можна зв’язати з вихованням за типом „домінуючої гіперпротекції”, коли сім’я приділяє дитині багато уваги, але позбавляє її самостійності. Наслідки: відсутність ініціативності, підвищена тривожність, невпевненість у собі, виражені страхи.
Вплив дитячих установ
Перша зустріч з чужим значущим дорослим – вихователем – великою мірою позначається на подальшій взаємодії з усіма значущими дорослими. Як показують дослідження, середній вихователь не здатен сприйняти й відреагувати на 50% звернень дітей.
Наслідки несприйняття вихователем звернення дітей:
стимулювання самостійності дитини;
зниження егоцентризму дитини;
фрустрація потреби у безпеці;
сприяє розвитку тривожності, психо-соматизації дитини.
У садочку у дитини може виникнути глибокий внутрішній конфлікт через незгоду з ровесниками. Він виникає внаслідок протиріччя між вимогами інших людей і можливостями дитини. Тому умови дитячого садка часто виявляються стресогенними для дитини, призводять до депривації основних її потреб. Однак, чи потрібно у всіх випадках уникати стресогенних факторів?
С.Фрайберг: „Останнім часом прийнято розглядати психологічне здоров’я к продукт деякої своєрідної „дієти”, яка включає відповідні порції любові і безпеки, конструктивних іграшок, здорових ровесників, прекрасного статевого виховання, контролю і виходу емоцій; все це разом утворює збалансоване і здорове меню. Нагадує варені овочі, які, хоч і поживні, але не викликають апетиту. Продукт такої „дієти” стане добре злагодженою нудною людиною.”
Для повноцінного розвитку дитини необхідна фрустрація. Напр., М.Кляйн при описанні розвитку немовляти говорить про необхідність балансу між фрустрацією і комфортом. Певна доля занепокоєння, за якою наступає задоволення дає немовляті відчуття, що воно може подолати тривогу. А повна відсутність конфліктів заважає збагаченню особистості, гальмує процес нарощування запасу життєвої міцності.
Позитивна роль перепон відзначається і І.В.Дубровіною: перешкоди, на її думку, викликають активність суб’єкта, породжують потребу шукати і знаходити шляхи їх подолання, виробляти стратегії боротьби з ними.
П. Ніємеля розглядає роль перешкод у розвитку дитини через призму розвитку людини протягом всього її життя. Він стверджує, що кризові періоди необхідні для розвитку дорослої дитини. У ці періоди людина здійснює важливу духовну роботу: виясняє суперечності між своїми домаганнями і реальними умовами, між бажаннями і можливостями, після чого будує „нове життя” на реалістичних засадах.