2.3 Порядок обрання та заміщення посади глави держави

Заміщення посади монарха відбувається за правом наслідування. Існує декілька систем престолоуспадкування:

1) салічна, коли престол успадковується тільки чоловіками за правом первородства (Бельгія, Норвегія, Японія та ін.);

2) кастильська, яка віддає перевагу чоловікам, хоч визнає право успадкування престолу і за жінками (Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди та ін.);

3) австрійська (вона існує у Нідерландах), коли жінки могли успадковувати трон за умов, що в усіх генераціях даної династії немає чоловіків;

4) шведська, згідно з якою за законом 1980 р. жінки успадковують престол на рівних підставах з чоловіками;

5) мусульманська, коли трон успадковує не визначена особа, а це питання вирішує на свій розсуд шляхетна правляча сім’я (Катар, Кувейт, Саудівська Аравія та ін.);

6) родова, коли король розглядається як головний вождь (керманич) роду, а його спадкоємця визначає рада роду з числа синів покійного. У Свазіленді це робить подібна рада (лікоко) на чолі з королевою-матір’ю.

Деякі особливості має престолоуспадкування в Бутані, Непалі та інших країнах, де трон успадковується шляхом визначення майбутнього спадкоємця наперед - не обов’язково старшого сина. Нарешті, у Малайзії король є виборною особою.

Не менш важливе значення мають питання вакантності престолу, незалежно від її причин. Одним із таких юридичних наслідків може бути встановлення регентства, тобто тимчасового правління іншої особи або групи осіб (регентська рада) замість монарха. В основних законах монархічних країн, зокрема, регламентується порядок установлення регентства та його здійснення. Найчастіше регентство встановлюється за умов тимчасової недієздатності монарха, його малолітства та в деяких інших випадках. У разі відсутності законних спадкоємців конституції більшості країн відносять вирішення питання про заміщення вакантного престолу до компетенції парламентів. У вітчизняній літературі підкреслюється, що усунути монарха з престолу юридичними засобами практично неможливо, але його можна примусити зректися престолу або, нарешті, ліквідувати фізично. Усе це практикувалося неодноразово.

Президенти обираються на певний термін: три роки в Латвії, чотири роки у США, п’ять – у Бразилії, Намібії, шість – в Єгипті, сім – у Франції. В державно-правовій практиці зарубіжних країн, одначе, були і є «довічні президенти», а також глави держав, які посідали свої пости іншими шляхами, ніж вибори . Оскільки суворої одноманітності у способах обрання глави держави залежно від форми правління немає, у даний час прийнято говорити про два способи його обрання: а) прямими виборами; б) непрямими виборами.

Прямі вибори президента – загальним голосуванням – законодавчо закріплені в Австрії, Ірландії, Ісландії, Франції, в багатьох постсоціалістичних державах, у більшості країн Латинської Америки. У Франції, наприклад, згідно з конституційною реформою 1962 р., у тому випадку, якщо жоден із кандидатів не отримує у першому турі абсолютної більшості голосів, проводиться другий тур голосування, в ході якого можуть балотуватися тільки два кандидати, які зібрали найбільшу кількість голосів . Натомість у Намібії, згідно зі ст. 28 Конституції, де вибори президента також проводяться на основі загальновизнаних демократичних принципів виборчого права, жоден із кандидатів не може бути обраний на цю посаду, якщо під час голосування не отримає більше 50 відсотків голосів від загальної кількості тих, хто брав участь у голосуванні. У другій половині 90-х рр. у Казахстані та Узбекистані замість виборів були проведені референдуми про продовження строку діючого президента до 2000 року. В Туркменістані парламент наприкінці грудня 1999 року прийняв закон, який надає право теперішньому президенту країни – Сапармурату Ніязову право залишатися на своєму посту без обмеження строку, узаконивши цим інститут «довічного президента».

Прямі вибори більш характерні для країн із президентською (за винятком США та Індонезії) і напівпрезидентською формами правління. Вважається, що такий порядок виборів більш адекватний тому центральному місцю, яке президент посідає у державному механізмі. У даному випадку він отримує свій мандат – право на владу – безпосередньо з рук народу. Тому його легітимність і повноваження найбільш вагомі.

Виняток, як уже зазначалося, становлять вибори президента у США, де виборці голосують не за кандидатів, а за вибірників, колегія яких і обирає голову держави. В колегії 538 осіб. Від кожного з 50 штатів обирається стільки вибірників, скільки сенаторів і представників вони мають у конгресі. Вибірники обираються єдиним списком за мажоритарною системою відносної більшості. Політичні партії висувають у кожному штаті свій список вибірників, які мають підтримати відповідного кандидата у президенти. При цьому представники кожного штату мають один голос. Для обрання Президента США потрібна більшість голосів усіх штатів.

У парламентарних республіках, як правило, президент обирається шляхом багатоступеневих виборів. Є три варіанти.

1. Президент обирається тільки парламентом. Така система прийнята у Греції, Ізраїлі, Словаччині, Туреччині, Угорщині, Чехії. Наприклад, у Словаччині, згідно зі ст. 101 Конституції, обирається Національною радою таємним голосуванням. Він обирається більшістю у три п’ятих голосів усіх представників.

2. Для обрання президента із депутатів парламенту і представників органів місцевого самоврядування утворюється спеціальна виборча колегія. Класичним прикладом такого варіанта може бути Італія. Тут, відповідно до ст. 83 Конституції, Президент обирається парламентом на спільному засіданні його членів. У виборах беруть участь по три делегати від кожної області, які обираються обласною радою із збереженням представництва меншин. Область Вале д’Аоста має одного делегата. Обрання президента проводиться таємним голосуванням більшістю у дві третини членів зібрання. Після третього голосування досить абсолютної більшості.

3. Для обрання федерального президента формується особлива колегія, що складається з депутатів федерального парламенту і представників суб’єктів федерації. Прикладом такого варіанта може служити ФРН, де федеральний президент обирається із членів Бундестагу і представників земель, обраних законодавчими органами земель. Для обрання президента необхідна абсолютна більшість членів Федеральних зборів. Щось схоже існує і в Індії.

Коли глава держави отримує мандат від парламенту, його влада вторинна, похідна. Він не може вважати себе безпосереднім обранцем народу і не може протиставити свої повноваження органу законодавчої влади. Обраний так президент володіє слабими повноваженнями, і, природно, не відіграє такої значної ролі у державному житті країни.

Умови для кандидата в президенти, тобто формальні цензи (вік, проживання в країні протягом певного терміну, політичні і релігійні вимоги в окремих державах), можливість переобрання на наступний строк або його неможливість в основному є типовими для усіх держав. У будь-якому випадку це повинна бути особа із певним життєвим досвідом (наприклад, у ФРН віковий ценз для президента – 40 р., в Індії та США – 35, а в Італії – 50 р.). У деяких країнах (Мексика) не припускається переобрання на посаду президента. У США президент може обиратися два рази.

Важливе політичне та юридичне значення мають питання, пов’язані з припиненням повноважень і відповідальності президента республіки. Ці питання належно регулюються в законодавстві зарубіжних країн. Щодо припинення президентського мандата конституційне право встановлює такі правила: а) закінчення терміну повноважень; б) дострокова відставка за станом здоров’я або в силу інших причин в) засудження в порядку імпічменту; г) усунення від посади на основі результатів референдуму (Австрія, Ісландія); д) у разі смерті. Конституції по-різному визначають порядок заміщення посади президента, що стала достроково вакантною. У США прямим конституційним «спадкоємцем» президента є віце-президент. У Мексиці і в деяких інших президентських республіках у таких випадках посаду займає обраний парламентом тимчасовий президент. У більшості держав посаду президента заміщує голова парламенту.

Висновок

Істотним важелем у механізмі державного управління суспільства зарубіжних країн є глава держави. Він очолює всю систему органів влади и управління, і юридично йому в цій системі належить першорядне місце. У більшості зарубіжних країн функції глави держави доручаються одноособовому органу. Залежно від форми правління — це або президент, або монарх. Щодо народів, які живуть у державах з монархічною формою правління, то вони називають себе підданими його величності короля, імператора, шейха і т. ін., а з республіканською — громадянами.

Державне право зарубіжних країн розглядає звичайно главу держави як носія вищої виконавчої влади, а також як вищого представника держави у сфері міжнародних відносин.

Однак між тими значними повноваженнями, якими наділяється глава держави Конституцією, і тією реальною роллю, яку він відіграє у суспільно-політичному житті конкретної країни, нерідко існує розрив. Останній залежить від багатьох чинників, насамперед від форми правління, політичного режиму і соціально-політичного становища у країні, від історичного етапу й рівня соціально-економічного розвитку країни, від того становища, яке займає глава держави у діловому світі своєї країни, а у президентів — й від порядку їх обрання

Таким чином, глава держави наділяється згідно з нормами державного права зарубіжних країн досить широкими повноваженнями, особливо у президентських і напівпрезидентських республіках і дуалістичних монархіях. У парламентарних державах їх повноваження менш широкі й обмежуються активною урядовою діяльністю. Порядок обрання глави держави визначаються відповідними конституційними нормами.

Список використаних джерел

1. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – Тернопіль: Астон, 2003. – С.281-301.

2. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / В.О.Ріяка (керівник авт.кол.). – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С.141-155.

3. Конституции зарубежных государств: Учебное пособие / сост. Проф. В.В. Маклаков. – 4-е изд. – М.: Волтерс Клувер, 2003. – 624С.

4. Конституционное право зарубежных стран: Учебник для ВУЗов / под ред. М.В.Баглая, Ю.И.Лейбо, Л.М.Энтина.- М.: Норма, 2004. – С.210-234.

5. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. – 3-е изд., М.: Юрист, 2003. – С.300-313.

6. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник / 5-е стереотипне видання. – К.: АртЕк, 2002. – С.223-244.

7. Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. К.: Програма Л, 1995. – С.112-134.