1.2 Поняття інституту глави держави
Одним з найважливіших елементів державного механізму є глава держави - особа, яка займає формально вище місце в структури державних інститутів i водночас здійснює функцію представництва самої держави в цілому. З іншого боку, глава держави розглядається як один з вищих органів держави.
Юридичний статус i політичне значення сучасного глави держави залежать від форми державного правління, прийнятої в тій чи iншiй країни. Його реальна роль у здійсненні влади багато в чому зумовлена також існуючим у країні політичним режимом.
В юридичній літературі зарубіжних країн під главою держави прийнято розуміти конституційний орган і одночасно вищу посадову особу, яка посідає, як правило, юридично вище місце в ієрархії державних інститутів і яке здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті і у відносинах з іншими державами.
При побудові будь-якої керованої системи її структура звичайно визначається її функціями. Виділяти під цю функцію особливий орган або включати її до компетенції іншого (інших) органа (– нів) – справа політичного, а не юридичного вибору. В переважній більшості держав такий вибір зроблений на користь особливого органу.
У сучасних державах конституційно-правовий інститут глави держави звичайно складається з норм, які визначають місце і роль глави держави у державному механізмі та його взаємовідносини з іншими органами держави; передбачають можливу відповідальність глави держави за державну зраду і порушення конституції; закріплюють повноваження глави держави. Внесені до конституції, вони, як правило, конкретизуються поточним законодавством.
Розділ ІІ. Конституційно – правовий статус глави держави
2.1 Особливості конституційно – правового статусу глав держав
Конституційний статус і політичне значення сучасного глави держави багато в чому залежать від форми державного правління, прийнятої в тій чи іншій країні, а його реальна роль у здійсненні влади нерідко зумовлюється існуючим політичним режимом.
Конституційно-правова доктрина розглядає главу держави як посадову особу, яка очолює всю державну машину, володіє, за буквою конституції, широкими повноваженнями, наділене такими якостями, як безвідповідальність, незмінюваність, нейтральність. Нерідко глава держави розглядається в якості гаранта національної єдності, який забезпечує одночасно наступність і стабільність державної влади, взаємодію різних її гілок.
Політична роль глави держави іноді визначається на конституційному рівні. Так, ст. 5 Конституції Франції говорить: «Президент пильнує за дотриманням Конституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних влад, а також наступність держави. він є гарантом національної незалежності, цілісності території, дотримання міжнародних договорів». А Конституція Іспанії (ч. 1 ст. 56) характеризує главу держави так: «Король – глава держави, символ її єдності і наступності, арбітр і примиритель у повсякденній діяльності державних органів, - здійснює вище представництво Іспанії у міжнародних відносинах…, і здійснює також функції, надані йому Конституцією і законами».
У конституціях деяких держав є положення, згідно з якими глава держави або не входить до жодної гілки влади (наприклад, у ч. 1 ст. 55 Основного закону ФРН сказано: “Федеральний президент не може входити до складу ні уряду, ні законодавчої корпорації Федерації або землі”), або входить до однієї (розд. 1 ст. II Конституції США фіксує припис: “Виконавча влада надається Президентові…”), а у третьому випадку входить і до виконавчої, і до законодавчої гілки влади (Конституція Індії 1949 р. встановлює у ч. 1 ст. 53, «виконавча влада Союзу надається Президенту і здійснюється ним або безпосередньо, або через посадових осіб, які підкоряються йому…», а в ст. 79 фіксує: «Для Союзу засновується Парламент, який складається з Президента і двох палат – Ради Штатів і Народної Палати»). Отже, питання про правовий статус глави держави повинно вирішуватися щоразу конкретно в залежності від особливостей конституційного ладу, врегульованого конституцією, законодавством і практикою функціонування державних інститутів у тій чи іншій країні. Тому апріорна оцінка місця і ролі глави держави, його віднесення до тієї чи іншої гілки влади невиправдані.
Світова конституційна доктрина, а нерідко і сучасне конституційне законодавство при характеристиці юридичного статусу монарха вказують на такі його основні особливості (характерні риси).
По-перше, монарх розглядається як суверен, верховний представник, а в ряді країн і як верховний носій державної влади. Прикладом законодавчого закріплення такої конституанти служить Конституція Данії 1953 р., в якій у §12 міститься таке положення «Король володіє у межах, встановлених даною Конституцією, верховною владою з усіх питань Королівства і здійснює таку верховну владу через міністрів».
По-друге, влада монарха юридично вважається непохідною від будь-якої іншої влади, органу або виборчого корпусу. Він володарює (обмежено чи абсолютно) за власним правом. Зокрема, у конституціях більшості країн із монархічною формою правління фіксуються положення про те, що монарх не несе політичної відповідальності за свої дії як глави держави (п. 3 ст. 56 іспанської Конституції), або як формального глави виконавчої влади (п. 2 ст. 42 нідерландської Конституції). Вважається, що він діє за порадою своїх міністрів, які і несуть відповідальність. Такий механізм взаємовідносин глави держави і уряду забезпечується вимогою контрасигнування актів монарха головою або членами уряду. Водночас проголошується недоторканність особи монарха (ст. 56 Конституції Іспанії, § 13 Конституції Данії, ст. 58 Конституції Бельгії). Це означає, що він не може бути звинувачений у порушенні норм права і є непідсудним. Недоторканність монарха виявляється і в тому, що посягання на його особу, як правило, відносять до тяжких злочинів. Отже, в остаточному підсумку все це відображає сучасне сприйняття принципу, феодального за своїм походженням, за яким «монарх не може бути неправий, і його дії не можуть бути неправомірними».
По-третє, успадкування влади монарха представниками правлячої династії. Як правило, порядок престолоуспадкування визначається конституціями. Так, ст. 24 Конституції Нідерландів говорить: «Право на престол передається у спадок і належить законним спадкоємцям короля Вільгельма І, принца Оранського – Нассау».
По-четверте, в конституціях деяких держав встановлюється вимога належності монарха до офіційної церкви (Великобританія, Данія, Норвегія, Нідерланди, Швеція). Цієї умови додержуються і в мусульманських країнах (Бахрейн, Йорданія, Катар, Кувейт, Марокко, Оман, Саудівська Аравія).
До особливостей конституційного статусу монарха треба віднести наявність у нього низки спеціальних особливих прав, пільг і привілеїв. Зокрема, монарх має право на особливий титул (наприклад, Королева Великобританії у своїй державі іменується так: «Єлизавета Друга Божиєю Милістю Королева Великобританії та Північної Ірландії та її інших володінь і територій. Королева. Глава Співдружності. Захисниця Віри»); державні регалії – трон, корону, мантію, скіпетр тощо; особливу почесну зустріч; звільнення від оподаткування. Монарх має право на резиденцію та утримання королівського (імператорського) двору, тобто штату осіб, які відають приватними справами монарха. Монарху на утримання штату та інші витрати щорічно виділяється з державного бюджету певну суму асигнувань, яка зветься цивільним листом.
Якщо конституційний статус монарха як глави держави залежить в основному від монархічної форми правління, то правове становище президента визначається республіканською формою правління. Не випадково і назви трьох основних типів (моделей) республіки (президентська, парламентарна і президентсько-парламентська (парламентсько-президентська) пов’язуються зі статусом глави держави - президента.
Роль і статус президента як глави держави у політичному житті тієї чи іншої країни визначаються передусім відповідними конституційними нормами.
Згідно зі ст. ІІ.1 Конституції США, “ виконавча влада надається Президентові Сполучених Штатів Америки ”. В конституціях деяких країн дещо інакше трактується роль президента у системі державного механізму. Так, Конституція Італії у ст. 87 містить такий припис: “Президент Республіки є Главою Держави…”. Аналогічно визначено місце президента в Конституції Угорщини (п. 1 ст. 29), в якій сказано: «Главою держави Угорщина є Президент республіки…». У конституційному праві ФРН взагалі немає норми про те, що президент – це глава держави; його роль і місце в управлінні державними справами зводиться тільки до того, що «Федеральний президент представляє Федерацію у міжнародно-правових відносинах» (п. 1 ст. 59).
Аналіз текстів конституцій зарубіжних країн свідчить і про те, що в деяких із них є такі правові конструкції, які не дозволяють чітко розмежовувати повноваження президента і голови уряду в сфері здійснення виконавчої влади. Наприклад, у п. 1 ст. 19 Конституції Австрії сказано: «Вищими органами виконавчої влади є Федеральний президент, федеральні міністри і державні секретарі, а також члени урядів земель». А в Конституції Індії (п. 1 ст. 53) фіксується норма: «виконавча влада у Республіці належить Президентові здійснюється ним або безпосередньо, або через посадових осіб, підпорядкованих йому згідно із даною Конституцією». Немає окремого положення, яке визначило би президента як главу держави в Конституції Франції. Тут у ст. 9 тільки сказано: «…Президент головує у Раді Міністрів», водночас у ст. 21 позначено: «…Прем’єр-міністр керує діяльністю Уряду». Досить докладно окреслює місце президента у політичному житті суспільства Конституція Російської Федерації. Відповідно до ст. 80 Президент тут є главою держави, «забезпечує узгоджене функціонування і взаємодію органів державної влади», «визначає основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави», «…репрезентує Російську Федерацію всередині країни та в міжнародних відносинах».
Можна сказати, що в країнах Європи та Американського континенту, при усіх відмінностях, зазначених вище, функції глави держави здійснює одна особа, та її місце у державному механізмі більш-менш чітко регламентується конституціями і спеціальними законами.
Згідно з конституціями багатьох держав, президент у силу своєї посади проголошується гарантом суверенітету, національної незалежності, територіальної цілісності та безпеки держави (ст. 123 Конституції Португалії, ст. 126 Конституції Польщі, ст. 5 Конституції Франції, ст. 80 Конституції Російської Федерації). Крім того, Конституція Італії зобов’язує президента представляти національну єдність (ст. 87).
Конституції деяких держав закріплюють за главою держави – президентом роль арбітра між різними силами у державі та суспільстві (ст. 5 Конституції Франції п. 2 ст. 80 Конституції Румунії); регулятора державного ладу (п. 1 ст. 30 Конституції Греції, п. 2 ст. 80 Конституції Російської Федерації).
У багатьох джерелах конституційного права і в доктрині зазначається, що головною відмінністю статусу президента республіки від правового становища монарха є те, що посада президента є виборною.
У конституційному праві зарубіжних країн чільне місце посідають питання, пов’язані з регулюванням інституту відповідальності президента. При цьому у більшості держав виходять з «класичної» доктрини, згідно з якою глава держави не несе політичної (парламентської) відповідальності. Президент республіки несе, однак, судову відповідальність, підстави і межі якої встановлюються конституцією або спеціальним законом. Особлива процедура притягнення до судової відповідальності глави держави та інших вищих посадових осіб отримала назву «імпічмент». Звичайно, що конституційно-правове регулювання такої процедури має свої особливості. Натомість у країнах, що розвиваються для цього використовуються судові процеси, які організуються після повалення глави держави.