#1. Правова природа права власності в мпп

Право власності є не тільки головним інститутом речового пра­ва, а й центральним інститутом будь-якої правової системи взагалі, бо саме він визначає характер і особливості кожної з таких систем. Слід зауважити, що дане положення добре розуміла кодифікаційна комісія Наполеона, як, до речі, і сам імператор, котрі виходили з того, що «власність є п’єдесталом свободи». Може, саме тим, що в «Цивільному кодексі французів» значну увагу приділено праву власності та засобам захисту цього права, пояснюється широке рецепіювання його положень в різних державах, яке, на думку до­слідників, можна навіть порівняти з рецепцією римського приват­ного права. Цим же пояснюється і важливість інституту права власності для міжнародного приватного права. Проте, за сучасних умов, деякі дослідники роблять висновок, згідно з яким хоча право власності здавна є однією з основних правових категорій для від­носин, що регулюються МПрП, останнім часом цей інститут отримав «друге дихання» та незмірно більш широке розповсю­дження, ніж раніше, у зв’язку з переходом ряду держав до прин­ципів відкритості в організації суспільства й закономірного, вна­слідок цього, розширення географічної сфери, в межах якої здійс­нюється переміщення осіб, капіталів і послуг".

У доктрині зазначається, що велике економічне і практичне значення речового права у транскордонному русі товарів і у гро­шовому обігу призводить до можливості зіткнення великої кіль­кості діаметрально протилежних інтересів: поряд з партнерами за договором у відповідному регульованні можуть бути заінтересо­вані як кредитори, так і держава. Тому важко сформулювати єдину колізійну норму для всіх речових правових складів.

Власність, на думку В. В. Гаврилова, є правом конкретних суб’єктів - окремих осіб або колективів - використовувати певні майнові об’єкти своєю владою і у своїх інтересах на підставі і в ме­жах встановленого в державі правопорядку. Отже, власність згідно з цим розумінням, виступає формою «присвоєння суб’єктом со­ціальних відносин результатів своєї діяльності». А комплекс норм, принципів, правил і установок, які мають захищати права і підтри­мувати інтереси власника, утворюють інститут права власності .

Право власності, як відомо, належить до категорії так званих абсолютних прав. Це означає, насамперед, що межею їх здійснен­ня може бути лише закон. Як зауважує у зв’язку з цим К. Хобер, право власності в остаточному підсумку визначається зовнішніми межами цього права, окреслити які уповноважена держава³. А вже в цих межах власник має право на свій розсуд вчинити щодо на­лежного йому майна будь-які дії, що не суперечать законові і не порушують прав і таких, що охороняються законом, інтересів ін­ших осіб. А з цього, своєю чергою, випливає, що всі інші особи повинні утримуватись від дій, які порушували б права та інтереси власників, тобто, власник має право виключити всіх інших осіб від використання своєї власності.

Виключною особливістю абсолютних прав є й те, що вони грун­туються на таких двох принципах:

• право слідування та

• право переваги.

Основою права слідування є презумпція, за якою право на річ «прикріплено» до самої речі, внаслідок чого при переміщенні речі права на неї слідують за самою річчю, яка, тим самим, стає уособ­ленням відповідного права. Тому, якщо річ украдено у власника, право на неї, проте, слідує за річчю точно так, як і у випадку доб­ровільної передачі прав на неї. Звідси якраз і випливає право переваги: вважається, що власником речі є та особа, яка нею во­лодіє, доти, доки не буде доведено протилежне.

Право переваги має ще один суттєвий аспект.

Оскільки абсолютні права виникають, як правило, незалежно від волі інших осіб, вони мають перевагу перед відносними права­ми, що можуть виникнути лише внаслідок прямого або непрямого волевиявлення сторін (наприклад, сторін договору). Саме звідси, у випадку колізії абсолютного права з відносним, перше має перева­гу. Це означає, що коли на одну й ту саму річ заявлено дві вимоги, з яких одна заснована на абсолютному праві (віндікаційний позов, наприклад), а інша - на відносному (наприклад, невиконання зо­бов’язань за договором купівлі цієї речі добросовісним волода­рем), остання з вимог поступається першій, тобто завжди спочатку повинна бути розглянута перша із зазначених вимог.