Тема 4. Стратегії розвитку транзитивних економік

14.Концептуальні засади сучасних реформаторських стратегій розвитку країн із перехідною економікою.

Модель сталого економічного розвитку ґрунтується на доктрині сталого розвитку, яка уявляє собою сукупність ідей, концепцій, положень та постулатів різних наук, зокрема філософії, соціології, економіки, екології, і які вже лягли в основу документів ООН та окремих країн (наприклад, «Порядок денний на ХХІ століття» (Ріо-де-Жанейро, 1992р.), Конвенція щодо змін клімату, збереження біорозмаїття, боротьби зі злиднями та інше, загальноєвропейські та національні стратегії сталого розвитку країн). Доктрина сталого розвитку – це системна суспільно-соціальна доктрина, яка спрямована на зміну стосунків людини і природи задля розширення можливостей економічного зростання, та на створення скоординованої глобальної стратегії виживання людства, орієнтованої на збереження і відновлення природних спільнот у масштабах, необхідних для повернення до меж господарської місткості біосфери.

Появі терміну «сталий розвиток» передували наукові праці засновника національної школи фізичної економії С Подолинського (1880 р.), який першим з’єднав «фізичне з економічним».

Таке економічне зростання, за якого ефективно будуть вирішуватися найважливіші питання життєзабезпечення суспільства без виснаження, деградації та забруднення довкілля, лягло в основу нової концепції, що отримала назву “sustainable development” (стійкій розвиток, сталий розвиток).

Концепція «сталого розвитку» розроблялась міжнародним співтовариством поступово, визначаючи принаймні три принципові обов’язкові її складові: економічне зростання, соціальний прогрес та захист навколишнього середовища. Стійкий (сталий) розвиток виражає достатньо просту ідею: досягнення гармонії між людьми і між суспільствами та природою, розв’язання протиріч, що існують у наш час (протиріччя між природою і суспільством, між екологією і економікою, між розвинутими країнами і тими, що розвиваються, між багатими і бідними, між уже сформованими потребами людей і розумними потребами, між теперішніми та майбутніми поколіннями тощо). Взаємозв’язок та баланс економічних, соціальних, екологічних, інституційних та інноваційно-технологічних компонентів з метою максимізації добробуту людини без ускладнення можливостей для майбутніх поколінь задовольняти свої потреби визначаються сучасними науковцями як «сталий розвиток»

. 15Умови реалізації стратегії економічного прориву («економічне диво»).

За своїми цивілізаційними ресурсами ці країни близькі до Японії і довгий час вони йшли по шляху свого регіонального лідера, використовуючи приблизно схожий цивілізаційний потенціал. Ці країни поділяються на 2 групи : 1). Гонконг, Сінгапур, Тайвань, 2). Респ. Корея, Тайланд, Малазія, Індонезія, Філіппіни, В»єнам, Лаос («азіатські тигри»). Останні стали жертвами великої кризи 1997-1998рр. Економ.моделі країн Пд. – Сх.. Азії дуже ефект.використовували цивілізаційні ресурси своїх країн. Серед них найбільш важливими виявились : повага та безумовне підкорення населення державі, велике осердя та працелюбство(буддійська етика), командний дух та почуття ліктя, тісні кланові зв»язки. Також для них є характерним партнерство держави і бізнесу. Держава визначає пріоритети розвитку і, використовуючи систему пільгових кредитів та зовнішньоекономічних преференцій, підтримує пріоритетні на даному етапі галузі. Пд. – Сх.. –Азіатська модель відрізняється експортною орієнтацією. Доля експорту у ВВП в Індонезії перед кризою 22%, Філіппіни – 24,4%, Пд. Корея – 26,8%, Таїланд – 30,2%, Малайзія – 78,8%, Сінгапур – 132,2%. Також характерною рисою економічної моделі цих країн є висока норма збереження населення, яка розширює інвестиційні можливості країни та заважає росту вн.ринку. Економіка країн Пд. – Сх.. Азії в 90 – х рр. перенасичена заруб.інвестицями.

В 2000 році існують сприятливі умови для забезпечення стабільного росту азіатської економіки : стабілізація політ.ситуації, поновлення впевненості споживачів (розширення вн.попиту, сприяння експотру продукції, поглиблення екон.реформ за рахунок завершення фін.кризи, реструктуризації фін.системи і економіки, реформування структури вир-ва, укріплення господарського управління, боротьби проти корупції та бюрократизму. Після фін.кризи в Республіці Корея перейшли від підтримки великих корпорацій до середніх і малих підприємств. Уряд Сінгапуру почав вкладати капітал у розвиток інтелектуальних галузей. Індонезія вирішила відкрити фін.сферу і роздрібну торгівлю, відмінила обмеження по відношенню до іноземців на володіння контрольним пакетом акцій та інвестицій. Таїланд збільшив асигнування на освіту.

16.Специфіка ринкових трансформацій у країнах Центральної та Східної Європи.

Країни Східної та Центральної Європи в 1990—1991 pp. провели лібералізацію цін. Спочатку відпустили ціни на багато видів споживчих товарів і продукцію виробничого призначення. Наступним кроком стала відміна контролю держави над цінами на абсолютну більшість сільськогосподарської і промислової продукції та послуги.

Для скорочення дефіциту бюджету і створення ефективної системи кредитування провели реформування бюджетної, банківської та податкової систем. Як наслідок, було скорочено бюджетну підтримку підприємств і капітальні вкладення; обмежено кредитування шляхом різкого підняття процентних ставок кредиту; підвищено податки на доходи підприємств (встановлено податки на додану вартість і загальний прибутковий податок замість податку на заробітну плату), зменшено кількість податків.

Країни Східної та Центральної Європи в тій чи іншій формі провели приватизацію державних підприємств і започаткували розвиток приватного сектору. Так, у Чехословаччині приватизацію здійснили, вдавшись до купонів. У 1992 р. 8,6 млн осіб отримали купони, із них 1 млн осіб обміняли їх на акції підприємств. В Угорщині вдалися до прямого продажу акцій державних підприємств населенню. У Польщі застосовували різноманітні форми приватизації: продаж підприємств, розподіл державної власності за купонами та акціями. Пізніше приватизацію почали здійснювати через такі фінансові інститути, як фонди, холдинги, інвестиційні компанії.

18.Вплив стратегій країн на їх взаємовідносини та різниці у стратегіях країн.

Існують 3 стратегії: стратегія економічного прориву(високорозвинені країни), стратегія наздоганяючого розвитку (країни з середнім рівнем розвитку), стратегія виживання(найменш розвинені країни).Економічний прорив як комплекс заходів, що забезпечують перехід країни на інноваційний шлях розвитку, здатен кардинально змінити не тільки перспективи економіки, але й створити умови для розвитку громадянського суспільства і держави в цілому.Наздоганяючий розвиток насамперед стосується перехідних суспільств,  оскільки саме вони найбільшою мірою перебувають у ситуації економічної та політичної інертності,  а тому,  аби вийти з цього, вони вдаються до стратегії розвитку навздогін. Передусім це обумовлюється об’єктивними факторами впливу сучасних глобалізаційних процесів.Наздоганяючий розвиток у цьому плані розглядається нами як: 1) об’єктивна реальність, що пронизує собою майже кожне перехідне суспільство; 2) принцип, який забезпечує відповідний напрям розвитку суспільства шляхом підтягування його до політичних та суспільно-економічних стандартів розвиненого суспільства; 3) механізм оптимізації суспільно-політичного розвитку суспільства та його системи державного управління.

Стратегія виживання. Впровадження стратегій економічного розвитку країнами, що розвиваються, здійснюється в складних умовах. Значна їх частина знаходиться на аграрній стадії економічного розвитку; пересічний показник ВВП на душу населення майже вдесятеро поступається по­казнику розвинутих країн; у структурі промисловості більшості цих країн переважають легка й гірнича, новітні галузі або відсутні, або ще недостатньо розвинуті; їхня економіка знаходиться під сильним тис­ком ТНК й залежністю від ринків розвинутих країн.