ЛЕКЦІЯ 3, 4 для тих, хто не отримав раніше.

Після тексту цієї лекції – наступна частина з 5!!!! Яку необхідно самостійно опрацювати!!!!!

(4 год.)

Вплив християнства на розвиток української культури.

Українська література

1. Християнізація - рушій нового культурного процесу.

2. Література часів Київської Русі. Літописання.

3. Розвиток літературних традицій в умовах польсько-шляхетської та російської експансій (ХІV – ХVІІІ ст.).

4. Літературні напрямки кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.

5. Основні складові розвитку української літератури в ХХ ст.

Cамостійно опрацювати та законспектувати (п.3; 4; 5):

3. Розвиток літературних традицій в умовах польсько-шляхетської та російської експансій (хіv – хvііі ст.).

Висвітлюючи основні тенденції у розвитку української літератури наступного періоду (ХІV – ХVІІІ ст.) варто відзначити, що в ХІV – ХV ст. спостерігається своєрідна перерва в літературному процесі.

У литовсько-польську добу широкого розвитку набуває усна народна творчість, зокрема історична поезія, яка зароджується в ХV ст. В ній найповніше проявились національні особливості духовної культури українського народу. Поява історичних пісень та дум пов’язана з боротьбою українського народу проти турецько-татарської агресії та полько-шляхетського панування. Могутній поштовх народнопісенній творчості в Україні дало виникнення українського козацтва та Запорізької Січі.

Історичні пісні та думи несли в собі велике ідейне навантаження, формуючи кодекс козацької, лицарської моралі, виховуючи почуття патріотизму. Такі ідеї властиві думам про Олексія Поповича та бурю на Чорному морі, про плач невільників, про втечу трьох братів з Азова, про Самійла Кішку, про Івася Коновченка. Образ зажуреної жінки, яка не могла розірвати зі своїм чоловіком – турецьким султаном, але залишилась патріоткою рідного народу й допомагала співвітчизникам, звільнятися з неволі, відображений у думі «Маруся Богуславка».

Оригінальною пам’яткою народної поезії другої половини ХVІ ст. є «Пісня про Байду». Вона розповідає про страту в Цар-городі відважного борця проти турецько-татарської агресії. Його образ у народних переказах пов’язується з козацьким ватажком Дмитром Вишневецьким. Він також був страчений турками.

До найпоширеніших у рукописних списках зразків тогочасної світської літератури модна віднести збірник «Ізмарагд», у різних списках якого вміщено від 100 до 150 «слів» здебільшого на морально-побутові теми: про доброчинність і гріхи. В ХV ст. з’являються також нові розширені версії перекладних повістей про Олександра Македонського («Александрія»), оповідання про Трою, у ХVІ ст. – оповідання про Трістана та Ізольду, «сімох мудреців». Усі вони мали коріння в західнослов’янській, південнослов’янській та італійській літературах.

Активно поширювалися у списках також церковно-літературні твори: житія святих, послання, «слова». Видатною літературною пам’яткою доби був Києво-Печерський патерик, зміст якого з часом поступово доповнювався усе новими й новими розповідями про різноманітні «чудеса» з життя ченців у Києво-Печерськй лаврі, але є цікаві відомості про тогочасне суспільне життя і побут.

Продовженням і розвитком давньоруської культури було літописання. До найзначніших літописів тієї доби слід віднести Короткий київський літопис ХІV – ХVІ ст. У Короткому київському літописі, що висвітлює період з 862 р. по 1515 р., використано давньоруські літописи, містяться цікаві відомості з тогочасної історії, зокрема про боротьбу проти татар, діяльність князя К. Острозького. У Густинському літописі виклад подій доведено до 1597 р., описано виникнення козацтва, введення Брестської унії. Острозький літопис охоплює події від 1500 р. до 1636 р., але є не самостійним твором, а компіляцію з популярної в той час хроніки Мартина Бєльського.

Розвитку рукописного поширення книг сприяло виникнення в Європі паперового виробництва. Вже в ХІV ст. на українських землях з’являється перший папір, що завозився з німецьких князівств.

Хоча перший європейський папір був досить дорогим, він все ж був значно дешевший ніж пергамент. Виробництво власного паперу в Україні почалося в Галичині тільки в першій половині ХVІ ст. Пергамент продовжували уживати тільки в найурочистіших випадках, зокрема для Пересопницького Євангелія. Головними осередками переписування книг залишалися монастирі, з яких часто висилалися розшукові делегації ченців у близькі й далекі краї для поповнення монастирських бібліотек новими рукописами. Нерідко переписувачами були священники, парафіяльні дяки, а також світські особи, включно до князів і княгинь, бо ця справа вважалася «богоугодною і сприятливою для спокутування гріхів і спасіння душі». Поруч з аматорами існувала категорія фахових переписувачів, які виготовляли найвартісніші рукописні фоліанти, для чого об’єднувалися у своєрідні гуртки, в яких кожен учасник спеціалізувався на певній ділянці досить складного і копіткого виробничого процесу.

Істотний вплив на початок українського книгодрукування справило виникнення наприкінці ХV ст. східнослов’янського кириличного друкарства у Кракові та Чорногорії. Так, у 1491 р. у друкарні Швайпольта Філя в Кракові кириличним шрифтом були надруковані церковні книги «Часословець» і «Псалтир», а трохи згодом – «Постова Тріодь» і «Квітна Тріодь». Про походження самого Філя достеменних відомостей немає. Гіпотетично припускають, що ім’я Швайпольт – спотворене від «Святополк». На жаль типографія Філя проіснувала недовго, оскільки майже одразу виникли тертя з католицькою церковною ієрархією. Але книги з типографії Ш. Філя поширювались і в Україні. На початку ХVІ ст. (1517-1518) друкування книг кириличним шрифтом відновив білоруський вчений Франциск Скорина (у Празі та Вільно).

Водночас у добу європейського Відродження багато українців, переважно з земель, які тоді належали Короні Польській, не тільки виїздили на навчання до європейських гуманістичних центрів, а й друкувати свої твори латинською та старопольською мовами в різних центрах культурного життя та брали найактивнішу участь у тогочасних культурних процесах. Понад п’ятсот років тому, 1483 р. в Римі побачила світ перша (з відомих досі) друкована книга, автором якої був українець – Юрій Дрогобич-Котермак. Книга була розлогим астрологічним прогнозом на цей рік. У книзі знайшли відбиття здійснені Ю. Дрогобичем обрахунки двох наступних місячних затемнень.

Здобувши початкову освіту в Дрогобичі, середню – у Львові, Юрій Котермак ступені бакалавра і магістра отримав у Краківському університеті. У Болонському університеті він став першим українцем – доктором мистецтв і доктором медицини, викладав медицину і астрономію, в 1481-1482 рр. був ректором Болонського університету – на той час центру передових гуманістичних течій передусім у природознавстві та філософії.

Вперше в історії друкованої книги в цій праці згадуються Львів, Дрогобич, Вільно, Москва, Кафа (Феодосія). Наприкінці 80-х років ХV ст. Ю. Дрогобич повертається до Краківського університету, де читає лекції з медицини і астрономії. Серед його слухачів був майбутній славетний астроном М. Коперкник. У Кракові Ю. Дрогобич допомагав Ш. Фіолю в підготовці до руку перших слов’янських видань кириличним шрифтом. З Кракова неодноразово приїздив до рідного Дрогобича, бував у Львові та Зимній Воді поблизу Львові. Помер у лютому 1494. Рукописи астрономічних і медичних праць Ю. Дрогобича-Котермака зберігаються тепер в Парижі, Мюнхені, Мілані.

Видатним латиномовним українським поетом-гуманістом був Павло Русин з Кросна (близько 1470-1517), вчитель і вихователь видатних слов’янських латиномовних поетів Яна Віслицького, Яна Дантішека, хорватсько-угорського поета Яна Паннонія. Одним з найвидатніших східнослов’янських латиномовним поетів, які зробили вагомий внесок у розвиток всієї європейської новолатинської поезії, був Георгій Тичинський-Рутенець, що друкував свої поеми протягом 1534-1548 рр. у Кракові, а потім працював королівським дипломатом у різних містах Італії. Відомими культурно-освітніми діячами і поетами були також Григорій Чуй-Русин та Іван Туробінський-Рутенець.

Варто окремо згадати також Себастьяна Кленовича (1550-1602), який освідчився у палкій любові до батьківщини у кращій зі своїх поем – «Роксоланії» (1584). Україна-Роксоланія ввижалася йому кращим місцем у світі для заснування тут нового літературно-мистецького Парнасу. С. Кленович був представником пізньоренесансного маньєризму і непримиренним противником єзуїтів. За твір «Перший виступ проти єзуїтів» він зазнав гонінь і був доведений до голодної смерті.

Латиномовна творчість не заважала українським поетам і письменникам лишатися патріотами своєї батьківщини. Латина була в Європі мовою міжнародного спілкування, мовою тогочасної науки, освіти і красного письменства. Вживання у творчості новолатинської мови було ознакою репрезентації «високої» культури того часу напротивагу культурі «низькій», яку репрезентували твори, написані тоді ще молодими й погано унормованими європейськими національними мовами, пов’язаними з латиною пуповиною залежності і вторинності. При цьому українські творці «високої» латиномовної культури часто були вихідцями з демократичних верств галицького суспільства.

Доки питання релігійно-етнічного протистояння між українцями і поляками не було висунуто на порядок денний культурного процесу, українські культурні діячі активно розвивали й молоду польськомовну літературу, цілком небезпідставно вважаючи себе такими ж її господарями, як і етнічні «ляхи». Вони збагачували польську мову українською лексикою, українським світовідчуттям, українським духом.

Особливо колоритною і рельєфною фігурою всієї латино-польськомовної літератури середини ХVІ ст. був талановитий прозаїк-публіцист, перший від часів Київської Русі український письменник-полеміст Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), якого сучасники з повагою називали «руським Демосфеном».

Подібно до своїх попередників і сучасників доби Відродження він був глибоко обізнаний з усіма здобутками античної, середньовічної та гуманістичної культури, в тому числі з поезією вагантів, трубадурів, шпільманів, адже й сам чимало мандрував разом з іншими студентами по Європі. Після Краківського та Віденського університетів він вирушає до німецького Віттенберга. Під час навчання у Віттенберзькому університеті С. Оріховський близько зійшовся із засновником реформаційного руху в Європі М. Лютером і три роки мешкав у його оселі в оточенні його найближчих сподвижників (таких як Ф. Меланхтон) і його учнів.

Після повернення на батьківщину написав трактати «Зразковий підданий» і «Напучення королеві польському Сигізмунду ІІ Августу», опублікував низку пристрасних антитурецьких промов із закликом до короля і шляхти одностайно стати разом з усім «хрещеним людом» проти турецької загрози. У своїх творах, які користувалися великою популярністю, С. Оріховський-Роксолан сприяв укладанню політичної унії з Литовською державою, виступав за перенесення столиці нового державного утворення до давнього Києва, подаючи для цього відповідні аргументи. Важливу групу творів складають антипапські виступи С. Оріховського «Хрещення русинів», «Про целібат», «Відступництво Риму», які стали прелюдією до розвитку українського полемічного письменства.

Значний вплив на розвиток всієї, в тому числі й православної, культури України в цей період справили реформаційні процеси, що з Європи поширились на Польську й Литовську держави. Значна частина магнатів і шляхтичів стають протестантами і лютеранами і ще частіше кальвіністами.

Одним з результатів протестантського впливу на культуру стали спроби наблизити літературну мову до народної з тим, щоб зробити її доступною для загалу населення.

Найвидатнішою пам’яткою української літератури такого роду є Пересопницьке Євангеліє – багато оздоблений і чудово ілюстрований рукописний переклад з болгарської мови на тогочасну українську. Переклад здійснено у 1556-1561 рр. у місті Пересопниця на Волині (зараз село Рівненського району Рівненської області) – звідси назва Євангелія. Перекладачами були попович з міста Сянока Михайло Васильович та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій за дорученням княгині Алозії Заславської «для ліпшого виразу моління люду християнського посполитого». ЇЇ мова наближена до народної і є цікавою характерною пам’яткою, в якій відбилися процеси формування української мови.

Серед іншого тут відбито цікаве розширення значення слова «Україна», адже це слово стає синонімом слів «земля» і «країна», так, що Палестина називається Палестинською Україною, Єгипет – Єгипетською Україною. До речі, саме на Пересопницькому Євангелії складає тепер присягу при вступі на посаду Президент України.

У 1569 р. відбулася політична Люблінська унія, яка на території колишніх Корони Польської та Великого князівства Литовського проголосили появу нового державного утворення – Речі Посполитої (українською – «справа народна», буквальний переклад латинського слова «республіка»). Внаслідок цієї унії українські землі опинилися в одній державі, чим було забезпечено можливість подальшого культурно-національного підйому українського народу. Але майже водночас із створенням нової держави озброєна контрреформаційною ідеологією римська курія звертає на це політичне утворення підвищену увагу і надсилає до неї громаду єзуїтів, добившись стрімкого посилення своїх позицій.

Тим часом у ренесансну польську літературу українські письменники продовжували вносити специфічний русинсько-козацький православний колорит, що відбився в багатьох поетичних і прозових творах ХVІ - початку ХVІІ ст. переважно героїко-батальної тематики з неодмінним мотивом титанічної лицарської боротьби з турками й татарськими кочівниками.

Особливо показовим у цьому відношенні твором є поема анонімного українського автора «Epinikion, себто вірш жалобний…» (1584), написана тогочасною українською мовою з приводу смерті відомого українського магната, родича Дмитра Байди, Михайла Вишневецького (1529-1584). Українське авторство поеми засвідчується похвалою щодо збереження князем православної віри. Попри сумний привід для написання твір всуціль присвячено емоційному опису сповненого героїчних епізодів неспокійного прикордонного життя київського каштеляна і черкаського, канівського, любецького старостів.

Окрім цілої низки яскравих батальних сцен, чимало місця в поемі відведено створенню негативного колективного образу хижих ворогів. Окреслено в поемі і певне невдоволення князя М. Ввишневецького своїм сюзереном – польським королем, який недооцінював значення і роль активної діяльності князя в організації життя на українських землях.

Окрім творів батальної тематики, яку розвивали українсько-польські поети і письменники Йосип Верещинський, Адам Чагровський, Симон Пекалід, Мартин Пєшковський тощо, слід також задати про внесок у жанровий розвиток українсько-польської літератури Ренесансу Шимона Шимоновича (1558-1628), сина заможного львівського кравця. Шимонович писав латинською мовою оди, панегірики, гімни, епіграми а також драми у стилі Еврипіда і Сенеки. Але найбільшу славу йому як поету Відродження приніс великий цикл ідилій, об’єднаних у збірку «Селянки», написаних польською мовою, в яких поет подав замальовки з життя українського простолюду.

Але яскрава доба позаетнічної і вузькоелітарної за своєю суттю ренесансної культури в Україні, підпорядкована невблаганному плину історії, вже відходила у минуле разом зі своїми здобутками і нездійсненними ідеалами абстрактно-універсального гуманізму. Наближалася доба бароко, змішана на примхливому поєднанні гуманістичних ідей з ідеями Контрреформації та ідеологією національних революційних рухів.

Контрреформаційна діяльність єзуїтів, які швидко заручилися державною підтримкою, була спрямована не тільки проти протестантів, але й православних, звинувачуваних в усіх смертних гріхах від безграмотності до державної зради, і викликала в українських колах як ніколи активний національно-культурний рух за відстоювання своєї честі й своїх прав. З початком контрреформаційних процесів усе більше освічених українців починали розуміти, що подальший культурний розвиток України можливий лише за умови збереження і примноження культурних надбань вітчизняної православної культури, а покатоличення загрожує тотальною денаціоналізацією. Перед представниками значно поріділої національної еліти постало надзвичайно складне завдання – утвердити своє право залишатися окремим народом і в той самий час «не випасти» із загальноєвропейського культурно-цивілізаційного контексту. Як і в інших країнах Європи відбувається переорієнтація культурних діячів із світської сфери, до якої належали більшість видатних діячів української культури до кінця ХVІ ст., до церковно-релігійної. Як і в Європі, українська культура періоду своєрідно «православної Контрреформації» намагалася пов’язати європейський гуманізм із середньовічними традиціями, але в силу особливостей національної традиції шукала для цього свої, притаманні саме їй шляхи. Багато в чому період бароко в Україні пов’язаний із подальшим поширенням гуманістичної ідеології.

В добу українського бароко (кінець ХVІ – ХVІІІ ст.) головний акцент в українській літературній творчості надається полемічній літературі: між прихильниками Берестейської унії (уніатами) та православними.

Особливої актуальності вона набуває у другій половині ХVІ - на початку ХVІІ ст., у зв’язку з наступом католицизму і насадженням Брестської унії 1596 р. В цей час було створено близько 140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та уніатами, і близько 60 – православними.

Одними з перших наочних полемічних творів тогочасною книжною українською мовою були дві книги ректора і викладача Острозького колегіуму Герасима Смотрицького «Ключ Царства Небесного» та «Календар римський новий» (1587). У них автор засудив не стільки саму спробу приведення календаря у відповідність із астрономічними законами, скільки примусовий характер нововведення і його культурно-соціальні наслідки.

Полемічні антипапські твори писали також інші діячі Острозької академії, що виступали під псевдонімами Василя Суразького і Клірика Острозького.

Полеміка між православними і католиками загострилася після Брестської унії 1596 р. Рішення Брестського собору про об’єднання православної та католицької церков захищав визначний оратор доби єзуїт Петро Скарга. Він підкреслював, що світські люди не мають права голосу в питаннях унії, мовляв, якщо більшість церковних ієрархів пристали на унію, то й уся їх паства і навіть не згодна з цим актом частина єпископату мають підкоритися. Як відповідь П. Скарзі православні оперативно видрукували акти паралельного уніатському православного Брестського собору з докладним і спокійним викладом його перебігу в протоколах і документах. Книга вийшла без підпису під назвою «Ектезис». Метою її було довести канонічність православного собору.

Услід за цим у 1597 р. у Вільні польською, а роком пізніше в Острозі тогочасною українською мовою вийшов з друку один з найвизначніших полемічних творів – «Апокризис» Христофора Філарета (псевдонім М. Броневський), обсяг якого польською сягав 334 сторінок, а українською – 444 сторінок. Твір був написаний з великим літературним і публіцистичним хистом і глибоким знанням предмету полеміки. Відкидаючи твердження Скарги, автор виступав проти претензій папи і католиків на українсько-білоруські землі, піддав гострій критиці моральну розбещеність єпископів-перевертнів, захищав право українського і білоруського народів на самостійне і ненасильницьке вирішення своїх релігійних справа.

До найяскравіших за емоційною силою творів полемічної літератури слід віднести також книгу Мелетія Смотрицького «Тренос» (з грецької – плач), опубліковану в 1610 р. Цей речитативно-поетичний твір написано з використанням народнопоетичного жанру голосіння-плачу Матері-церкви, зверненого до дітей українських православних магнатів, що відреклися від неї і пішли за мачухою – католицькою церквою. Автор висловлює сум з приводу смерті захисника православної віри князя К. Острозького. Різко засуджується Брестська унія і католицьке духівництво, яке характеризується як «італійські бандити». Твір М. Смотрицького справляв настільки сильне враження на сучасників, що польський король Сигізмунд ІІІ наказав увесь тираж знищити, друкарів ув’язнити, а автора книги стратити.

Однак не менш символічно й те, що сам «Тренос» написано польською мовою, як і багато інших антиуніатських творів, а його автор, М. Смотрицький, як вже згадувалось, вчився в кількох західноєвропейських університетах. Більше того, з 1627 р. М. Смотрицький перейшов на бік унії, прийняв католицтво, захищаючи яке, в сані єпископа написав «Апологію» (1628). Помер він в Дерманському монастирі і був похований в церкві цього монастиря.

Видатним письменником-полемістом був також відомий активною участю в роботі Київського братства та Лаврської друкарні з 1616 р. Захарія Копистянський (помер 1627 р. у сані архімандрита Києво-Печерської лаври). У творчості цього полеміста чи не найповніше виражено віру у швидке відродження національної культури та її майбутній розквіт. Основною літературною працею З. Копистянського є фундаментальний полемічний трактат у чотирьох книгах під назвою «Палінодія, або Книга оборони…», яка писалася протягом 1619-1622 р. і була відповіддю на польськомовну книгу уніатського архімандрита Льва Крези «Оборона церковної єдності» «Палінодія…». Написана на основі численних історичних, богословських та літературних джерел книжною українською мовою з використанням багатої народнопоетичної образності – приказок, прислів’їв, порівнянь. У чотирьох частинах трактату автор спростовує положення про першість папи римського, доводить рівність ієрархічних права усіх єпископів грецької та римської церкви, обґрунтовує положення про щільну єдність між грецькою та руською церквами, підтверджує свої висновки багатим історичним, богословським та полемічним фактажем.

Дещо інший ідейний напрям у полемічній православній літературі репрезентував Іван Вишенський (близько 1550-1620). Вишенський був родом з м. Судова Вишня у східній Галичині. Замолоду жив у Луцьку, з 80-х років ХVІ ст. переселився на Афон (півострів в Егейському морі) – став ченцем Афонського монастиря, одного з найбільших центрів православного чернецтва. У 1604 р. повернувся до України, два роки жив у Львові та інших місцях, після чого знову відправився на Афон, де й помер аскетом-печерником.

Його погляди відрізнялися від інших полемістів у тому, що він виступав не лише проти національно-релігійного, але соціального гноблення. На сьогодні відомо 17 творів Вишенського – трактатів і листів-послань, написаних між 1588 і 1615 рр., які він надсилав з Афону до України. Десять з них він об’єднав у рукописну «Книжку», яку хотів видати в Острозі. За життя Вишенського надруковано було тільки скорочену редакцію «Пісанія к утеклим от православної віри єпископам» (1598). Але його твори, такі як «Порада», «Облічує діявола-міродержця» та ін. активно поширювалися у списках.

Він виступав проти вищої ієрархії, що призвели до унії, а також проти католицької та західної культури. На відміну від інших українських полемістів Вишенський був прихильником старовини, не визнавав тогочасної науки. Вихід він бачив лише у покаянні, моральному очищенні, відмові від земних благ, в поверненні до ідеалів перших християнських громад. Спроба Вишенського пропагувати ідеї безпосередньо в Україні була невдалою, його ідеологію відмови від європейських культурно-цивілізаційних надбань діячі українського національно-культурного руху не сприйняли і засудили як безперспективну за тогочасних умов.

В літературі українського бароко завдання створення концептуальних ідеальних образів представників національної еліти – оборонців культурної традиції та носіїв лицарських чеснот – виконували жанри панегіричної та погребальної поезії. Спробою панегіричного оспівування непересічних якостей князя К. Острозького були вже вірші Г. Смотрицького (1580), але вершиною розквіту панегіричного жанру в українській літературі раннього бароко був твір Олександра Митури «Візерунок цнот…» (1618), присвячений Є Плетенецькому. Особливою бароковою урочистістю й насиченістю змістових нюансів відзначаються панегірики П. Могилі, авторами двох з яких колективно виступили друкарі Києво-Печерської лаври, а автором третього був викладач колегіуму С. Почаський.

Новим явищем для української літератури з кінця ХVІ ст. стають також запозичені поетичні жанри декламації та діалоги, які передували появі театральної драми. Це жанри лише до певної міри літературні, оскільки передбачали передусім усне виконання, хоча найвизначніші твори виходили друком. Декламації (від лат. declamatio – вправа у красномовстві) призначалися для урочистого відзначення церковних, шкільних або інших свят, а також виголошувалися з нагоди різних вважливих подій того часу. Виконували їх переважно учні, кількість яких могла коливатись від 3-4 до 20 і більше. Серед декламацій до нашого часу, найдавнішою є братська «Просфонима» (Львів, 1591), виголошена на честь приїзду київського митрополита. Якщо в декламаціях виголошувані на сцені змінювали один одного по черзі, то в діалогах вже два чи більше персонажів ведуть між собою розмови, в яких відбувається розвиток сюжетної лінії.

Розвиток літератури протягом другої половини ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. зумовлений передусім роботою Києво-Чернігівського культурного осередку, діяльність якого була пов’язана з друкарнею, заснованою 1674 р. у Новгороді-Сіверському і 1679 р. переведеною до Чернігова. До кола митців і вчених, яких згуртував чернігівський архієпископ Лазар Баранович і якими опікувався гетьман І. Мазепа, входили талановиті письменники і поети Олександр Бучинський-Яскольд, Іван Величковський, Афанасій Збруцький, Лаврентій Крщонович, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворський, Іван Орловський, Петро Терлецький, Пилип Орлик, Данило Туптало (св. Димитрій Ростовський), Антоній Стаховський та ін.

Одним з найяскравіших українських письменників другої половини ХVІІ ст. був І. Галятовський. Замолоду він уклав збірку проповідей «Ключ розуміння». Автор радить ділити проповідь на три частини (за аналогією єзуїтських проповідей). У першій частині викладається задум проповіді, її мета, у другій викладається основна думка, а в третій підбиваються підсумки. Галятовський уславився також написанням низки об’ємних і цінних полеміко-богословських трактатів. Три з них – «Розмова білоцерківська» (1676), «Стара церква» (1678), «Фундаменти» (1683) - написані польською мовою і спрямовані проти католицизму та унії. Два трактати – «Лебідь» (1679) і «Алькоран» (1683) – спрямовані проти мусульманства і містять заклик об’єднання всіх слов’ян проти турецької агресії. Проти іудаїзму написано велику книгу «Месія правдивий» (1669). Великою популярністю користувалися укладені цим автором збірки релігійних легенд про чудеса «Небо новоє» (1665) і «Скарбниця потребная» (1676).

Визнаними представниками ораторсько-проповідницької прози у другій половині ХVІІ ст. були також Лазар Баранович (великі збірки проповідей «Меч духовний», 1666 і «Труби словес провідних», 1674) і особливо Антоній Радивиловський, який був найталановитішим проповідником доби. В основному проповіді Радивиловського мали схоластичний характер, але завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорно-побутового матеріалу намагалися наблизити релігійну проблематику до реального повсякденного життя широких мас народу. А. Радивиловський залишив дві збірки проповідей. Перша, на найважливіші богородичні свята, мала назву «Огородок Марії Богородиці» (1676), друга – «Вінець Христов…» (1688). Характерними рисами його проповідей є демократичність викладу, значна кількість повчальних прикладів і порівнянь не тільки з давньої історії, але й сучасних йому подій, помітна релігійна нетерпимість.

Визначними історичними творами, які вперше з’явилися наприкінці ХVІІ ст. були так звані козацькі літописи. Провідне місце серед творів цього жанру займають літописи Самовидця, Григорія Граб’янки і Самійла Величка. Їх праці є суттєвим зрушенням в українській історіографії, оскільки вони знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення і прагматичної інтерпретації. За джерела для авторів правили мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та ін. документи, тому їх праці називають літописами лише умовно. В центрі уваги козацьких літописців були передусім бурхливі події Визвольної війни та Руїни.

Літописом Самовидця назвав цей твір у ХІХ ст. Пантелеймон Куліш, бо неназваний автор (вважається, що ним був представник козацької старшини Роман Ракушка) став очевидцем подій, які описав жваво, ясно і об’єктивно. Він охоплює події від початку Визвольної війни і до 1702 р.

Літопис Григорія Граб’янки – з 1686 р. простого козака, потім сотника, полкового судді, а з 1730 р. гадяцького полковника – теж починається з Хмельниччини і закінчується 1709 р. Літературно він дещо слабший «Літопису Самовидця», бо Граб’янка намагався писати «високим стилем», тобто з численними церковнослов’янізмами, які роблять мову його твору занадто пишномовною і ускладненою для сприйняття.

Найвизначнішим істориком першої половини ХVІІ ст. слід визнати Самійла Величка (1670 - після 1728), який працював писарем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді В. Кочубея. Літопис Величка не завершено, вочевидь, через хворобу очей, яка призвела до цілковитої втрати зору. Але й недописаний твір складається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648-1700 рр., а також вибірково більш ранні історичні події. Твір написано емоційно, образною книжною українською мовою з використанням народної фразеології, поетичних творів українських авторів. Особливою майстерністю з художнього боку позначено картини змалювання наслідків руїни на українських землях і епізод про напад яничар і татар на Січ.

Г Сковорода є найяскравішим і найхарактернішим представником української національної філософської думки.

Його творчість багато в чому зумовлена попередніми надбаннями у цій галузі й водночас визначила подальші шляхи розвитку української філософії (П. Юркевич, В. Винниченко, Д. Чижевський тощо). Характерним для філософської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі відповідно розкрити сутність філософської та життєвої істини.

Філософські погляди та гуманістичні ідеали Сковороди відбилися й на його поетичній творчості. У рукописних збірках «Сад божественних пісней» та «Басні Харковскіе» Сковорода пропагував високі моральні якості людини, закликав добувати знання, заохочував до добрих справ. Яскраву картину тогочасної реальності намалював Сковорода у знаменитому вірші «Всякому городу нрав і права», слова якого пізніше І. Котляревський вклав в уста Возному в п’єсі «Наталка Полтавка».

Літературні твори Сковороди відзначені щирим патріотизмом, любов’ю до Батьківщини та її історії. Сковорода не прийняв спокусливої пропозиції Катерини ІІ стати придворним філософом.