4. Києво-Могилянська академія. Доробок г.Сковороди

Перший вищий навчальний заклад Східної Європи – Київський колегіум, а згодом – Києво-Могилянська академія – утворився у 1632 р. шляхом об’єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро Могила. Тому академію стали називати Києво-Могилянською. П.Могила був не лише громадським та культурним діячем, але й мислителем.

Погляди П.Могили:

• Обстоював ідею розвитку науки і освіти під егідою церкви

• Закликав поширювати освіту в народному середовищі.

• Наполягав на пріоритеті духовної влади над державною

• окреслив образ бажаного володаря – «філософа на троні», гуманного щодо своїх, нещадного до ворогів, освіченого і мудрого, вірного Богові та підзвітного йому

Києво-Могилянська академія стала загальнослов’янським осередком освіти, науки й духовності. Тут було запроваджене роздільне вивчення філософії та богослов’я.

У академії працювали такі видатні мислителі того часу, як І.Галятовський, С.Яворський

І.Гізель, Л.Баранович, Г.Кониський, Г.Щербацький та ін…

Подальший розвиток філософської думки пов'язаний з діяльністю Григорія Савича Сковороди. Григорій Сковорода (1722—1794) — найвидатніша по­стать у культурному житті України XVIII ст. Філософ і поет, педагог і музикант, знавець латини, старогрецької, староєврейської, польської, німецької, російської мов, він розвинув комплекс ідей, актуальних для свого часу, став не лише ідейним предтечею нової української літератури, а й творцем найзначнішого вчення в історії української філософської думки. Пройшовши складний шлях бороть­би із зовнішнім «світом», який, попри всі зусилля, так і «не впіймав» його, Сковорода дійшов висновку, що «коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне — то й усе світле, щасливе, бажане. Оце є філософія». Саме таку філософію — філософію життя і прагнув створити «укра­їнський Сократ», гармонійно поєднуючи основоположні принципи своєї філософської творчості та власний спосіб життя.

Своє філософське вчення Сковорода сформував під впли­вом античної і середньовічної європейської філософії (Фа-лес, Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель, Пліній, Е. Роттердамський); народної творчості (міфи, леген­ди, думи, перекази, народні прислів'я та приказки); вітчизняного просвітництва (К. Транквіліон-Ставровецький, Ф. Прокопович, С. Полоцький, М. Козачинський, Г. Кони ський). За своїм змістом і спрямуванням філософія Сково­роди відрізнялася від філософії професорів Києво-Моги-лянської академії. Сковорода створив власну філософську систему, спе­цифічний стиль і форму філософського мислення. Його філософствуванню властиве органічне поєднання худож­нього і раціонально-абстрактного світоспоглядання.

Ідейно-теоретичні підвалини його філософії ґрунтуються на працях давньогрецьких мислителів. Об’єктом для нього є сама філософія, проблеми людського життя, зокрема моральні.

Мислитель виходить із того, що предметом філософії є людина. А вона є ключем до розкриття всіх таємниць природи та суспільства, а філософія – це засіб, знаряддя розв’язання суспільно-практичних проблем. Філософія окреслює шляхи досягнення щастя людиною. Вона тлумачиться не як чиста теорія, а як практична філософія. На думку сковороди, філософія організовує, скеровує всі справи до тієї мети, щоб дати життя нашому духу, благородство серцю і світлість думкам.

Гуманізм філософії Сковороди базується на кордоцентризмі. «Головою всього в людині є серце».Воно – корінь життя, любові, вмістилище мудрості.

Одним із основоположних принципів філософської сис­теми Сковороди є вчення про двонатурність світу. Сковорода визнає існування двох натур – видимої (зовнішньої, тіньової) і невидимої (внутрішньої, світлої) – духу, істини, вічності, Бога. Характерно, що Бог для філософа це, з одного боку – природа в усіх її багатоманітних проявах, а з іншого – «джерело», «сонце», «світло». Ці натури притаманні кожному з трьох взаємодіючих світів: макрокосмосу (великому світу), мікрокосмосу (людині) і символічний світ Біблії.

Видима натура – тінь справжньої невидимої натури (Бога).

Сковорода закликає : «пізнай себе», а таким чином – пізнай Бога.

За Сковородою «видима» натура світу символів Біблія – брехня, шал Божий, але «в цих брехнях, як у лушпинні, закрилося сім’я істини». Через розшифровку світу символів видимої натури лежить шлях до невидимої натури третього світу, тобто до істини.

Правильний вибір життєвого шляху, успіх того чи іншого пошуку полягає в «сродності парці». «Роби те, для чого народжений» і будеш щасливий. У протилежному разі людина нещасна.

Критерій щастя людини в «сродності» зі світом, природою та рідним краєм, з одного боку, є індивідуальним, а з іншого – загал ним. і дає змогу для «сродної праці» для всіх людей, суспільства тощо. Таким чином, у житті проявляється у «нерівній рівності».

В соціальному плані Сковорода критикує неробство, паразитизм, свавілля поміщиків, розкриває злиденність і безправ’я трудового народу та протестує проти соціальної нерівності. Його ідеалом є «Горний Єрусалим» або горна республіка, де взаємини між людьми будуються на основі духовної природи високої моралі, свободи та рівності.