3. Рух Опору, його політична орієнтація та форми боротьби

Рух Опору — це визвольний рух проти нацизму і фашизму і встановлених ними порядків, за відновлення національної незалежності і Державного суверенітету окупованих країн, а також країн фашистського блоку, за більш справедливий і демократичний устрій після визволення.

Форми його були різноманітними. В одних випадках це були збирання і передача союзникам цінної інформації, в інших — саботаж, зрив воєнних постачань, порушення ритму військового виробництва, диверсії. В ці ж роки стали створюватися перші партизанські загони у Польщі, Югославії, Албанії, Греції. Одним з перших актів європейського руху Опору стало повстання у варшавському гетто 1943 р. Майже місяць погано озброєні жителі гетто, приречені на знищення, билися з німецькими військами.

На території, окупованій Японією, становище було дещо іншим. В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Малайзія, Бірма, Індонезія і Філіппіни до війни не мали незалежності. Японська окупація означала лише зміну метрополії. Більше того, деякий час у народів цих країн були надії, що з рук Японії вони отримають незалежність; адже вона висувала для виправдання своїх завоювань гасло "Азія для азіатів". Але ця ілюзія швидко розвіялася. Японський окупаційний режим виявився набагато жорстокішим за колоніальний. Анти-японський рух виник у Бірмі, Малайзії, Індонезії і на Філіппінах.

Одним із центрів європейського Опору стала Франція.

Для організації Опору Франція володіла потужною організацією "Вільна Франція", яку створив генерал Шарль де Голль 1940 р. у Лондоні. До руху Опору залучалися різноманітні соціальні прошарки: робітники, селянство, інтелігенція, офіцери, священики, банкіри, власники фабрик і заводів. Партійна приналежність не була завадою для об'єднання і консолідації. Учасники руху на чільне місце ставили звільнення Франції від нацизму. Хоча це не означало відсутності розбіжностей і протиріч між ними.

Патріотичні організації французького Опору 1942 р. об'єднали свої бойові групи в "таємну армію", що визнала керівництво генерала де Голля. В листопаді 1942 р. Комуністична партія Франції', що мала великий вплив у русі Опору, підписала угоду про спільні дії з силами "Франції, що бореться", якими керував генерал де Голль.

Патріотичний фронт зміїщювався. 1943 р. виникли єдині керівні органи Опору і передусім Національна рада Опору, що стала вищим керівним органом руху Опору на території Франції'. На місцях створювалися комітети визволення. Всі учасники Опору визнали загальне кершництво розташованого в Алжирі Французького Комітету Національного Визволення (ФКНВ), який з осені 1943 р. одноосібно очолив Шарль де Голль.

У Північній і Середній Італії, окупованих німецькими військами, керівництво рухом Опору здійснювали комітети національного визволення, що складалися, як правило, з представників демократичних партш. Деякі гірські райони Італії, звільнені від окупантів, перетворилися на своєрідні "партизанські республіки", де повновладними господарями були партизанські бригади ім. Дж. Гарібальді. Вперше гарібальдійці вступили в бої з гітлерівцями ще восени 1943 р. на півночі Італії. В горах створювалися демократичні органи влади на чолі з місцевими комітетами національного визволення. Разом з італійськими партизанами мужньо билися майже 5000 радянських громадян, які втекли з таборів для військовополонених. Серед них Федір Полетаєв — національний герой Італії і Герой Радянського Союзу.

У Польщі рух Опору набув великого розмаху. Тут не існувало колабораціонізму (співробітництва) з німецькими окупантами ані як політичної, ані як економічної течії. Терор, геноцид, вкрай жорстокий окупаційний режим не створювали умов для співробітництва. Гітлерівська расистська доктрина мала однією з цілей знищення польської державності і польської нації. 22% населення (6 млн) гітлерівці встигли знищити. Великий вплив мали загони Армії Крайової, керовані з Лондона емігрантським урядом, і загони Гвардії Людової, створені Польською робітничою партією (комуністична партія). Обидва ці військові формування вели боротьбу з окупантами, хоча між ними існували серйозні розбіжності щодо тактики і стратегії у визвольному русі, майбутнього устрою Польщі, що переростали у відверто ворожі відносини.

У серпні 1944 р., не очікуючи підходу радянських військ, Армія Крайова підняла повстання у Варшаві, безжально придушене німцями практично на очах у Радянської Армії. Існує точка зору, що радянські збройні сили були не в змозі допомогти повсталим, бо, увійшовши на територію Польщі, вони зазнали великих втрат у техніці й живій силі і фактично вичерпали наступальні можливості. Однак вирішальним у ставленні Москви до повсталої Варшави була та обставина, що боротьбу вели бойові частини, підпорядковані лондонському емігрантському урядові. Іншими словами, ідеологічні міркування і настанови знову взяли гору у кремлівському керівництві.

Важливим фронтом антифашистської боротьби залишалася Югославія. Керована комуністами Народно-визвольна армія Югославії (НВАЮ) на початок 1943 р. визволила дві п'ятих території країни. У січні 1943 р. війська німецько-італійських окупантів за підтримки хорватських усташів розпочали ретельно підготовлений наступ з метою оточення і знищення головних сил НВАЮ. Головні сили НВАЮ з боями пройшли до долини річки Неретва. Тут відбулася одна з вирішальних битв народно-визвольної війни в Югославії. Здобута патріотами перемога дала змогу врятувати майже 4 тис. поранених. У боях дістав поранення і Верховний головнокомандувач НВАЮ Й. Броз Тіто.

Визвольний рух народів Югославії завоював міцні позиції.

Народи Чехословаччини чинили дедалі більший опір окупантам. Великого поширення набув саботаж на військових заводах, здійснювалися диверсії на залізницях, електростанціях. У країні зростало єднання всіх патріотичних сил незалежно від партійної та релігійної приналежності. В СРСР було створено 1-й Окремий чехословацький батальйон під командуванням Л. Свободи, що 8 березня 1943 р. прийняв бойове хрещення в боях за Соколово (на південь від Харкова). Після цього батальйон став бригадою, що увійшла до складу 38-ї армії генерала К. С. Москаленка.

Своєрідно розвивався рух Опору в Греції. Народно-визвольна армія вела операції на всій території країни, створювала визволені райони, де владу здійснювали народно-демократичні ради і комітети. Загони ЕЛАС фактично визволили основну частину Греції.

Не став на коліна перед загарбниками і радянський народ. Ані жорстокий терор, ані хитрощі нацистської пропаганди не зламали волю І мужність людей. Відразу ж після загарбання радянських земель німцями виникає підпільний і партизанський рух. 30 травня 1942 р. створюється Центральний штаб партизанського руху на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусі П. К. Пономаренком. На-прикшці серпня до Москви на нараду були викликані керівники найбільших партизанських з'єднань, ле було намічено конкретні плани по боротьбі з ворогом.

Найбільші групи і об'єднання партизан діяли в Ленінградській, Смоленській і Орловській областях Росії, у Білорусі, східних і північних областях України. Влітку і восени 1942 р. партизани стримували до 24 ворожих дивізій. Масові удари по залізницях у Білорусі, Смоленській та інших областях досягай апогею у серпні 1943 р., коли партизани розпочали "рейкову війну".

Патріотичний і антинацистський рух Опору відіграв визначну роль у перемозі над фашизмом і нацизмом. Його учасники обирали різноманітні форми і засоби боротьби з коричневою чумою за свободу і незалежність своїх країн. У русі Опору брали участь люди різних політичних і релігійних поглядів; радикали і республіканці, консерватори і демократи, комуністи і соціалісти, католики і православні, члени профспілок і безпартійні; люди різних рас і національностей, різних соціальних кіл. Багатьом з них судилося покласти життя на спільний вівтар Перемоги над ненависним ворогом.