20.3.5. Взаємна правова допомога

Принцип взаємодопомоги є основним положенням для будь-якого процесуального виду міжнародного співробітництва в кримінальному судочинстві, а міжнародна правова допомога – однією з процесуальних форм такого співробітництва, що полягає в здійснюваній на підставі міжнародного договору, принципу взаємності та положень національного законодавства діяльності компетентних органів Запитуваної сторони з надання інформації, матеріалів кримінальних справ або проведення окремих процесуальних дій з кримінальної справи, яка знаходиться у провадженні Запитуючої сторони (активна допомога), або надання можливості самостійного проведення таких дій на території Запитуваної держави представниками компетентних органів Запитуючої сторони, в тому числі консульським шляхом (пасивна допомога).

Одним із основних джерел права, що регламентують надання міжнародної правової допомоги, є Європейська конвенція Ради Європи про взаємну допомогу в кримінальних справах від 20 квітня 1959 р. (ETS 30) та додаткові протоколи до неї від 17 березня 1978 р. і 8 листопада 2001 р. З метою доповнення зазначеної конвенції на території ЄС діє Конвенція, схвалена Радою ЄС у відповідності до Статті 34 ДЄС, про взаємодопомогу в кримінальних справах між державами-членами Європейського Союзу⁹⁹. Ця Конвенція складається з п’яти розділів, центральними з яких є розділ 2 «Звернення за певними конкретними формами взаємодопомоги» та розділ 3 «Контроль засобів електрозв’язку». Конвенція передбачає спрощення порядку зносин, згадуючи про можливість безпосередніх зносин між судовими органами, які мають територіальну компетенцію на ініціювання та оформлення звернень про взаємодопомогу та їх виконання (ст. 6).

Так, Конвенцією ЄС передбачено проведення реституції, тимчасової передачі осіб, що утримуються під вартою, з метою проведення слідчих дій, допит шляхом відеоконференції, допит свідків та експертів шляхом телефонних конференцій, контрольовані поставки, спільні слідчі групи, таємні розслідування, контроль засобів електрозв’язку на національній території шляхом використання компаній, що надають послуги; перехоплення повідомлень електрозв’язку без технічної допомоги іншої держави-члена.

Новими формами взаємної правової допомоги є проведення слідчих дій у режимі телефонної або відеоконференції¹⁰⁰, контроль засобів електрозв’язку, та проведення розслідування спільними слідчими групами.

Підставою для застосування відеоконференції є знаходження допитуваної особи на території іншої держави-члена, якщо присутність вказаної особи на території держави-члена, судові органи якої проводять допит, є небажаною або неможливою (ст. 10 Конвенції). Умовою використання відеоконференцзвязку є його відповідність фундаментальним принципам запитуваної держави та наявність технічних засобів для цього.

Конвенція 2000 р. передбачає створення та діяльність так званих "спільних слідчих груп" (joint investigation teams) для розслідування транснаціональних злочинів. Особливий статус спільних слідчих груп позначається на особливостях проведення спільною слідчою групою процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень, давання доручень національним слідчим та іншим правоохоронним органам.

Спільні слідчі групи є різновидом слідчої групи, створеної для обмеженого періоду часу на основі угоди між двома або кількома державами-членами ЄС та/або третіми особами з метою розслідування кримінальних справ про тяжкі транскордонні злочини.

Слід вказати на такі переваги використання спільних слідчих груп:

• можливість прямого обміну інформацією між членами групи (тобто слідчими різних держав) без необхідності звернення з міжнародними слідчими запитами;

• можливість проведення слідчих та інших процесуальних дій (у тому числі і вжиття примусових заходів) безпосередньо слідчими спільної слідчої групи на території будь-якої з держав, що утворили таку групу;

• здатність координувати зусилля на місці проведення розслідування і мати неофіційний обмін спеціалізованими знаннями;

• можливість зміцнення взаємної довіри між фахівцями-практиками з різних юрисдикцій під час спільної роботи і прийняття рішення щодо стратегії розслідування та судового переслідування;

• можливість отримати пряму підтримку та допомогу Європолу та Євроюсту та ін.

Вказана Конвенція передбачає також два шляхи отримання відомостей про повідомлення, які передаються мережею електричного зв’язку з проходженням через іноземні території:

1. в порядку надання взаємної правової допомоги за письмовим дорученням у випадках, коли запитуюча сторона без технічної підтримки запитуваної сторони самостійно не може отримати до них доступ;

2. без направлення міжнародного доручення про взаємну правову допомогу, якщо держава без технічної підтримки іноземних компетентних органів самостійно здійснює за кордоном збирання доказів у вигляді відомостей про повідомлення електрозв’язку¹⁰¹.

Таким чином, цією Конвенцією передбачено екстериторіальну кримінально-процесуальну юрисдикцію, в тому числі і юрисдикцію примусу.

Рада ЄС в кінці 2008 року прийняла Рамкове рішення¹⁰², яким запроваджується новий ордер з метою одержання предметів, документів і даних, які будуть використовуватися під час розгляду у кримінальних справах як докази. Незважаючи на те, що цей правовий захід є менш радикальним, ніж впровадження Європейського ордера на арешт, Європейський ордер про передачу доказів є ще одним кроком на шляху до гармонізації європейських законів і спрощення процесів співробітництва між державами-членами ЄС. Держави-члени мають забезпечити виконання Рамкового рішення до січня 2011 р.

20.3.6. Еволюція екстрадиції в ЄС та європейський ордер на арешт

Інститут екстрадиції (здійснення державою, на території якої знаходиться переслідувана фізична особа, передачі цієї особи іншій державі, що має кримінальну юрисдикцію щодо вчиненого злочину, з метою притягнення вказаної особи до кримінальної відповідальності або виконання обвинувачувального вироку), є одним з центральних в системі міжнародного кримінального права і зазнав значного розвитку та трансформації в праві ЄС. Необхідність еволюції екстрадиції пояснюється складністю та неефективністю (в певній мірі) традиційної процесуальної форми вказаного інституту. В правовому просторі ЄС інститут екстрадиції пройшов три етапи.

Перший етап, пов’язаний з прийняттям в межах Ради Європи Європейської конвенції про видачу правопорушників від 13.12.1957 р.¹⁰³, ратифікованої в подальшому усіма державами-членами ЄС, яка замінила існуючі двосторонні угоди (ст. 28 Конвенції) та створила єдину (з врахуванням ратифікаційних застережень держав-учасників Конвенції) екстрадиційну систему. На розвиток положень вказаної Конвенції було підписано ще Додатковий протокол від 15.10.1975 р. (розширено виключення з політичних правопорушень, встановлено підстави відмови у видачі особи, щодо якої було постановлене остаточне судове рішення в третій державі, яка є Договірною Стороною Конвенції, за одне правопорушення (або декілька правопорушень), у зв'язку з яким був зроблений запит про видачу)¹⁰⁴ та Другий додатковий протокол від 17.03.1978 р. (змінено підстави відмови у видачі при переслідуванні осіб за фінансові правопорушення; за судовими рішеннями, постановленими у відсутність обвинуваченої особи; осіб, щодо яких була оголошена амністія у запитуваній державі)¹⁰⁵.

Екстрадиційна процедура, встановлена Конвенцією 1957 р., ґрунтувалася на певних спеціальних принципах: принципі подвійного обвинувачення; принципі екстрадиційності злочину. Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. передбачала широкий перелік підстав (імперативних та дискреційних) для відмови запитуваною державою у видачі: видача власних громадян; за злочин, який розглядається запитуваною стороною як політичне правопорушення або як злочин, пов’язаний з політичним правопорушенням; якщо прохання про видачу пов’язано з метою судового переслідування або покарання особи у зв’язку з його расою, релігією, національністю або політичними переконаннями; щодо вимог про видачу у зв’язку з вчиненням військових злочинів, які не є злочинами відповідно до звичайного кримінального права; щодо вимог про видачу у зв’язку з фінансовими злочинами (якщо сторони не прийняли про це рішення щодо будь-якого із злочинів або категорії злочинів).

Вказана Конвенція встановлювала складну екстрадиційну процедуру, яка передбачала прийняття рішення про запитування видачі або про задоволення запиту про видачу не судовими органами, а органами виконавчої влади (так званими «центральними органами», як правило, міністерствами юстиції держав), що посилювало політичну складову при прийняті рішення щодо клопотання про видачу. Екстрадиційна процедура включала ряд стадій: міжнародний розшук переслідуваної особи; вжиття тимчасових заходів; запитування видачі судовими органами запитуючої держави; розгляд запиту центральним органом запитуваної держави; виконання запиту про видачу. При цьому мали використовуватися дипломатичні канали передачі запитів та супровідних документів (ст. 12 Конвенції). Конвенція не передбачала конкретних строків виконання запитів про видачу.

У Віденському плані дій, прийнятому 3 грудня 1998 р. на самміті ЄС, була розвинута проголошена Амстердамським договором 1997 р. концепція створення «європейського простору свободи, безпеки і правосуддя», зокрема, у частині спрощення процедури екстрадиції, що склало підґрунтя другого етапу розвитку екстрадиції, пов’язаного з реалізацією угод ЄС:

• Угоди про імплементацію Шенгенської конвенції 1990 р. (Конвенції про застосування Шенгенської угоди від 14 червня 1985 р. між урядами держав економічного союзу Бенілюксу, ФРН і Франції про поступове скасування перевірок на спільних кордонах), розділ ІІІ глава 4 «Екстрадиції», параграф 1 ст. 59 якої доповнює Євроконвенцію 1957 р. Цією Угодою передбачено спрощена форма екстрадиції, яка застосовується за згодою переслідуваної особи.

• Ст. 31 розділу VI (Положення про співробітництво поліції і судових органів у кримінально-правовій сфері) Договору про ЄС поставила завдання з розвитку співробітництва, у тому числі у здійсненні екстрадиції.

• Угода від 10 березня 1995 р., що стосується спрощеної процедури екстрадиції між державами-членами ЄС. Цією Угодою встановлюється, що у випадку, укладення угоди між запитуваною державою та переслідуваною особою, остання може бути видана за формальним запитом про екстрадицію.

• Угода від 27 серпня 1996 р. виключила правило про передачу запиту на екстрадицію дипломатичними каналами. Крім того, Угодою було скасовано правило про подвійну кримінальність, змінено мінімальний строк покарання за злочин, по якому вимагається екстрадиція особи, передбачено право запитуваної держави видавати власних громадян.

Третій етап реформи інституту екстрадиції призвів до прийняття Радою Рамкового рішення про європейський ордер на арешт і процедуру передачі осіб між державами-членами¹⁰⁶ та появи нового інституту – європейського ордеру на арешт (ЄОА), що обумовлено утвердження принципу взаємного визнання судових рішень в межах простору ЄС. 

Рамкове рішення складається з чотирьох глав: «Загальні положення» (визначення поняття ЄОА, сфера його застосування, підстави не застосування, підстави невиконання, суб’єкти, зміст ЄОА), «Порядок передачі осіб» (направлення ЄОА, права розшукуваної особи, тримання під вартою, прийняття рішення про передачу та організація передачі), «Наслідки передачі» (зарахування строку знаходження під вартою, можливість переслідування за інші злочини, наступна екстрадиція чи передача), «Загальні та заключні положення», а також містить додаток – власне європейський ордер на арешт.

Стаття 1 Рамкового рішення визначає ЄОА як судове рішення однієї з держав-членів з метою арешту і передачі (surrender) в іншу державу-член запитуваної особи, для цілей здійснення кримінального переслідування або виконання вироку до позбавлення волі, або порядку тримання під вартою. Таким чином, європейський ордер на арешт має судовий (процесуальний), а не адміністративний характер як екстрадиційний запит, що зменшує вплив політичних міркувань, та передбачає лише відносини між судовими органами.

Чітко визначенні цілі ЄОА - здійснення кримінального переслідування, виконання покарання або заходу безпеки. Для визначення матеріально-правової підстави застосування ЄОА (тобто переліку злочинів, за вчинення яких можлива передача осіб між державами-членами) Рамковим рішенням використовуються два альтернативних методи: кваліфікований (ст. 2(1) та номенклатурний.

В цілому процедура імплементації Рамкового рішення в національне законодавство характеризувалася низкою рішень органів національного конституційного контролю щодо визнання неконституційними імплементаційних актів¹⁰⁷.

Застосування процедури європейського ордеру на арешт дозволило значно скоротити тривалість процесу передачі запитуваних осіб, яка за інформацією Єврокомісії складає по ЄС в середньому до 45 діб, в той час як традиційна процедура екстрадиції займала біля дев’яти місяців¹⁰⁸.

1 Рекомендація Rec (2001) 10 Комітету Міністрів країнам-членам Ради Європи від 19 вересня 2001 року за Європейським кодексом поліцейської етики [ Електронний ресурс] Режим доступу: www.coe.int

2 Наприклад, Угода між Європейським Союзом та Україною щодо участі України в Поліцейській Місії Європейського Союзу (ПМЄС) у Боснії і Герцеговині. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

3

4 Див, наприклад: Музика А.А. Кримінальне право / Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К., 2001. – С. 400.

5 Зелинская Н.А. Транснациональное преступление и транснациональное право // Актуальні проблеми політики: Збірник наук. праць. – Вип. 15. – Одеса, 2002. – С. 287 – 293.

6 Boister N. "Transnational Criminal Law" ?// European Journal of International Law.– 2003.– Vol. 14.– №. 5. – Р. 956, 963.

7 Vervaele J.A.E. The Europeanisation of Criminal Law and the Criminal Law Dimension of European Integration// 30 Years of European Legal Studies at the College of Europe, Liber Professorum. - Brussels, 2005. – P. 277 –298; Rackow P. Problems of the Europeanisation of Criminal Law// Criminal Law Forum. – Vol. 18 – №. 1. (March 2007). – P. 175 – 183.

8 Крім декількох виключень, зокрема, з питань зобов’язання держав-членів криміналізувати порушення конфіденційності Євроатому або лжесвідчення перед Судом ЄС.

9 Див.: European Cooperation between Tax, Customs and Judicial Authorities / J.A.E. Vervaele & A.H. Klip (eds.). – The Hague-London-Boston: Kluwer Law International, 2002. – 302 p.

10 Criminal proceeding against Maria Pupino, Case C-105/03 (ECR, 2005. - Р. І-5285). У цій справі національний суд звернувся до Суду ЄС з клопотанням про тлумачення статей 2, 3 і 8 Рамкового рішення Ради 2001/220/JHA від 15 березня 2001 року про статус потерпілих в кримінальному судочинстві (Framework Decision 2001/220/JHA - Standing of victims in criminal proceedings (OJ, 2001, L 82. – Р. 1). Марія Пупіно – вихователька дитячого садку, обвинувачувалася в заподіянні тілесних ушкоджень учням, які були меншими п'яти років. Прокурор у справі просив італійський суд використати спеціальну процедуру розслідування, в якій діти-свідки можуть бути допитані в більш сприятливих для них умовах (така процесуальна форма передбачає допит таких осіб як свідків заздалегідь поза судовим засіданням з записом їх показань, навіть незважаючи на те, що італійське кримінально-процесуальне законодавство не передбачає такої процедури для вказаної категорії злочинів). Італійським законодавством застосування спеціальної процедури розслідування було обмежено лише випадками допиту потерпілих від злочинів сексуального характеру. У 2001 році ЄС прийняв Рамкове рішення про статус потерпілих в кримінальному судочинстві. Відповідно до ст. 8 Рамкового рішення держави-члени повинні забезпечити у необхідних випадках захист жертв (особливо з найбільш уразливих груп населення) – від наслідків дачі показань у відкритому судовому засіданні. Потерпілі мають право на підставі рішення, прийнятого судом, давати показання таким чином, що дозволить досягнути вказаної мети за допомогою будь-яких належних засобів, сумісних з основоположними правовими принципами. Таким чином, перед італійським судом постало питання чи поширюються спеціальні процедури розслідування лише на сексуальні злочини, чи повинні також поширюватися на випадки з потерпілими-дітьми? При такому підході може бути встановлено обов’язок тлумачити національне законодавство у відповідності з рамковим рішенням. Тому спочатку необхідно було встановити, чи існує зобов'язання послідовної інтерпретації в контексті «третьої опори». Європейський суд визнав існування такого зобов’язання.

11 Лукашевич В. Конституционный плюрализм в практике судов Европейского союза // Сравнительное конституционное обозрение. – 2007. – № 4. – С. 72.

12 Commission of the European Communities v Hellenic Republic. Case 68/88 (ECR, 1989. – P. 2965). Ця справа стосувалася ситуації, коли держава-член ЄЕС Греція (Компанія ITCO), імпортувавши кукурудзу з Югославії, задекларувала її як грецьку. У зв'язку з цим, при розвантаженні цієї кукурудзи у Бельгії не було сплачено сільськогосподарського мита, встановленого для товарів, імпортованих з держав, що не є членами ЄЕС. На думку Комісії, вказане шахрайство було вчинено у співучасті деяких грецьких державних службовців, а на більш пізньому етапі, ряд високопоставлених державних службовців зробили неправдиві заяви, щоб приховати фальшиві документи. Нікого з винних Грецією не було покарано.

13 Кареклас С. Кримінальне право ЄС. – Одеса, 2004. – С. 31.

14 Див, наприклад: Judgment of the Court (Grand Chamber) of 16 June 2005. The judge in charge of preliminary enquiries at the Tribunale di Firenze (Italy) v. M. Pupino. Case C-105/03 (ECR, 2005. – P. I-05285).

15 Judgment of the Court (Grand Chamber) of 13 September 2005. Commission of the European Communities v Council of the European Union. Case C-176/03 (ECR, 2005. – P. I-07879).

16 Council Framework Decision 2003/80/JHA of 27 January 2003 on the protection of the environment through criminal law.

17 В даній частині Суд ЄС підтвердив свою попередню практику, висловлено у рішеннях по справах Касаті і Леменса (Casati. Case 203/80 (ECR, 1981. – Р. 2595, § 27), and Lemmens. Case C 226/97 (ECR, 1998. – Р. I3711 (§ 19)).

18 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.edc-aes.ru/site/ru/union/archive/vipusk_42.html

19 Commission of the European Communities v Council of the European Union (Ship-source Pollution). Case C-440/05 (ECR, 2007. – P. I - 09097).

20 Див. докладніше: Fletcher M., Loof R. EU Criminal Law and Justice. – Edward Elgar Publishing Ltd, 2008.

21 Европейский Союз: Основополагающие акты в редакции Лиссабонского договора с комментариями. – М., 2008. – С. 65.

22 См.: Жданов Ю.Н., Лаговская Е.С. Европейское уголовное право. Перспективы развития. – М., 2001.- С.42.

23 Кримінально-процесуальна частина проекту стосується пропозиції запровадити спільні розслідування злочинів проти фінансових інтересів ЄС, у зв'язку з чим була внесена пропозиція про заснування Європейської прокуратури, як децентралізованого органу, до складу якої будуть входити незалежні від держав-членів національні службовці – заступники Європейського прокурора, очолювані Європейським прокурором, що призначатиметься на шестирічний термін без права повторного призначення.

24 OJ, C 313. – 23.10.1996. – P. 1.

25 OJ, C 195. – 25.6.1997. – P. 2.

26 OJ, 2003, L 192. – P. 54.

27 98/699/JHA: Joint Action of 3 December 1998 adopted by the Council on the basis of Article K.3 of the Treaty on European Union, on money laundering, the identification, tracing, freezing, seizing and confiscation of instrumentalities and the proceeds from crime (OJ, 1998, L 333. - Р. 1–3).

28 2001/500/JHA: Council Framework Decision of 26 June 2001 on money laundering, the identification, tracing, freezing, seizing and confiscation of instrumentalities and the proceeds of crime (OJ, 2001, L 182. - Р. 1–2).

29 OJ, 1991, L 166. – P. 77.

• 30 До директиви було внесено зміни Директивою 2001/97/ЕС Європейського парламенту і Ради від 4 грудня 2001 р. «Про внесення поправок до директиви 91/308/ЕЕС Ради щодо запобігання використанню фінансової системи з метою відмивання грошей» (OJ, 2001, L 344. - Р. 76–82).

31 Directive 2005/60/EC of the European Parliament and of the Council of 26 October 2005 on the prevention of the use of the financial system for the purpose of money laundering and terrorist financing (OJ, 2005, L 309. – P. 15–36).

32 Council Regulation (EC) No 2580/2001 of 27 December 2001 on specific restrictive measures directed against certain persons and entities with a view to combating terrorism (OJ, 2001, L 344. - P. 70–75).

33 OJ, 2001, L 344. – P. 90.

34 Council Framework Decision of 13 June 2002 on combating terrorism (OJ, 2002, L 164. – P. 3-7).

35 OJ, 2008, L 330. - Р. 21-23.

36 OJ, 2004, L 335. - Р. 8

37 OJ, 1996, L 322. – P. 7.

38 OJ, 1997, L 63. – P. 2.

39 OJ, 1996, L 342. – P. 4.

40 OJ, 1998, L 191. – P. 4.

41 OJ, 2000, L 34.

42 OJ, 1999, C 19.

43 OJ, 2001, L 187.

44 OJ, 2002, L 63.

45 OJ, 2002, L 190.

46 OJ, 2002, L 203.

47 OJ, 2002, C 142.

48 OJ, 2002, L 203.

49 OJ, 1999, C 19. – P. 1.

50 Див.: UN Doc. A/58/98 – П. 35, 36.

51 OJ, 2002, L 328. – P. 1.

52 OJ, 2008, L 300. – P. 42; Див. також: [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.eulaw.edu.ru (Перевод и предисловие А.О. Четверикова).

53 Див.: Proposition de decision-cadre du Conseil concernant la lutte contre la criminalite organisee (presentee par la Commission). Bruxelles, le 19.1.2005. COM(2005) 6 final. – P. 2 – 3. - [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://europa.eu

54 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://eulaw.ru/translation/ru/org_crime

55 OJ, 2008, L 328. - Р. 55.

56 OJ, 2004, L 157. – P. 45-86.

57 Критерії: особлива тяжкість злочинів, транскордонність самих злочинів або їх наслідків або особлива необхідність спільно боротися з такими злочинами.

58 Войников В. В. От европейского пространства свободы, безопасности и правосудия к общему пространству на уровне Россия – ЕС // Эволюция политической и правовой культуры России. Региональные особенности и влияние европейского фактора / Отв. ред. Б. Н. Ковалев, Е. А. Макарова; НовГУ имени Ярослава Мудрого. Ч. 2. Влияние европейского фактора на процессы реформирования постсоциалистических государств. – Великий Новгород, 2006. – С. 36.

59 Потемкина О.Ю. Европейское пространство свободы, безопасности и правопорядка: границы, содержание, механизмы. – М., 2002. – С. 12

60 Зокрема, Європейська рада закликала до: поширення практики створення спільних слідчих груп та включення до складу таких груп представників Європолу; створення оперативних цільових груп з обміну у співпраці з Європолом досвідом, найкращою практикою та інформацією про поточні тенденції у сфері транскордонної злочинності та сприяння у плануванні оперативних заходів; зміцнення ролі Європолу шляхом отримання оперативних даних від держав-членів і уповноваження його запитувати у держав-членів організації, проведення та координації розслідування або створення спільних слідчих груп у деяких сферах злочинності (з забезпеченням при цьому системи судового контролю в державах-членах); створенням спеціального органу (Євроюсту) у складі національних прокурорів, суддів, співробітників поліції (Євроюст повинен мати за мету цільове сприяння належної координації переслідування національними правоохоронними і судовими органами та підтримання кримінального розслідування у випадках організованої злочинності, а також тісну співпрацю з Європейською судовою мережею, зокрема, з метою спрощення виконання доручень); вжиття у межах національного кримінального законодавства заходів з метою узгодження загальних понять, складів злочинів і санкцій (в першу чергу щодо обмежених сфер, що мають особливе значення, як, наприклад, фінансових злочинів (відмивання грошей, корупція), незаконний обіг наркотиків, торгівля людьми, особливо відносно експлуатації жінок, сексуальної експлуатації дітей, у галузі високих технологій і екологічної злочинності); надання державами-членами взаємної правової допомоги в проведенні розслідування та судового переслідування за серйозні економічні злочини.

61 Зокрема, Європейська рада закликала Раду та Європейський парламент прийняти як найшвидше переглянутий проект директиви про відмивання грошей; поліпшити та прискорити обмін інформацією між існуючими підрозділами фінансової розвідки (при належному ставленні до захисту даних, прозорості фінансових операцій та власності юридичних осіб); надання повноважень судовій владі та підрозділам фінансової розвідки на отримання відповідної інформації, необхідної для розслідування «відмивання» грошей незалежно від вимог збереження таємниці, що стосуються банківської та інших видів комерційної діяльності, за умови судового контролю. Європейська рада закликала до наближення кримінального законодавства та процедур, що стосуються відмивання грошей (наприклад, відстеження, арешту і конфіскації коштів); запропонувала Раді розширити компетенцію Європолу з боротьби з «відмиванням» грошей в цілому, незалежно від виду злочину, доходи від якого відмиваються; розробити стандарти попередження використання юридичних осіб та юридичних осіб, зареєстрованих за межами юрисдикції Союзу для приховування злочинної діяльності і відмивання грошей тощо.

62 Conclusions and Plan of action of the extraordinary European Council meeting on 21 September 2001. - [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.consilium.europa.eu/ueDocs/cms_Data/docs/pressData/en/ec/140.en.pdf

63 Convention Based on Article K.3 of the Treaty on European Union, on the Establishment of a European Police Office (Europol Convention). - [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.europol.europa.eu/index.asp?page=legalconv

64 Див.: Грибовская Н.Н. Сфера деятельности и компетенция Европейского полицейского ведомства // Российский следователь. – С. 47-48.

65 Council Decision of 6 April 2009 establishing the European Police Office (Europol) (2009/371/JHA) (OJ, 2009, L 121. – Р. 37).

66 Директорат представлений директором (на цей час Макс-Петер Ратзель з Німеччини (Max-Peter Ratzel) )та заступниками директора (Маріано Сіманкас з Іспанії (Mariano Simancas), Мішель Квійє з Франції (Michel Quillé) і Еухеніо Орланді з Італії (Eugenio Orlandі)).

67 Інформація подана за матеріалами офіційного сайту Європолу – [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.europol.europa.eu. Див. також: Шамсутдинова Р.Р. Пространство свободы, безопасности и правосудия Европейского союза: становление, развитие и основные формы сотрудничества государств-членов: Автореф. канд. юрид. наук, 12.00.10 – международное право. Европейское право. – Казань, 2009. – С. 17-19; Войников В.В. Европейское полицейское ведомство (Европол): история, задачи, структура // Российская юстиция. – 2005. - № 7. – С. 61-64.

68 Council Act of 3 November 1998 laying down rules governing Europol's external relations with third States and non-EU related bodies (OJ, 1999, C 26. - Р. 19).

69 Розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2009 р. № 239-рп. - [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

70 Press Releases: 21.11.2008 - Successful joint Customs Operation. - [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.europol.europa.eu/index.asp?page=news&news=pr081121.htm

71 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://ec.europa.eu/anti_fraud/index_en.html

72 Commission Decision of 28 April 1999 establishing the European Anti-Fraud Office (OLAF) (OJ, 1999, L 136).

73 Regulation (CE) 1073/99 of the European Parliament and of the Council of 25 May 1999 concerning investigations by the European Anti-Fraud Office (OLAF) (OJ, 1999, L 136); Regulation (Euratom) 1074/99 of the European Parliament and of the Council of 25 May 1999 concerning investigations by the European Anti-Fraud Office (OLAF) (OJ, 1999, L 136).

74 Раніше, відповідно до ст. 31 ДЄС, до спільних дій у сфері судової співпраці в кримінальних справах належали, зокрема: (a) спрощення та пришвидшення співпраці компетентних міністерств та судових чи еквівалентних органів держав-членів стосовно проваджень і виконання рішень, зокрема, коли це доцільно, через Євроюст; (b) спрощення екстрадиції між державами-членами; (c) забезпечення узгодження норм, що застосовуються у державах-членах, коли це потрібно, щоб удосконалити таку співпрацю; (d) запобігання конфліктам юрисдикцій держав-членів; (e) поступове прийняття заходів, що запроваджують мінімальні норми визначення складу злочину та покарань у сферах організованої злочинності, тероризму та незаконної торгівлі наркотиками.

75 Маються на увазі усі інші рішення, що приймаються органами, які мають процесуальні владні повноваження, у зв’язку з провадженням у кримінальних справах.

76 Такі мінімальні правила разом з тим, повинні враховувати відмінності між правовими системами та традиціями держав-членів

77 Кареклас С. Кримінальне право ЄС: навчальний посібник. – Одеса, 2004. – С. 43.

78 Programme of measures to implement the principle of mutual recognition of decisions in criminal matters (2001/C 12/02) (OJ, 2001, C 12. – Р. 10). - [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:C:2001:012:0010:0022:EN:PDF

79 Proposal for a Council Framework Decision on the European Evidence Warrant for obtaining objects, documents and data for use in proceedings in criminal matters (COM/2003/0688 final - CNS 2003/0270). - [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX:52003PC0688:EN:NOT

80 Green paper on the approximation, mutual recognition and enforcement of criminal sanctions in the European Union (presented by the Commission) COM/2004/0334 final [Електронний ресурс]// Режим доступу:http://eur- lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX:52004DC0334:EN:NOT

81 Proposal for a COUNCIL FRAMEWORK DECISION on certain procedural rights in criminal proceedings throughout the European Union {SEC(2004) 491} (presented by the Commission)/ - [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX:52004PC0328:EN:NOT

82 Green paper on mutual recognition of non-custodial pre-trial supervision measures.

83 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.eurojust.europa.eu/index.htm

84 Під компетентними органами у міжнародно-правових відносинах з питань співробітництва у кримінально-процесуальній сфері розуміють, як правило, органи, наділені кримінально-процесуальною компетенцією: органи дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду. Використовується ще термін – судові органи.

85 Council Decision of 28 February 2002 setting up Eurojust with a view to reinforcing the fight against serious crime (2002/187/JHA) (OJ, 2002, L 63. – Р. 1; 2003, L 245. – Р. 44).

86 Agreement between Eurojust and Europol. - [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.eurojust.europa.eu/official_documents/Agreements/04%20Europol-EJ%20agreement.pdf

87 Rules of procedure of Eurojust (2002/C 286/01) Adopted unanimously by the College of Eurojust at its meeting on 30 May 2002 and approved by the Council on 13 June 2002 (OJ, 2002, C 286. – P. 1).

88 Rules of procedure on the processing and protection of personal data at Eurojust (Text adopted unanimously by the college of Eurojust during the meeting of 21 October 2004 and approved by the Council on 24 February 2005) (2005/C 68/01) (OJ, 2005, C 68. – P.1).

89 Decision to adopt rules regarding public access to Eurojust documents (the College of Eurojust) (adopted on 13 July 2004)

90 На сьогодні – Мішель Конінскс (Michèle Coninsx) з Бельгії.

91 Бирюков П.Н. О некоторых аспектах деятельности Евроюста // Международное публичное и частное право. – 2007. –№ 2. – С. 9.

92 Див.: Литвинчук О. Основні аспекти співробітництва України з Європейською організацією з питань юстиції // Вісник прокуратури. – 2007. - № 7. – С. 123.

93 Скімінг (англ. – Skimming) – злочин, пов'язаний з обладнанням злочинцем спеціального пристрою у гнізді прийому платіжної картки банкомату, через який зчитується інформація з магнітної смуги платіжної картки та передається злочинцю. Поєднується з встановленням відеокамер для фіксації PIN-коду, який вводиться користувачем.

94 Press Releases 0-11-2008 Eurojust-Europol Joint Press Release: Large skimming network dismantled [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.eurojust.europa.eu/press_releases/2008/20-11-2008.htm

95 Європейська Рада постановляє таке рішення одноголосно після схвалення Європейським парламентом та консультації з Комісією.

96 Action Plan aim at improving the standards of co-operation between judicial authorities in criminal matters.

97 29 June 1998 a Joint Action on the creation of a European Judicial Network.

98 Національні пункти визначаються кожною державою-членом для контактів між Центральними органами, що відповідають за міжнародну судову співпрацю, судовими органами та іншими компетентними органами з урахуванням конкретних обов'язків у галузі міжнародного судового співробітництва, як в цілому, так і для окремих видів тяжких злочинів, таких як організована злочинність, корупція, незаконний обіг наркотиків і тероризм. Кожна держава-член ЄС самостійно визначає необхідну кількість контактних пунктів. Натепер існує понад 400 контактних пунктів у 27 державах-членах. До функцій національного контактного пункту як «активного посередника, з метою полегшення судового співробітництва між державами-членами, зокрема, в цілях боротьби з різними формами тяжких злочинів» входить забезпечення державам можливості «створити найбільш прийнятні прямі контакти». Інші функції, передбачені у Спільній дії, є: надання юридичної та практичної інформації, необхідної місцевим органам влади для підготовки ефективних клопотань про судову співпрацю, а також координуючих функцій у випадках, коли цілий ряд прохань з боку місцевих судових органів влади держави-члену вимагає скоординованих дій в іншій державі-члені.

99 Convention established by the Council in accordance with Article 34 of the Treaty on European Union, on mutual assistance in criminal matters between the Member States of the European Union (OJ, 2000, L 197. – P. 6).

100 Відеоконференція - обмін оцифрованими відеозображеннями і звуком між двома або більше віддаленими сторонами, що дозволяє учасникам конференції чути, бачити і співробітничати в реальному часі зі своїми співбесідниками.

101 Реалізація другого шляху отримання інформації про повідомлення електрозв’язку потребує направлення повідомлення до країни, в якій ця інформація буде вилучатися, про проведення вказаної процесуальної дії.

102 Council Framework Decision 2008/978/JHA of 18 December 2008 on the European evidence warrant for the purpose of obtaining objects, documents and data for use in proceedings in criminal matters (OJ, 2008, L 350. – Р. 72).

103 Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13.12.1957 р. // Офіційний вісник України від 16.07.2004 - 2004 р., № 26. – Ст. 1734 (код акту 29268/2004).

104 Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 15.10.1975 р. // Офіційний вісник України від 16.07.2004 - 2004 р., № 26. – Ст. 1737 (код акту 29270/2004).

105 Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 17.03.1978 р. // Офіційний вісник України від 16.07.2004 - 2004 р., № 26. – Ст. 1737 (код акту 29270/2004).

106 2002/584/JHA: Council Framework Decision of 13 June 2002 on the European arrest warrant and the surrender procedures between Member States - Statements made by certain Member States on the adoption of the Framework Decision (OJ, 2002, L 190. - Р. 1–20).).pdf

107 Детальніше див.: Соколова Л.М. Ордер на арест: становление нового института в праве Европейского Союза // Российская юстиция. - 2006. - № 6. - С. 67-68; Лукашевич В. Конституционный плюрализм в практике судов Европейского союза // Сравнительное конституционное обозрение. – 2007. – 3 4. – С. 69-77. Наприклад, у Франції 25 березня 2003 р. був прийнятий конституційний закон № 2003-267 щодо європейського ордеру на арешт, яким було доповнено Конституцію Французької Республіки другим параграфом до ст. 88 словами: "Закон встановлює правила, що стосуються європейського ордеру на арешт, у застосуванні до актів, взятих за основу з договору про Європейський Союз. Цей закон підлягає виконанню як державний закон". Були також внесені зміни до КПК Франції, в якому з’явилася нова глава 4 частини 10 книги 4 (ст.ст. 695-11 – 695-51), присвячена європейському ордеру на арешт (Глава складається з чотирьох розділів: «Загальні положення», «Положення про складання європейського ордеру на арешт для французьких судових органів», «Положення про виконання європейського ордеру на арешт, отриманого від іноземних судових органів» і «Транзит»).

108 Соколова Л.М. Ордер на арест: становление нового института в праве Европейского Союза // Российская юстиция. - 2006. - № 6. - С. 69