74. Ушинський про моральне виховання

К. Д. Ушинський писав, що виховання російського народу існує стільки віків, скільки існує сам народ. Він писав про мистецтво виховання, яке вимагає терпіння, здібностей, умінь і спеціальних знань. Він високо цінував виховання, побудоване на принципі народності, бо народ має глибоку мову, він — творець великої держави, яка має свою історію. Найважливішими моральними рисами він вважав любов до своєї вітчизни, до свого народу, чуйне та тепле ставлення до оточуючих, скромність, працьовитість, прагнення до корисної . діяльності. Найголовніші шляхи та методи морального виховання — це виховне навчання, переконання та роз'яснення, особистий приклад учителя і старших у школі та поза нею, заохочення і покарання, розумна організація праці, відпочинку і розваг у школі та вдома, обмін думками між учнем і вихователем з питань моральних та інше. Усіма цими методами повинен володіти вчитель, виявляючи розумну вимогливість до учнів, не застосовуючи методів фізичного впливу на них.

Мораль формується також у спілкування дитини з дорослими і товаришами. Велике значення має приклад дорослих, а також праця. Без особистої праці людина не може йти вперед, тіло, розум і серце вимагають праці. Дітям потрібно передати любов до праці та вміння працювати так, щоб праця приносила їм радість та щастя.

Інші фактори виховання — природа та життя. День, проведений серед гаїв і нив, вартий багатьох тижнів, проведених на шкільній лаві. "Природа є одним з наймогутніших агентів у вихованні людини. Бідолашна дитина, якщо вона зросла, не зірвавши польової квітки, не прим'явши на привіллі трави" (Твори. Т.2, С.50.). Пияцтво, грубість, лихослів'я в побуті — це велике соціальне зло, яке завдає шкоди моральному вихованню підростаючої молоді.

Велике значення надавав К. Д. Ушинський естетичному вихованню, зокрема співу, музиці. Знання можна передати учням за 15—20 хв. без великих труднощів. Моральні переконання виникають не відразу, їх не вичитаєш у підручниках, вони формуються поступово. Знання повинні перетворюватися в переконання, переконання — у звичку, а звички — у нахили. Хороша звичка — моральний капітал, вкладений в нервову систему. Злочинець, убивця той, хто береться за виховання, не знаючи його, про це не раз писав і говорив К.Ушинський. Від викладача і вихователя він вимагає творчості, ініціативи, ентузіазму і великої вимогливості до себе, а це другий диплом, який потрібно захищати. К. Д. Ушинському належать слова: "Тільки особистість може діяти на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна формувати характер" (Твори. Т.1, С.41). Педагог повинен добре знати свій предмет, володіти методикою викладання, іти в ногу з життям і постійно вдосконалювати свою майстерність, добре володіти прийомами психологічного впливу на учнів, уміти викладати свій предмет, здійснювати виховні заходи переконливо, доступно, цікаво. Він вважав, що в правильно організованій школі не може бути покарань за лінощі чи пустощі. Можна застосовувати тільки найлегші покарання за неуважність, а також похвалити учня за сумлінність.

ДИДАКТИКА Й МЕТОДИКА ПОЧАТКОВОГО НАВЧАННЯ К.УШИНСЬКОГО

К.Ушинський був видатним дидактом і педагогом-методистом. Свої дидактичні погляди він виклав, головним чином, у працях "Керівництво до викладання рідного слова", "Педагогічна подорож: по Швейцарії". К.Ушинський не лише розробив кардинальні проблеми дидактики, але й реалізував основні ідеї в своїх підручниках "Рідне слово " та "Дитячий світ" .

Дидактику він поділяв на загальну і спеціальну. Загальна дидактика включає загальні правила, план навчання, а спеціальна повинна подавати правила викладання окремих наук.

К.Ушинський вважав, що для забезпечення оптимізації навчального процесу треба добре знати основні закономірності і принципи дидактики, індивідуальні та психологічні особливості розвитку дітей, які він виводив іззакономірностей процесу пізнання, добре розуміючи відмінності між процесом наукового пізнання і учіння.

КУшинський вважав, що навчально-виховний процес повинен виконувати такі основні функції: освітню, виховну, розвивальну, які мають реалізуватися через зміст та методи навчання.

Він зробив спробу встановити критерії відбору змісту навчального матеріалу для школи:

• відповідність змісту рівню розвитку науки;

• важливість і значення для життя людини кожного знання, що да

ється в школі;

• врахування вікових особливостей і можливостей дітей при

побудові навчального курсу;

• народність, тобто вивчення здобутків народної культури в

усіх навчальних дисциплінах.

У навчанні треба передбачати зміст і характер навчального матеріалу, посильність його для учнів, міцність засвоєння знань, зв'язок з життям, наочність, емоційність, виховуюче навчання тощо. Усі ці педагогічно-дидактичні принципи навчання детально розробляються в його творах, хоча самого терміну "принцип" в дидактиці Ушинського ще немає. Він називає їх як "необхідні умови будь-якого викладання".

Заслуга вченого полягає в тому, що дидактичні принципи він розглядав у тісному зв'язку з формами та методами навчання.

К.Ушинський у своїй педагогічній системі багато уваги приділяв уроку. Необхідною умовою успішної організації навчальних занять мають бути заняття з постійним складом учнів, сталим розкладом, з поєднанням фронтальних та індивідуальних форм при умові ведучої ролі вчителя.

Кожен урок повинен мати цільову установку, бути закінченим і носити виховуючий характер. Враховуючи порівняно швидку стомлюваність дітей (особливо молодшого шкільного віку), К.Ушинський рекомендував застосовувати зміну занять і різноманітність методів.

Види навчальних завдань на уроках можуть бути різні: повідомлення нових знань, вправи, повторення пройденого, облік знань, письмові і графічні роботи учнів. Надаючи великого значення розвитку у дітей вміння самостійно працювати, К.Ушинський радив застосовувати самостійні роботи з усіх предметів.

У дидактичній системі К.Ушинського особливе місце займають проблеми початкової народної школи. Право на виховання педагог розглядав як природне право кожної людини. Визнаючи головним засобом виховання навчання, він зробив висновок, що навчання, і особливо навчання в початковій народній школі, повинно бути загальним. В запровадженні загального обов'язкового початкового навчання К.Ушинський бачив могутній фактор прогресу народу і країни.

У дискусії про характер загальноосвітньої школи, що проходила в 60-х роках, К.Ушинський був одним з прихильників такої школи, яка забезпечувала б учнів різнобічними гуманітарними і реальними знаннями. Педагог підкреслював, що однаково важливим є як розвиток розумових сил і здібностей учнів, так і оволодіння ними необхідними в житті знаннями. Він стверджував, що у зв'язку з індустріальним розвитком суспільства виникає необхідність ознайомлення дітей з науками про природу і людину, оскільки вони розвивають вміння спостерігати життя, сприяють логічному мисленню і мають велике практичне значення.

Піклуючись про освіту народу, К.Ушинський запропонував навчальний план народної школи в складі двох циклів - елементарного (пропедевтичного) і власне початкового (систематичного) навчання. Педагогічна доцільність такої системи навчання полягає в тому, що селянські діти, вступаючи в народну школу без попередньої підготовки, не були готові до систематичного навчання.

К.Ушинський був прихильником єдиної системи загальної освіти, народна школа виступала першою ланкою в усій системі освіти.

75. ДИДАКТИЧНА СИСТЕМА К.Д. УШИНСЬКОГО

МЕТА

ОСВІТИ

Поєднання формальної та матеріальної цілей освіти: забезпечення оптимальних шляхів засвоєння різноманітних знань про природу і суспільство, необхідних для вдосконалення суспільного життя;

формування світогляду людини

ЗМІСТ

ОСВІТИ

Народна школа:

рідна мова як провідний предмет навчання, засіб морального та розумового розвитку дитини;

- арифметика, Закон Божий, елементи природознавства, основи

вітчизняної історії;

- основи ремесел.

Середня школа:

- гуманізація освіти (рідна мова і література, історія, географія, мате

матика, природничі науки, сучасні іноземні мови);

- давні мови (лише для окремих спеціалістів);

- поєднання класичної і реальної освіти.

ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ НАВЧАННЯ:

Принципи:

наочність навчання; природовідповідність навчання; виховуючий характер навчання; зв'язок навчання з життям; свідомість і активність навчання; послідовність на систематичність навчання; міцність засвоєння знань.

Методи: синтетичний (індуктивний); аналітичний (дедуктивний)

Творчі завдання і реферати

1. Г.Сковорода І К.Ушинський про народність виховання.

2. К.Ушинський про гармонійний розвиток людини.

3. Система морального виховання К.Ушинського.

4. Дидактика і методика початкового навчання

К.Ушинського.

Питання для роздумів і проблемні запитання

1. Поясніть положення К.Ушинського: "оскільки основи харак

теру у кожного народу різні, то існують різні системи виховання".

2. Покажіть зв'язок між розумінням початкового навчання Й.

Песталоцці і К. Ушинського.

3. Виділіть головні компоненти гармонії (за К.Ушинським) у

розвитку особистості.

4. Доведіть, що казка (після матері) є найпершим вихователем

дитини, за К.Ушинським.

Тест

1. Головною ознакою етносу, за К.Ушинським, є: а) природа; б)

історія; в) традиції; г) мова.

2. Генералізуючим у вихованні, за К.Ушинським, є принципи:

а) гуманізму"; б) системності; в) народності; г) природовідповід-

ності.

3. К.Ушинський був прихильником загальної освіти, її напрям

ку: а) матеріальної; б)формальної; в) гуманітарної.

4. К.Ушинський вперше обґрунтував у вітчизняній дидактиці

метод навчання грамоти: а) буквоскладовий; б) звуковий; в) поскла

довий.

5. К.Ушинський вперше включив у початкове навчання метод:

а) коментованого письма; б) виразного читання; в) пояснювально

го читання.

76. УШИНСЬКИЙ ПРО ПІДГОТОВКУ ВЧИТЕЛЯ

"Якщо медикам ми довіряємо своє здоров'я, то вихователям ввіряємо моральність і розум наших дітей, ввіряємо їхню душу, а разом з тим і майбутнє нашої Вітчизни". Так визначав К.Ушинський роль і значення професії вчителя. Його працю він порівнював з творчістю художника, який створює духовний образ

людини.

Головна функція вчителя, за його висловом, - бути посередником між усім, що було благородного і високого в минулій історії людей і поколінням новим, бути охоронцем святих заповітів людей, що боролися за істину і за благо. Вчитель повинен стати живою ланкою між минулим і майбутнім. І тому його справа - одна з найважливіших справ історії.

Відводячи учителеві відповідальну роль у суспільстві, К.Ушинський розробив певну систему його підготовки , зокрема у педагогічних семінаріях. Відповідно до ідеї народності виховання, першою і основною умовою плідної діяльності педагога К.Ушинський вважав його близькість прагненням і інтересам народу.

У викладача середнього навчального закладу знання предмета є далеко не головним надбанням. Головне надбання гімназійного викладача полягає в тому, щоб він умів виховувати учнів своїм предметом. Вчитель має добре знати психологію дітей і чітко визначати мету своєї діяльності.

К.Ушинський писав, що педагоги - це єдиний клас людей, для практичної діяльності яких вивчення духовної сторони людини є так само необхідним, як для медика - вивчення тілесної.

Вчитель має володіти педагогічним тактом, знати свою справу і завжди займатися самовдосконаленням та підвищенням власної професійної майстерності. -

Для підготовки народних вчителів він пропонував створювати учительські семінарії ("Про проект учительської семінарії"), а для підготовки учителів середніх шкіл - педагогічні факультети при університетах. В університетську учительську семінарію слід приймати вихованців тільки тоді, коли можна з упевненістю передбачити в них хороших вчителів.

К.Ушинський вважав необхідним виховання у майбутніх вчи

телів потягу до знань, до самоосвіти. Він запроваджує після завер

шення навчання в семінарії річне стажування, яке випускники про

ходили під керівництвом наставників семінарії, брали у них консу

льтації, звертались за порадами, за необхідною літературою, мето

дичними посібниками. Окремим стажистам семінарія надавала

грошову підтримку. Лише після цього випускники отримували

кваліфікацію вчителя народної школи.

77. ПЕДАГОГИЧЕСКАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ

Лев Николаевич Толстой (1828—1910) родился 9 сентября в усадьбе

Ясная Поляна Тульской губернии.

Лев Миколайович Толстой (1828-1910) – видатний російський письменник, педагог. Народився у сім’ї графа в садибі “Ясна Поляна“, навчався у Казанському університеті. Толстой був глибоко віруючою людиною. Виступаючи проти революційного переустрою суспільства, він мріяв про мирне самовдосконалення людей.

Толстой був виразником інтересів патріархального селянства. Теоретичними і практичними проблемами виховання селянських дітей Толстой займався на протязі всього свого життя. Педагогічні погляди відобразив у своїх статтях “Загальний нарис характеру Яснополянської школи 1862 р.“, “Про народну освіту“, “Про методи навчання грамоти“, “Проект загального плану організації народних училищ“, “Про виховання“ та ін.

Становлення його педагогічних поглядів пройшло кілька відмінних один від одного етапів. Спочатку Толстой виступав з філантропічних позицій (благодіяння), щоб “Марфутку і Тараску навчити хоч трошки тому, що самі знаємо“. У 1859 р. він відкрив у Ясній Поляні на власні кошти школу для дітей кріпосних селян, де намагався навчити їх елементам грамоти, лічби й закону божому.

У період 1860-1861 рр. Толстой побував за кордоном (Німеччина, Франція, Швейцарія, Італія, Англія, Бельгія) з метою вивчення зарубіжного педагогічного досвіду. Повернувшись з закордону, він у 1861 р. відновив роботу Яснополянської школи.

Для висвітлення досвіду роботи цієї школи, а також своїх педагогічних поглядів, Толстой видає на протязі 1862 р. журнал “Ясна Поляна“. У журналі друкувались також твори дітей, на його сторінках проводились конкурси дитячих казок.

У цей період Толстой став на позиції ідеї вільного виховання, взявши за основний педагогічний критерій свободу дитини.

Толстой ідеалізує природу дитини. “Школярі люди, хоч і маленькі, але люди“.

У центр уваги Толстой ставить не цілі і завдання школи, а особистість дитини і задоволення у всьому її інтересів. Цим треба керуватися і при виборі методу навчання, який повинен бути спрямованим на розвиток активності, самостійності і здібностей дитини.

На цих же засадах реорганізував Яснополянську школу, роботу якої описав у статті “Загальний нарис характеру Яснополянської школи 1862 р.“

У Яснополянській школі навчалось 40-50 дітей щорічно. У день проводилось 5-6 занять – вранішні і після обіду. Заняття будувались на основі вільних бесід вчителя і учнів. Зміст навчання визначався інтересами дітей. Вивчали 12 предметів: читання, письмо, каліграфія, граматика, історія (священна і російська), малювання, креслення, співи, математика, природознаство, закон божий. Сам Толстой викладав математику й історію.

Школа була безплатною. Було запроваджено вільне відвідування школи, відсутні домашні завдання. Не було певного плану і розкладу занять. План складався на тиждень, хоч рідко виконувався.

Робота Яснополянської школи стала широко відомою. Це викликало опір з боку місцевих поміщиків. У 1862 р. після обшуку школи, який зробили жандарми у час відсутності Толстого, він на знак протесту її закрив і на довгий час залишив педагогічну діяльність.

У 70-х роках Толстой знову повертається до педагогічної діяльності. У цей час він займається передусім методичною роботою. У 1871 р. знову відкрив школу у Ясній Поляні, де разом з дружиною навчав селянських дітей. Тут вчились і його діти.

Він видав у 1872 р. “Азбуку“, згодом удосконалив її і в 1875 р. видав “Нову азбуку“. Остання була дуже популярною, витримала до кінця XIX ст. 30 видань. У цьому ж 1875 р. він видав чотири “Книги для читання“, куди помістив свої прекрасні оповідання для дітей.

Толстой намагається довести переваги буквоскладального методу навчання грамоти. Це він робив, зокрема, у статті “Про народну освіту“ (1874 р.).

У середині 70-х років Толстой відходить від педагогічної діяльності і повертається до неї наприкінці свого життя. В останні роки життя він переосмислює свої погляди, де на перший план виступають проблеми релігійного виховання. Виступає у цей час з релігійно-філософських позицій непротивлення злу насильством. Виховання вважав “великою справою“. “Ця справа найважливіша у світі, тому що все те, чого ми бажаємо, може здійснитися тільки у наступних поколіннях“ (“Про виховання“, 1909 р.).

Якщо раніше Толстой розділяв навчання і виховання, то тепер прийшов до висновку, що вони нероздільні. Він писав, що неможливо виховувати, не передаючи знань, будь-яке ж знання діє виховуюче. Попередню свою школу називав “пустяшным делом“.

Толстой високо цінував наочність у навчанні, закликав вивчати предмети і явища у природних умовах. В учнів треба розвивати спостережливість, для цього проводити екскурсії в поле, в ліс, де діти можуть спостерігати за життям тварин і рослин.

Для розвитку творчості дітей Толстой пропонує самостійні роботи, наприклад написання творів на різні теми. У своїй діяльності він використовував написання учнями колективного твору, складання ними казок тощо. У Яснополянській школі учні проводили досліди й експерименти з природознавства.

Толстой вважав, що нема універсального методу навчання. При підборі методу вчитель повинен керуватися інтересами дітей. Школа, на думку Толстого, повинна бути педагогічною лабораторією, де вчитель має проявляти творчість і сам шукати кращих методів. Серед методів навчання велике значення надавав живому слову вчителя. Він розробляв методику шкільної бесіди, розповіді.

78. ОРГАНІЗАЦІЙНА Й ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ М.КОРФА

Корф Микола Олександрович (1834-1883) - видатний педагог і методист. Народився у Харкові. Закінчив петербурзький пансіон А.Я.Філіппова. У 1848-1854 роках навчався в Олександрійському ліцеї (Петербург), після закінчення якого служив у Міністерстві юстиції. Створив мережу навчальних земських малокомплектних шкіл. М.О. Корф, виконуючи обов'язки голови повітової училищної ради у м. ОлександрІвську (нині м. Запоріжжя) багато зробив для створення у повіті нових навчальних земських шкіл, здійснював організацію недільних повторювальних шкіл.

У створених М.О.Корфом початкових земських школах (з трирічним курсом навчання) заняття проводив один вчитель одночасно у трьох класах. Підготовці вчителів для цих шкіл він віддавав багато сил, розроблюючи плани занять і методики проведення уроків, а також сам проводив уроки. Крім того, М.О.Корф організував проведення вчительських з'їздів. Значне місце у його педагогічній спадщині відведено ідеї загального обов'язкового навчання шляхом досягнення загальної письменності населення. До важливих умов здійснення загального навчання М.Корф відносив :

а) обов'язкове навчання дітей різної статі, незалежно від їх національного походження і соціального статусу;

б) така організація навчально-виховного процесу, яка б гарантувала набуття дітьми дійсно корисних і міцних знань, умінь і навичок;

в) спільне навчання хлопчиків та дівчаток;

г) близькість школи до місця проживання учнів.

Основною метою загальноосвітньої школи М.Корф вважав підготовку людини до життя, і до того ж людини розвинутої фізично і духовно. Школа при цьому має забезпечити надання учням різнобічних гуманітарних і реальних знань, розвинути здатність до самоосвіти, виховати у них такі моральні риси, як патріотизм, чесність, справедливість, любов до праці, дисциплінованість; сприяти зміцненню фізичних сил і здоров'я учнів і розвивати естетичні почуття.

Основними дидактичними правилами М.Корф називав такі:

1. Не вимагати від учнів заучування того, що їм не зрозуміло, але добиватися міцного запам'ятовування того, що ними добре засвоєно.

2. Доступність процесу навчання.

3. Привчати дітей до самостійної роботи.

У процесі навчання йти вперед, спираючись на досягнуте.

4. Наочність навчання з метою реалізації вищезазначених правил М. Корф написав підручник "Наш друг".

79. ПРОСВІТНИЦЬКО-ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ X. АЛЧЕВСЬКОЇ

Алчевська Христина Данилівна (1841-1920) - український педагог просвітитель, харківська вчителька. Відіграла провідну роль у розвитку недільних шкіл на Україні. Народилася Х.Д. Алчевська (Журав-льова) 16 квітня 1841 р. у с.Борзі на Чернігівщині у сім'ї вчителя. Батько через свою жорстоку обмежену натуру був проти жіночої освіти. У своїх відомих спогадах '''Передумане й пережите" Христина Данилівна згадує, як вона самотужки навчилася читати, підслуховуючи за дверима кімнати ті уро-ки, що їх давав братам

найнятий за 5 карбованців студент-семінарист. очатком педагогічної діяльності Х.Алчевськоі прийнято вважати початок епохи "ходіння в народ" (60-ті роки XIX ст.). У цей час вона багато читає, пише вірші, відвідує у Курську гурток молоді, захоплюється творами Г.Чернишевського, А.Добролюбова, О.Герцена. З останнім вона навіть листувалася в журналі "Колокол"; у тих листах закликала жіноцтво прокинутись і розбудити Росію до нового життя. У 1862 р. Х.Журавльова виходить заміж за О.К.Алчевського і засновує жіночу недільну школу, що якийсь час діяла нелегально через заборону царського уряду і була офіційно відкрита лише у 1870 р.

Недільна школа Х.Алчевської являла собою унікальне, гідне подиву явище в історії вітчизняної педагогіки. "Коли б ця школа була за кордоном, вона ... служила б предметом дбайливого вивчення, становила б предмет симпатій, турбот усього суспільства". На початку 90-х років XIX століття у діяльності Х.Алчевської настали дійсно зоряні години. За десять років кількість учнів збільшилася з 100 до 317, а ще через два десятиліття - 619. Серед тих, кому випало щастя вчитися у цій школі, були малі дівчатка й зовсім дорослі жінки, жительки міста і селянки з харківських околиць. Поділ на класи здійснювався одночасно за віком і рівнем підготовки. Учні мали можливість отримати початкову освіту безкоштовно. Навчання з усіх предметів велося за спеціальними програмами, що передбачали посилену роботу в класі; домашнє завдання передбачало читання художніх творів. У 1885 р. програми навчання Х.Алчевської були вперше надруковані (взагалі вони витримали чотири видання) і впродовж трьох десятиліть були своєрідним орієнтиром для багатьох недільних шкіл Росії.

Серед плеяди видатних діячів освіти кінця XIX ст. харківська вчителька Х.Д. Алчевська у своїй діяльності на ниві освіти багато зробила для розвитку недільних шкіл в Україні. У історію педагогіки вона ввійшла як основоположник методики навчання дорослих грамоти (посібник ' "Книга дорослих", методико-бібліографічний порадник "Що читати народовіТ). Нею також була розроблена методика проведення літературних бесід з учнями, що були введені як обов'язкові до плану навчання.

80. ОСВІТНЯ Й ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТЛУБЕНЦЯ

Лубенець Тимофій Григорович

(1855-1936) - видатний педагог, послідовник К.Ушинського в Україні, громадський діяч. На¬родився в м.Кролевці. Багато зробив для розвитку освіти на Україні, герой праці. Протягом понад півстоліття самовіддано трудився на ниві освіти рідного народу Тимофій Григорович Лубенець. Він розпочав свою вчительську діяльність ще 18-річним юнаком в с.Вороньки на Чернігівщині. На ранніх етапах своєї педагогічної діяльності

зарекомендував себе як автор шкільних підручників. Він включав до їх змісту матеріал про життя селян та селянський побут. У 1878р. Т.Лубенець був звільнений з роботи за написання підручни¬ка "Загальнокорисний задачник", кожна задача якого містила відо¬мості з життя і тим самим пов'язувала предмет арифметики з практи¬кою.

У 1881р. Т.Лубенець витримав іспити за курс Білгородського учительського інституту Харківського учбового округу. З 1883р. працював викладачем підготовчого класу Київської першої гімна¬зії. Близько дванадцяти років відпрацював директором народних училищ Київської губернії.

Багато і плідно працював Тимофій Григорович у галузі теорії педагогіки. Його педагогічні праці присвячені питанням дошкіль¬ного виховання, початкового навчання, освіти дорослих. Особливу увагу він приділяв зв'язку навчання з життям. Протягом своєї пе¬дагогічної діяльності видав десятки підручників, методичних посі¬бників і книжок з різних питань навчання і виховання. Серед них -основна праця "Педагогічні бесіди", дослідження "Про наочне ви¬кладання", книга для читання в початковій школі "Зернятко" в чо¬тирьох частинах, що витримала більш як десять видань, методич¬ний посібник для навчання арифметиці у недільних школах І кла¬сах для дорослих "Арифметичні задачГ і "Методика арифмети¬ки". У цих та інших роботах автор виступав за впровадження в практику навчання і виховання демократичних і гуманістичних принципів педагогіки.

Чимало зусиль доклав Т.Лубенець запровадженню в школах України навчання рідною мовою, яку він вважав засобом утвер¬дження принципу народності в українській педагогіці. У 1883р. під псевдонімом Норець вийшов український буквар Лубенця - "Гра¬матка", в якому було вміщено багато фольклорних творів. Того ж року під псевдонімом Т.Хуторного вийшла його "Читанка". Оби¬два підручники були створені на народній основі.

Педагог вважав, що українську мову слід вивчати за народними творами, бо вони є мудрими за змістом, повчальними для життя, а мова в них мелодійна, багата, яскрава. Навіть з методичного боку він вбачав у народних казках, приказках і прислів'ях незамінний матеріал, який варто використовувати якнайповніше.

Незважаючи на очевидні переваги такого типу підручників, на¬вчатися за ними в народних школах міністерством заборонялося.

261

В постреволюційний період Т.Лубенець продовжував створю¬вати підручники для початкової школи ("Буквар", чотири "Читан¬ки"), книги і посібники для нової трудової школи, займався лікві¬дацією неписьменності. Читав лекції вчителям, виступав зі стаття¬ми в газетах і журналах, де відстоював свої думки про зв'язок школи з життям, пріоритетний розвиток розумових здібностей і моральних якостей учнів, виступав проти надання школі вузько¬практичного, утилітарного характеру.

82. Пантелеймон Куліш був не тільки відомим українським письменником, а й просвітителем. Після відкриття Київського уні¬верситету св. Володимира П.Куліш записався спочатку на філоло¬гічний, а згодом на юридичний факультет, де слухав лекції профе¬сора М.Максимовича. Важкі матеріальні умови не дозволили П.Кулішу закінчити навчання. За рекомендацією М.Максимовича у 1842 році його призначили на посаду вчителя у дворянській школі на Подолі. В цей час він багато подорожував по Київщині, записав чимало пісень, легенд, переказів. На 1843-1844 рр. Припадають початки дружніх стосунків П.Куліша з Т.Шевченком, В.Білозерським та іншими передовими українськими інтелігентами того часу, який єднали благородні цілі "видвигнути рідну націю з духовного занепаду", відродження української національної куль¬тури.

І хоча у кінці 1845 року П.Куліш переїхав до Петербурга, де одержав посаду вчителя російської мови для студентів - іноземців при університеті, він продовжував тісні зв'язки з Кирило-МефодіЇвським Братством. За рекомендацією Петербурзької Ака¬демії Наук П.Куліш у 1847 році виїхав у наукове відрядження за кордон. Незабаром, у зв'язку з розгромом братства, був заарешто-ваний у Варшаві й ув'язнений в Петропавловській фортеці. Після закінчення слідства засланий до Тули. Під час свого перебування на засланні Куліш дуже багато читає, особливо уважно студіює твори Ж.-Ж. Руссо, просвітительські ідеї якого згодом знайшли своє плідне втілення у подальшій творчості ( передусім це стосу¬ється його знаменитих "Листів з хутора" і хутірської філософії у цілому).

Згодом повернувся до Петербурга, де розпочав активну літера¬турну та видавничу діяльність. За короткий час видав "Граматку" та 40 дешевих книжок під загальною назвою "Сільська бібліоте¬ка".

Відкривається українська "Граматка" П.Куліша вступною статтею про стан шкільної справи на Україні. Потім ідуть азбука, маленька азбука, прописна азбука, стрічна (рядкова) азбука, крива (прописна) азбука та поради вчителів (про проривний звук "г" для позначення твердості у словах: ґанок, ґудзик). Автор залишає в ал¬фавіті літери "ьГ та "г" тому, що вони існували у церковних текс-тах, з якими стикалися учні. Далі подається розробка шести уроків для засвоєння складів.

Велика заслуга П.Куліша полягає у виробленні українського правопису, що відомий під назвою ^кулішівка". Для створення єдиної норми П.Куліш запропонував спрощений правопис україн¬ської мови, взявши за основу полтавсько-чигиринський діалект.

Зміст ''Граматки" спрямований на виховання у дітей любові до рідного краю, народу, його історії і культури. Для досягнення цієї мети П.Куліш підібрав змістовні дидактичні тексти: оповідання про славне минуле українського народу, відомості про видатних історичних осіб, уривки з пам'яток культури і фольклору.

Наприкінці свого життя П.Куліш багато працював, дбаючи про поширення освіти на Україні. Він залишив величезну культурну спадщину, як глибокий публіцист і літературний критик, оригіна-льний філософ, історик, просвітитель, прекрасний перекладач,

83. ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ШКОЛИ М. ДРАГОМАНОВА

Михайло Петрович Драгомапов (1841-1895) належить до тих діячів, що увійшли в нашу історію як духовні натхненники українського національного, соціально-політичного та культур-

ного відродження. Чільне місце в його спадщині займають праці, в яких безпосередньо або певною мірою розглядається розвиток української освіти, школи, культури та їх взаємодія на різних етапах національно-політичного життя народу.

М. П. Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в м. Гадячі на Полтавщині. Раннім і різнобічним розвитком він передовсім зобов'язаний своїм батькам, оточенню. З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, пізніше - в Полтавській гімназії. Восени 1859 року Драгоманов стає студентом істо-рико-філологічного факультету Київського університету, де вдосконалює свою загальну й професійну освіту, дістає перший справжній громадянський гарт, витримує перші серйозні випробування. Аргументовано, спираючись на історичні факти, Драгоманов переконував у споконвічному прагненні українців до освіти й культури, до вченості та знань.

У наступні роки помітним політичним явищем у соціальному житті України та Росії стали публічні виступи Драгоманова в різних газетах із закликом до освіченої української та російської громадськості об'єднатися задля проведення радикальних реформ у галузі освіти: створення елементарної, спеціальної та вищої шкіл. Він наполягав на поверненні прав українській мові, насамперед в галузі народної освіти.

Займаючись просвітницькою діяльністю, Драгоманов мріяв про той час, коли етичне та естетичне виховання в українських школах звернеться до джерел педагогічного впливу кращих народних традицій, а діти будуть виховуватись прекрасними українськими піснями; він прагнув створити українську енциклопедію (розробив план до неї). Не раз піднімав Драгоманов проблеми вчительства. Особливо його хвилювало становище сільських учителів. Драгоманов вважав, що вчителі повинні чітко усвідомлювати мету педагогічної діяльності - виховання гуманної, національно свідомої людини. Це завдання ставили перед собою різні педагоги; якою вона має бути, розуміли по-різному, залежно від соціально-політичних ідеалів, що сповідували їх творці. У Драгоманова цей ідеал спирався на демократичну, гуманістичну й патріотичну основу національної свідомості, котра поєднувалась з толерантністю у взаєминах між людьми, з правдою і справедливістю.

Великого значення надавав Драгоманов вихованню дитини в сім'ї, тобто саме батьківському вихованню. Дбаючи про вихо-240

вання тогочасної української молоді, Драгоманов орієнтує її на найвищі людські взірці духу і праці, нагадуючи ще й про неодмінну високу моральну якість самовіддано служити рідному народу, а не бути його "провінційним родичем, прихвоснем чужого".

Отже, можна простежити думку про те, що основними напрямками концепції національного виховання Драгоманова є етичне, естетичне, патріотичне, моральне виховання дітей, яке включає формування у дітей любові до батьківщини, рідної мови. Значне місце надається у працях Драгоманова батьківському вихованню, а також підготовці кваліфікованих кадрів для здійснення процесу виховання в умовах освітньої діяльності.

84. Софі?я Фе?дорівна Ру?сова (уроджена Ліндфорс; * 18 лютого 1856, Олешня, Ріпкинський район, Чернігівська область — † 5 лютого 1940, Прага) — український педагог і громадська діячка, одна з піонерок українського жіночого руху. Дружина Олександра Русова. Мати Юрія та Михайла Русових.

1 Біографія

2 Твори Русової

3 Основні ідеї

3.1 Концепція рідної української школи

3.2 Виховні принципи

4 Нагрудний знак

5 Література

6 Використані джерела

7 Посилання

Народилася у французько-шведській родині. З 9 років жила у Києві, де закінчила гімназію і увійшла в українське патріотичне середовище Лисенків-Старицьких.

Від 1871 року, разом із сестрою Марією, вела в Києві перший дитячий садок і позашкільну освіту для дорослих.

1874—1876 - у Санкт-Петербурзі була членом українського земляцтва, допомагала чоловікові в підготовці повного «Кобзаря» Тараса Шевченка для видання у Празі 1876 року.

Згодом на хуторі поблизу Борзни працювала як повитуха й вела культурно-освітянську роботу. Від 1879 року вчителювала в Олешні.

Ув'язнена 1881 року за зв'язки з російськими революційними колами і відтоді постійно перебувала під поліційним наглядом. Часто переслідувана, змінювала місце перебування, проте всюди включалася у громадську роботу (в «Київський Громаді», «Одеській Українській Громаді», «Харківському Обществі Грамотности», була головою «Національного Комітету Учителів» та ін.), влаштовувала прилюдні народні читання, організувала таємні школи.

Від 1909 року викладач і професор на Вищих жіночих курсах А.В.Жекуліної та у Фребелівському педагогічному інституті в Києві.

Співзасновниця і співробітниця педагогічного журналу «Світло» (1910—1914).

1917 — член Української Центральної Ради. У Міністерстві освіти (за гетьманату) очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти, активна у дерусифікації шкіл, у влаштовуванні курсів українознавства, підготовці українських шкільних підручників і в укладанні плану й програми єдиної діяльної (трудової) школи, яка мала мати національний характер і базуватися на теорії Кершенштайнера (Трудова школа).

1920 — лектор педагогіки Кам'янець-Подільського державного українського університету і голова Української національної жіночої ради (до 1938 року).

Від 1922 року на еміграції, з 1923 у Празі, професор педагогіки Українського Педагогичного Інституту імені Михайла Драгоманова.

Твори Русової

Русова — співробітник численних наукових і популярних журналів — українських і російських, автор праць головно з педагогічних питань (зокрема дошкільного виховання), але також з літератури і мистецтва.

Найважливіші праці:

«Початкова географія».-СПб,1911.

«Методика початкової географії».-К.:Українська школа,1918.

«Дошкільне виховання» (1918)

«Перша читанка для дорослих, для вечірніх та недільних шкіл» (1918)

«Методика колективного читання» (1918)

«Єдина діяльна (трудова) школа» (1923)

«Теорія і практика дошкільного виховання» (1924)

«Дидактика» (1930)

«Сучасні течії в новій педагогіці» (1932)

«Роль жінки в дошкільному вихованні» (1934)

«Дещо про дефективних дітей» (1935)

«Мої спомини».-Львів,1937

«Моральні завдання сучасної школи» (1938)

підручники з географії і французької мови;

спогади («Мої спомини», 1939), «Наші визначні Жінки» (1934; друге видання 1945).

Дала огляд української літератури в «Истории России в 19 ст.» (т. 4, 1908), зокрема огляд творчості Григорія Квітки-Основ'яненка, досліджувала драматичну творчість Спиридона Черкасенка, Олександра Олеся та ін., музику Миколи Лисенка та дитячу літературу.

2004 року на замовлення Державного комітету з інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України в серії соціально значущих видань видрукувано книгу Софії Русової «Мемуари. Щоденник».

Основні ідеї

Найважливіші принципи педагогічної концепції Русової:

гуманізм

демократизм

народність

природовідповідність

культуровідповідність

особистісно орієнтований підхід

соціальна обумовленість виховання

загальнолюдські цінності

Центральне місце в багатогранній педагогічній спадщині вченої займає концепція української національної системи освіти і національного виховання, в межах якої отримали своєрідну інтерпретацію найважливіші, фундаментальні теоретико-методологічні проблеми — мета, завдання, зміст, методи, принципи, форми освіти, навчання й виховання.

Ідея національного виховання — головна й визначальна в педагогічній концепції С.Русової, яка в методологічному плані набуває основної й найважливішої закономірності розвитку теорії і практики освіти, школи, виховання.

У центрі педагогічної концепції вченої перебуває дитина з її природженими задатками, здібностями, можливостями, талантами.

Головне завдання виховання — забезпечення розвитку відзначених чинників, а також національної самосвідомості і загальнолюдської моралі; формування соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості, здатної до свідомого суспільного вибору і збагачення інтелектуального, духовного, економічного, соціально-політичного і культурного потенціалу свого народу.

Концепція рідної української школи

Успішно вирішувати ці завдання покликана рідна українська школа — школа рідної мови, гуманна й демократична, в якій вся структура, система, мета й завдання, зміст і методи, принципи і форми, сам дух наповнені ідеєю українства, забезпечення всебічного і гармонійного розвитку дитини.

Система освіти, школа, виховання, за Русовою, повинні здійснюватися, насамперед, згідно з принципом природовідповідності виховання, який передбачає, що виховання повинно ґрунтуватися на науковому розумінні природних і соціальних процесів, узгоджуватися з загальними законами розвитку природи і людини.

Виховні принципи

Заслуговують на увагу погляди Русової на проблеми розумового, морального, естетичного, трудового, дошкільного, сімейного виховання, підготовки вихователів дитячого садка, вчителя нової української школи та ін.

При розв'язанні проблем розумового виховання вчена була більш схильна до ідеї виховання розуму дитини в процесі природної, активної самостійної діяльності, хоч й не заперечувала й іншої — виховання розуму розвиваючої особистості повинно грунтуватися на узагальненому досвіді людства, сконцентрованому в науці, техніці, культурі, мистецтві, практиці.

Розум повинен керувати всією духовною діяльністю людини, а отже необхідне виховання розуму.

Відведення провідної ролі моральному вихованню у здійсненні загальної мети виховання — «витворити… людину в найкращому значенні цього слова», звучить лейтмотивом у багатьох творах С.Русової, виражаючи гуманістичну спрямованість її педагогічних ідей. Моральне виховання дітей, за її переконанням, може бути ефективним лише тоді, коли воно має цілеспрямований характер і здійснюється планомірно, починаючи з наймолодшого віку дитини, грунтуючись на національній основі.

Головними завданнями морального виховання вчена вважала розвиток у дітей високих моральних почуттів, вироблення в них шляхом безпосередньої участі в добрих і корисних справах відповідних моральних навичок і моральної поведінки, а також формування моральної свідомості, стійких моральних переконань.

Надзвичайно цікавими і корисними для теорії і практики сучасної школи є пропоновані С.Русовою шляхи і засоби морального виховання. За допомогою виховання вчена пропонувала поступово поширювати коло дитячої любові. Спочатку природжену любов до матері перенести на батька, потім на інших рідних — дідуся, бабусю, брата, сестру та ін., далі на вчителя, товаришів по школі і садку і т. д. Так, поширюючи свою любов все далі й далі, дитина на певному етапі свого розвитку починає відчувати любов до свого народу, своєї нації, врешті до всього людства. Намагання поширити любов до людей усього світу зайвий раз свідчать про гуманні й демократичні прагнення С.Русової.

Софія Русова справедливо вважається класиком вітчизняного дошкільного виховання, про що красномовно свідчать її твори «Теорія і практика дошкільного виховання», «Дитячий сад на національнім грунті», «Дошкільне виховання», «Нова школа соціального виховання», «Націоналізація дошкільного виховання», «Нові методи дошкільного виховання», «Роль жінки у дошкільному виховання» та інші, а також подвижницька практична діяльність у галузі дошкільного виховання.

85. ОСВІТНЬО-ПЕДАГОГІЧНІ ІДЕЇ І. ФРАНКА

Від смерті Т.Г.Шевченка ніхто з українських майстрів письменства не добув собі більшого імені й ширшого розголосу на просторах Західної України, як Іван Франко. Зі сторінок своїх пуб¬ліцистичних праць він постає ще й як педагог-просвітитель, у бага¬тьох творах і виступах якого гостро критикується сучасна система освіти й виховання.

Народна освіта в Галичині вимагала наполегливої праці. І.Франко разом з М.Павликом, О.Тарлецьким та іншими педагога¬ми стали на шлях боротьби за дійсно народну, по-справжньому демократичну й гуманістичну, відповідну інтересам народу освіту. Основний недолік існуючої освітньо-виховної системи він убачав у тому, що молоді люди виходили зі школи нездатними до праці на користь народу, "слугами теперішнього несправедливого ладу, п'явками народними". Разом з гнівним осудом він неодноразово чітко формулював мету й завдання народної освіти: піднести весь народ на таку височінь, на яку підносить людину сучасна наука, озброїти широкі маси народу всіма здобутками людської думки.

Спрямованість освітньо-виховного впливу ІФранко вбачав у тому, щоб оволодіння науковими знаннями йшло в парі з розвитком тіла в процесі фізичної праці. Недопустимою вважалась присутність у вихованні будь-яких релігійних, моральних чи суспільних пересудів. Виховання правдивого, всебічно розвинутого й сильного покоління можливе лише завдяки боротьбі з реальними життєвими труднощами, в якій очі дітей не повинні бути закриті на протилежні аргументи ____ й докази. У протистоянні протилежних ідей відточуватиметься їх мислення. Отже, зв'язок навчання з працею, широка освіта, позбавлена будь-яких забобонів, використання всього того кращого, що здобуто досвідом цілого життя попередніх поколінь, всебічний розвиток мислення дітей -такі завдання, на думку І. Франка, має виконувати навчальний процес.

У праці "Чого хоче галицька робітнича громада?" І.Франко у таких положеннях пояснює вимоги робітничого руху у справах освіти:

1. Громадський характер навчання і виховання підростаючого покоління.

2. Освіта для всього народу.

3. Всебічний розвиток усіх здібностей в учнів.

4. Відокремлення школи від церкви.

Широка, всебічна, звільнена від усяких забобонів, глибоко на¬родна, національна за формою і одночасно загальнолюдська гу¬манна школа - таким є освітній ідеал І.Франка,

У поглядах І.Франка на освіту значна увага приділяється поча¬тковій (народній) школі. Блискуче використовуючи статистичний матеріал, він доводить мізерність кількості народних шкіл в Гали¬чині проти кількості населення. В інших статтях він відмічає, що ці школи дають не справжні знання, а лише ''хвостики", "обрізки" знань, а іноді й зовсім одне "лушпиння", перетворюючи учня в машину, яка "бубнить регулярно... задані уроки", тоді як насправді школа повинна давати учням широке коло знань про навколишній світ, його природу, суспільство й саму людину, забезпечувати ро¬зумовий розвиток, прищеплювати високі моральні, естетичні і тру¬дові якості.

Свої думки про середню й вищу освіту І.Франко висловив у ря¬ді спеціальних статей (напр,, "Середні школи в Галичині), Зокре¬ма, він бачить призначення освіти у підготовці інтелігенції: з шкіл мають виходити ті, "що згодом стають духовними провідниками народу". Тому школи заслуговують на значно більшу увагу, ніж їм приділяють. Він виступає проти однобічного класицизму, формалі¬зму й схоластики, закликає перебудувати навчальні заклади відпо¬відно до сучасних потреб, щоб вони "не були позорищем образо-ваного світу". У зв'язку з цим, ІФранко наводить такі статистичні дані:

1) на одну середню школу в Галичині припадає переважно на

205 тисяч мешканців. У цьому відношенні Галичина стоїть на

останньому місці між усіма країнами Європи. Для Існуючої кілько¬

сті учнів у Галичині потрібно було б 42 середні школи замість дію¬

чих 29;

2) існуючі гімназії переповнені;

3) наш народ прагне до гімназій;

4) реальні школи в Галичині знаходяться в стані повної дегра¬

дації, упадку;

5) якщо в Галичині загальна кількість учнів у порівнянні до кі¬

лькості населення є значно меншою, ніж в інших країнах, то виною

цього є тільки нестача учбових закладів.

У середній освіті значне місце І.Франко відводив рідній мові й літературі. Цьому питанню спеціально присвячена його велика стаття "Кінечність реформи навчання української літератури в наших середніх школах". Мету навчання рідної мови він визначає як ознайомлення учнів з живою народною мовою. Щодо літерату¬ри, то він домагається від учителів критичного аналізу творів, уміння показати учням зв'язок їх з життям, їх суспільну вартість.

І.Франко наполягає на необхідності реформи середніх і вищих учбових закладів, щоб вони були пов'язані з "дійсними умовами народного життя. Він глибоко усвідомлював вирішальну роль учи¬теля у початковій, середній та вищій школах.

Значне місце в просвітницькій та науковій діяльності І.Франка займає співпраця з М.С.Грушевським: у НТШ, у редакції часопису "Літературно-Науковий Вісник" (Франко був фактичним редакто¬ром першого періоду існування ЛНВ), у лавах Національно-Демократичної Партії. Спільна діяльність на теренах Західної України цих двох найвизначніших учених та ідеологів стала осно¬вою всеукраїнського єднання.

86. Педагогічні ідеї і практична педагогічна і культурно –громадська діяльність Б.Д. Грінченка

Борис Дмитрович Грінченко (1863-1910рр.)- вдатний український письменник, журналіст, прогресивний громадський діяч, педагог, мовознавець, фольклорист, перекладач, популяризатор книг для народу. Працював сільським вчителем, потім обіймав посаду завідувача відділу народної освіти в Чернігівській губернській земській управі. В школі виявляв хист у спілкуванні з дітьми, організував гурток вишивальниць. У сусідньому селі збирає фольклор, пише вірші. Пише працю «Якої нам треба школи», у ній доводить необхідність навчання укр. мовою. У педагогічній роботі використовував прогресивні методи навчання. Слідом за Яном Коменським вважає, що доцільно клас ділити на групи, очолювані добре підготовленими учнями. Одним із важливих принципів навчання вважав систематизацію знань. Грінченко доводив, що тільки навчання укр. мовою, національна освіта і національна система виховання можуть принести користь народові. Ці думки викладає в працях :

- «Народні вчителі і вкраїнська школа» 1906

- «Якої нам треба школи» 1906

- «На беспросветном пути: об украинской школе» 1905

Борис Грінченко виступав проти духовної асиміляції будь-якого народу. Укр. дитина в російськомовній школі отримує менше знань, ніж російська, вважав він. Він активно популяризував ідею національної школи у своїй громадській діяльності, у своїх творах. Піднімав питання самовдосконалення вчителя. Підвищення його матеріального становища.

Оповідання Б. Грінченка:

- «Каторжна»

- «Нелюб»

- «Дядько Тимоха»

- «Ксеня»

Повісті:

- « Соняшний промінь»

- «На розпутті»

- «Під тихими вербами»

Змалював народний побут, життя та діяльність укр. інтелігенції.

Він також був інтернаціоналістом. Перекладав твори Шіллера, Гете, Гайне, перекладав чимало творів для дітей з російської.

З 1902 р. жив у Києві, редагував щоденну газету «Громадська думка» і літературно - художній часопис «Нова громада». Обидва видання приділяли увагу проблемам освіти.

В 1906- 1909 рр. очолював Київську культурно –просвітницьку спілку «Просвіта».

У 1907 – 1909 рр. за редакцією Б. Грінченка вийшов чотиритомний « Словарь української мови», який був першим в Україні зібранням лексичних фондів укр. мови.

У 1907 р. був виданий укр.. буквар під назвою «Українська граматка до науки читання й писання»

1917 р. видана читанка «Рідне слово».

87. Михайло Михайлович Коцюбинський (1864-1913) - видатний український письменник і педагог. Протягом 11 років працював учителем на Вінничині.

Займаючись педагогічною діяльністю, ретельно вивчав педагогічну літературу. Вів систематичні спостереження за учнями, враховував у роботі їх індивідуальні особливості, не допускав механічного заучування навчального матеріалу. На заняттях використовував наочні посібники, проводив екскурсії до лісу, річки. Великого значення надавав трудовому вихованню дітей і молоді, вважав за необхідне привчати їх до трудової діяльності на користь суспільства.

Значну увагу М. Коцюбинський приділяв народним учителям. У статті "Шкільна справа" виступав за поліпшення складу вчителів, за створення належних умов для їхньої праці. Вважав, що в педагогічних навчальних закладах треба розширити загальноосвітню і спеціальну педагогічну підготовку майбутніх учителів, створити умови для самоосвіти, відкрити педагогічні бібліотеки.

Твори М. Коцюбинського для дітей сповнені глибокого соціального змісту і мають велике виховне значення. Тематика їх різноманітна: невтішні наслідки неправильного сімейного виховання ("Подарунок на іменини"), сила і значення розумної поведінки людей ("Дві кізочки", "Івасик і Тарасик"), любов дітей до праці ("Десять робітників"), негативний вплив на дітей поганого оточення ("Маленький грішник") та ін.

Творчість М. Коцюбинського і нині має велике освітнє і виховне значення..

88. ПЕДАГОГІЧНІ ІДЕЇ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Леся Українка (Лариса Пе¬трівна КосаЧ'Квітка) (1871-1913) - видатна українська по¬етеса, громадський діяч. Наро¬дилася у м.Новоград-Волинському. Леся Українка була не просто талановитим по¬етом, але й драматургом, проза¬їком, перекладачем, публіцис¬том. В питаннях освіти її турбу¬вав напрямок діяльності україн¬ських буржуазних націоналістів по організації шкіл для народу. У нарисі "Школа" вона виступала проти злочинної політики цари¬зму, що була спрямована на обмеження бюджетних асигнувань для народних шкіл, на пригноблення вчителів та учнів. З раннього дитинства Леся Українка цікавилась питанням освіти і культури. У 19 років вона написала для своїх молодших сестер підручник "Древня Історія східних народів", що був надрукований після сме¬рті поетеси у 1918 році.

Велику увагу у своїх публіцистичних творах вона приділяла розгляду ролі вчителя в народній школі. Про ідеал вчителя вона пише в листах до А.С.Макарової: "Уже одно то, что в школе єсть человек неплохой, не черствая педантка, и притом честная, єсть большая польза для детей".

Мету сімейного виховання Леся Українка вбачала у формуван¬ні громадянина-борця. В оповіданні "Помилка" письменниця при¬ходить до висновку, що досягти цієї цілі можливо тільки розвива¬ючи природні здібності дитини.

Леся Українка також займалася питанням освіти дорослих, на¬полягаючи на організації колективних читань для народу. З цією метою нею був складений каталог видань для таких читань. Спад¬щина Лесі Українки є цінним вкладом не тільки в скарбницю укра¬їнської та світової літератури, але й прогресивної педагогічної ду¬мки.

89. Степан Васильович Васильченко (справжнє прізвище - Панасенко) (1879-1932) - український письменник, журналіст і педагог. Вчителював у сільських школах Київщини і Полтавщини, а за часів радянської влади - у школах м. Києва.

Ще в дореволюційний період написав низку творів ("Під школою", "В сучасній школі", "Записки вчителя" та ін.), в яких викривав незадовільний стан освіти в Україні, відсталість народної школи, тяжке правове та матеріально-побутове становище вчителів початкових шкіл.

Педагогічний процес у школах, на думку Васильченка, має бути добре організований як для учнів, так і для вчителів; слід розвивати ініціативу й активність, інтерес та пізнавальні здібності учнів; удосконалювати педагогічну майстерність учителів та ін. У "Замітках з теорії літератури" С. Васильченко висловлював цікаві думки про теоретичні засади навчання, висував високі вимоги до шкільних підручників.

Він вважав, що у вихованні дітей велике значення мають правила і звички; склав цікаві "Правила для чергового учня". Добре знав психологію дітей, про що свідчать його твори "Дощ", "Дома", "Волошки" та ін. Багато працював над сценарієм для дитячого кінофільму за своїм твором "Олив'яний перстень", прагнучи показати значення для виховання дітей їх суспільне корисної праці.

Його перу належать педагогічні праці "Народна школа і рідна мова на Україні", "Записки учителя", "Записки з життя сільських вчителів" та ін.

90. На більшій частині території України з 1920 р. запанувала ра¬дянська влада. Надійним засобом впровадження домінуючої ідео¬логії пролетаріату до свідомості широких мас керівники компартії і держави цілком слушно вважали систему освіти, яку треба було докорінно переробити, поставити на службу своїм цілям. Саме на це спрямовувалась державна освітня політика.

Проте в Україні на початку 20-х років склалася своєрідна ситу¬ація. З одного боку, спостерігався зліт національної самосвідомос¬ті, з іншого — українські більшовики ще прагнули автономії, ба¬жали самі керувати процесом творення нової держави. До цього додалася надзвичайно тяжка економічна ситуація, що склалася в результаті першої світової та громадянської воєн.

Все це мали врахувати керівники українського Наркомосу, роз¬робляючи модель освітньої системи. Тому, на відміну від РРФСР, де основною ланкою освітньої системи була визнана єдина трудова школа, в Україні, починаючи з 1920 р., створюється більш складна система освіти. 1920 року Наркомос України видає "Декларацію про соціальне виховання дітей", в якій, на підставі твердження про розпад сімї в соціалістичній державі, робиться висновок про необ¬хідність перенесення "центру ваги" в справі шкільництва з єдиної трудової школи на дитячий будинок. Тодішній нарком освіти Г.Гринько так роз'яснював сутність соціального виховання: "соціа¬льне виховання в розвинутому вигляді є всезагальна організація дитинства, створення колективного життя всього дитячого насе¬лення. Це - не вихідна точка, а кінцева мета розвитку соцвиху. Во¬на передбачає повне усунення розпорошеності дітей між індивіду¬алістичними сім'ями, що неможливе без організації соціалістично¬го господарства та зміни всього устрою життя".

Тож повне підпорядкування дитячої особистості виховним впливам новоутвореної держави ставало лейтмотивом діяльності закладів соцвиху. Декларація висунула ідею так званого "захисту дитинства", завданням якого було: взяти на облік всіх дітей до 15 років, як тих, які вже ввійшли в систему соціального виховання, так і тих, що не відвідують жодної освітньо-виховної установи; використати всі засоби для забезпечення кожній дитині усіх її прав на матеріальне утримання, виховання, освіту, охорону здоров'я;

вилучити дитину "з вулиці", передати через колектор або розподі¬льник до виховного закладу (боротьба з безпритульністю); захис¬тити права і тієї дитини, що живе в сімї, але потребує тією чи ін¬шою мірою соціальної допомоги.

Для вирішення цих завдань планом Наркомосу УРСР передба¬чалося розгортання цілої низки відповідних установ, таких як:

• майданчики різних типів, які мали функціонувати в основно¬

му в літній період і вилучати дітей "з вулиці", організовуючи їхній

побут;

• дитячий садок, школа — клуб неповного дня;

• денний дитячий будинок, дитячий садок або школа повного

дня;

• дитячі будинки, які мали забезпечувати повне влаштування

дітей, їх харчування і навчання;

• дитячі містечка (об'єднані дитячі будинки);

• заклади та установи охорони дитинства (колектори, розподіль¬

ники, приймальники тощо);

• заклади для дефективних дітей.

Такою, на думку керівників Наркомосу, мала бути мережа за¬кладів, що забезпечували навчання і виховання, а найголовніше порятунок дітей віком від 7 до 15 років. По закінченню закладів соцвиху діти мали переходити до набуття певного фаху. Для цього передбачалося створення різноманітних професійних шкіл - від курсів до вузів. На початку 20-х рр, у містах утворилися два різно¬види професійно-технічних навчальних закладів: фабрично-заводські учнівства (або школи робітничої молоді) та індустріальні профшколи.

Дещо інакше виглядала освітня мережа в сільській місцевості: масовим явищем тут була початкова 4-річна школа, до якої плану¬валося додати 3-річну школу селянської молоді. В останній перед¬бачалося значно розширити обсяг сільськогосподарських дисцип¬лін і в такий спосіб сприяти підготовці підлітків до професійної освіти в так званих "школах батрацької молоді" або технікумах.

У середині 20-х років, як завдання на перспективу, було вису¬нуто гасло обов'язкової семирічної освіти, однак цього не вдалося досягти, так само як і загального початкового навчання.

До вищих навчальних закладів в 20-ті роки відносилися інсти¬тути різних профілів (індустріально-технічні, сільськогосподарські, соціально-економічні, педагогічні, медичні, художні). Радянська влада на Україні ліквідувала університети, вважаючи їх "розсадни¬ком буржуазної ідеології"".

З метою полегшення робітничо-селянській молоді вступу до інститутів, при них відкривалися так звані робітничі факультети (робітфаки), на які покладалося завдання підготувати цю молодь до сприйняття інститутських курсів.

Специфічно вирішувалось питання з діяльністю технікумів. У 1920 р. у схемі системи освіти, запропонованій Г.Гриньком, вони кваліфікувалися як середні навчальні заклади. Але вже з 1922 р. їм відводиться роль вищої навчальної установи, що готує вузьких спеціалістів-майстрів, помічників інженерів, інженерів вузького фаху, агрономів-фахівців.

Освітню піраміду увінчувала Академія наук зі своїми науково-дослідними установами.

91. Увійшов у класику сучасної педагогіки як новатор інтенсивної педагогіки,

один із засновників теорії та методики колективного виховання. Найліпший

шлях до виховання вбачав у створенні таких умов, коли вихованці є

водночас і вихователями, тому виховував через життя, роботу, прагнення

колективу. Наполягаючи на необхідності авторитетності, високої культури,

працездатності вчителів, був проти надмірності виховательського

персоналу, яка сковує можливості участі самих учнів у виховному процесі,

тобто не дає їм змоги бути не тільки об'єктом, але й суб'єктом

виховання.

Його теорія враховувала індивідуальний підхід до особистості в процесі

колективного виховання і перевиховання, багато її елементів корисні й

нині, особливо для колоній неповнолітніх злочинців, спеціальних

шкіл-інтернатів. У системі Макаренка взаємини активістів і решти

колективу будувалися на засадах справедливості й гуманізму, спільної

діяльності, спрямованої на досягнення мети, відносинах відповідальної

залежності, наявності органів самоврядування. В сучасних умовах

використання його досвіду часто-густо далеке від гуманності, нерідко

ґрунтується на жорстокості та знущаннях, що дає деяким педагогам змогу

безпідставно звинувачувати всю систему Макаренка в «педагогічному

сталінізмі».

Велику увагу приділяв розумовому, трудовому, фізичному, естетичному

вихованню, удосконаленню педагогічного процесу в школі, поліпшенню

навчально-виховної роботи. Значне місце у його творчості посідають думки

про моральне виховання підростаючого покоління. Він вважав за потрібне

запровадження у школах теорії моралі, пропагування у переконливій формі

таких якостей, як воля, мужність, стриманість, повага до жінки, до

дитини, до літньої людини, пошана до себе, теорія вчинків, свідома

дисципліна тощо. При цьому наголошував на необхідності підтримки цих

теоретичних положень досвідом колективу і постійними вправами.

Великого значення надавав проблемам педагогічної майстерності. На його

думку, педагог повинен бути патріотом своєї Батьківщини, мати добру

загальноосвітню, професійну і педагогічну підготовку, бути ініціативним,

активним, енергійним, життєрадісним, гуманним, чуйним, вимогливим до

себе й вихованців, мати педагогічний такт, постійно працювати над собою.

Чимало цінних думок висловив щодо створення єдиного, здорового

вчительського колективу, його традицій, наполягаючи на тому, щоб кожний

вихователь був повноцінним творцем, господарем життя колективу,

учасником спільної справи, наставником.

Наголошував на проблемах сім'ї і школи, вихованні дітей у сім'ї,

відповідальності сім'ї за виховання дітей. На його думку, необхідними

умовами правильного виховання дітей є «повна сім'я», добрі взаємини між

батьком і матір'ю, приклад в усьому батьків для дітей, правильні ьому батьків для дітей, правильні

взаємини між батьками і дітьми, чіткий і строгий режим життя і правильно

організована діяльність членів сім'ї. Надаючи великого значення у

вихованні дітей розумному батьківському авторитетові, гостро критикував

його «фальшиві типи»: авторитет придушення (батьки б'ють і залякують

дітей); авторитет віддалі (між батьками і дітьми немає нічого

спільного); авторитет чванства (батьки вихваляють себе і недооцінюють

інших людей); авторитет педантизму (батьки — бюрократи і формалісти —

все забороняють дітям); авторитет резонерства (батьки надокучають дітям

частими і зайвими повчаннями); авторитет любові (батьки надмірно

задобрюють дітей); авторитет дружби (між батьками і дітьми існує

панібратство); авторитет підкупу (слухняність дітей купується

подарунками й обіцянками батьків).

92. Про трудове виховання

А. С. Макаренка говорив, що правильне комуністичне виховання не може бути нетрудовим. Наша держава - це держава трудящих. У нашій Конституції написано: "Хто не працює, той не їсть". І вихователі повинні навчити дітей творчо працювати. Цього можна досягти, тільки виховавши у них уявлення про працю як про обов'язок радянської людини. Той, хто не має звички до праці, не знає, що таке трудове зусилля, хто боїться "трудового поту", той не може бачити в праці джерело творчості. Трудове виховання, вважав Макаренко, будучи одним з найважливіших елементів фізичної культури, сприяє разом з тим психічному, духовному розвитку людини.

А. С. Макаренка прагнув виховати у своїх колоністів вміння займатися будь-яким видом праці, незалежно від того, подобається він чи ні, приємний чи неприємний. З нецікавою обов'язки, яким є праця для новачків, він поступово стає джерелом творчості, предметом гордості і радості, як, наприклад, описаний в "Педагогічній поемі" свято першого снопа. В установах, якими керував Макаренко, була вироблена своя система трудового виховання, був встановлений звичай: саму важку роботу доручати краще загону.

Говорячи про постановку трудового виховання у школі та сім'ї, А. С. Макаренко вважав, що слід в процесі виконання дітьми трудових завдань вправляти їх у придбанні організаційних навичок, розвивати в них уміння орієнтуватися в роботі, планувати її, виховувати дбайливе ставлення до затрачиваемому часу, продукту праці.

"Участь у колективній праці, - говорив А. С. Макаренко, - дозволяє людині виробляти правильне моральне ставлення до інших людей - споріднену любов і дружбу по відношенню до всякого трудящому, обурення і засудження по відношенню до ледареві, до людини, ухиляється від праці"

94. Про сімейне виховання

А. С. Макаренка приділяв величезну увагу питанням сімейного виховання. Він стверджував, що сім'я повинна бути колективом, в якому діти отримують первинне виховання і який, поряд з установами суспільного виховання, впливає на правильний розвиток і формування особистості дитини. Макаренко стверджував, що тільки в тій сім'ї діти отримають правильне виховання, яка усвідомлює себе частиною радянського суспільства, в якій діяльність батьків розглядається як необхідна суспільству справа.

Вказуючи на те, що радянська сім'я повинна бути колективом, Макаренко підкреслював, що це "вільний радянський колектив", який не може підкорятися сваволі батька, як це мало місце в старій родині. Батьки мають владу і авторитет, але вони не безконтрольні у своїх діях. Батько є відповідальним стерши членом колективу, він має бути для дітей прикладом як громадянин. Батьки завжди повинні пам'ятати, що дитина не тільки їх радість і надія, а й майбутній громадянин, за якого вони відповідають перед радянським суспільством.

У сім'ї має бути, на думку Макаренка, декілька дітей. Це попереджає розвиток в дитині егоїстичних нахилів, дає можливість організувати взаємодопомогу між дітьми різних вікових груп, сприяє розвитку в кожній дитині рис та якостей колективіста, вміння поступитися іншому і підпорядкувати свої інтереси загальним.

Батьки, як уже говорилося, повинні проявляти до дітей вимогливу любов, не потурати їхнім примхам і капризам, мати в очах дітей заслужений авторитет А. С. Макаренка вказував на те, що батьки часто підміняють справжній авторитет помилковим, і дав дуже тонкий аналіз різних видів помилкового авторитету батьків. Першим він називає авторитет, придушення, коли в родині існує батьківський терор, що перетворює мати в безсловесну рабиню залякують дітей. Викликаючи у дітей постійний страх, такі батьки перетворюють дітей в забиті, безвольні істоти, з яких виростають або нікчемні люди, або самодури. Другий вид помилкового авторитету - це авторитет відстані. Він заснований на прагненні батьків тримати дітей від себе подалі, не допускати їх до своїх інтересів, справах, думкам. Наскільки нерозумний авторитет відстані, настільки ж неприпустимо в сім'ї панібратство. Одним з найбільш небезпечних помилкових авторитетів А. С. Макаренко вважав авторитет любові. Він рішуче засуджував батьків, які балують, изнеживают дітей, нестримно обсипають їх нескінченними ласками і незліченними поцілунками, не пред'являючи до них ніяких вимог і ні в чому не відмовляючи. Саме такої поведінки батьків Макаренко протиставляв своє вчення про вимогливою любові до людини. Він говорив ще про такі види помилкового авторитету, як авторитет чванства, резонерства, підкупу. Останній він вважав найбільш аморальним нерізко засуджував батьків, які домагаються від дітей гарної поведінки тільки за допомогою нагород. А. С. Макаренка вказував, що таке звернення батьків з дітьми тягне за собою моральне розбещення дітей.

А. С. Макаренка справедливо підкреслював, що справжній авторитет батьків, заснований на розумних вимогах до дітей, моральному поведінці самих батьків як громадян радянського суспільства, а також правильний режим життя сім'ї - найважливіші умови добре поставленого сімейного виховання. Він дав поради батькам, як виховувати дітей у праці, як правильно організувати в сім'ї стосунки дітей різного віку, допомагати дітям у навчанні, керувати їхніми іграми, зміцнювати їх дружбу з товаришами.

А. С. Макаренка зіграв величезну роль у розвитку радянської педагогічної науки. Виходячи з вчення основоположників марксизму-ленінізму і грандіозного досвіду масового перевиховання людей в умовах будівництва соціалізму, він розробив багато конкретних питань теорії радянського виховання. Він створив чудові твори соціалістичного реалізму, у яких в художньо узагальнених образах показані типові риси нашої дійсності, розкривається шлях виховання нової радянської людини.

Творчий досвід А. С. Макаренка, як і його педагогічні твори, є прекрасним переконливим доказом переваги радянської педагогіки перед буржуазними теоріями виховання.

97. ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНОГО РЩЮМОВНОГО ВИХОВАННЯ І.ОПЄНКА

Іван Огієнко (1881-1971) народився в м.Брусилів Житомирсь¬кої області. Закінчив Київський університет, де згодом працював доцентом, професором. Добре знав і вивчав історію школи в Україні.

Написав ряд підручників для українських шкіл: "Рідна мова" (1917), "Рідне писання" (1918), "Українська граматика" (1918), "Українські шкільні мотиви" (1921). Працював вчителем середньої школи та комерційного училища в м.Києві, приват-доцентом і професором в університетах Києва, Кам'янець-Подільського, Вар¬шави, Брно, Монітобі, деканом Колегії Святого Андрія Первозван-ного у Вінніпезі.

Однією з найвідоміших сучасному читачеві наукових праць І.Огієнка є "Українська культура" (1918), де він постає як дослід¬ник історії освіти та культури України. Звертаючись до епохи укра¬їнського Відродження (ХУІІ-ХУШст.), вчений зробив висновок про культурно-освітнє посередництво України між Заходом і Схо¬дом та про регенерацію української наукової думки у Московській державі.

У 19ї8-1920рр. І.Огіснко керував Міністерством освіти і віросповідань Української Рес¬публіки та Кам'янець-Подільським державним украї¬нським університетом. За дору¬ченням уряду Директорії він видав наказ про перехід на укра¬їнську мову викладання в шко¬лах усіх типів; створив комісію з опрацювання українського правопису; видав постанову про запровадження обов'язкового безкоштовного навчання дітей шкільного віку. Головним у розвитку духовності української

молоді Югієнко вважав християнську доброчес-ність, справедли¬вість і працьовитість. Ці риси можливо виховати, на думку вчено¬го, лише на основі рідномовного виховання і тільки в родині. Та¬ким чином, принциповими рисами педагогічних поглядів Шгієнка можна вважати: різномовність, родинність, залучення християнсь¬ких ідеалів.

Згідно з цим, основними завданнями освітньо-виховного про¬цесу в навчальних закладах України повинні бути: українізація всіх типів навчальних закладів; доступність і єдність навчання; ство¬рення системи підготовки національних педагогічних кадрів.

ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ І ОГІЄНКА

Мета освіти й виховання:

формування національної свідомісті, духовності, національ¬

ного характеру, естетичних цінностей, утвердження здорового

способу життя дітей

Зміст освіти:

національний компонент освіти (знання природних багатств та національних героїв, історії, культури, традицій свого народу)

Принципи навчання:

виховуючий характер навчання; наочність, науковість, систе¬матичність, міцність знань; індивідуальний підхід; активність і

творчість учнів

Методи навчання:

бесіда, розповідь, пояснення, вправи, робота з книгою, вико¬ристання наочності, дискусія, проблемний виклад знань, навію¬вання

Зміст виховання:

прищеплення любові до свого народу, народної творчості, рідної мови і церкви

Засоби виховання:

рідна мова, батьківський та материнський приклад, рідномов-

не оточення, етнічне середовище, усна народна творчість, читан¬

ня Біблії, народний календар, рідна історія, література, традиції. обряди, свята, ігри, мистецтво, побут, одяг

98. Педагогічні погляди і діяльність П.Блонського

Павло Петрович Блонський (1884-1941) — народився у Києві, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Викладав педагогіку у Московському університеті, тут же працював на посаді професора і за часів радянської влади. З 1921 р. – він ректор Академії соціального виховання, де займається підготовкою вчителів.

Довгий час разом з Виготським розробляв теоретичні питання педології, потім відійшов від неї і зайнявся проблемами загальної, педагогічної та вікової психології.

Свої педагогічні погляди Блонський виклав у працях “Трудова школа“, “Курс педагогіки“, у підручнику для початкового навчання “Красная зорька“ та ін.

Блонський відстоював самостійність педагогіки як науки. Наполягав на тому, щоб педагогіка спиралась на останні досягнення суспільних і природничих наук, була пов’язана з філософією. Розробив ряд методів педагогічного дослідження: опитування, анкетування, тестування, спостереження, статистичний метод.

Визначаючи місце виховання у розвитку особистості людини, Блонський поступово прийшов до висновку, що спадковість є одним із факторів розвитку людини, але вирішальна роль у формуванні особистості належить вихованню.

Ідеалом виховання, за Блонським, повинна бути людина, у якій поєднувались би глибокі знання про природу, суспільство, здоров’я, уміння пізнавати і перетворювати дійсність, моральна чистота і багатство естетичних почуттів.

Найголовнішим завданням школи визначав – навчити дітей жити. Школа не може дати дитині всю необхідну для життя суму знань, тому головне – виробити в учнів уміння і бажання набувати знання на протязі всього життя.

Він прихильник активних методів навчання, які базуються на інтересі дитини і на організації її самостійної діяльності. Серед активних методів головним називав “дослідницький метод“, який включає дитячий експеримент, систематичні спостереження. У цьому ж зв’язку Блонський рекомендував екскурсії.

Розробляючи програму боротьби із шкільною неуспішністю, Блонський близько підійшов до проблеми рівневої диференціації учнів. Він пропонував створювати для слаборозвинутих учнів окремі класи.

Блонський намагався запровадити у школах генетичний метод. Він вважав, що дитина у своєму розвитку ніби повторює історію суспільства. Розвиток розуму дитини – копія розвитку розуму людства. Дитина генетично (серцем і думкою) пов’язана з рідною культурою, зі своїм народом. Цей метод дає опору освіченій людині, робить для неї батьківщину батьківщиною і формує повагу до народу.

Щодо організації навчання у школі Блонський рішуче виступав проти методу одночасного вивчення учнями різних наук і пропонував, щоб дитина в окремі відрізки часу займалась тільки однією наукою. Пропонував у цьому зв’язку студійну форму навчання.

Блонський розширив традиційне розуміння мети трудової школи, яка передбачала передусім ручну працю учнів. Замість ручної праці він вводить більш широке поняття: соціальна праця. Школа повинна підготувати громадського працівника.

Мета трудового виховання, за Блонським, полягає у розвитку в дитини “уміння створювати з речей і явищ природи предмети, корисні для людства“. Великого значення він надавав політехнічній підготовці школярів.

Багато цікавих і важливих думок Блонський висунув і щодо підготовки учителя. До виховання і освіченості вчителя він ставить три найважливіші вимоги: бути вихованою і освіченою в сучасному розумінні людиною, бути педагогом взагалі, бути знавцем своєї науки і її викладання.

Вимагав вивчати психологію ще до того, як вивчається педагогіка. Сам Блонський викладав педагогіку і психологію в Академії соціального виховання. Педагогіку він починав читати з історії педагогіки. Виходило, говорив він, щось на зразок курсу “Класики педагогіки“. Надавав великого значення педагогічній практиці студентів, сам керував нею в Академії.

Станіслав Теофілович Шацький (1878-1934) — народився у Смоленську. Отримав різнобічну освіту: математичний, медичний, природничий факультети Московського університету, консерваторія, сільськогосподарський інститут.

У період 1905-1913 рр. Шацький разом з іншими педагогами створював літні дитячі колонії поблизу Москви, в Калузькій губернії, де проводив цікаві педагогічні експерименти.

У 1919 р. він створив за дорученням Наркомосу Радянської Росії Першу дослідну станцію з народної освіти, яка об’єднувала ряд дошкільних закладів і шкіл у Москві та трудову колонію “Бодрая жизнь“ у Калузькій губернії. У 1932 р. почав керувати Центральною педагогічною лабораторією Наркомосу. Він також був ректором Московської консерваторії.

Шацький написав багато педагогічних праць: “Мої педагогічні шляхи“, “Бадьоре життя“ та ін.

Він вважається засновником дитячих клубів – нової форми роботи з дітьми і підлітками, яка спрямована на задоволення дитячих запитів і на розвиток ініціативи та самодіяльності дітей (сучасною мовою – клуби за інтересами).

Шацький стояв на позиції, що виховання дітей здійснюється у процесі їх діяльності. Дитяча життєдіяльність, на його думку, складається з наступних елементів: фізична праця; ділове самоврядування (соціальна діяльність); мистецтво (живить естетичні почуття); гра; розумова діяльність; охорона здоров’я (самозбереження). Вважав, що поєднання усіх видів діяльності визначає повноту дитячого життя, забезпечує всебічний розвиток дітей.

У своїх творах Шацький розвивав проблему раціоналізації процесу навчання, розумного використання кожної хвилини уроку. Він вимагав так будувати уроки, щоб всі діти були активні, працювали, привчались до самостійної роботи. Самостійну роботу учнів на уроці за завданнями вчителя називав одним із важливих засобів раціоналізації учбових занять.

Набуття знань, на думку Шацького, повинно поєднуватись із оволодінням умінням працювати. У зв’язку з цим він розробляв проблему розвитку дослідницьких навичок у дітей. Звернувши увагу на наявність у дітей прагнення до дослідження (діти наполегливо вивчають всі предмети, які їм попадають на очі), він досліджував послідовність етапів такого дослідження в учнів.

Шацький став одним із перших дослідників педагогіки дитячого співтовариства (“колективу“). Він знайшов ряд закономірностей формування дитячого колективу: наявність самоврядування та чіткий розподіл обов’язків; організація корисної діяльності в умовах взаємної допомоги і контролю; шефство старших над молодшими, громадська думка, формування звичаїв, рух колективу вперед. Великого значення надавав питанням самоврядування. Він прагнув до того, щоб максимальна кількість дітей брала участь у різних формах управління справами дитячого колективу (наприклад, обговорення питань на зборах вихованців).

Розвиваючи ідею трудової школи, Шацький по-новому висловлював основні цільові установки трудового виховання школярів і зробив основний акцент на соціально-виховній ролі праці школярів. Школа повинна вводити дітей у посильну участь у трудовій діяльності дорослих людей. Він формулює вимоги до дитячої праці. Вона повинна бути різноманітною, продуктивною, пов’язаною з працею дорослих; систематичною і посильною при періодичній зміні її видів; мати емоційне забарвлення з тим, щоб приносити задоволення; щоб кожний учень усвідомлював значущість своєї праці для народу.

Шацький вважав, що на формування особистості впливає не лише школа, але й середовище. Тому, на його думку, необхідно вивчати оточуюче середовище (через вивчення дітей і продуктів їх діяльності, ознайомлення з сім’ями, оточуючими людьми, установами, використання спеціальних психологічних та інших досліджень). З іншої сторони, школа повинна проводити роботу з оточуючим середовищем, щоб підтримувати його позитивні впливи і боротися з негативними.

99. Педагогічна діяльність і теоретична спадщина В.Сухомлинського

Василь Олександрович Сухомлинський народився 28 вересня 1918 р. у с. Василівка Онуфріївського району на Кіровоградщині. Після семирічної школи навчався в Кременчуцькому педагогічному інституті, але через хворобу перервав навчання і згодом продовжив його на заочному відділенні Полтавського учительського інституту, одержавши диплом учителя української мови і літератури. До війни працював учителем спочатку в рідному селі, а згодом в Онуфріївській середній школі, де його призначили завучем. У роки війни був на фронті, а після тяжкого поранення вчителював в Удмуртії. Після війни – заврайвно Онуфріївського району, з 1948 по 1970 рр. – директор Павлиської середньої школи. Він кандидат педагогічних наук, член-кореспондент АПН СРСР, заслужений учитель, удостоєний звання "Героя Соціалістичної Праці". Помер 2 вересня 1970 р.

У застійні часи Сухомлинський удостоївся найвищих нагород соціалістичного суспільства. Сьогодні при перегляді подій того часу ставлення до діяльності та ідей Сухомлинського не змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку. Найголовнішим у його житті була любов до дітей. У записних книжках Сухомлинського, які він вів все своє життя, 3700 сторінок, кожна з яких присвячена одній людині – його учневі: "Три тисячі сімсот людських доль... Кожна дитина була світом – цілком особливим, унікальним".

Сухомлинський є автором цілого ряду педагогічних праць: "Павлиська середня школа", "Серце віддаю дітям", "Сто порад учителеві", "Народження громадянина", "Батьківська педагогіка" і ін. Всього написав 41 монографію, понад 600 наукових статей.

Педагогічна спадщина Сухомлинського багатоаспектна, її пронизує проблема проектування людини, яка ґрунтується на ідеї всебічного розвитку особистості. Всі сторони виховання (розумове, моральне, естетичне, трудове, фізичне) він розглядав у єдності, вважаючи, що при упущенні чогось одного не розв’яжеться жодне виховне завдання. У Павлиській середній школі, якою керував педагог, виховна робота була спрямована на те, щоб дитині дати, перш за все, духовну повноту і насиченість життя.

Формування культури розумової праці школяра. Педагогом була запроваджена у Павлиській середній школі система розумового виховання, спрямована на піднесення в учнів життєвої цінності знань, на залучення їх до розумової праці, на вироблення у них вміння і бажання вчитися. Він закликав до створення у школі культу знань. У Павлиській середній школі учням прищеплювалась думка, що знання не путівка до вузу, а багатство, яке є необхідним незалежно від того, ким стане дитина.

Сухомлинський вважав, що успішне розумове виховання можливе за умови, коли вчитель на кожному уроці буде одночасно викликати в учнів жадобу до навчання і вчити їх вчитися. З цією метою у Павлиші практикувалися уроки думки, творчі завдання, створення високого інтелектуального фону, прищеплення любові до читання, створення гуманного і вимогливого підходу до оцінювання, вміла організація виконання домашніх завдань, виховання самодисципліни у розумовій праці. Останню Сухомлинський розглядав у тісному зв’язку із зміцненням здоров’я учнів, вважаючи, що у більшості випадків їх відставання у навчанні головною причиною є поганий стан здоров’я. Успіх у навчанні починається з турботи про те, як харчується і як спить дитина, яке її самопочуття, як вона грає, скільки годин протягом дня буває на свіжому повітрі.

Переслідуючи ідею залучення учнів до розумової праці, Сухомлинський стверджував, що остання є не просто сидіння на уроці або дома за книжкою. Розумова праця – це зусилля думки. Мислення в учнів з’являється там, де є потреба відповісти на запитання, прагнучи до поєднання праці душі, мислення і рук. Важливе місце у цьому відводив проблемному навчанню, коли новий матеріал учитель подає як проблему, яку учні разом із ним повинні розв’язати.

Сухомлинський помітив, що думка в дітей починає працювати, якщо їх повести у ліс, на луг, в поле, і там ставити дітям тисячу запитань "чому", там чекати відповіді і добиватися її. Емоційна радість, спільне переживання краси, спільне прагнення зрозуміти і дають це бажання пробудження думки. З точки зору Сухомлинського, діти повинні жити в світі краси, гри, казки, музики, малюнка, фантазії, творчості. У зв’язку з цим він практикував у своїй роботі уроки думки. Це були уроки на природі, де дітям можна задавати тисячі питань. Урок в природу – подорож до джерела живої думки. Пробудженню думки сприяло бажання зрозуміти природні явища, спостереження за ними. Сухомлинський вважав, що праця думки неможлива без дитячої творчості. Він залучав школярів до складання казок, творів, самостійного вивчення окремих тем та ін.

Ідею перетворення освіти у важливу життєву цінність Сухомлинський тісно пов’язує з відсутністю чи наявністю в учнів інтересу до учіння. Він ставить вимогу, щоб учіння для учнів було радісною працею. Єдиним джерелом вогнику допитливості, жадоби до знань називає радість успіху у праці, а найголовнішим засобом досягнення цього вважав правильне оцінювання учнів. "Оцінка повинна винагороджувати працелюбство, а не карати за лінощі та нерадивість. Але не можна допустити, щоб оцінка балувала учнів, щоб не склалось легковажне ставлення до навчання. Дитина мусить усвідомлювати оцінку як результат розумових зусиль".

Інтерес до навчання, загальний розвиток учня неможливі, якщо у класі нема інтелектуального фону – постійного обміну знаннями в класі між учнями, якщо програмний матеріал не спирається на велику кількість матеріалу позапрограмного. Важливим джерелом інтелектуального фону є розвиток захоплень школярів. Кожний учень повинен мати свій улюблений предмет, де він знає більше за інших.

Велика увага у Павлиші приділялась читанню. Сухомлинський не уявляв собі повноцінного, всебічного розвитку підлітка, юнака, дівчини без того, щоб вони не мали своїх улюблених письменників. Обов’язковою вимогою до дітей було за шкільні роки перечитати 200 книг із золотого фонду світової літератури, а до педагогів ставив вимогу навчати школярів працювати з книгою.

У вихованні культури мислення певне місце відводилось шахам, які дисциплінують мислення, розвивають пам’ять, виховують зосередженість, цілеспрямованість.

Для вироблення вміння вчитися важливо дотримуватись самодисципліни у розумовій праці.

На думку Сухомлинського, не можна зводити духовний світ маленької людини лише до навчання. Якщо учителі будуть прагнути до того, щоб всі сили школяра були поглинуті уроками, життя його стане нестерпним.

Виходячи з однієї з основних ідей своєї педагогіки – повноти щастя дитини – Сухомлинський вважав, що дитина не може бути щасливою, коли їй у школі погано. Запорука щастя – у шкільних успіхах. Дитині треба допомагати вчитися. Треба дати їй відчути себе достатньо здібною для оволодіння шкільною наукою. Вирішувати цю проблему Сухомлинський радить через відкриття навіть перед найважчим учнем тих сфер його розвитку, де він може досягти вершини, бути кращим за інших. Цьому сприяє, передусім, залучення дітей до участі у різних гуртках.

Для переборення слабких сторін (в т. ч. і неуспішності з того чи іншого предмета) дитина черпає моральні сили у своїх успіхах в інших видах діяльності, де вона може найкраще проявити себе, розкрити свої духовні сили. Вихователі у Павлиші вбачали своє завдання, перш за все, у тому, щоб помітити у кожному вихованцеві все найкраще і розвинути його, не обмежуючись рамками шкільної програми.

Формування моральних переконань і вчинків. Сухомлинський стверджував, що моральний розвиток є тією сферою, де панує безмежна і справжня рівність, де кожен, навіть найважчий учень, може досягти вершини, бути великим і неповторним. Основою морального виховання підлітка, показником його моральної зрілості, на думку педагога, є ідеал Батьківщини. Моральна вихованість, духовне благородство людини у роки отроцтва досягаються тим, що дитина бачить світ через свій обов’язок перед Батьківщиною; найдорожчою для неї святинею є честь, слава і незалежність Батьківщини.

Моральна вихованість людини неможлива без засвоєння нею відповідних моральних знань: "Дитина робить погане не завжди тому, що її вчать робити погане, а частіше тому, що її не вчать робити добре".

Сухомлинський не уявляв собі виховання без постійних розповідей вихователя про гарні вчинки людей, без пояснення правил моралі. Він складає хрестоматію маленьких повчальних розповідей, вишукує такі розповіді і історії в книгах, газетах, журналах. Проте найбільше боявся Сухомлинський, що розмови залишаться лише розмовами, перетворяться у пустослів’я. Якщо дітей схвилювало слово педагога, це хвилювання повинно обов’язково вилитися у справу, у роботу, у допомогу людям, школі, колгоспу. При такому поєднанні (слово учителя – схвильованість – спільна праця вихованців і вчителя) в дітей виникає почуття задоволеності.

У Павлиші милосердя, сердечність, благородство виховуються у дітей через свята Матері, Троянди, закладення саду вдячності (сад для старих людей). "Переживаючи безкорисливу радість творення добра, дитина здобуває дорогоцінне багатство душі, вона відчуває серцем, коли і де товаришеві, другові, любимій людині, яка живе поряд, треба допомогти".

Виховання естетичних цінностей і формування вміння створювати прекрасне. Естетичне виховання, на думку Сухомлинського, це – виховання красою, виховання прагнення жити за законами краси. Вказуючи на українську народну мудрість, яка гласить: "Тримаючи в руках скрипку, людина не здатна на погане", видатний педагог поставив у Павлиші провідним завданням естетичного виховання, образно кажучи, дати в руки кожній дитині скрипку, або навчити розуміти, цінувати і створювати прекрасне.

Естетичну насолоду школярі отримували в ході спостережень серед природи, де вони навчалися у молодшому шкільному віці творити казку... Дітям пояснювали, що людина стала людиною не тільки тому, що навчилася своїми руками робити знаряддя праці, а й тому, що навчилася цінувати і створювати красу навколишнього середовища. Уособленням останнього у Павлиській середній школі стали свята квітів – конвалій, тюльпанів, бузку, троянд, хризантем. Засобами естетичного виховання були також музика, живопис, краса образів художніх творів та казки.

Досягнення гармонії здорового тіла і духу. На думку Сухомлинського, фізична культура є елементарною умовою повноти духовного життя, інтелектуального багатства, облагородження всіх інших сфер людської особистості. Під його керівництвом фізичне виховання у Павлиській школі спрямовувалось, перш за все, на зміцнення здоров’я дітей, досягнення гармонії здорового тіла і духу.

Головними видами занять з фізичної культури Павлиська середня школа вибрала гімнастику і легку атлетику. Мета таких занять – виховати почуття краси рухів, силу, гармонійність, спритність, витривалість. Виникненню естетичного задоволення надається значення при виконанні таких вправ як біг, ходьба на лижах, плавання. На змаганнях з цих та інших видів спорту стало правилом враховувати красу, гармонію рухів, а швидкість вважалась другорядним елементом.

Спорт стає засобом виховання лише тоді, коли він – улюблене заняття кожного. На думку Сухомлинського, гармонія здорового тіла і духу неможлива без радості. Тим більше, що здоров’я дитини – це не просто комплекс санітарно-гігієнічних норм і правил, не зведення вимог до режиму, харчування, праці, відпочинку. Це, перш за все, – турбота про гармонійну повноту всіх фізичних і духовних сил, і вінцем цієї гармонії є радість творчості.

101. НАЦІОНАЛЬНИЙ ВИХОВНИЙ ІДЕАЛ Г. ВАЩЕНКА

Григорій Ващенко народився в с.Богданівка на Полтавщині в козацькій родині. У 1898 р. закінчив Полтавську духовну семіна¬рію, у 1903р. - Московську Духовну Академію. Проте священиком не став, а після 1917р. року активно включився в розбудову україн¬ського шкільництва. Працював викладачем Полтавського вчитель¬ського інституту, згодом - керівником кафедри педагогіки. У 1933 р. його було звільнено з інституту за "пропаганду буржуазного на¬ціоналізму". Після війни емігрував до Мюнхена, де працював про¬фесором педагогіки Українського Вільного Університету, ректо¬ром Богословської Академії.

Г.Ващенко присвятив своє життя створенню української націо¬нальної педагогіки на основі християнського ідеалу. Його повний курс педагогіки складався з кількох підручників: "Загальні методи навчання", виданий у Полтаві і заборонений до використання у 1933 р., "Система освіти у самостійній Україні", "Система на¬вчання", "Виховний ідеал", "Виховна роль мистецтва", "Засоби естетичного виховання", "Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру".

Г. Ващенко був переконаний, що українська національна сис¬тема освіти може існувати тільки на підґрунті ідеалістичного сві¬тосприйняття та утвердження християнської моралі шляхом перетворення віри в Бога у внутрішнє переконання людини. Однак його християнський ідеал в сучасному розумінні досить абсолютизований, так само, як дещо переоціненим є розуміння ролі нації в історичному та політичному аспектах. У теоретичному обґрунтуванні педагогічної системи української держави Г.Ващенко виступив як педагог - ідеаліст, переконаний, що нового громадянина української держави можна створити навчально-виховними засобами, і тільки. Суттю його педагогічних і філософських поглядів став релігійний консерватизм, спроба обмеження розвитку нової української генерації християнською ідеологією.

102. « Букварь Южнорусский» Т.Шевченка – передовий для свого часу підручник для недільних шкіл.

Т. Шевченко прагнув долучитися до створення навчальних книг українською мовою. Почав із створення букваря, призначеного не лише для грамоти, а й для того, щоб дати деякі необхідні знання. «Букварь Южнорусский» став передовим для свого часу підручником для недільних шкіл. Він містив алфавіт з великими та малими літерами, цифри і вправи для читання. За цим букварем учні спочатку мали вивчити звуки і літери в алфавітному порядку. Після цього переходили до читання окремих слів.

Особливість Букваря : відсутність у ньому вправ на читання окремих складів, які не з`єднаються в конкретні слова. Після вивчення абетки учні читали мікротексти, де слова поділялися на склади з позначенням наголосу. Потім переходили до зв`язних текстів, ще одна особливість букваря. В Букварі були тексти релігійного характеру, також народні думи, приказки та прислів`я народного характеру.

Це перший підручник для навчання грамоти в українських школах, написаний рідною мовою. У підручнику відбиті передові педагогічні ідеї того часу, застосовуються принципи народності, доступності, зацікавленості. Висловлення , з дотепним характером мали на меті моральне виховання учня. В цих висловлюваннях критикуються жадібність, неробство, паразитизм, жадоба до збагачення. Пропагуються чесніть, дружба, колективізм.

Зміст спрямований на осуд моралі експлуататорських класів. Наклад -10 000 примірників. Кошти були направлені на розвиток недільних шкіл. Реакційні кола докладали чималих зусиль на перешкоджання підручника в укр. селах і містах.

103. Підручники "Родное слово" і "Детский мир"

К. Д. Ушинський був автором чудових книг для початкового навчання під-назвами "Родное слово" і "Детский мир". Після їхньої появи пішли в архів десятки попередніх букварів із азбукою Золотова на чолі; у школі почулася жива мова, залунав бадьорий дитячий сміх. Перша частина "Родного слова" витримала 147 видань, а друга — 130. Книга була перекладена фінською та вірменською мовами. Успіх книг пояснювався тим, що їхню ефективність К. Ушинський перевірив на досвіді навчання власних дітей. У цих книгах багато картин із життя сім'ї самого К. Ушинського. Над ними педагог працював дуже напружено. Коли під час Сімферопольської вчительської конференції в 1870 р. вчитель гімназії І. П. Деркачов давав для її учасників урок, у класі несподівано з'явився К. Д. Ушинський, який їхав на лікування в Ялту. Він був і на обговоренні уроку, що проводився з "Рідного слова", вислухав уважно зауваження вчителів. Ця зустріч надихнула його на нові творчі задуми. Однак здійснити їх йому вже не довелося. Смерть зупинила серце видатного педагога, сповнене жадоби праці і прагнення бути корисним своїй вітчизні й народові.

104. Человек как предмет воспитания

«Человек как предмет воспитания. Опыт педагогической антрополо-

гии»1 — так назвал свой капитальный труд в двух томах К.Д. Ушинский

(в 1868 г. — I том, в 1869 г. — II). Он неоднократно переиздавался, в

1913 г. вышло 13-е издание. Но работа осталась незавершенной из-за кон-

чины Ушинского.

Антропологию КД.' Ушинский понимал широко, как совокупность

ряда наук: анатомии, физиологии и патологии человека, психологии, ло-

гики, истории, филологии, истории воспитания и др., изучающих чело-

века и его деятельность. В этих науках излагаются и систематизируются

факты о человеке — предмете воспитания. Особое значение имеют фи-

зиология и психология, так как они могут объяснить по возможности те

психофизиологические явления, с которыми имеет дело воспитатель.

Сам автор осознавал значение своего труда, когда писал, что предпри-

нятая им попытка «антропологизации» педагогики первая, не только в

Антропология — от греческого «антропос» — человек, наука о человеке, человеко-

знание.

408 Часть П. История воспитания, образования и педагогической мысли в России (до XX в.)

отечественной, но и в «общей литературе». Она посвящена рассмотрению

психофизиологических и социальных основ воспитания.

В «Педагогической антропологии» Ушинский исследовал физиологи-

ческие стороны организма человека и обусловленные ими психические

явления. Этот анализ понадобился ему для того, чтобы в самой челове-

ческой природе отыскать средства и резервы воспитания, которые он

считал громадными; иметь возможность влияния на развитие ума,

чувств, воли.

«Мы не говорим педагогам — поступайте так ИЛИ иначе; но говорим:

изучайте законы тех психических явлений, которыми вы хотите управ-

лять, и поступайте, соображаясь с этими законами и теми обстоятель-

ствами, в которых вы хотите их приложить. Не только обстоятельства эти

бесконечно разнообразны, но и самые натуры воспитанников ?ie походят

одна на другую»1.

На основании изучения природных задатков и особенностей психики

Ушинский определял педагогические закономерности, позволяющие от-

крыть приемы, методы, средства воспитания и образования.

К.Д. Ушинский отмечал, что человек, его деятельность настолько

многогранны, что никакая наука не в состоянии раскрыть эту проблему

полностью, поэтому различные науки изучают отдельные стороны личнос-

ти и сущности человека. В то же время важен целостный взгляд, обни-

мающий физическую и психическую стороны человеческой природы. Пе-

дагогическая антропология и призвана осуществить эту задачу целостного

рассмотрения человека, так как педагогическая деятельность требует

многосторонних знаний о предмете воспитания. Зная законы физическо-

го и 1|сихического развития ребенка, антропология предоставляет педаго-

гу возможности неисчерпаемого влияния на него.

Нельзя, конечно, требовать от воспитателя, чтобы он был специалис-

том во всех тех науках, из которых могут черпаться педагогические пра-

вила, но «можно и должно требовать, чтобы ни одна из этих наук не была

ему совершенно чуждою, чтобы по каждой из них он мог понимать, по

крайней мере, популярные сочинения и стремился, насколько может,

приобрести всесторонние сведения о человеческой природе, за воспита-

ние которой берется», — пишет К.Д. Ушинский в предисловии к своему

труду (I т.).

С позиций антропологии К.Д. Ушинский решал вопрос о роли на-

следственности, общественной среды и воспитания в развитии челове-

ка. И здесь, используя целостный подход, он утверждает, что все эти три

составляющих одинаково значимы, их учет необходим педагогу в прак-

шашский К.Д. Собр. соч. Т. 3. С. 55.