Білет № 9

1.Філософські погляди Г.Сковороди.Григорій Савич Сковорода (1722 – 1794) – видатний філософ, поет, просветитель-гуманіст. Син бідного козака з Лівобережжя, він здобув ос-віту в Київській Академії, працював викладачем у Переяслівському та Харківському колегіумах. Проте во-рожість церковної влади до його про-гресивних поглядів та педагогічних методів змусила Сковороду розпоча-ти життя мандрівного філософа.Його філософські твори можна поділити на 4 цикли:I – праця “Наркіс. Разглагол о том: Узнай себе”.II – до якого входять декілька робіт, зокрема “Дружня розмова про душевний світ” 1775 р.III – “Ікона Алківіадська” та інші.IV – “Сварка архістратичиІкхайла з Сатаною про те, чи легко бути бла-гим”.Мислителя хвилювали проблема соц.нерівності людей, пошуки шля-хів до людського щастя. На його дум-ку, цей шлях лежить через самопіз-нання та працю. Людина повинна займатися у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і слави. Ці переконання зумовили викриття духовенства, старшини, всіх, хто принижував і гнобив народ.Філософська концепція Сковоро-дигрунтується на тезі про існування трьох світів: макрокосму – всесвіту, який є вічним; мікрокосму – люди-ни; “символічного” світу Біблії. Практичний досвід, який Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів; він піддав сумніву окремі положення Біб-лії, хоча йшукав в ній духовне нача-ло. Г.Сковорода – один з визначних гуманістів свого часу. Він був широ-ко обізнаний з творами стародавніх і сучасних філософів. Гуманістичні ідеали викладені в поетичних збірках “Сад божественныхпесней” та “БасніХарковськія”, підручниках з поетики та етики.Філософія “серця”, вчення про сродну працю, мала дещо утопічний характер в час поневолення укр.ко-зацтва. Бо кріпацтво і “сродна” праця не умісні. Сковорода бачив, що у сусп. панують пригноблення людини, несправедливість, що керівною, ру-шійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес.Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г.Сковороди вплинули на розвиток передової філософії та сусп.-політ.думки України, а його поетична спадщина заклала підвали-ни класичної української літератури.2.Характеристика суспільного виробництва.Первісну основу життя становить суспільне виробництво. Перш ніж займатися наукою, мистецтвом, політикою і любов'ю, люди повинні мати мінімум засобів до життя: дах над головою, одяг, їжу. І тому, якщо ми хочемо доторкнутися до складного клубка суспільних відносин, розкрити господарські зв'язки, соціальні процеси і визначити спрямованість, тенденції в їхньому русі, нам насамперед необхідно розглянути суспільне виробництво, як джерело всякого благополуччя. Виробництво - не єдиний фактор, що визначає багатство країн і народів. На економічний розвиток впливають природні ресурси, клімат, природна родючість землі, накопичені людьми знання і досвід, кількість народонаселення та інші фактори. Однак певного результату суспільство може досягти лише в тому випадку, якщо використовує ефект, закладений у цих факторах, у процесі виробництва.Під виробництвом розуміється процес впливу людини на предмети і сили природи і пристосування їх до задоволення тих чи інших своїх потреб. У ньому взаємодіють три компоненти: робоча сила людини, предмети праці і засоби праці.Робоча сила виступає особистим фактором виробництва, а людина - як її носій, трудящий - як головна продуктивна сила. Предмет праці - це все те, на що спрямовано працю людини, і що становить матеріальну основу майбутнього продукту. Якщо на зорі цивілізації предметом праці винятково була речовина природи, то в міру розвитку виробництва, науки і техніки серед предметів праці усе більше місця займають продукти виробництва, що називаються сировиною.Засоби праці - це речі чи комплекси речей, за допомогою яких людина обробляє предмети праці, впливає на них. До них належать різноманітні знаряддя праці, механізми, засоби зв'язку, шляхи сполучення, земля тощо. В міру розвитку виробництва засоби праці розвиваються, удосконалюються, ускладнюються.Предмети праці і засоби праці в сукупності виступають як речовинний фактор виробництва, як засоби виробництва.Виробництво не можна представляти як механічне поєднання його елементів. Це складна система взаємодії робочої сили з засобами виробництва, тобто з його матеріальною основою. Способи з'єднання факторів виробництва визначають систему пануючих у суспільстві виробничих відносин. Зміст виробничих відносин визначається рівнем розвитку продуктивних сил, а характер їхньогопрояву - способом поєднання працівника з засобами виробництва, тобто відносинами власності на засоби виробництва. У суспільстві завжди панують визначені типи, види власності: приватна, колективна, дрібна трудова, державна, змішана і т.д. При цьому вони змінюються, розвиваються під впливом змін у матеріальних умовах виробництва і знаходяться в різних сполученнях, у постійних зв'язках. Якщо відносини власності перестають змінюватися, то продуктивні сили сковуються у своєму розвитку, гальмується технічний і соціальний прогрес. Відносинами власності визначається приналежність виробленого продукту, форма його розподілу, характер обміну і рівень споживання різних груп людей.

Білет № 10

1.Характерні риси західноєвропейської філософії епохи Відродження.Філософія Ренесансу, або Відродження, в Європі (насамперед в Італії) займала значний історичний проміжок часу — з XIV по XVI ст. Сама назва епохи свідчить про відродження інтересу до античної філософії та культури, які стали зразками діяльності й поведінки людей. Ідеалом стає не релігійне, а світське знання. Цьому сприяли певні соціально-історичні передумови – нові нау­кові винаходи та відкриття, розкол християнської церкви на католицьку і православну, хрестові походи тощо. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Якщо для середньовічного суспільства характерною рисою була локальна обмеженність спілкування між лю­дьми в межах, певних, соціальних ієрархій, церковних організацій, то в епоху Відродження вже виник «бум спілкування» зі світом природи та іншими людьми.Головною рисою, яка відрізняла філософію Відродження, був антропоцентризм. Центром філофських досліджень стала людина, не тільки як результат Божого творіння, а й космічного буття. Людину аналізували не на грунті її взаємодії з Богом, а з погляду проблем її земного існування. Філософи визнали безмежність Всесвіту, природи, де людина виявляє свою активність із відповідальністю за результати своєї діяльності та вчинківУ цей період виникла нова система духовних цінностей, у якій людина сприймалася як природна істота. Ця ідея викликала ланцюгову реакцію в культурі Відродження, почався процес секуля­ризації — звільнення культури від впливу церкви (проблеми держави, суспільства, людини, моралі, науки перестали сприйматися через призму релігійних цінностей). Секуляризація культури, й насамперед науки, не означала, що релігійні цінності християнської культури були забуті, вони залишались актуальними, але вже не були визначальними.Людина, а не Бог стала в центрі філософських досліджень. Репрезентували цей період такі мислителі, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Еразм Роттердамський, Нікколо Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та ін. Головними питаннями у філософському осмисленні світу стали визначення місця людини у світі, її свободи, мети життя тощо. У цей час відбувалося становлення й розвиток окремих наук, які були покликані генерувати практичні знання, перевірені досвідом (роботи Миколи Коперніка, ИоганнаКеплера, Галілео Галілея, Джордано Бруно та ін.).Тогочасні мислителі та вчені у своїх дослідженнях спиралися на розум і досвід, а не на інтуїцію та божественне одкровення, що було характерне для Середньовіччя. Дальшого розвитку набув скептицизм Мішеля де Монтеня. На ґрунті раціоналізму створювалися й розвивалися перші утопічні системи (утопічний соціалізм) Томаса Мора, ТоммазоКампанелли.Філософію епохи Відродження поділяють на такі головні напрями: гуманістичний, неоплатонічний, натурфілософський, реформаційний, політичний, утопічно-соціалістичний. Коротко проаналізуємо кожен з них.2. Предмет філософіїФілософія (від грецького – любов до мудрості) – це наука про всеза-гальні закономірності, яким підкорені як буття (природа і сусп.), так і мис-лення людини, процесспізнання.Термін “Ф.” вперше зустрічається у Піфагора; в якості особоїнауки її вперше виділив Платон.Ф. являється однією із форм сусп. свідомості, визначається в остаточно-мупідсумку екон.відносинамисусп.Предметом філософії є виявлення найбільш загальних закономірностей розв. світу, виражених в принципах, філ.законах та категоріях. Предметом ф. є не тільки визначення наявного і минулого, але й можливого і май-бутнього. Предмет ф. характер-изується своїм гуманістичним хар-ром, бо в центрі його змісту перебу-ваєлюдина.Основним питанням ф. як особли-вої науки є проблема відношення мислення до буття, свідомості до ма-терії.Основне питання ф. дає можливість правильно орієнтуватись в історико-філ. процесі, визначати сутність будь-якої філ.системи. Основне питання ф. підкреслює, що всі явища світу умов-но поділяєються на дві основні сфери – матеріальну і духовну. Вони утво-рюють єдність, якою характеризуєть-ся усе, що існує в світі.Питання про рух і розвиток – це важливе питання про те, в якому стані знаходиться світ, чи розв. він і людська сутність. В залежності від вирішення питання про рух і розви-ток виникають дві протилежні кон-цепції- діалектика (вчення про розвиток) і метафізика (заперечує або спотворює розвиток. Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, ме-тодологічна, логічна, примічна, практично – перетворюва-льна та ін. Ф. сприяє розвитку самосвідомості людини, розумінню місця і ролі наукових відкриттів у системі загального розвитку людської к-ри, дає тим самим масштаб для їх оцінки та зв’язку окремих ланок знання в єдності світогляду.

Білет № 11.Філософія у Києво-Могилянській академії Видатну роль у духовному відродженні українського народу за часів Російської імперії відіграла Києво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Довгий час академія була осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в Україні, вона задовольнила освітні потреби Росії та Білорусії. Особливе значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою оригіналу з працями грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення. Філософія вивчалася 2-3 роки, при чому професори використовували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислітелів, як античності,середньовіччя ,так і Нового часу. Серед діячів академії 17-18 ст. провідне місце у розвитку філософської думки посідали І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Бужинський та ін.

Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв’язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумові. Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя.Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права.2.Сутність практики як критерію істини, її абсолютність та відносність.Істина – це такий зміст знаннь, який відповідаеоб”ективній дійсності. І. У пізнавальному лані е відповідністю здійсності, адекватним відображаеоб”ект. реальності в свідомості людей. Успіх нашоі діяльності залежить від якими знаннями користується людина . За Арістотеля істина це судження відповідають дійсності, тобто правильна думка. Сутність проблеми істини полягае в можливості отримання об”ективної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини і людства. Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об”ективний зміст. Істинне знання завжди е знанням певного суб”екта-індивіда, соціальної групи людства вцілому. Суб”ективна сторона істини не е чимось таким, що лише заважає пізнанню об’єктивного змісту. Істина як процес е об”ективною за змістом, але суб”ективною за своею формою. Абсолютна істина – це такий зміст і., який не заперечуеться цілковито подальшим розвитком науки, а тільки збагачуеться, доповнюеться. Абсолютність істини означае її стійкість, сталість, неспростовність. Будь-яке знання містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що е безумовним – безперечним надбанням людства. Відносна істина – це істина в основному вірна і з розвитком науки стае все більш досконалою. Дагматизм - спосіб мислення, що оперуе незмінними поняттями, формулами без врахування нових відомостей практики і науки. Религіїзм – (лат. відносний) – ідеалістичне вчення пр відносності, умовності і суб”ективності людського пізнання. Істина завжди одна, але в одній істині е моменти абсолютні і відносні. “Істина е процес сходження від істини відносної до об”ективно-абсолютноі” (Гегель). “Вопрос об истине не решаетсябольшинствомголосов” (Демокрит). “Истина то, чтообщезначимо” (Дьюн). Семантика – “Истинавыраж. в языковойформе». Сучасна наука – “Критеріем істини е суп.-історична практика”.

Білет № 12

1.Основні положення антична філософія класичного періоду (Сократ, Платон, Арістотель).

Розвиток філософії стародавніх греків і римлян датується в великим проміжком часу – з VII ст. до VI ст. н. е. Перший період розвитку античної філософії отримав назву досократівський. У центрі уваги цього періоду були філософія природи, пошук першопричин і субстанції світу (Космосу). Представники – ранні натурфілософи Фалес, Анаксімандр, Анаксагор, Геракліт, Піфагор, Ксенофан, Парменід та ін. і пізні, які займалися пошуками першопричини світу на плюралістичних засадах. Натурфілософи критично переосмислювали міфологічно-релігійний світогляд, аби отримати істинні знання й пояснити картину світу.Геракліт є засновником першої форми філософської діалектики. Він уважав, що світ перебуває в постійному розвитку й стані самознищення. Будь-який предмет чи явище світу мають свої внут­рішні протилежні сторони (життя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних якостей визначає розвиток світу.Згідно з ученням Демокріта, весь матеріальний світ складається з атомів; вони є найдрібнішими частинками, «цеглинками» світу, вони неподільні й мають різні розміри і форми; між атомами існує простір, заповнений порожнечою.Парменід і Зенон стали найвідомішими представниками елейської школи, що розвивалася поряд з натурфілософськими вченнями. Парменід уважав, що світ — це вічно існуюче й незмінне буття, яке має атрибути вічності (ніким не створене), незмінне, цілісне, непорушне тощо. Існування небуття відкидалося. Головний принцип, на який орієнтував філософ, — «буття є, а небуття немає». Це означає, що весь світ буття існує непорушно й незмінно (без будь-якого руху).Зенон вважав, що поняття про рух є суперечливим, а отже, неістинним. Згідно з його поглядом, предмет, який рухається, нездатен рухатися взагалі. Наприклад, міркування про політ стріли, якщо його розбити на окремі складові, наштовхує на думку про неможливість її руху. А якщо вважати час безкінечним, то як наслідок виникне парадокс відсутності руху взагалі.Класичний сократівський період. Суть цього періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. У цей час виникає гостра потреба в розвитку інтелектуального рівня особистості. Людей, які за гроші навчали різноманітним наукам, риториці, логіці мислення, стали називати софістами (учителями мудрості). Головним своїм завданням софісти вважали вміння зробити слабкого (зазвичай у суді) сильним і непереможним, що, зрештою, сприяло розвитку ідей філософського релятивізму (принципу відносності людських знань). Людина є мірою всіх речей. Людина визначає буття, а все інше відкидається як непотрібне, усе буття не об’єктивне, а суб’єктивне й плинне як у просторі, так і в часі. Головним предметом філософського мислення софістів усупереч натурфілософській традиції стає людина, її діяльність, поведінка й мислення.Сократа вважають засновником автономної філософської етики.Платон— засновник ідеалістичного напряму філософії.

Елліністична філософія (кінець IV— початок 11ст. до н. е.) — це сукупність філософських учень, що віддзеркалили кризу полісу, яка детермінувала зміну парадигми філософського мислення. Навзамін полісній моралі (пошукам правди й справедливості) приходять пошуки шляхів порятунку від драматизму суспільного життя й прагнення уникнути випадковості в житті людей. Цей період репрезентували такі філософські школи, як епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм і неоплатонізм, що пропонували свої оригінальні ідеї, спрямовані на досягнення особистого щастя.Епікуреїзм. Епікур намагався створити практичну, філософію, яка мала на меті допомогти людині організувати повноцінне життя. Метою практичної філософії Епікура була спроба ліквідувати залежність людини від обставин життя (або від Бога). Своєю появою людина повинна завдячувати собі (своїм батькам), а не богам, якщо останні й існують як моральний ідеал, то вони аж ніяк не можуть втручатися в життя людини. Доля людини залежить не від Бога, а від результатів її власної діяльності та поведінки.Скептицизм заперечував можливість пізнання світу. Головна теза, яку обстоював скептицизм: людина може говорити лише про власні почуття, а не про причини, що їх породжують. Секст Емпірик говорив про те, що відчуття людини є джерелом усіх упереджень і хибних думок у процесі пізнання. Драматичні переживання з приводу неможливості отримати істинне знання призводять до того, що людина не може почуватися щасливою.У римський період розвитку античної філософії (І ст. до н. е. — V ст. н. е.) склалися сприятливі умови для подальшого розвитку епікуреїзму, скептицизму та насамперед стоїцизму. Найвідомішими римськими філософами, які репрезентували філософську школу стоїцизму, стали Сенека, Епіктет, МаркАврелій.Домінуючим філософським напрямом римського періоду став ідеалізм, а головне — відбулося єднання філософії (насамперед неоплатонізму) та християнських ідей, що, зрештою, трансформувало античну філософію в середньовічну теологічну філософію.

2.Раціональне пізнання та його структура.Реалізм – це вчення, згідно з яким об’єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм (СігерБрабантський, АнсельмКентерберійський, Фома Аквінський та ін.) продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал) існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди. Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об’єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності. Номіналізм (П’єр Абеляр, Дунс Скотт, УільямОккам та ін.) відроджує аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об’єктів, справжніми є лише ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їхні назви. Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.

Білет № 13

1.Основні положення Німецької класичної філософії (Гегель, Кант, Фейербах).В історії світової та європейської філософії важлива роль належить німецькій класичній філософії, яка формувалася на межі XVIII—XIX ст. Вона представлена такими видатними мислителями, як І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Ґ. Геґель, Л. Фейєрбах.Соціально-економічними та історичними передумовами її розвитку були Французька буржуазна революція 1789—1794 рр., промислова революція в Англії та розвиток природознавства. Ні­меччина на той час значно відставала від інших країн в економічному й політичному сенсі. Філософія розвивалася в умовах феодального розбрату, буржуазні перетворення здійснювалися дуже повільно. Німецька буржуазія, налякана буржуазними революціями, з одного боку, часто йшла на компроміс з феодальним дворянством, а з іншого — об’єктивно була зацікавлена в об’єднанні країни, швидкому розвитку буржуазних відносин.Німецька класична філософія стала вищим досягненням, своєрідним синтезом філософської думки в світовому масштабі та одночасно останньою формою класичної європейської філософії. Уся попередня філософія, яку можна визначити як філософію розуму й пізнання, знайшла своє логічне завершення в німецькій класичній філософії. Велике значення мали гуманістичні ідеї соціального прогресу, свободи та активності людини, розробка проблем пізнання, діалектики та матеріалізму, віра в усемогутність науки тощо.Незважаючи на своєрідність філософських поглядів представників німецької класики (Кант був дуалістом, Фіхте — суб’єктивним, Шеллінг і Геґель — об’єктивними ідеалістами, Фейєрбах — матеріалістом), вони створили певну ідейну спільність. У філософських системах німецьких мислителів спостерігається зв’язок, навіть наступність. Саме через це їх поєднують в єдиний філо­софський напрям.При всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику відрізняє низка спільних рис, а саме: 1) розуміння ролі філософії в історії людства та розвитку світової культури; 2) раціоналізм, успад­кований від філософів Нового часу та Просвітництва; 3) критика матеріалізму XVIII ст. за його механіцизм; 4) розробка теорії діалектики та діалектичного методу мислення; 5) намагання пере­творити філософію на науку, створити єдину наукову філософію у вигляді цілісної системи наукових дисциплін, ідей, понять і категорій; 6) розробка загальних методів підходу до проблеми історичного розвитку як єдиного процесу; 7) відродження гуманістичного ставлення до людини, ЇЇ активності, свободи та інших цінностей; 8) безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей1.Загалом феномен німецької класики створив підґрунтя для виокремлення ЇЇ як особливого етапу розвитку новоєвропейської філософії.2.Характеристика основних принципів та категорій діалектики.Принципи діалектики - вихідні, об’єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип – принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає ,що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому. Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв’язку та загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв’язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ. Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності та боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних явищ у якісні, та принцип заперечення заперечення. У більш широкому тлумаченні – це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.Категорії– це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності. Для більш конкретного розуміння слід розкрити суть процесу абстрагування. Абстрагування – це розумовий процес відхилення від одних властивостей речей і концентрація уваги на інших. Найпростіший акт абстрагування – розрізнення 2 речей. Якщо нам треба встановити відмінність між ними, то ми не беремо до уваги те, що подібне. У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах. Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. В них фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Категорії діалектики можуть бути застосовані у будь-якій сфері дійсності, оскільки вони фіксують найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об’єктивного світу. Категорії діалектики виробляються у процесі суспільно-історичної практики людини і відображають об’єктивну дійсність у певних конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов вони змінюються. Вони збагачуються. Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент.

Білет № 14