8. Резонанс української культури в східнослов’янських землях

Риторично-гомілетична література була основою східно­слов’янського духовного життя взагалі. Як Острозька Біблія була єдиним джерелом духовного знання для українців, білорусів та росіян аж до початку XIX ст., так і українська книжність духов­но живила весь східнослов’янський, а почасти й південно­слов’янський, що перебував під турецьким пригніченням, світ. Випускники Києво-Могилянської Академії, зокрема, були бажа­ними гостями в Московії, де ставали фундаторами нового типу проповіді, а також віршової літератури й театру (наприклад, Симеон Полоцький).

Досягши визначного місця в російській церковній ієрархії, Стефан Яворський, наприклад, створив посібника риторики — “Риторична рука”. Це було подальшим розвитком традицій Киє­во-Могилянської академії з її рукописними риторичними посіб­никами. Автор закликає до стислості стилю: “Між іншими кара­ми гріха, за які ми страждаємо з вини наших предків, є те, що ми маємо слабку пам’ять, бо коли дещо сприймається, то за деякий час воно забувається<...>Премудрі по-різному шукають виходу з цього становища. Я ж, на відміну від інших, вважаю, що най­краще запам’ятовується короткість речі<...>Тому я раджу для кращого запам’ятовування досить просту риторичну хитрість, адже я дію однією рукою, у якій маю всю риторику” [автор атестує свою книгу з п'яти невеличких розділів як скорочений виклад курсу]¹.

Як зазначав свого часу проф. А. Архангельський, “власні лі­тературні сили Москви спочатку вельми незначні, — точніше сказати, їх зовсім немає: і в галузі літератури до самого кінця

XV століття Москва живе чужим добром”, переважно за раху­нок українців.

Водночас, як відмітив митрополит Іларіон (Огієнко), це три­вало аж до початку XIX ст.: “Москва бачила культуру українців, охоче приймала їх до себе і добре платила. І тому в “далеку Московію”, в “московскія страны” перейшло багато людей, що придбали там слави і собі, і своїй Україні. Земляки ці наші поне­сли культуру свою на далеку північ, збудили її од віковічного дрімання і заклали там міцні підвалини нової культури”.

Після 1654 р. почався інтенсивний перехід української інтелігенції до Росії. Характерно, що найвидатніші літератори епохи — Єпіфаній Славинецький (пом. 1675), Димитрій Ростов­ський (Туптало, 1651-1709), Стефан Яворський (1658-1722) та Феофан Прокопович (1681-1736) були запрошені до Росії, де сприяли церковним реформам патріарха Никона, а згодом — куль­турному розвою Московії за Петра І.

Найсерйозніші вчені Росії давно відзначали цей величезний культурний вплив України в часи, коли молода російська куль­тура лише спиналася на власні ноги. Українська словесність тут була провідником європеїзації, науки, культури. Справедливим є скептичне ставлення, наприклад, В.Вомперського до тези, буцімто в російській науці історія риторики починалася з Ломоносова: автор дослідження³ переконливо показує, чим у цій галузі Росія в цілому й Ломоносов зокрема зобов’язані українським гомілетам. Інша справа, що скоро церковна культура завдяки реформам Пет­ра І була витіснена на околицю життя секуляризованою, світською культурою, й на теренах Російської імперії (отже, в більшій час­тині України) почався занепад церковної риторичної літератури. Проте українські ритори чимало зробили, аби не згасало вогни­ще християнського життя в лоні новоутвореної “єдиної” Російської Православної Церкви.

Російська церква мала певні власні досягнення в галузі гомілетики, як, наприклад “вітіє словес” Єпіфанія Премудрого (XIV ст.). Але цей пишний, напружений стиль не був оригінальним російським винаходом, а наслідував літературу ісіхазму (мовча- льників), яка виникла у Візантії того часу завдяки Григорію Паламі та його однодумцям. Це поширилося в південнослов’янсь­ких країнах і дійшло до Півночі. “Ісіхасти”-мовчальники конден­сували свої духовні сили, утримуючися від пустопорожнього слова в житті, аби тим енергійніше розпростати його в сфері духу. Та це “витіє словес” повністю поглинула літературна традиція укра­їнського бароко пізнішого часу.