6. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь)

Хоча грецькі та арабські письменники Середньовіччя розгля­дали Київську Русь як дику окраїну цивілізованого світу, вона напрочуд швидко увійшла в коло європейських країн одразу пі­сля прийняття християнства і аж до татарської навали була однією з найрозвиненіших країн тогочасної Європи. За часів Ярослава Мудрого Київ стає міжнародним духовно-культурним центром. Тодішній німецький історик Адам Бременський вважав його су­перником Константинополя.

Про дописемний (дохристиянський) період давньоукраїнсь­кого красномовства можна робити хіба що гіпотетичні висновки. В найдавніших фольклорних творах зафіксовано промови, з яки­ми князі зверталися до дружинників, до іноземних послів та вла­сного народу. Відомо, що існувало судове красномовство. Що­правда, коли довести правоту було неможливо, з відчаю лю­дина хапалася за розпечене залізо (т.зв. “Божий суд” — вважало­ся, що той, хто говорить правду, ушкоджений не буде).

Язичництво на праукраїнських теренах не дозріло до створення власної розвиненої міфології, тим паче — до втілення її в літературі та мистецтві, які одразу ж почалися як християнські, що позначи­лося на духовності українського народу та його культурі. А оскіль­ки майже вся середньовічна християнська література, зокрема візантійська, за жанровими ознаками була не художньою, а рито­ричною (проповіді, трактати, житія, літописи-хроніки тощо), то й засади давньоукраїнської словесності були саме риторичні. Оратор­ське мистецтво Київська Русь пізнала з кращих зразків візантійсь­кої літератури та літератур південних слов’ян, що формувалися під візантійським впливом. А там, як відомо, існувала струнка й розви­нена система ораторських жанрів і розлога теорія риторики.

Про особливості риторичного стилю йдеться вже в “Ізборни­ках” Святослава (1073, 1076).

Характерно, що аж до XVI ст. українська література не ви­користовувала навіть віршових форм, органічно пристосованих для художньо-поетичних цілей. Біблію, щоправда, перекладали довго — від часів святих Кирила та Мефодія й аж до пори Острозької школи (XVI ст.). Але основні її частини відомі були вже в Київській Русі, й вони послужили головною опорою для становлення давньоукраїнського красномовства. Особливо по­пулярними були Псалми, Притчі та Премудрість Соломонова, а також апраскосні (богослужебні) варіанти Євангелій, які про­тягом століть служили основою для навчання, думок і вчинків тисяч людей. Відомі були також твори Отців Церкви та ряд житій святих, твори на історичні та наукові теми. Наприкінці XII ст. з’явилася навіть популярна хрестоматія “Пчела”, що містила настанови та афоризми — переважно зі Святого Пись­ма, патристики, але почасти й з античних творів (на основі грецьких антологій подібного типу).

Вчені, які займалися дослідженням риторики, виділяють в риториці Київської Русі, так само, як у візантійській, два основ­них піджанри: дидактичний (повчальний) та панегі­ричний (урочистий)¹. Проте слід зазначити, що в той час усяка промова (проповідь, повчання, похвала тощо), по суті, на­зивалася словом.

У найвидатнішій пам’ятці давньоукраїнського письменства — літописі Нестора, відомому під назвою “Повісті временних літ”, — імітовано промови давніх державних діячів, які, очевид­но, не стільки написано літописцем, скільки записано на основі фольклорних переказів, що дбайливо фіксували найважливіші міркування і слова з цих промов. Слово, що мовилося до народу в загальноважливих ситуаціях, увійшло в ужиток як своєрідний жанр. Одночасно “словом” стали називати й церковну проповідь. Згодом саме “словом” на­зве свій напівриторичний, напівпоетичний твір невідомий автор славетного шедевру — “Слова про Ігорів похід”.

Риторичний за своєю природою й жанр житія святого (агіо­графія), хоча йому притаманні елементи наївної художності. Але основне завдання житія, яке Ю.Лотман назвав “масовою літера­турою середньовіччя” — повчати, давати приклад гідного, освя­ченого життя. Першим із власне українських житій було житіє князів Бориса й Гліба (XI ст.). Один з його варіантів, написаний згадуваним уже літописцем Нестором, будується не в останню чергу на виразних можливостях “слова”. Наприклад, христолю­бивий св. Гліб, який просить убивць, посланих братом Святополком, пошкодувати його юність, промовляє: “Не пожьнете мене от жития не созърела, не пожьнете класа, не уже созъревша, но млеко безълобия носяща”³.

Видатними ораторами Київської Русі були: митрополит Іларіон (XI ст.), Климент Смолятич (XII ст.) та Кирило Туровський (XII ст.), які жили в Києві або ж походили з нього.

“Слово про Закон та Благодать митрополита Іларіона

Будучи першим руським Київським митрополитом, Іларіон жив у часи розвитку культури за князя Ярослава Мудрого. В його “Слові” патетично стверджується, що слов’яни “за благодаттю” отрима­ли світло віри, що новозавітна віра вища за старозавітну, бо “благо­дать” є вільний вияв любові до Бога, а не страх перед Ним, як у часи Мойсейові. Іларіон знаходить красномовну алегорію: закон подіб­ний до рабині Агарі, що передувала вільній Саррі в народженні сина для Авраама, але поступилася їй як законній дружині й пані своїй.

Стиль Іларіона — глибоко патетичний.

Особливо ж благоговійно згадує він князя Володимира Ве­ликого, до якого звертається з величезною пошаною та живим ліричним почуттям.

.“Послання до пресвітера Фоми” Климента Смолятича

Літопис іменує наступного митрополита з киян, Климента Смолятича, книжником та філософом, якого ще на нашій землі не було. Послання стало відповіддю на нарікання Фоми, що Климент у своїх творах спирається більше на грецьких філософів Платона й Арістотеля, на поета Гомера, ніж на Отців Церкви. У відповідь Климент, посилаючись на досвід найвидатніших ри­торів Візантії, обґрунтував необхідність алегорично-символічного тлумачення і Біблії, і природи. Власне, текст до нас дійшов у “тлумаченні” якогось іншого ченця — Афанасія, але й у такому вигляді він свідчить про високий рівень риторичної культури Київської Русі, про вміння уважно читати Святе Письмо.

“Слово" Кирила Туровського

Народжений у сусідньому з Київським Туровському князів­стві, Кирило став тут єпископом і зажив великої слави. Його твори, репрезентуючи київську культуру, вміщувалися у збірниках проповідей і настанов грецьких отців рангу св. Івана Золотовус- того. Вони були відомі також у болгар та сербів.

Проповіді Кирила є переважно святковими, вони базуються на алегорично-символічному тлумаченні релігійних свят, як це робилося у Візантії. Але Кирило виявив себе глибоко оригі­нальним ритором, з власним пишним та виразним стилем.

Так, у “Слові на Антипаску” (тобто Фомину неділю) Кирило, дещо наслідуючи Григорія Назіанзіна, символічно використовує весняне оновлення природи, вбачаючи в ньому паралель духов­ному розкріпаченню людей у християнстві.

“Повчання” Володимира Мономаха

Князь Володимир Мономах (XI ст.) написав (чи, може, продиктував) “Повчання” для своїх дітей, вклавши в нього власний багатий духовний досвід та непересічну мудрість дер­жавної людини. Він виявляє глибоке знання Святого Письма, богослужебної літератури, а також дидактичних творів візан­тійського походження (наприклад, повчань батька дітям). Во­лодимир наставляє своїх дітей на засадах християнської мо­ралі, підносячись до великої виразності при винятковій прос­тоті власного стилю.

«Слово про Ігорів похід»

Це найвидатніша пам’ятка давньоукраїнської літератури, що відображає й київські реалії епохи, й сам лад риторичної культури того періоду. Вона є синтезом сюжетного оповідання про не­вдалий похід юного князя проти половців з ліричним пережи­ванням його поразки як загальнонаціональної трагедії. “Слово...” одночасно і риторика, і дидактичне повчання всякому властите­лю, як це мало місце вже в Біблії. Одночасно це заперечення того “епічного буйства”, яке характеризує богатирів язичницько­го типу. “Слово...” є блискучим зразком дидактичного твору, де використано всі виразні можливості риторики, художнього мовлення, аж до язич­ницьких образів та імен богів включно — Хорса, Дажбога тощо. Це паралель до того, що робилося в європейських літературах, які не відкидали старовинну культуру (порівняти, наприклад, настанови Василя Великого щодо вивчення язичницької мудро­сті). Але основний пафос твору в тому, що автор закликає до поміркованості й миру.

Стиль “Слова...” близький до народної творчості.

Як відзначав Н.Гудзій, “тут звертає на себе увагу звичне і в урочистій, риторичній проповіді симетричне розташування членів речення. Симетрично розташовані фрази, що закінчуються ри­муючими, точніше — ассоніюючими дієсловами, також часті у “Слові...”.

Природно, що давньокиївська культура багато що запозичує з візантійської, в тому числі й засади риторики та гомілетики. Як справедливо зазначав М.Грушевський, “Се було якраз тоді, як культивована західно-римською культурою Німеччина під­бивала своїм політичним і культурним впливом західню Слов’ян­щину. Русь натомість пішла під культурний вплив східнього Ри­му — Візантії. Се було зовсім природно — Візантія була близша географічно, а культура її — і духовна, і матеріальна, стояла без порівняння вище; се, щоб так сказати — був горячий ясний день, тим часом, як над Німеччиною сходила блідонька зоря”³.

В основному Київська Русь запозичує у Візантії прийоми духовного красномовства, причому “азіаністського”, біблієзованого типу, й навіть, як ми бачили, князівські промови та наста­нови в старих книжках передано тим стилем.