2. Зміст і вимоги до сучасного уроку української мови

Тим часом, в уроці, як і в будь-якому явищі, процесі або предметі, головним є зміст. Урок повинен містити певний обсяг інформації, теоретичних відомостей, за­своєння яких збагачувало б учнів науковими знаннями, мовними і мовленнєвими вміннями та навичками. Обов'язок учителя — забезпечити раціональне змістове наповнення своїх занять, куди, просто кажучи, відноси­мо все, що конкретно говорять і роблять учасники педа­гогічного процесу (вчитель і учні). В школі не повинні ма­ти місця безмістовні, поверхові, сірі і нудні уроки, що викликають відразу до предмета.

До основних складників змісту уроку належить пе­редусім теоретичний і практичний матеріал з мови. Проте поняття «зміст уроку» не можна зводити до за­своєння навчального матеріалу. Крім знань, до змісту входять уміння і навички, що формуються у процесі вправ, а також методи і засоби навчання.

Програма визначає лише загальні контури змісту за­нять. Підручник багато де в чому конкретизує його. Як­що у програмі з мови те чи інше питання, яке належить вивчати, здебільшого лише називається, підручник, крім викладу теоретичного матеріалу, правил орфографії і пунктуації, містить відповідні завдання і вправи для учнів. І все-таки практично зміст навчальної роботи на уроці значною мірою встановлюється вчителем. Справа тут, звичайно, не стільки в тому, що вчитель залучає до­датковий матеріал, повідомляючи в доступній учням формі деякі відомості, наприклад, із життя слів, про по­ходження певних граматичних категорій і форм, скільки в характері й обсязі роботи, спрямованої на формування в учнів мовленнєвих умінь і навичок. Програма і підруч­ник не можуть, природно, передбачити в усіх деталях зміст цієї роботи. Звідси відкриваються широкі можли­вості для творчості вчителя.

Лінгводидактичні вимоги до змісту уроку диференціюються залежно від характеру його складників. Зокрема, навчальний матеріал з мови (теоретичні поло­ження, визначення і правила, практичні завдання і вправи тощо) повинен відповідати вимогам науковості, оптимальності, єдності навчання і. виховання, зв'язку із життям.

Науковий рівень змісту уроку визначає насамперед відповідна теоретична (лінгвістична) основа, на яку спи­рається вивчення предмета. Теоретичні відомості з мови в загальноосвітній школі повинні являти собою коротко і в доступній формі викладений науковий курс. Основна відмінність між курсами мови середньої і вищої школи має полягати не стільки у змісті, скільки в обсязі ма­теріалу, що вивчається в школі, у відборі його, а також у способах пояснення.

Дбаючи про науковість змісту уроку, слід користува­тися під час пояснення матеріалу та проведення вправ, зокрема з мовного аналізу, лише достовірними відомо­стями, що «відстоялися» в мовознавстві. До таких у курсі основної школи належать: чітке розмежування понять «звук» і «буква»; «лексичне і граматичне значення сло­ва», «розбір слова за будовою і словотвірний розбір»; словосполучення і речення; граматична основа речення; види речень за метою висловлювання: розповідні, пи­тальні, спонукальні; двоскладні й односкладні речення; поділ підрядних речень на означальні, з'ясувальні та об­ставинні (т.зв. структурно-семантична класифікація); види мовленнєвої діяльності (аудіювання, читання, го­воріння, письмо); монолог і діалог; поняття про текст, стилі і типи мовлення тощо.

Програма визначає лише загальні контури змісту за­нять. Підручник багато де в чому конкретизує його. Як­що у програмі з мови те чи інше питання, яке належить вивчати, часто лише називається (вимова і написання префіксів, відмінювання кількісних числівників, способи творення дієслів, не і ні з дієприслівниками, типи орфо­грам і т.д. і т.п.), підручник, крім викладу теоретичного матеріалу, правил орфографії і пунктуації, містить відповідні завдання і вправи для учнів. І все-таки прак­тично зміст навчальної роботи на уроці значною мірою встановлюється вчителем. Справа тут, звичайно, не стільки в тому, що вчитель залучає додатковий ма­теріал, повідомляючи в доступній учням формі деякі відомості, наприклад, із життя слів, про походження певних граматичних категорій і форм, скільки в харак­тері й обсязі роботи, спрямованої на формування в учнів мовних і мовленнєвих умінь та навичок. Програма і підручник не можуть, природно, передбачити в усіх де­талях зміст цієї роботи.

При цьому не слід надмірно захоплюватися теорією, витрачати на розповідь чи бесіду вчителя більшу части­ну уроку, внаслідок чого закріплення матеріалу прохо­дить похапцем, без достатнього тренажу. Треба дбати про економне розкриття теми, щоб мати час для різного роду усних і письмових вправ.

Водночас багато важить у забезпеченні наукового рівня змісту уроку та піднесенні інтересу учнів до пред­мета ознайомлення їх з деякими питаннями мовознавст­ва, як-от: значення мови в житті суспільства, українська мова — державна мова України, краса і багатство ук­раїнської мови, власне українські і запозичені слова, літературна мова і діалекти, професійні слова І терміни, мова — скарбниця духовності народу, найважливіший засіб пізнання, спілкування і впливу, розвиток ук­раїнської мови. Корисними є принагідні розповіді (бесіди) вчителя про походження українського алфавіту, появу нових слів і зворотів, відмирання старих слів, уживання різних категорій лексики із стилістичною метою. Чимало цікавого можна взяти з широко відомих книг Б. Антоненка-Давидовича «Як ми говоримо» (К., 1991), І.Р. Вихован­ця «У світі граматики» (К, 1987), І. Глинського „Твоє ім'я — твій друг” (К., 1985), А.П. Коваль «Слово про сло­во» (К, 1986). «Крилате слово» (К, 1989), А. Матвієнко «Живе слово» (К.. 1964), «Рідне слово» (К, 1994), П. Утевської «Невмирущі знаки» (К., 1976), Є.Чак «З біог­рафії слова» (К, 1979), «Мандрівка в Країну слова» (К., 1986), «Барви рідного слова» (К, 1989) та ін.

Оптимальність змісту уроку (лат. орtimus — най­кращий: кращий з можливих варіантів чогось) забезпе­чується: при високому науковому рівні — найбільш доцільним за своїм характером і обсягом відбором теоре­тичних відомостей, практичних завдань і вправ. Урок повинен бути містким, але не перевантаженим. Пору­шення цієї умови неминуче призводить до механічного запам'ятовування матеріалу, послаблення інтересу учнів та затримки їхнього загального розвитку. Прагну­чи якнайбільше «втиснути» в урок інформації без до­статнього врахування можливостей учнів, рівня їхньої підготовки, вчитель інколи вдається до такого тлумачен­ня мовних явищ і фактів, що далеко виходить за межі шкільної програми. Тим часом вимога навчати на висо­кому рівні має здійснюватися з неодмінним урахуванням доступності матеріалу, інакше «високий рівень трудності із позитивного фактора перетво­рюється на негативний» [Обучение и развитие (Экспериментально-теоретическое исследование) / Под ред. Л.В. Замкова. -М.: Педагогика, 1975. — С. 51.].

Оптимальне наповнення змісту уроку значною мірою досягається вивченням мовного матеріалу укрупненими, логічно завершеними частинами з використанням уза­гальнюючих таблиць і схем, що містять головні відо­мості, виділені для послідовного освоєння.

Традиція, за якою в навчанні рідної мови відводили­ся на урок лише один-два параграфи підручника, не ви­тримала випробування практикою, оскільки далася взнаки основна її вада: надмірне подрібнення, розосере­дження мовного матеріалу призводить до нераціональ­ного розтягування в часі його вивчення, через що втра­чається бачення системних зв'язків. Тому визнано за доцільне групувати навчальний матеріал, по змозі, більшими дозами (3-5 параграфів на урок). При цьому важливе значення набула генералізація знань, виділен­ня із широкого кола відомостей найбільш істотного, голо­вного, узагальнення й систематизація вивченого на ос­нові певного теоретичного положення, мовного поняття або правила. Так, зокрема, вивчається будова слова (од­разу всі значущі частини), складносурядне речення (по­няття, будова, засоби зв'язку, розділові знаки). Заощад­жений час використовується для інтенсивної мов­леннєвої практики. Факти і явища, що є специфічними для виучуваної мови (кличний відмінок, безособові дієслівні форми на -но, -то та ін.), вивчаються, природ­но, на окремих уроках.

Таких висновків дійшли наукові співробітники лабо­раторії навчання української і російської мов Інституту педагогіки, які впродовж десяти років (1980-85, 1986-90) проводили в школах Києва, Херсонської, Черкаської і Рівненської областей педагогічний експеримент з пе­ревірки ефективності пропонованого способу структурування («стиснення») навчального матеріалу, що забез­печує високу якість знань, їх системність, зміцнює мовні і мовленнєві вміння та навички учнів. Слід, звичайно, на­далі розвивати започаткований досвід, домагаючись ширшого впровадження його в школах [Детальніше про це див. наші публікації: Навчан­ня мови: здобутки, втрати, проблеми. — Укр. мо­ва і літ, в школі. — 1987. — № 8; Про перебудову на­вчання мови в школі. — УМЛШ. —-І 989. — № 8; Совершенствование содержания и структуры школьного курса русского языка. — Рус. язык и лит. в средн. учеб. заведениях.— 1987. — №5.].

Важливе місце у змісті уроку української мови в ос­новній школі повинна посідати цілеспрямована і копітка робота над пізнавальними завданнями і запитаннями, що виникають у результаті створення проблемних ситу­ацій, які постають у випадках невідповідності між наяв­ною в пам'яті учнів системою знань і вимогами проблем­ного вивчення програмового матеріалу. Завдяки цьому діти змушені весь час думати, шукати і знаходити, отже, знання набуваються не механічно, а свідомо, не лише пам'яттю, а передусім розумом [Скуратівський Л.В. Пізнавальні завдан­ня з української мови. — К.: Рад. школа, 1987.].

Деякі пізнавальні завдання містять чинні підручники рідної мови для 5-9 класів, проте їх треба урізно­манітнювати і використовувати частіше, системно, інак­ше важко досягти успіхів у свідомому засвоєння учнями важких питань курсу.

Наведемо приклад з теми подвоєння букв, що позна­чають приголосні при збігу їх. З початкової школи учні знають: якщо корінь слова кінчається на приголосний, з якого починається суфікс, то приголосні (на письмі — букви) подвоюються: стіна — стінний, осінь — осінні. Поряд з цими прикладами вчитель дає для розбору і такі слова, як зелений, синій, юний, де подвоєння відсутнє. Чому? Як тут бути? (Запитання зацікавлює учнів, ніхто не залишається байдужим до пояснення вчителя). Справді, чому в наведених словах й не подвоюється? (У них немає суфікса. Ці прикметники не утворилися від іменників, навпаки, іменники зелень, синь, юнь походять від них).

Оптимальний зміст уроку неможливий без інтенсив­ної мовленнєвої практики учнів. Цілеспрямована і систе­матична робота з розвитку мовлення є важливою пере­думовою ефективності занять, показником їх якості. Хоч напрями і зміст цієї роботи визначено програмою, від учителя все-таки багато залежить, яку лексику і в яко­му обсязі ввести в активний словник учнів, якими вира­жальними засобами збагатити їхнє мовлення, над удос­коналенням яких мовленнєвих умінь і навичок працюва­ти в першу чергу.

Оскільки українська мова, яку вивчають у наших школах, і досі певною мірою залишається препарованою, «узгодженою» з російською, це негативно позначається на якості усного і писемного мовлення учнів. Слід наси­тити уроки власне українською лексикою та ук­раїнською фразеологією, властивими літературній мові граматичними формами та синтаксичними конст­рукціями. В активному словнику учнів мають, зосібна, з'явитися такі слова, як: берегиня — охоронниця домаш­нього вогнища, сімейного затишку, благополуччя; вар­то — у значенні слід, треба; водограй — фонтан; доро­бок —те, що зроблене, створене ким-небудь (наприклад, творчий доробок письменника); книгарня (зам. книжко­вий магазин); книгозбірня — бібліотека; передплата — по-рос. подписка (на періодичну пресу); майдан — вели­ке незабудоване місце в селі або місті («На майдані коло церкви...», майдан Незалежності в Києві); оберіг — знак, що оберігає від усього злого; розбудова — у значенні створення, утвердження, поступальний розвиток (на­приклад, розбудова України як суверенної держави);

сукня — жіночий одяг (по-рос. платье); терен — місцевість, територія (у переносному значенні — ґрунт, основа чого-небудь); часопис — журнал, газета; ґреч­ний — шанобливо ввічливий, чемний; крислатий — розлогий, гіллястий (крислата яблуня); ошатний—гар­но, по-святковому одягнений або прибраний; відписа­ти — відповісти комусь листовно, заповісти щось; запо­чаткувати — покласти початок чого-небудь; обража­тися (по-рос. обижаться); побратися — у значенні од­ружитися; повсякчас — постійно, завжди; либонь — ма­буть, сливе — майже і т.д. і т.п.

Збагачує й активізує мовлення широке використан­ня на уроках усталених семантичне неподільних словосполучень-фразеологізмів: багато важити (мати вели­ке значення), битий (уторований) шлях, братися за ро­зум, відводити душу, вільний птах, даватися взнаки, збити з пантелику, з давніх-давен, майнути думкою, наріжний камінь» та ін. Що вже говорити про викорис­тання у процесі навчання мови крилатих слів (висловів), прислів'їв та приказок, на які так багата українська література, народна творчість.

Дбаючи про розвиток мовлення, слід віддавати на­лежне граматиці і правописові. Саме послабленням ува­ги до орфографії і пунктуації можна пояснити деяке зниження грамотності, що, на жаль, має місце в ряді шкіл. Надмірне захоплення якою-небудь одною сторо­ною в навчанні мови неминуче призводить до зниження ефективності уроку. Тому визначення шляхів органічного і раціонального поєднання на уроці роботи над за­своєнням відомостей з фонетики, лексики, словотвору, граматики, орфографії і пунктуації та розвитком усного і писемного мовлення належить до складних питань лінгводидактики, що потребують наукового вирішення.

У чому конкретно полягає така вимога до змісту уро­ку мови, як єдність навчання і виховання? Треба, щоб мовний матеріал, практичні завдання і вправи, які про­водитимуться на уроці, сприяли загалом вихованню осо­бистості учня.

Основна виховна спрямованість уроку полягає на­самперед у тому, щоб розкрити суть мови як суспільно­го явища, її комунікативні функції, закономірності роз­витку.

За словами К.Д. Ушинського, мова є «найголовнішим і найважливішим літописом усього духовного бага­товікового життя народу». Через мову вчитель передає учням знання з предмета, збуджує в них інтерес до пізнання. Оперуючи на уроці різноманітним мовним ма­теріалом — словами, що відображають предмети і яви­ща реального світу, і реченнями (текстами) відповідного змісту, він збагачує учнів знаннями про навколишню дійсність, розширює їхній кругозір. На життєвому, ціка­вому матеріалі діти краще засвоюють теоретичні відо­мості, набувають практичних умінь і навичок. Яскравий приклад, проаналізований на уроці, назавжди зали­шається в пам'яті.

Згідно з вимогами сьогодення текстовий матеріал для занять з рідної мови повинен бути пов'язаний за своїм змістом насамперед з історією держави, її символами (Гімн України, тризуб, синьо-жовтий прапор), столицею України Києвом, Дніпром-Славутичем, пам'ятниками видатним діячам Володимиру Великому, Михайлу Грушевському, Тарасу Шевченку та ін. Певне місце поряд з іншим матеріалом мають посідати тексти, що розкрива­ють притаманний українцям особливий менталітет, який характеризують честь, справедливість, патріотизм, совість, працьовитість, повага до людей праці, до жінки-матері, а також милосердя, доброта, співчуття до людського горя, бережливе ставлення до природи, землі-годувальниці, господарність, скромність, безкорисливість, мир і злагода між людьми.

Розширює і конкретизує виховні завдання чинна програма рідної мови, зокрема культурологічна змістова лінія, яка визначає тематику робіт, пов'язаних зі шко­лою, родиною, членами сім'ї, духовною культурою ук­раїнців, українською ментальністю, рисами характеру українців, етикою спілкування та етикетом, народними обрядами і святами, історією села (міста), екологічною культурою тощо.

Усе це повинно сприяти вихованню в учнів національної гордості громадянина України.

Основним на уроці має бути змістовний, цікавий і ви­сокохудожній матеріал з творів української літератури, особливо тих, що вивчаються в даному класі. Добираючи уривки й окремі речення для практичної роботи з учня­ми, зважають на різноманітність і багатство словника, граматичних форм та синтаксичних конструкцій. Як мовний матеріал важливо використовувати також кращі зразки народної творчості, зокрема прислів'я і приказки, — вони змістовні, повчальні, образні. З вихов­ного боку найбільш корисними для занять є прислів'я і приказки на теми про обов'язок, працю, розум, знання, дружбу, сміливість, проти пороків і вад людини.

Урок за своїм змістом повинен бути орієнтованим на розумове, моральне й естетичне виховання учнів.

В.О. Сухомлинський справедливо вказував, що на­вчання мови — це насамперед «виховання розуму, формування думки». Органічне поєднання навчальної роботи з розумовим вихованням сприяє формуванню в учнів наукового світогляду, розвиткові їхніх пізна­вальних і творчих здібностей. Слід учити дітей стави­тися до навчання, як до розумової праці, часом досить нелегкої, даючи їм можливість відчувати себе «добува­чами знань», переживати почуття гордості від того, що вони «думаючи, працюють». Зусилля учнів мають бути спрямовані не скільки на запам'ятовування, заучуван­ня матеріалу, яке часто перетворюється в зубрячку, стільки на його розуміння, усвідомлення. Головною умовою розвитку розумових і творчих здібностей учнів є систематичне вдумливе читання різних джерел, аби дізнатися з предмета якомога більше. Щодо української мови, тут може слугувати згадана науково-популярна література.

У моральному вихованні багато важить правильна організація і проведення на заняттях мови різних навчальних творів, зокрема таких, як твори-роздуми на суспільні та морально-етичні теми, а також дискусійного і проблемного характеру. Вони цінні насамперед тим, що потребують уміння спостерігати життя, давати оцінку явищам і фактам, висловлювати власні думки і погляди, виявляти своє ставлення до людей, їхніх вчинків, розуміння понять честі, обов'язку і т. ін. Якщо ці думки і почуття закріплено в рядах, над якими юний автор сумлінно працював, і вчитель відзначив досягнуті успіхи, тоді твір залишиться в пам'яті учня назавжди.

Естетичне виховання як важлива складова частина змісту уроку мови може і повинне здійснюватися різни­ми шляхами, а саме:

1. Ознайомлення з характерними якостями ук­раїнської мови, яка за визначенням видатних письмен­ників, діячів культури є красивою, милозвучною і бага­то „

2. Формування прекрасного в мові. Естетика рідної мови спирається на її фонетичні, фразеологічні, грама­тичні ресурси. Пояснюючи, чим саме прекрасна мова, необхідно виробляти в учнів розуміння того, що во­лодіння мовним багатством є неодмінною умовою розви­неного і виразного мовлення, здатного викликати есте­тичне почуття.

3. Розвиток в учнів потреби в естетичному вдоско­наленні власної мови. Слід привчати школярів до продуманої побудови як усного, так і писемного мов­лення, раціонального вибору слів і виразів, синтак­сичних конструкцій. Треба заохочувати учнів до вжи­вання епітетів, метафор, порівнянь та інших засобів художньої виразності, розвиваючи у них, по змозі, здібність яскравого й емоційного зображення подій, явищ і предметів, застерігаючи, однак, від перенаси­чення викладу художніми засобами та штучної «ку­черявості»(Бєляєв О.М.).

Зв'язок змісту уроку із життям розглядають у вузькому і широкому аспектах. Звужене розуміння суті питання зводиться до опори на знання учнями теорії предмета, яка є основою вироблення практичних умінь і навичок. Проте знання однієї лише теорії не забезпечує належного розвитку учнів, достатньої грамотності і культури їхнього мовлення. Потрібна інтенсивна прак­тика — виконання стрункої системи різноманітних за­вдань і вправ.

Найбільш ефективним є навчання, коли:

• теоретичні положення і правила ілюструються(підкріплюються) фактичним матеріалом, прикладами із живого мовлення, кращих зразків художньої літера­ тури та фольклору;

• учні внаслідок систематичного тренування, прак­тики набувають уміння і навички застосовувати здобуті знання як у стандартних (під час виконання вправ за зразком), так і в нестандартних ситуаціях, особливо при створенні власного тексту;

• вся система занять з розвитку усного і писемно­го мовлення (збагачення словникового запасу, ово­лодіння нормами літературної мови, формування вмінь і навичок зв'язного викладу думок) будується відповідно до вимог життя, практики, задовольняє по­треби учнів у мовленнєвому спілкуванні і має забезпечити відповідні можливості в їхній майбутній трудовій діяльності.

Під зв'язком теорії з практикою в широкому аспекті розуміють безпосередній зв'язок навчання мови з жит­тям, вироблення вмінь і навичок застосовувати в прак­тичній роботі здобуті в школі знання. Йдеться, зокрема, про уміння і навички мовленнєвої діяльності, навички швидкого і свідомого читання, вміння виступати з до­повіддю, в дебатах, вести ділове листування тощо.

Зв'язок змісту уроку мови з життям передусім реалізується через розкриття ролі і значення теоре­тичних положень і понять, правил орфографії та пунк­туації в мовній практиці. Тут особливо багато важить попередня орієнтація учнів у життєвому і практичному значенні виучуваного питання. Звичайно, вивчення да­леко не всіх питань курсу рідної мови в 5-9 класах по­винне починатися з розкриття їх практичного значен­ня. Це слід роботи тоді, коли звернення до практики випливає із суті самої теми, відповідає потребам раціональної організації уроку, розкриває зміст і ха­рактер майбутньої роботи. Так, під час вивчення си­нонімів указується, що вміле користування ними збага­чує мовлення, допомагає точніше, виразніше висловити думку, уникнути невиправданого повторення тих са­мих слів, однотипних зворотів і синтаксичних конст­рукцій. Важливе практичне значення має також знан­ня поділу іменників на відміни, числівників — на групи, чітке розрізнення видів дієслів, простих і складних ре­чень. Без цього, власне, навряд чи можна свідомо кори­стуватися орфографічними і пунктуаційними правила­ми. Для розв'язання питання, яку букву (морфему) пи­сати в тому чи іншому випадку, треба спочатку з'ясу­вати, до якої частини мови належить слово, що викли­кає труднощі в написанні, потім, якщо це іменник, прикметник, числівник, займенник чи дієслово, визна­чити його рід, число, відмінок (особу), відміну (дієвідміну) і, нарешті, застосувати відповідне правило. Отже, знання граматичних категорій, значень, форм — це не пуста формальність, а неодмінна умова вироблен­ня навичок грамотного письма.

Досвід показує, що школярі з більшим старанням вивчають програмовий матеріал, коли переконуються в життєвій його необхідності. Іншими словами, якщо учні зрозуміють, яке значення матимуть у їхньому подаль­шому житті і праці знання з мови, то виучуваний ма­теріал постане перед ними не просто як черговий пара­граф підручника, а як елементи живої мови, без яких не обійтися на практиці.

У зміцненні зв'язку змісту уроку мови з життям значною мірою забезпечує опора на життєвий досвід учнів. Можна, звичайно, розповісти дітям, що таке професіоналізми, навести приклади їх, потім виконати ряд вправ на закріплення і цим досягти певного на­вчального ефекту. Проте краще, якщо вчитель перш ніж з'ясовувати нове для учнів поняття, запитає їх, які спеціальні слова і вирази, пов'язані з працею на вироб­ництві, в сільському господарстві чи установах, ужи­вають їхні батьки, старші брати і сестри. Хай учні самі пригадають якомога більше таких слів, спробують да­ти їм визначення, яке потім буде уточнене за підруч­ником. Підсумовуючи, вчитель коротко розповість про стилістичну функцію професіоналізмів у художній літературі.

Важливо, щоб тематика творів учнів, по змозі, відо­бражала їхній життєвий досвід—участь у громадсько­му житті, роботі на дослідній ділянці, в шкільних майстернях, особисті спостереження, враження від екс­курсій, відвідання музею, виставки, думку про пере­глянутий кінофільм, прочитану книжку і т.ін. Слід при­вчати школярів висловлювати у творах власні думки і погляди на життя, виявляти ставлення до людей, їхніх вчинків, свої поривання, високе розуміння честі, громадянського обов'язку.

Зміцнює зв'язок змісту уроку з життям, використан­ня поряд з іншими текстами мовного матеріалу, який за своєю тематикою пов'язаний із завданнями підготовки учнів до майбутньої практичної діяльності. Змістовних і яскравих текстів у сучасних підручниках рідної мови цілком достатньо. Проте зміни, що відбуваються в країні, вимагають деякого оновлення текстового матеріалу по «гарячих слідах», чим до перевидання підручників зму­шений займатися учитель-практик.

Підсумовуючу викладене, можна зробити такі вис­новки щодо вимог до змісту сучасного уроку:

1. в уроці з мови головним є зміст, основними склад­никами якого є теоретичний і практичний матеріал з мо­ви;

2. відповідна теоретична основа визначає науковий рівень змісту уроку, при його високому рівні забезпе­чується оптимальність змісту уроку;

3. однією із провідних вимог до змісту уроку мови є єдність навчання і виховання, при цьому передба­чається, щоб мовний матеріал, практичні завдання і вправи, які проводяться на уроці, сприяли вихованню (національному, розумовому, естетичному) особистості учня;

4. зв'язок змісту уроку із життям забезпечується не лише знаннями теорії предмета, а й інтенсивною прак­тикою — використанням системи різноманітних вправ і завдань.