4. Любов.

Любов – це почуття та ставлення, яке полягає у вкрай сильній симпатії і духовній близькості. Найчастіше поняття любові використовується для позначення відносин між людьми, проте, крім цього, існує любов до ідей, до природи, до тварин, до предметів тощо. Любов необхідно відрізняти як від взаємовигідних, дружніх (рівноправних) відносин, так і від пристрасті (манії, параної) – сліпої несвідомої одержимості (хоча й немає сильної любові без афектів). Для любові важливими є поняття вільного вибору та самозречення. Любов – це високе духовне почуття людини, багате на різноманітні емоційні переживання, засноване на благородних почуттях і високій моралі та супроводжується готовністю зробити все від себе залежне для благополуччя людини, яку любиш. Любов – це найвища форма прояву доброти, яка межує із самопожертвою.

У давньогрецькій культурі виділяють такі види любові:

• Агапе – αγάπη (благородна, в тому числі божественна любов). Жертовна любов, любов до ближнього. Початково означала вечори дружніх застіль.

• Ерос - ἔρως (романтична любов – пристрасть, фізичний потяг). Стихійна і пристрасна самовіддача, закоханість-захоплення. У Платона набула значення прагнення до досконалості через володіння красою.

• Філія – φιλία (любов-дружба, приязнь однієї людини до іншої). У філософії Емпедокла філія – це космічна сила притягання, протилежна до сили ворожості.

• Сторґе – στοργή (сімейна, родинна любов, прив’язаність).

Темі любові присвячений один із діалогів Платона (Бенкет), у якому філософ викладає свою концепцію любові, що стала основоположною для усіх наступних теорій. Платон виділяє різні види любові – еротична (чуттєво-тілесна) і духовна (любов до ідей або філософія). «Немає досконалої людини, тому кожен хоче доповнити власну недосконалість, тяжіючи до людей протилежної статі, у яких є те, чого йому не вистачає».

Центральним поняттям християнської етики є всепрощаюча любов. Заповідь любові була проголошена Ісусом Христом у відповідь на питання про вищий закон людського життя. У християнській заповіді – любов до Бога і любов до ближнього – подані у єдності, і в якості ближнього вказаний не тільки одноплемінник, а кожна людина.

Християнство надає пріоритет любові як найвищій цінності, наповнює це поняття особливим змістом. Достатньо процитувати гімн любові, який міститься у посланні апостола Павла до коринтян: «Любов терпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, любов не гордиться, не сваволить, не шукає свого, не гнівається, не мислить зла, не радіє неправді, а утішається істиною. Все розуміє, всьому вірить, все сподівається, все перетерплює». Таке розуміння любові розглядає її як найвищу цінність, яка ніколи не може бути засобом для інших цілей.

Кароль Войтила (Папа Іван Павло ІІ) у своїй книзі «Любов і відповідальність» детально виклав основні моменти розуміння статевої любові у сучасному католицизмі. Основними етичними принципами у цьому питанні є:

• персоналізм (розуміння любові як міжособистісного відношення, що ґрунтується на спільності духовних інтересів і цілей);

• моногамія (істинна любов – це єднання мужчини і жінки у моногамному шлюбі);

• благодать

Любов – це протилежність використання особистості як засобу. Щоби відкинути таку можливість, люблячих людей має об’єднувати спільна мета. Критерієм любові є здатність до повної самовіддачі, яка є протилежністю використовування. Якщо позбавити любов самовіддачі, глибини особистісної участі, тоді те, що від неї залишиться, буде її повною протилежністю.

У Західній Європі любов завжди виступала як щось заборонене, пов’язане із подоланням перепон. Любов – пристрасне бажання неможливого, це порив, що руйнує стабільність нашого буття. Якщо інший відповів взаємністю, ми вважаємо, що на нас звалилося щастя, якого ми не достойні. На нас впала «благодать». Справжня любов може бути лише моногамною – оскільки це визнання унікальності і неповторності єдиної людини. Любов розсуває емоційні межі повсякденного життя – дарує людині екстаз і страждання.

Психоаналіз також розглядав концепцію статевої любові. Зіґмунд Фройд виявив, що у житті людини величезну роль відіграє несвідоме і що його зміст носить головним чином сексуальний характер. Розвиток психоаналізу дозволив виявити і описати патологічні форми любові, котрі ростуть і множаться разом із ростом патологічності суспільства. Ці види любові описані Еріхом Фроммом: некрофілія (любов до мертвого, приклад – Гітлер), садизм (задоволення від нанесення страждання іншому), мазохізм (задоволення від того, як тобі завдають страждань), нарцисизм (патологічна любов людини до самої себе).