14

Лекція № 6 Становлення наукової психології. Фундаментальні напрямки психології. План

1. Психологія як наука про безпосередній досвід В. Вундта.

2. Зміст структуралізму Е.Б. Тітченера.

3. Розвиток експериментальної та прикладної психології. Теорії Ф. Гальтона.

4. Психологія свідомості В. Джемса.

5. Психологія біхевіоризму. Основні положення необіхевіоризму.

6. Гештальтпсихологія.

Лірература:

1. Роменець В.А. Історія психології 19 – початку 20 століття. – К., 1995.

2. Роменець В.А. Історія психології. – К., 1978.

3. Ярошевский М.Г. История психологии. – М., 1985.

4. Марцинковская Т.Д. История психологии. – М., 2001. Ждан А.Н. История психологии от античности до наших дней. – М., 1990.

1. Психологія як наука про безпосередній досвід в. Вундта (1832-1920)

Вільгельм Вундт – психолог, філософ, фізіолог, етнограф, мовознавець. Засновник Лейпцизької лабораторії, де було широко розгорнуто психологічний експеримент (1829). Викладав у Гейдельберзі, Цюріху, Лейпцигу. Засновник експериментальної психології, автор 10-томної „Фізіологічної психології” – розкриває ставлення психічного до фізіологічного. Зручний виклад психологічної системи міститься у „Нарисах психології”. Унікальною є капітальна праця в 10-ти томах „Психологія народів”, але ще досі не отримала належної оцінки з боку фахівців, що розробляють проблеми мови, міфу, звичаїв. Стисло викладена у книзі «Елементи психології народів» (головні риси психологічної історії розвитку людства).

В. Вундт вказує на істотні недоліки метафізичного визначення психології як „науки про душу” та „науки про внутрішній досвід”, відкидаючи ідею душевної субстанції і зазначаючи, що внутрішній досвід тісно пов’язаний із зовнішнім. Камінь, наприклад, є предметом мінералогії, але як уявлення, пов’язане з іншими уявленнями, почуттями, волею він може бути предметом психології. Вундт заперечує специфічне внутрішнє чуття, протиставлене зовнішнім чуттям як засобам пізнання природи. Поняття зовнішнього і внутрішнього досвіду означають не різні об’єкти, а різні точки зору при тлумачення і науковій обробці однорідного „В собі” досвіду.

За Вундтом, досвід складається з 2 компонентів: змісту і сприймання цього змісту, або „об’єкта досвіду” і „самодіяльного суб’єкта”. Перші виступають предметом природознавства й становлять опосередкований досвід, другі є предметом психології і становлять безпосередній досвід. Зовнішній і внутрішній досвіди доповнюють взаємно один одного: якщо виникає прогалина у безперервності психічного, то його можна відтворити за допомогою фізіології, а якщо фізіологічного – за допомогою психології. Отже, Вундт приходить до визнання „Теорії паралелізму” і робить спробу її подальшої розробки.

Психічні факти – це не предмети (виключення предметності з розгляду психічного), а події, що відбуваються у часі і підлягають зміні. В цьому розумінні вольові акти Вундт вважає типовими і пропонує їх як взірець для розуміння всіх психічних процесів. Волюнтаризм психологічний „відхиляє всі спроби звести вольові процеси до простого уявлення, при чому він водночас наполягає на типовому значенні волі для природи психологічного досвіду взагалі. Це типове значення полягає в тому, що всіма визнана задовільними вчинками властивість бути подіями, з постійними змінами якості та інтенсивності, вважається властивою іншим елементам психічного досвіду”.

Підкреслюючи процесуальний, миттєвий характер психічного, Вундт встановлює зв’язок психології з суміжними дисциплінами: у відношенні до природознавства психологія виступає наукою додатковою, до наук про дух – основною, у відношенні ж до філософії вона є підготовчою емпіричною наукою.

Оскільки предметом психології є психічні процеси, дослідження їх може здійснюватися тільки на основі експериментального спостереження. Тільки продукти духу (мова, міфи, звичаї), що виникли історично, не піддаються такому методу, проте психологічний аналіз має можливість дати пояснення тим психічним процесам, які беруть участь у їх виникненні та розвитку. Оскільки „продукти духу” є результатом людського спілкування, пов’язані з життям суспільства, то цю галузь психологічного дослідження Вундт називає „психологією народів”. Продукти індивідуального духу з надто мінливою природою недоступні об’єктивному спостереженню. Вони досягають постійності тільки тоді, коли стають явищами колективними, або масовими (спроби перекинути місток між індивідуальною та колективною психологією, не розуміючи, що людина – це єдність індивідуального та соціального).

Надаючи великого значення розробці проблем „фізіологічної психології”, Вундт виступає антагоністом природничо-наукового її пояснення, наполягаючи на інтроспекції як основному її методі.

Вундт ставить перед психологією такі завдання:

• аналіз складних процесів;

• виявлення зв’язків між елементами психічного;

• встановлення законів психічного буття, що узагальнюють проблеми психічної причинності.

Психічні елементи, вважає Вундт, сполучаються в складні психічні утворення – уявлення, складні почуття, вольові процеси; комплекси уявлень дають сполучення психічних утворень – синтетичні процеси другого ступеня; сполучення третього ступеня утворюють продукти психічного розвитку не тільки інтелекту, почуття, волі, а й індивідуальності роду.

Відповідно до поставлених завдань Вундт ділить своє психологічне вчення на такі розділи:

1. психічні елементи – окремі відчуття та їх емоційні тони;

2. психічні утворення – уявлення на базі матеріалу відчуттів;

3. сполучення психічних утворень – свідомість, аперцепція;

4. продукти психічного розвитку – індивідуального, історичного;

5. психічна причинність та її закони.

У всій структурі психології Вундт дотримується єдиного інтегративного принципу, вважаючи його достатнім для пояснення наукових засад психології як науки про безпосередній досвід. Вундт пояснює причинність інтеграцією, в той час як інтеграцію слід пояснювати причинністю.

Вундт визнає, що психічні елементи мають умовний характер. Як абсолютно прості складові частини психіки, вони є продуктами аналізу та абстракції. В дійсності вони входять у сполучення. Оскільки безпосередній досвід визначається двома факторами – об’єктивним змістом досвіду і суб’єктом, що переживає, їм відповідають 2 роди психічних елементів: відчуття (звуковий тон, тепло, холод, світло) і прості почуття, що супроводжують відчуття.

У дійсному змісті психіки існують лише сполучення цих елементів. Спільною властивістю елементів психічного Вундт вважає якість (синє, холодне) та інтенсивність (слабке, сильне, веселе, сумне). Властивості елементів, специфічні для кожного різновиду відчуттів, перебувають у зв’язку з безпосереднім відношенням відчуттів до об’єкта, а почуттів – до суб’єкта.

Розкриваючи поняття психічних утворень (близьке до сучасного поняття „психічних процесів”), прагнучи їх класифікувати, Вундт насамперед говорить про уявлення, афекти, вольові акти як загальні класи психічних утворень, а зорові уявлення, радість, гнів, надію він вважає окремими родами утворень, що становлять загальні класи.

Вундт підкреслює, що психічні утворення ніколи не бувають об’єктами, а є лише процесами, що змінюються кожної миті. Особливість утворень полягає у тому, що до них завжди приєднуються нові властивості, внаслідок сполучення елементів один з одним. Зорові уявлення, наприклад, містять у собі не лише властивості світлових відчуттів, положення і руху очей, а крім цього, й властивості просторового розташування об’єктів цих відчуттів, яких відчуття як такі не містять. Психічні утворення, що складаються з відчуттів, Вундт називає уявленнями, а ті, що складаються з елементів почуття, - душевними рухами.

Видозміна уявлень та почуттів, що підготовлена афектом і раптово завершує його, становить вольову дію. Афект разом зі своїм кінцевим результатом – це і є вольовий процес, частину якого становить вольова дія. Прості вольові дії завершуються пантомімічними виразами – це зовнішні вольові дії, а складні, внутрішні – впливають на уявлення та почуття. Вундт розвиває афективну теорію волі, вважаючи, що афекти є первинним джерелом останньої. Вольовий процес відрізняється від афекту тим, що до нього прилягає зовнішня дія, яка на основі почуття ліквідує самий афект.

Сполучення психічних утворень: свідомість – це зв'язок психічних утворень. Стани, коли цей процес порушується (сон, непритомність) Вундт називає несвідомими. Свідомість буває індивідуальною і колективною. Індивідуальну свідомість він пов’язує з її фізіологічним органом – корою півкуль великого мозку, яка є мереживом клітин і волокон.

Зв'язок психічних процесів буває одночасним і послідовним – у формах цього зв’язку і виступає свідомість. Її передбуття становить рівень несвідомої психіки. Рівні свідомості є рівнями інтеграції психічних утворень. Вундт показує різні стани свідомості:

1. несвідомий стан характеризується відсутністю психічних зв’язків.

2. стан несвідомості стосується окремих боків психічного досвіду.

3. увага – стан, що супроводжує більш чітке сприймання психічного змісту і характеризується своєрідними почуттями.

4. аперцепція – окремий процес, завдяки якому чітко сприймається будь-який психічний зміст.

5. перцепція – звичайне сприймання змісту, що не супроводжується станом уваги.

Продукти психічного розвитку.

Вундт послідовно досліджує психічний розвиток тварин, людської дитини, а найбільш детально – розвиток форм психічного спілкування, цьому присвячена десятитомна праця «Психологія народів».

Вундта можна вважати одним із фундаторів етнічної та історичної психології. Він встановлює відмінності між тваринами та людськими спільностями. Об’єднання тварин завжди є доповненням індивідуального буття для задоволення біологічних потреб.

Розвиток людини з самого початку спрямований на злиття з духовним середовищем. Форми людського спілкування становлять безперервний ланцюг історичного розвитку, в результаті чого виникає ідея людства як загальної форми духовного спілкування, куди входять народи, держави, культурні спільності, роди, сім’ї.

Своє вчення про мову Вундт починає з аналізу жестів і звуків, на основі яких відбувається спілкування. Мова жестів простіша, обмежується лише передачею конкретних чуттєвих уявлень та їх зв’язку. Мова звуків полягає у тому, що до мімічних та пантомімічних жестів приєднуються звукові «жести», що походять з виразних рухів.

Виникнення міфологічних уявлень Вундт пояснює механізмом персоніфікуючої аперцепції, що завжди властива наївній свідомості. Ранні творіння міфічної думки Вундт пов’язує з екзистенціальними інтересами людини: спробами передбачати долю в майбутньому, спостереженням за смертю людей, зв’язком образів сновидінь з реальним життям. В цьому вчений бачить джерело анімізму. З міфів породжується філософія і релігія.

На основі розгляду мови, міфів та звичаїв (залишки продукту перетворення форм культу, зв’язаного з міфом) Вундт висуває ідею про колективну волю і колективну свідомість. Тлумачиться як вираження збігу духовних властивостей індивідів та їх фактичної взаємодії.

Поняття причинності, за Вундтом, випливає з потреби нашого мислення розміщувати всі факти, дані нам у досвіді, за їх причинами та наслідками. В природознавстві поняття причинності приводить до встановлення допоміжних понять матерії та «енергії». Поняття матерії має чисто логічне буття і застосовується тільки до природничих наук, щоб зрозуміти їх єдність. Він не визнає матерії як об’єктивної реальності, яка дається нам у відчуттях і відображається в свідомості людини. В психології допоміжним поняттям Вундт вважав душу, що охоплює сукупність усіх фактів психічного досвіду індивідуальної свідомості.

Основні закони психічного буття, що конкретизують психічну причинність, Вундт поділяє на 2 групи: психічні закони відношення, які лежать в основі виникнення і безпосередній взаємодії психічних утворень, і психічні закони розвитку як похідні, що відносяться до складних дій у межах більш широких рядів психічних фактів.

3 закони відношення: закон психічних рівнодіючих, закон психічних взаємовідношень і закон психічного контрасту.

3 закони розвитку: закон духовного зростання (виражає розвиток окремої людини і форм духовного спілкування), закон гетерогонії цілей, закон розвитку, що полягає у переході від однієї протилежності до іншої (ілюструє переважанням темпераментів у різних вікових періодах).