3. Історичні передумови створення балету.Реформи балету.

Балет – жанр музично-театрального мистецтва, зміст якого виражається в хореографічних образах. Поряд з іншими мистецтвами балет належить до видовищних, просторово-часових видів художньої творчості, завжди і всюди зберігає важливу специфічну рису – союз багатьох мистецтв в одному театральному видовищі: власне танець, пантоміма; літературний сценарій; музика; зображувальне і архітектурне оформлення.

Термін виник в Італії для позначення танцювального епізоду в опері, який передає певний настрій або поєднаний єдиною дією.

Музика балету, яка створюється на основі балетного лібретто з урахуванням хореографічного рішення, дає хореографії емоційно-образну і метроритмічну основу. Видовища, близькі до європейського балетного спектаклю знали античні держави – Греція і Рим, Індія, Японія, Кітай. Балет виник самостійно, хоча для нього були взірцем народна творчість і мистецтво минулого, здебільшого міфи і легенди античного світу. Давні сюжети балет опрацьовував на свій лад. Кожна нова епоха повідомляла сюжетним ситуаціям власний зміст, власні ідеї, мотивації і висновки. Відповідно змінювались засоби втілення, сценічні форми.

Європейський балет виник в тісному зв”язку із святковим побутом придворно-аристократичного суспільства епохи Відродження.

Балет розвивався в Італії, а з 16 ст. включав в себе елементи різних придворних свят, рицарських турнірів, весільних свят, маскарадів, триумфальних ходів та інших розваг дворянства.

Характерною особливістю придворних балетів у Франції є співвіснування декламації, співу, віршів, арій з танцями, які розпадаються на гротескні пантомімічні виходи (антре) костюмованих персонажів (адвокатів, ремісників, мисливців, ігроків), і фігурні танці чисто декоративного характеру.

З палацової зали, із замкненого кола придворної аристократії балет переходить на сцену оперного міського театру і стає доступним для міської буржуазії. Дворянина-аматора замінює професіонал-танцор. Такими є Пекур, Дютре, Баллон, балетмейстер Бошан. Організовується Академія танців. У придворних балетах тепер на сцені з”являються жінки-балерини - Камарго, Саллє, Грюімар, які визначили перші форми професійного жіночого танцю з яскравим відбитком граціозної краси стилю “рококо”.

Загубивши своє самостійне значення кінця у 17 ст., балет приєднується, з одного боку, до драми (комедіях-балетах Мольєра), з іншого боку, приєднується до опери, стає простим додатком до оперної дії, в якій заповнює закінчення окремих актів.

Завдяки венському балетмейстеру Жан-Жаку Новерру балет набуває свого теоретика і першого режисера, який намагається поєднати живопис, музику, мистецтво костюмера, театрального машиніста навколо основного драматичного сюжету. Новерр створює балет-пантоміму, встановлює його самостійне значення поряд з оперою і визначає на практиці і в теорії шляхи його розвитку, як драматичного танцювального видовища.

Новерр перший зрозумів необхідність співдружності композитора і балетмейстера у справі створення нового хореографічного твору, домігся відміни масок, що ховають виразність обличчя танцівника, вимагав від художника відповідних декорацій і костюмів до стилю музики і хореографії.

Новерр став на позицію просвітницького класицизму, “наслідування природи”, показу в театрі природньості характерів і правди почуттів, розглядав балетний спектакль як серйозну театральну виставу, оголосив війну умовному жестові.

Вігано, який йде за Новерром, підсилює танцювальну пантоміму, намагаючись виявити на ритмічній основі велич трагічних конфліктів або розвинути інтригу любовної комедії.

Епоха романтизму висуває в балеті на перше місце жінку-балерину, послаблюючи чоловічий танець. Улюбленими стають казкові сюжети, в яких світ реальний потиставляється світу мрій і фантастики (“Сильфіда”, “Тіні”, “Діва Дунаю”).

В цю епоху розвивається танок балерини навшпиньках, віднині він в основі так званого класичного танцю, на відміну від характерного, який виконується на підборах. Костюмом балерини 19 ст. стає тріко – тюлева спідниця. Ліричний танок балерини вперше знаходить своє вираження в мистецтві Марії Тальоні. Ельслер прославилась як виконавиця іспанських танців з яскраво вираженою мімічною грою. Тлумачення балетного мистецтва цього періоду бере на себе французький критик Теофіль Готьє, у статтях і рецензіях якого знаходить своє відображення ідеологія естетично настроєної буржуазної інтелігенції.

У другій половині 19 ст. балетмейстер Карло Блазис розробив техніку балетного танцю, яка знаменує розвиток і витончення віртуозної техніки балетного танцю, як чисто формального мистецтва, що закріплене в точно відпрацьованих нормах. Введення в балетний спектакль дитячих танців, розширення групових танців і підсилення чисельного складу кордебалету, використання театральних машин і сценічного освітлення привели до підсилення феєрично-обстановочної частини балету. До кінця 19 ст. у всій Європі помічається спад балетного мистецтва і спрощення самостійних балетних спектаклів і трупп.

В Росії балетні спектаклі розвиваються разом з італійською оперою під керівництвом іноземних балетмейстерів Гільфердінга, Кольцеваро, Анджоліні. До постановки залучаються італійські декоратори, які переносять на російську сцену традиції західно-європейського театрального живопису. Фундаментатор російського балету, Людовік Дідло на перше місце ставить зміст.

Французький балетмейстер Жюль Перро, вплинув на розвиток групових танців кордебалету, був прихильником сюжетного, змістовного балету (“Жизель”, “Есмеральда”,”Корсар”,”Фауст”, “Ундіна”).

З 1847 р. починається діяльність балетместера Петіпа. Створені ним 64 балети – в основі репертуару балетної сцени наших днів.

Уява, смак і винахідливість Петіпа поєднались з музикою Чайковського, в якій яскраво виражений симфонічний стиль вперше і настільки сильній мірі проник до хореографічної музики (Асаф”єв).