2. Педагогічна система і її види.

3. Загальна характеристика системи освіти України

Система освіти складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.

Метою системи освіти України є:

- всебічний розвиток людини, як особистості та найвищої цінності суспільства;

- розвиток її талантів, розумових та фізичних здібностей;

- виховання високих моральних якостей;

- формування громадян здатних до свідомого суспільного вибору, та збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення його освітнього рівня, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Прицнипи побудови системи освіти:

Принципи –це головні положення, які визначають побудову системи освіти. В Законі України “Про освіту” визначені наступні принципи побудови системи народної освіти:

- доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

- рівність умов кожної людини у повній реалізації здібностей таланту всебічного розвитку;

- гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

- органічний зв’язок освіти з національною історією, культурою, традиціями;

- незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

- науковий, світський характер освіти;

- гнучкість і прогностичність системи освіти;

- єдність і наступність у системі освіти;

- безперервність і різноманітність системи освіти;

- поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

Закон України “Про освіту” визначає структуру освіти та відповідні її ланкам навчальні заклади, система яких забезпечує безперервність освіти. Система освіти в Україні включає дошкільну освіту, середню загальну освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту, аспірантуру, докторантуру, післядипломну освіту, самоосвіту.

3. Проблеми сучасного супільства в сфері освіти

ХХІ століття у всіх сферах життєдіяльності людини й суспільства висуває нові, раніше не відомі, завдання. Це ставить перед людиною, а значить , і перед освітою – сферою, що готує людину до життя, - не бачені раніше вимоги і водночас створює для освіти нові можливості.

Перехід людства від індустріальних до науково-інформаційних технологій значною мірою базується не на матеріальній, а на інтелектуальній власності, на знаннях як субстанції виробництва і визначається рівнем людського розвитку в країні, станом наукового потенціалу нації.

Суспільство стає дедалі більше людиноцентриським. Індивідуальний розвиток людини, особистості за таких умов стає, з одного боку, основним показником прогресу, а з другого – головною передумовою подальшого розвитку суспільства. Ось чому найпріоритетнішими у ХХІ столітті стають наука як сфера, що продукує нові знання, і освіта як сфера, що олюднює знання і, насамперед, забезпечує індивідуальний розвиток людини.

Й тільки та країна, яка спроможеться забезпечити пріоритетний розвиток цих сфер, зможе претендувати на гідне місце в світовому співтоваристві, бути конкурентноздатною.

Але завдання полягає не тільки у забезпеченні реальної, а не декларативної пріоритетності освіти. Не меш важливо побудувати освіту в контексті вимог і можливостей ХХІ століття, тобто осучаснити й модернізувати усі її складові ланки.

У ХХІ столітті освіта постала перед низкою проблем.

Перша проблема. Необхідність забезпечити високу функціональність людини в умовах, коли зміна ідей, знань і технологій відбувається набагато швидше, ніж зміна покоління людей. Також слід віднайти раціональні схеми співвідношень між лавиноподібними розвитком знань, високих технологій і людською здатністю їх творчо засвоїти.

Друга проблема. Потреба забезпечити оптимальний баланс між локальним та глобальним з тим, що людина, формуючись як патріот своєї країни, усвідомлювала реалії глобалізованого світу, була здатною жити і діяти в цьому світі, нести частку відповідальності за нього, бути по суті, не тільки громадянином країни, а й громадянином світу.

Третя проблема. Необхідність сформулювати на загальносуспільному й індивідуальному рівнях розуміння людини як найвищої цінності, права кожного стати і залишатися самим собою у відповідності зі своїми природними здібностями, що лише й зможе забезпечити високий демократизм суспільства.

Четверта проблема. Необхідність виробити у людини здатність до свідомого і ефективного функціонування в умовах небувалого ускладнення відносин у глобалізованому, інформаційному суспільстві, зрослої комунікативності життя та інформаційної насиченості середовища життєдіяльності.

П’ята проблема. Мінімізація асиметрії між матеріальністю і духовністю, культивування у кожної особистості піднесеної думки та духу у відповідності з національними традиціями та особистими переконаннями, формування конструктивізму як основи життєвої позиції, утвердження культури толерантності.